Січень 1900 року. Нове століття відкривалося коротенькою заміткою¹ Івана Франка про роман Еміля Золі «Плодючість» (Fécondité, 1899) із його незавершеного циклу «сучасних євангелій». Франція відкривала нове століття виразною, на тлі інших європейських держав, стагнацією народжуваності. Тоді ще мало хто розумів, що йдеться не про окреме відхилення, а про тенденцію, що впродовж нового століття стане загальною для модернізованих країн. Класика натуралізму, ймовірно, турбувало те, що Німеччина – супротивник його батьківщини, демонструє значно кращий приріст населення. У центрі оповіді – багатодітна родина Фроман, чий спосіб життя перебуває у виразному конфлікті з оточенням, де діти – зайвий клопіт, якого за змоги уникають. Для Франка, який з середини 1870-х років зазнав сильного впливу натуралізму у власній прозі, цей роман – «публіцистичний трактат», який хоч і втілює «могутній талант», але є твором, де соціолог «на кождїм кроці перебігає дорогу романїстови». Притому соціолог наївний і неглибокий.
«Поет-соціолог», як його назвав у запалі полеміки публіцист Адольф Інлендер, Франко не писав спеціально про народжуваність, його думки з цього приводу переважно розкидані в контексті інших писань із дотичної проблематики. Франко, який відгукувався практично на все, що турбувало тогочасне українське суспільство, закономірно не присвятив темі народжуваності спеціальної студії, бо народжуваність не була проблемою. Населення, особливо на Галичині, множилося у біблійних масштабах. Одна з тем, де він все ж звертався до обговорення народжуваності – це еміграція, яка набувала чим далі сильніших обертів серед галицького селянства.
Наприкінці ХІХ ст. близько 78% населення краю було зайнято в сільському господарстві. Податкова система перекладала основний економічний тягар на селянство. Спираючись на статистичні дані, Франко зауважує, що попри позитивний природний приріст населення, зростає також частка непридатних до військової служби – опосередкований індикатор поширення дегенеративних захворювань², пов’язаних із низькою якістю життя, недоступністю медицини й браком профілактики. Прив'язка оподаткування до землі при малоземеллі й багатодітності ставала вироком. Того ж року Франко прихильно відгукнувся на дебютну збірку висхідної зірки вітчизняного експресіонізму Василя Стефаника «Сину книжечку» (1899), яка включала в себе написану на реальних подіях новелу «Новина», де доведений до зубожіння батько, на додачу не навчений догляду за дітьми (традиційно жіноча царина обов’язків у патріархальному селі), вдається до дітовбивства³.
Кілька статей⁴ він присвятив темі «еміграційного безголов’я» – деструктивній протидії еміграції, базованій на нерозумінні її дійсних соціальних причин. Франко погоджується із ліберальними політекономами, що правильно регульована еміграція може мати й позитивні наслідки – знижувати соціальну напруженість і тиск на ринок праці. До того ж, селяни, які досягали успіху за кордоном і накопичували певні статки, нерідко поверталися до рідних країв із новими навичками. Технологічно завдання полягає не в тому, щоби її обмежити безглуздими поліцейськими засобами (які він із іронією висміює⁵), а регулювати так, аби позитивні та негативні ефекти були хоча би урівноважені. Він визнає еміграцію не за соціальну проблему, а лише за симптом комплексу проблем – глибокої нерівності, бідності й дискримінаційних законів, реагувати на які уряд відмовляється, бо простіше та дешевше вдаватися до поліцюювання й моралізаторства.
Кількома роками раніше у своєму нарисі з критикою марксизму⁶ Франко звертається до проблеми співвідношення біологічної та матеріальної репродукції – це корінь так званого «матеріалістичного розуміння історії», що водночас є найбільш плутаним аспектом цього вчення. Марксизм у подальшому пішов шляхом зведення біологічної репродукції до економічної (наприклад, лівий фемінізм саме так пояснює функцію репродукції в межах сім’ї за капіталізму – безоплатна доглядова праця жінки дозволяє відтворювати ресурс для системи). Хоча сам Енгельс заявляв, що економічний базис не виключає впливу інших чинників⁷. Насправді це уточнення в стилі впливає «все на все» лише більше заплутувало й підривало пояснювальну силу концепції. Натомість поет-соціолог звертається до розлогої цитати сіоністського критика марксизму Даниїла Пасманіка у “Die Zeit”, із якою він солідаризується. Пасманік відштовхується від думки, що марксистська логіка передбачає, що біологічна репродукція на етапі становлення людських спільнот задала напрямок економічній зорієнтованістю на виживання: «А коли матеріалісти вказують на продукцію і репродукцію безпосереднього життя… то повинні ще вияснити для чого сей біологічний закон тілько серед людей витворив соціологічний результат».
І не лише «витворив», але й у подальшому цілковито змінив його вектор. Бо переходом від традиційного до модерного суспільства зменшення кількості дітей стає інструментом того «дбання про житє», яким раніше було їхнє народження. Буржуазія «не хоче мати дїтей і вдовольняєть ся одним наслїдником, щоби не потребувати ділити маєтків, фабрик, капіталів; єлєґантні дами боять ся дїтей, бо ті псують їх красу… а бідна людність… не бажають мати дїтей, бо не мають чим годувати і виховувати їх»⁸.
У ті часи статистики та соціологи помітили, хоч і не мали докладної теорії, яка б пояснювала, чому з модернізацією (чи в тогочасних термінах – зростанням культури) спостерігається скорочення народжуваності⁹. Никифор Григоріїв (псевдонім Гр. Наш), у подальшому директор Українського соціологічного інституту у міжвоєнній Празі, це афористично підсумує фразою: «чим менше плодять, тим стають культурніші». На перший погляд теза базована на сумнівній кореляції, але в дійсності вона відображає описану вище настанову. Сучасні економічні історики пов’язують історичну першість Франції зі спаду народжуваності в Європі із дехристиянізацією, започаткованою Французькою революцією¹⁰. Вона легітимізувала обмеження народжуваності як демографічну стратегію індивідів і груп: відмова від багатодітності дозволяла рятувати накопичення від дроблення й таким чином більш прицільно інвестувати у наступне покоління й примножувати багатство. Така стратегія знайшла своє концептуальне відображення у теорії кількості/якості дітей Ґері Беккера наприкінці ХХ ст..
Франко – батько чотирьох дітей із підходом до їх народження не без тіні євгеніки, а втім для нього народжуваність – не благо й не шкода, а процес, який набуває позитивних чи деструктивних виявів лише у сув’язі з іншими соціальними чинниками. Тогочасна Галичина була ілюстрацією мальтузіанської пастки – теорії про зростання населення в геометричній прогресії, а матеріальних ресурсів – в арифметичній. Попри зростаюче зубожіння, свідченням чого були зростаюча заборгованість, дроблення й розорення селянських домогосподарств, народжуваність все ще зростала. Схожі тенденції – незалежність народжуваності від економічних можливостей – сьогодні спостерігаються в найбідніших країнах світу, наприклад, на південь від Сахари чи в Афганістані.
Реалії Галичини змушували Франка визнати, що теорія Мальтуса «усе таки має зерно правди», хоч він відмовляв описаній тенденції в статусі наукового «закону». Саме на теорію Мальтуса покликалися французькі буржуа, на яких було спрямоване вістря критики «Плодючості». Сьогодні прийнятим у соціальних науках є те, що погляд Мальтуса релевантний для традиційних суспільств до першого демографічного переходу (яким все ще була Україна на час замітки Франка), але не цілком релевантний для модерних. Франко зайняв проміжну позицію між тими, хто підносив «закон» Мальтуса, й тими, хто його цілком відкидав – і ця позиція, як виявилося, найближча до сучасного сприйняття цієї теорії.
Особисте ставлення Франка до народжуваності цілком буде суголосне і його поглядам на еміграцію – народжуваність, як і міграція, могла бути соціальною технологією за умови, якщо її певним чином спрямувати. З цього випливало і його рішення про батьківство в шлюбі, укладеному з ідеологічного розрахунку, і його відкидання ідеї целібату серед греко-католицького священства, бо це відрізало важливе джерело відтворення західноукраїнської еліти. Носії якісного людського капіталу мали розмножуватися – так можна резюмувати погляд Франка. Його концептуальна позиція втілила себе в аналізі згаданого роману. «Ad hoc скомпонована» сім’я Фроманів, описана ідилічно, піднесено та безконфліктно, свідчила, що «артист не міг упорати ся з задачею, покладеною йому социольоґом». І тут логіка аргументів Франка стає дуже схожою до його аргументів в аналізі галицької еміграції – він критикує автора «Плодючості» як соціолог і як соціолога – відкиданням моралізаторства.
Франція доби Третьої республіки, попри всю свою вільнолюбну, егалітарну риторику, була країною із глибокою економічною нерівністю. Про це свідчать сучасні дослідження¹¹, про це було відомо й Франку¹². Він, як сам пише, «перекладає» проблему роману на мову соціологічної науки. Конкретні причини, які лежать в основі вибору без- чи малодітності, – страх перед поділом майна та страх розплоду жебраків, аж ніяк не «занепад моральности». Це цілком раціональний ризик, який тим більш високий, що традиційно дітонародження було клопотом окремої особи – передусім голови родини. Якщо тепер суспільство виявляє свій інтерес до народжуваності, то і дитина мусить набути статусу соціальної цінності. Цим Франко влучає в яблучко. У традиційному суспільстві не було системного заохочення народжуваності, але її показники були високими. Традиційна економіка не знала поділу на ринок праці та домогосподарчу активність, а репродукція було відтворенням робочої сили для домогосподарства, де діти могли бути відносно рано залучені до праці (пасти ягнят у тринадцять – не рекорд для традиційної економіки). Тож був постійний стимул народжувати більше й без моральних проповідей, особливо за умов відносно високої дитячої смертності. Але безземелля за слабкого розвитку промисловості, яка не могла забезпечити достатньої зайнятості для всіх поза ріллею, хто цього потребував, нівелювало цінність дитини до рівня, відображеного Стефаником у «Новині». За таких умов сім’я більше не могла бути єдиним осередком попиту на дітей. Франко переводить народжуваність із площини біологічної чи моральної у площину соціальну.
Його критика пронаталістської риторики досить співзвучна сучасним поглядам. Пронаталізм – риторика на заохочення народжуваності, і далі лишає її питання в межах індивідуального вибору й морального судження, ігноруючи структурні передумови явища.
Франко, як і більшість його сучасників, навряд чи припускав, що спад народжуваності набуде характеру загальної тенденції для Європи ХХ ст. – для цього на той час не було ані переконливих теорій, ані достатніх даних, але він допускав потенційну можливість соціального регулювання народжуваності, параметри якої можна узгодити із потребами суспільства.
На думку Франка, Мальтус лише «висловив математичною формулою» страх, який, своєю чергою, був здатний впливати на реальну репродуктивну поведінку окремих груп людей. Цим народжуваність виявляла свою соціальну сутність понад біологічною основою. Тільки таке суспільство, яке вважатиме дітей «своїм капіталом, своєю будущиною і силою і дбати-ме про те, щоб мати здорових і добре вихованих дітей і заразом зуміє дати їм працю і визискати їх сили для загального добра», зможе викинути теорію Мальтуса на купу «культурних пережитків».
Американський економіст Пол Ромер – автор R&D моделі, в якій розглядає людський капітал самодостатнім та вирішальним чинником зростання, у Нобелівській лекції 2018 року в річищі таких же аргументів спростовував сучасне неомальтузіанство¹³, підживлене екологічною стурбованістю.
На відміну від Ромера, Франко не створив цілісної теорії, але своєю соціологічною уявою в питанні ролі людського капіталу в розвитку виявився значно більш суголосним сучасності, аніж своїм сучасникам.
Український переклад роману «Плодючість» (1930), Видавництво: ДВУ.
_________________________
¹ Франко, І. (1900). Із чужих лїтератур (Нова повість Е. Золя Fécondité. Соті роковини уродин Генріха Гайне) [2-а пагінація]. Лїтературно-науковий вістник, ІІІ(9), сс. 54–58, див. 54–55.
² Франко, І. (1985). ‘Галицький селянин’ у Франко, І. Зібрання творів у 50 томах, Т. 44, Кн. 2. Київ: Наукова думка, с. 508, 505.
³ Франко, І. (2010). ‘Українсько-руська література і наука в 1899 році’ у Франко, І. Додаткові томи до зібрання творів у 50 томах. Т. 54. Київ: наукова думка, сс. 245–250.
⁴ Франко, І. (1985). ‘Еміграційне безголов’я’ у Франко, І. Зібрання творів у 50 томах, Т. 44, Кн. 2. Київ: Наукова думка, сс. 451–455; Франко, І. (1985). ‘Еміграція у Збаразькому повіті’ у Франко, І. Зібрання творів у 50 томах, Т. 44, Кн. 2. Київ: Наукова думка, сс. 470–471.
⁵ Франко, І. (1985). ‘Еміграційні агенти в Галичині’ у Франко, І. Зібрання творів у 50 томах, Т. 44, Кн. 2. Київ: Наукова думка, сс. 477–484.
⁶ Франко, І. (1897). Соціалізм і соціаль-демократизм. Житє і слово, Т. VI, сс.285–286.
⁷ «Відповідно до матеріалістичної концепції історії, остаточно визначальним чинником в історії є продукція та репродукція реального життя. Іншого, окрім цього, ні Маркс, ні я не стверджували. Тож якщо хтось перекручує це, то цим перетворює твердження на безглузду, абстрактну та беззмістовну фразу. Економічна ситуація – це базис, але інші складові надбудови – політичні форми класової боротьби і їх наслідки, зокрема конституції, створені класом-переможцем після успіху в боротьбі… правові форми й навіть рефлекси всієї поточної боротьби в мозку учасників… філософські теорії, релігійні погляди і їхній подальший розвиток у систему догм також справляє вплив на курс історичної боротьби…» (переклад мій – В. Ш.), – писав Енгельс 1890 року до одного із кореспондентів, див. Engels, F. (1999[1890]). Engels to J. Bloch in Konigsberg. Marx-Engels Correspondence 1890. URL.
⁸ Франко, І. (1900). Із чужих лїтератур (Нова повість Е. Золя Fécondité. Соті роковини уродин Генріха Гайне) [2-га пагінація]. Лїтературно-науковий вістник, ІІІ(9), с. 55.
⁹ Наш, Гр. (1912). Мораль (природа, зміст, історія та норми її). СПб: Типографія Стойковой, с. 56.
¹⁰ Пікетті, Т. (2016). Капітал у ХХІ столітті / пер. з англ. Н. Палій. Київ: Наш Формат, с. 88.
¹¹ ibid., с. 348–349, 373, 375.
¹² Франко, І. (1980 [1878]). ‘Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції’ у Франко, І. Зібрання творів у 50 томах, Т. 26. Київ: Наукова думка, сс. 61–73.
¹³ Romer, P. (2018). ‘On the possibility of progress’. Nobelprize.org. URL
04.05.2025