До 125-річчя одного з локомотивів українського авангарду Михайля Семенка київська «Темпора» перевидала його тритомник «Повна збірка творів», доповнений четвертим, укладеним самим видавництвом. Презентували книгу 17 травня, під час «Книжкового Арсеналу», у «редакторському кабінеті Василя Еллана-Блакитного» (Арсенальні локації щороку вигадливіші). Дискусія мала довгу назву «В садах безрозних: український авангард на роздоріжжях світової культури», але перетворилася радше на теплу, інтимну розмову про постать самого поета.
Кабінет засновника «Всесвіту» та «Червоного Перцю» Еллана-Блакитного славився тим, що там знаходилося місце для кожного. Охочих послухати розмову літературознавиці Ярини Цимбал, «семенкознавця» та мовознавця Миколи Сулими, мистецтвознавця Дмитра Горбачова та директора Центру Довженка Івана Козленка зібралося чимало, але простору справді вистачило для всіх. Найцікавіше зі сказаного ми для вас записали.
Ярина Цимбал: Семенко народився 31 грудня, але подарунок ми зробили йому заздалегідь. «Повна збірка» – його власний проект, він сам його так назвав. Ці 3 книжки вийшли друком 1929 року, і на момент видання третього тому Семенко мав кілька збірок, що не ввійшли до «Повної». Про його подальші плани нам, на жаль, не відомо, позаяк: тогочасний архів не зберігся, тому не існує ні план-проспекту повної збірки, ні щоденникових записів, чи бодай спогадів сучасників. Тому перші три томи – репліка видання 1929-31 рр., де ті самі вірші в тому самому авторському порядку, ба, навіть зовнішній вигляд ми зберегли. А четвертий том ми зібрали з матеріалів, що не потрапили до трьохтомника або вийшли після нього, протягом ‘31-37 років, коли Семенка було репресовано і розстріляно.
Михайль Семенко розширює будь-яку дискусію про себе до всіх видів мистецтва. Він – батько футуризму, який палив свій «Кобзар». Багато хто думає, що це було направду, а, втім, це лише жест, яким поет показував, що він пориває з дотеперішнім мистецтвом (національним зокрема) і злітає на ширші, світові обрії. Семенко жадав творити мистецтво, яке говоритиме до кожного в будь-якому куточку Землі, і буде зрозумілим. Протягом свого творчого життя він постійно намагався реалізувати цей намір: засновував літературні організації, журнали, які, на жаль, припиняли існування вже після першого числа.
І тільки в жовтні 1927 року, в Харкові, почалося видавництво журналу «Нова генерація», котрий став найвищим злетом українського футуризму, об'єднав не тільки літераторів і художників, але й архітекторів, митців кіно та театру. «Нова генерація» стала платформою ідей, де українські митці досліджували закордонний авангард та досвід, а натомість пропонували своє бачення світових культурних тенденцій.
Микола Сулима: Я ще застав ті часи, коли біля деканату філологічного факультету висів список, де студентам пропонували певні дипломні теми. Мені в око впала тема «Сім видань українських футуристів», яка стала поштовхом для моїх подальших мовознавчих досліджень. Виявилося, що за деякими виданнями треба летіти в «Ленінку» (бібліотека ім. Леніна, м. Москва), бо «Жовтневий збірник» панфутуристів мали тільки вони. Ці сім видань я вишукував всякими правдами і неправдами.
З фігурою Семенка було важко. Коли я вирішив писати кандидатську, мусив вигадувати та викручуватися, адже Семенка не можна було згадувати в офіційних роботах. Так виникла моя тема: «Місто в український поезії». Це вже зараз куди не кинь – скрізь Семенко. Ті, хто зараз будує українську поезію, свідомо чи несвідомо орієнтовані на його досвід та посили. Сергій Жадан не випадково писав свою кандидатську роботу про Семенка.
А раніше Семенка сприймали, як нині модно казати, як якогось пранкера. Він має такі рядки (я їх, звісно, трохи перефразую): «Роздягнуся біля пам'ятника Богдану Хмельницькому, покажу, яке в мене красиве тіло». Ну чим не пранкер? Втім, так само, як він не палив свого Кобзаря, так і не роздягався біля пам'ятника. Також всім запам'яталося, що він дозволив собі назвати збірку «Кобзар», і тим самим ніби замахнувся на самого Тараса Григоровича.
Семенка, на щастя, встигли добре розгледіти і закордоном. Донька поета, Ірина Михайлівна, живучи в Москві, зконтактувала з німецьким видавництвом і готувала для них двотомник батькових віршів. Другий том – маніфести, а перший – підбірка кращих, на її думку, батькових віршів. Вона особисто писала передмову, але змушена була сховатися за псевдонімом. Коли я приїздив до неї в Москву, вона, показуючи мені цю книжку, вийняла з розетки вилку і пошепки розказувала, як вона готувала цей двотомник.
У листопаді я був доповідачем на конференції з інтермедіальності в Японії, і ми з колегами багато говорили саме про Семенка. Українська інтермедіальність починається з нього, українське кіно також. Що не згадай, до всього він встиг докластися. Фактично, всіх письменників Одеської кіностудії знайшов та зробив сценаристами Семенко – Шкурупія, Бажана, Сосюру.
Ярина Цимбал: Микола Матвійович не розповів чарівну історію про те, як він в Японії читав японською вірші Семенка. Існує такий вірш «Семеро», або «Тиждень», він звучить так: «Понеділок. Вівторок. Середа. Четвер. П’ятниця. Субота. Неділя». Микола Матвійовіч взяв розмовник, і зачитав цього вірша. Ніби все просто, але коли оголосили, що зараз буде Семенко японською, здійнявся чималий ажіотаж. До речі, й останнє семенкознавче дослідження пана Миколи стосується саме цього вірша, де він порівнює його з «Чорним Квадратом» Малевича.
Дмитро Горбачов: Коли цитують «Тиждень», то забувають, що є російський варіант, зроблений самим поетом: «Понедельник. Вторник. Среда. Четверг. Пятница. Суббота. Воскресенье. Перевод с украинского». Цим віршем Семенко дав хід такому собі поетичному перформансу. В «Новій генерації» свого часу він дав в хроніці новину про черговий переклад своєї поезії англійською мовою і зацитував там календар. Коли йому закидали дивність цього вірша, він сміявся і відповідав, що це унікальний вірш світової поезії, адже його відповідник присутній в кожній мові світу.
У моєму житті Семенко з'явився завдяки Миколі Бажану, з яким я знайомий особисто. Михайль Семенко перший надрукував Бажана, й першим сплатив йому гонорар – шкіряні штани, особливість яких була в тому, що вони стояли. Сам Бажан сміявся, що на ніч він їх просто ставив поруч з ліжком, а зранку пірнав у них.
Я теж бував в гостях у дочки Михайля Семенка, і ми разом згадували Михайла Бойчука, якого Семенко нібито не любив. Але це показне. Справа в тім, що в футуристичному середовищі була поширена мистецька поведінка під назвою гра-дражнилка, в яку Семенко з Бойчуком не без задоволення бавилися. Ніхто навіть і подумати не міг, що згодом ці слова увійдуть до реальних справ КДБ. Бойчукісти, наприклад, зробили заяву, що поета Семенка не існує. Є такий собі пан Михайль Семенко, але він то займається деструкцією, то екструкцією, то конструкцією, а поезії – нуль. На що Семенко відповів у «Новій генерації» своєрідною містифікацією: опублікували некролог – мовляв, не стало поета Семенка, а його тіло знайшли біля того місця, де любили збиратися «бойчукісти», і вбито його тупим предметом. Подібні маленькі підколи виникали постійно, але все це йшло на користь мистецтву.
«Нова генерація» активно висвітлювала все, що відбувалося в світовому і в українському культурному процесі. Зокрема, вони друкували Давида Бурлюка, котрий писав російською мовою з українізмами, і все погрожував, що скоро остаточно змінить мову на українську. А старі ленінградські інтелігенти розповідали мені, з яким нетерпінням вони очікували на нове число журналу. А все тому, що на той час «НГ» лишався єдиним часописом в Радянському Союзі, де з’являлася розлога інформація про події у західному мистецтві.
Ярина Цимбал: «Нова генерація» – унікальний журнал, видаваний, до речі, на гроші Народного комісаріату освіти, тобто, на гроші Компартії. Збереглися кошториси редакції, де найбільшою статтею витрат завжди ставала передплата закордонних журналів. Журнал активно стежив за багатьма авангардними виданнями, журналами про кіно, перекладав їхні статті та робив збірки новин про важливі події. Часто бувало так, що редакція «НГ» не знала, як правильно транксрибувати деякі прізвища українською, тому текст новини давали українською, а прізвища набирали латинкою. Вони першими згадали про Томаса Еліота та Германа Гессе. Поза літературою, «НГ» велику увагу приділяв архітектурі та кіно. Очевидно, що інтерес особисто Семенка до кіно виходить з його праці на Одеській кіностудії в 1925-27 рр. Юрій Яновський навіть потім писав про поета в своєму романі «Майстер корабля» як про головного редактора кінофабрики «з негрськими рисами обличчя», «вождя футуристів моєї країни». Після переїзду до Харкова Михайль Семенко не втратив інтересу до кіно, тому серед співробітників журналу в різний час значилися Дзига Вертов і Михайло Кауфман.
Іван Козленко: Кіно – синтетичне мистецтво. Можливо, саме цим воно й було цікаве Семенкові. Винайдений ним жанр поезомалярства яскраво свідчить на користь цього.
Якщо згадувати Миколу Бажана (як друга і соратника Семенка), його журнал «Кіно» настільки ж важливий для історії кіно, як для «Нова генерація» для літератури. Це великий інтертекст, на який нанизували аналітичні роздуми щодо долі українського кіно. І для Бажана «Нова генерація» була певним взірцем профільного видання, де сумлінно досліджували і осмислювали все те, що відбувається за кордоном. Дописувачами, до речі, були не тільки українці, і не тільки в Україні. А «Кіно» мав, як мінімум, три корпункти: Франція, Німеччина, Канада. В Парижі, наприклад, кореспондентом працював режисер Євген Славченко.
Хотілося б наголосити на культуррегерській місії Михайля Семенка. Адже маємо розуміти, що на той момент не існувало творчих профспілок, тому основним рушієм культурного процесу були люди, які проявляли власну, низову ініціативу. Семенку вдалося залучити до Одеської кіностудії купу людей, котрі навряд чи пов'язали би свою долю з кінематографом. Але, на жаль, цю роль поета не надто вивчали – за часів Юрія Яновського, який обійняв посаду редактора кіностудії після Семенка, вийшло близько 27 фільмів, багато з них знані як шедеври, тому цей період отримав більше уваги і досліджень.
Період редакторства Семенка не такий плідний. Але це був надзвичайний час (1923-26 рр.) до Довженківського «Звенигори», коли українське кіно ще не усвідомило себе як національне. То був час синкретичного кіно, що поєднувало в собі ознаки дореволюційного декадансу з революційною патетикою. Спроби освоїти комуністичну ідеологію виливалися в цікаві фільми – наприклад, «Слюсар та канцлер»: фільм з 6 частин, де протягом 5 частин спостерігаємо бали в неіснуючій країні, її бомонд, що вирушає на відпочинок, а в той самий час десь на її периферії відбувається революційний заколот, піднятий слюсарем. І левову частку часу ми бачимо класичний низькопробний європейський костюмований фільм, таке собі позачасове декадентське зависання, де наприкінці неочікувано з'являється слюсар, і проголошує перемогу революції. Мені невідомо, якою мірою Семенко виконував свою редакторську роль стосовно таких фільмів – це потребує окремого дослідження. Бо Яновський, наприклад, був не тільки редактором титрів, але й часто разом з режисерами просто перемонтовував фільми.
Загалом, про зв'язок поета з кіно говорять мало. А тим часом присутність Наталі Ужвій в кіно – певною мірою його заслуга. Ужвій в 1925 році працювала в одеській Держрамі як театральна актриса, і в кіно не поривалася. Але наприкінці 1925 року вона знімається в «Пілсудський купив Петлюру» і паралельно – в «Тарасі Трясилі». Саме тоді Ужвій та Семенко щойно познайомилися в Одесі і, вірогідно, він захопив її світом кінематографу. Так, про цей факт можемо судити тільки опосередковано, але такі збіги дуже помітні.
Семенко не розривав стосунків з кіно. Він присутній на світлинах зі зйомок «Землі», у серії фотографій Бориса Косарєва. Семенко, зрештою, одружився з Наталею Ужвій. І офіційно вони буцімто розірвали шлюб за два роки до його арешту, а втім, саме вона була в його номері під час арешту в готелі на Городоцького.
Ярина Цимбал: 1937 року Семенка розстріляли, ‘36-го вийшла його остання книжка. Потім була книжка 1989-го року і видання «Смолоскипа», де маніфести превалюють над поетичними текстами. Але Семенко – передусім поет, а не теоретик. Він почав ще у 1913 році: його перша збірка датована 1914-им. Потім він потрапив солдатом на Першу світову війну, під час якої написав багато віршів, котрі виходили протягом 1918-19 років. Зокрема й «Арії трьох П'єро», де серед інших є вірш з фінальними словами: «хочу додому, я хочу в Київ». Вірш настільки щирий, що навіть 100 років потому розумієш, які почуття охоплювали людину, коли вона писали ці 8 рядків.
У війні Семенко втратив брата, з яким починав український футуризм. І якось так склалося, що потім до нього у якості соратників та однодумців постійно приходила молодь, а він залишався найстаршим у авангардистському русі. Він виховав поета-футуриста Гео Шкурупія, Олексу Глизька, привів у літературу Миколу Бажана і Юрія Яновського. Всіх їх поет влаштовував в обласну київську газету «Більшовик», де він сам жив у редакції, і де так само свого часу жив Лесь Курбас з мамою та дружиною.
У четвертому томі, який ми укладали самостійно, дуже багато ідеологічного – наприклад, вірші про ДПУ, або туристична реклама, до якої Семенко склав вірші. Вони всі цілком футуристичні. Зрештою, про Леніна і про партію цілком можна писати у стилі футуризму. Все що він встиг у поезії – зібране в цих чотирьох книжках. Але в Семенка було багато псевдонімів і, на жаль, мало що з доробку того збереглося. У 1918-19 рр. він писав передмови до перекладних книжок серії «Дешева біліотека» видавництва «Ґрунт». А починав взагалі – як музикант(!), і тривалий час мучився, ким стати: музикантом чи поетом. Записував протягом дня в щоденник, ким йому хочеться бути: з 9 до 11 ранку йому хотілося бути музикантом, і він грав на скрипці, а потім з 11 до 13 йому хотілося бути поетом, і він писав вірші. Він досить серйозно музикував, і у дочки навіть лишилися якісь його музичні нариси.
19.05.2017