У поетичній творчості Івана Франка потужним струменем виявнюється визвольна патетика, яка на тлі подібної патетики в поезії Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша і Лесі Українки, вирізняється оригінальним змістом і специфічною еволюцією.
Завдяки співпраці у 1880–1886 рр. зі львівськими народовськими часописами „Діло”, „Зоря”, „Правда”, „Зеркало” і „Нове Зеркало”, та й назагал під впливом тодішнього галицького народовського середовища, преси, різних заходів (літературно-музичних шевченківських та інших вечорів, народних віч), а також завдяки зв’язкам із патріотично налаштованими діячами київської „Громади”, передусім Олександром Кониським і Володимиром Антоновичем, Франко в 1880–1884 рр. створив низку національно акцентованих поезій.
Попри те, що в рецензії на «Хуторну поезію» Куліша (1882) молодий Франко розкритикував знаменитий Шевченків вислів «В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля», прикметною є періодична поява у його поезії 1875–1905 рр. (тобто фактично впродовж трьох десятиліть) образу рідної / нашої / власної / своєї (мається на увазі: національної) хати (рідше – дому, поля, лану). У ранньому вірші „Коляда (руским ґосподарям)”, датованому „24 грудня 1875” (певно, за ст. ст., у Надвечір’я Різдва Христового; надрук. 1876), „Руска землиця” постає в образі „нашої хати”. У вірші „Як двоє любляться, а ждуть…” (1883, надрук. 1926) Франко, звертаючись „народе мій”, пророкував йому настання такого часу, „Коли щасливий і міцний, / До праці станеш на свій лан / І в своїй хаті будеш пан”. Національно піклувальні та єднальні акценти розставлено в ранньому вірші „Розвивайся, ти, високий дубе…” (1883, надрук. 1893):
Пора, діти, добра поглядіти
Для власної хати,
Щоб ґаздою, не слугою
Перед світом стати!
У вірші озвучено соборницько-державницьку ідею – поет вірить:
Встане славна мати Україна,
щаслива і вільна,
Від Кубані аж до Сяна-річки
Одна, нероздільна.
Славнозвісний гімн „Не пора, не пора, не пора…” (створений між 1880 і 1884 роками, надрук. 1887) пройнятий ідеями національної самодостатности („Нам пора для Укра́їни жить”), згоди й консолідації („не пора / В рідну хату вносити роздор!”, „Під Укра́йни єднаймось прапо́р”), а при цьому й жертовної самопосвяти для осягнення національної „волі”:
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю, і щастє, і честь,
Рідний краю, здобути тобі!
У художньо-умовній образності націєцентричного вірша „Святовечірня казка” (1883, надрук. 1884) ліричний суб’єкт зосереджується на рідній „Русі-Україні”, котра являється йому й під час лету „на крилах херувима” показує „Коханую рідню” – „весь руський край […] / Широкий”; при цьому соборницький мотив переплітається з національно-визвольним: „Отсе рідня моя! Отсе моя держава, […]: / Дністер, Дніпро і Дон, Бескиди і Кавказ, / […] швидко власть чужа пропаде з сего поля!”
У поетичному поменнику „Спом’янім! (В перші роковини смерти Володимира Барвіньского” (1884), уславлюючи провідника народовців „Козака Володимира”, „що на сторожі / Руси згинув”, Франко підкреслює пріоритетну для народовського руху національну перспективу: „Праця лиш о власній силі / Нам збудує волі дім”.
Як політичний мислитель, теоретик суспільного розвитку Франко був відкритий до сприйняття різних шляхів поступу – мирних (культурних) і насильницьких, не обмежувався на одних і не відкидав інших. Залежно від обставин, готовий був визнати доцільність і правомірність збройної визвольної боротьби, як це видно у вірші „Беркут” (1883, надрук. 1887), вважав доконечною та справедливою війну для захисту своєї країни та Вітчизни від чужоземного загарбника, як це доводив у вірші „Супокій” (1883, надрук. 1887):
Супокій – святеє діло
В супокійнії часи,
Та сли в час війни та бою
Ти зовеш до супокою –
Зрадник або трус єси.
[...]
Та коли в робучу пору
В нашу хату і комору
Закрадаєсь лиходій,
Щоб здобуток наш розкрасти,
Ще й на нас кайдани вкласти, –
Чи й тоді святий спокій?..
У сонеті „Пісня будущини” (1880, надрук. 1887) національне та інтернаціональне переплітаються у своєрідний романтичний спосіб на кшталт наділення Польщі визвольною історичною місією у творчості Міцкевича, Словацького та Красінського, з тою відмінністю, що у Франка месіанська роль у визволенні народів з-під ярма російського самодержавства належить Україні, українському народові:
[...] з погорди пилу
Ти отрясешся й [...]
до найтяжчо́го бою,
Остатнього, за правду й волю милу
Ти поведеш народи і прогнилу
Стару будову розвалиш собою.
І над обновленим, щасливим світом,
Над збратаними, чистими людьми
Ти зацвітеш новим, пречудним цвітом.
Історіософське пророцтво Франка почасти збулося у 1917–1921 рр., а особливо 1991 року, справджується воно й тепер, коли Україна стала форпостом європейських народів проти нової російсько-імперської воєнної експансії.
Поменник „В ХХІІІ-ті роковини смерті Тараса Шевченка” (написано й надрук. 1884) вирізняється натхненним пророцтвом звільнення з-під російсько-імперського ярма „Старої слави й сили України, / Котра от-от воскресне, встане знов”, а відтак об’єднання рідної країни, розшматованої сусідніми державами:
Небавом проясниться світ над нами!
Щасливі, вольні, ми зо всіх сторін
Святої України громада́ми
Підем к могилі тво́їй на поклін.
Для Франка, автора національно-патріотичної поезії „Пролог на пам’ять 50-тих роковин смерти Івана Котляревського” (написано й надрук. 1888), „Котляревський, батько наш Іван” – „Один з послідних свідків того, як / Послідні іскри вольного життя / Помалу гасли, попелом вкривались”, „він / З великого пожару України / Найбільшу спас народну святість – слово...”, „Сам силою своєю волі й пісні / Минувшину Укра́їни зв’язав / З будущиною стягом золотим”. У вірші образно, з алюзіями до творів Котляревського акцентовано на поневоленні України Російською імперією, її політиці насильницької русифікації: „під неволі гнетом” „Приходи́лось / Поборювать Еолові вітри, / Що різко віяли з півно́чі”. „Чарівник-москаль”
Прийшов у хату вдо́ви України
І швидко став у ній рядить по-свому,
Як пан. Не помогла сперечка жодна –
“Малчать, стара!” – отсе його всі чари,
По-звірськи прості і, як звір, могучі!
[…] Нині ми
Під ваготою того слова стогнем,
А слово наше – запахуща квітка
На всеслав’янській ниві – топчесь в грязь,
Прослідуєсь, мов дикий звір у лісі.
Однак у фінальних акордах вірша Франко висловив віру у визволення України з-під російсько-імперського ярма:
Ще де́ревам насилля й самоволі,
І гнету, й самодурства, й темноти
Не суджено до неба дорости
І сонце нам навік закрити! Блисне
Те сонце ясне, розійдуться хмари!
Упа́дуть ті твердині, що нам нині
Тюрмою, й залунає наше слово,
Прекрасне й свіже, на весь світ, наново!
Показовою є також суголосна переробка 1893 р. першої редакції алегоричного вірша „Наймит” (написано й надрук. 1876). В обох редакціях поет вдається до алегорії соціального та національного поневолення українського народу: „Той наймит – наш народ, що поту ллє потоки / Над нивою чужов”. Звідси в першій редакції логічно вияскравлюється лейтмотив визволення: „Святої воленьки він довгі жде столітя, / […] в серці, хоть і як недолею прибитім, / Надія вольности жиє”. Звертаючись до рідного народу, Франко в первісній редакції пророкував: „І вольний власний лан / Ти знов оратимеш, щаслив із свого труду, / У щастю, як у горю, – великан!”. Цими рядками виражено футурологічну ідею праці народу на самого себе у вільному рідному краї. У другій редакції поет посилив профетичний визвольний мотив, наголосивши, що „наш народ” не лише користуватиметься плодами своєї праці, а й пануватиме на своїй землі:
І вольний власний лан
Ти знов оратимеш – властивець свого труду,
І в власнім краї сам свій пан!
Із часом Франко ще більше пройнявся ідеєю панування українського народу на рідній землі, що засвідчує поезія „Великі роковини. Пролог, говорений перед ювілейною виставою “Наталки Полтавки” в пам’ять столітніх відродин українсько-руської народности” (написано й надрук. 1898): після втрати козацької державности українці „Знов […] бажають в рідній хаті / Рай зготовити собі”. Образ „волі” (як національної свободи і влади) „в своїй / нашій хаті” реабілітовано також у „Січовому марші” (написано й надрук. 1905): „В нашій хаті наша воля, / А всім зайдам зась!”
Прикметно, що у „Великих роковинах” Франко з осудом трактував утечу Енея з троянцями із захопленої греками Трої та пошуки „кращої долі”, „розкошів”, „І слави, й блиску, й злота” як зраду вітчизни:
Тікає иньшої шукати хати.
П’ятами накивав від тебе, нене!
Лишив тебе у ранах, у крови!
[…]
Пішли нової матери шукать.
Натомість автор „Великих роковин” проєціює месіанський чин на кожного співвітчизника, розуміючи, що доля нації залежить не лише од виняткової особистости, як ось опоетизований у вірші „славний, безталанний / Щирий батько наш Богдан” (козацький гетьман Б. Хмельницький), а й від якомога більшої кількости активних і самовідданих борців:
До великого моменту
Будь готовим кождий з вас, –
Кождий може стать Богданом,
Як настане слушний час.
[...]
Кождий думай, що на то́бі
Міліонів стан стоїть,
Що за долю міліонів
Мусиш дати ти́ одвіт.
Назагал у 1897–1906 рр. Франка охопив новий порив до творення національно акцентованої поезії. У націософському вірші „Якби…” (1897, надрук. 1898), поет осмислював омріяну державність України в контексті національних змагань („супірни́цтва”) від козацької доби до своєї сучасности і крізь призму євангельських та похідних з Нового Завіту романтичних екзистенціалів страждання і спокутної жертви (відкупу), а також крізь призму романтичної топіки визвольної боротьби та позитивістського ідеалу праці. Образна семантика вірша („Вкраїна”, „панування”, „свобода”, „воля, слава”, „борба”) наводить на думку, що він є своєрідною реплікою на популярний тоді національний гімн поета Павла Чубинського й композитора Михайла Вербицького „Ще не вмерла Україна, / Ні слава, ні воля…” („Запануєм і ми, браття, / У своїй сторонці”, „Душу й тіло ми положим / За нашу свободу”. – Курсив мій. Є. Н.). Культивований у польському й українському романтизмі чинник страждання і спокути як начебто запоруки майбутнього визволення Франко відкидає як недієвий:
Якби само великеє страждання
Могло тебе, Вкраїно, відкупити, –
Було б твоє велике панування,
Нікому б ти не мусила вступити.
За історіософським спостереженням Франка, український народ з-поміж інших європейських народів пролив найбільше своєї крови й сліз у визвольній боротьбі, але омріяної волі не здобув:
Якби могучість, щастя і свобода
Відмірялись по мірі крови й сліз,
Пролитих з серця і з очей народа, –
То хто б з тобою супірни́цтво зніс?
Років через п’ять у „Пролозі” (надрук. 1903) до незавершеної поеми „Лісова ідилія” Франко в тому самому дусі зауважить: „[…] ніхто ще / Плачем своєї долі не відпер”. Це філософське спостереження перегукується із сумним зауваженням Міцкевича „na żale ten świat nie ma ucha!”, зверненим до співвітчизників-емігрантів в епілозі до поеми „Pan Tadeusz”. У Франковому перекладі епілогу „Про що тут думать на парижськім бруку…” (1913, надрук. 1914) цей рядок звучить так: „[…] на жаль [тобто на жалощі. – Є. Н.] сей cвіт не має вуха”. Натомість ефективними способами національного визволення автор вірша „Якби…” на основі власних спостережень за ходом історії вважає якомога потужнішу боротьбу („Воля, слава, сила / Відмірюються мірою борби!”) і працю на „лані широкому” „мами”-України. Історіософський висновок Франка про те, що національна воля вимірюється мірою боротьби за її здобуття (і мірою її захисту), перегукується із повчанням молодого Міцкевича у програмовому вірші „Oda do młodości”: „Gwałt niech się gwałtem odciska” [„Хай же сила силу відтиска”, за влучним перекладом Дмитра Павличка. – Є. Н.]. Цей поетичний афоризм і сьогодні зберігає слушність і повчальність.
У поле мислительного зору Франка потрапляє також проблема доцільности численних народних жертв у кривавій визвольній борні. У поемі „Похорон” (надрук. 1899) з уст „проводиря” Ми́рона прозвучала думка, що загибель героїв, які „мученицький прийняли вінець”, не буде марною:
„Їх смерть – життя розбудить у народі.
Се почато́к борні, а не кінець.
Тепер народ в них має жертви взір
І ненастанний до посвят підпал;
Їх смерть будущі роди переродить,
Вщепи́ть безсмертну силу – ідеал”.
Ба „проводир” Ми́рон не лише оптимістично трактує масову „геройську смерть” як запоруку майбутнього відродження „народу”, а й сам жене „закутий люд”,
„немов лінивий скот,
В огонь і в січу, в труди й небезпеки,
Щоб нівечить плебейські всі інстинкти,
Щоб гартувались лицарі-запеки”;
він навіть кидає повсталих „на різницю”, аби „розжеврить, запалить” „душі” майбутніх поколінь до бажаної перемоги.
Саме в тих роках Франко знову, як і на зламі 1870–1880-х, замислюється над проблемою сили в історії. З-під його пера виходить несподіваний і, на перший погляд, не характерний для нього вірш „Конкістадори”, пройнятий романтикою добичницьких походів (написано й надрук. 1904). Попри конкістадорську топіку вірш „Конкістадори” тільки на позір прив’язаний до історії завоювання Латинської Америки. Не про іспанських чи португальських конкістадорів Франкові йдеться. Вони йому далекі й чужі. Не їхній войовничий героїзм, що мав завойовницький характер, насправді славить український поет. Чутливий до визвольної боротьби поневолених народів, Франко зазвичай засуджував загарбання чужих земель, тому не міг солідаризуватися із завойовницьким чином конкістадорів, які підкорювали й винищували корінне населення Америки.
Франка привабила сама вихідна проблемна ситуація, що дала поштовх його поетичній фантазії: моряки, за наказом капітана, спалюють за собою кораблі, щоб у бою на чужому березі не мати й гадки про можливість утечі – у разі поразки – на свої судна і відплиття назад. Вояки мусять іти в бій з усвідомленням, що в них немає іншого виходу, як перемогти, бо саме така свідомість значно збільшить їхні шанси на перемогу.
Тож відчайдухи-конкістадори для Франка – лише привід і засіб для поетичної алегоризації. З тієї самої причини автор абстрагується у вірші од страждань, інтересів та історичної трагедії американських тубільців. Сенсовною та актуальною для поета є проєкція безумовної відваги й завзяття конкістадорів на українську ситуацію: для нього важливо виховувати в українців готовість до беззастережного, при потребі збройного, здобування своїх прав, своєї державности, зрештою, відвоювання своєї землі. Відчайдушний войовничий героїзм конкістадорів Франко ставить за приклад українцям у сучасних йому національних змаганнях і в майбутньому революційно-визвольному зриві: у боротьбі за національну свободу треба йти рішуче до кінця, не вагаючись, безоглядно й безстрашно, не залишаючи для себе принизливого рятівного шляху до відступу, бо лише таким чином можна вибороти омріяну державну незалежність. Ось алегорична суть цього натхненного неоромантичного вірша, його героїчного пафосу, здобувницької патетики:
„Та заки рушать, пускайте
Скрізь огонь по кораблях,
Щоб всі знали, що нема нам
Вороття на старий шлях.
[…]
Що за нами, хай навіки
Вкриє попіл життьовий!
Або смерть, або побіда! –
Се наш оклик бойовий!”
Це вірш не про минуле завоювання Америки, а про грядуще здобуття волі України, не про давній завойовницький героїзм конкістадорів, а про жаданий визвольний героїзм українців. Визнаючи, що в історії відбувається далеко не мирне змагання націй, Франко уславлює мілітарний, „бойовий” героїзм, здобування землі для свого етносу, збройну боротьбу за територію: „Кров і труд ось тут здвигне нам / Нову, кращу вітчину!”. Передчуваючи майбутні визвольні змагання в Австро-Угорській та Російській імперіях, поет посилає своїй нації характерні символічні імпульси. Тож не випадково афористичний вислів із цього неоромантичного вірша: „До відважних світ належить” – став одним із гасел української Революції Гідности.
„Конкістадори” вписуються в один ряд з іншим тогочасним твором Франка – поемою „Мойсей” (написано й надрук. 1905). Пролог до „Мойсея”, соборницький і державницький за змістом, одразу починається зверненням до свого народу („Народе мій…”), після чого натхненно викладено авторський ідеал – об’єднаний і вільний український народ від Кавказу до Бескиду й Чорного моря:
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Мабуть, Франкова метафора «гомін волі» є ремінісценцією Шевченкової метонімії «Гомоніла Україна», вжитої для означення Коліївщини в поемі «Гайдамаки».
До речі, вираження соборницько-державницької ідеї з подібним територіальним окресленням уже раніше траплялося в українській поезії, наприклад, у вірші Ксенофонта Климковича „Великі роковини”, в якому опоетизовано „наш край”, „Що розстелився скрізь гень-гень: / Із-від Дону та аж до Сяну, / Із-під Кавказу за Карпат, / До Чорноморя від Есмані”. Відтак подібні межі України з тими самими та іншими оронімами й гідронімами означено й у Франкових поезіях „Розвивайся, ти, високий дубе...”, „Святовечірня казка”, „В двадцять п’яті роковини смерті Тараса Гр[игоровича] Шевченка”, „І досі нам сниться…”.
Під поетичним образом рідного народу в пролозі до „Мойсея” зазвичай розуміли тоді й розуміють тепер заповітну мрію про українську державність як рівнорядну серед інших національно-демократичних держав. Промовистий пролог дає ясно зрозуміти, що в поемі під біблійними образами „Ізраїля”, „кочовиська ледачого” – „гебрейського табору” та „вбогого народу”, який „У батьківщині своїй […] гість”, алегорично змальовано долю України та історичні митарства українського народу, закодовано думку про доконечність перетворення українців „із номад лінивих” на „люд героїв”, а юдейські ідеали „держави”, „чудового обіцяного краю” і „вітчини осяйної” проєціюються на виборювану українську державність (Франко-Мойсей до України образі Ізраїля: „В то́бі дух мій, будуще моє, / І краса, і держава”). У поемі акцентовано образ „свого люду”, „свойого народу”. „Чи ж довіку не вирваться вже / Люду мому з неволі?” – ось головна проблема, яка хвилює Франкового „пророка” і „проводиря” Мойсея, дарма, що „гебрейськеє царство”, яке „сліз / Коштуватиме й крові”, „заважить у судьбах землі, // Як та муха волові”. Так рідне, національне, попри його частковий характер і, здавалося б, незначний вплив на глобальні процеси, вивищується над загальнолюдським.
Уже раніше в згаданих „Великих роковинах” поет з надією звертав погляд до молоді:
Таж не даром пробудився
Український жвавий рід.
Таж не даром іскри грають
У очах тих молодих!
Чей нові мечі засяють
У правицях у твердих.
Впадає в око, що й у поемі „Мойсей” змальовано образ „дітвори”, яка на подив „напівсонних батьків” „Дивні іграшки зводить: / То воює, мурує міста, / То городи городить”, то вбиває скорпіонів у степу. У Мойсеєвому П’ятикнижжі немає зображення нових поколінь ізраїльтян – завзятих дітей, що, вирісши, піднімуться до визвольного зриву (хіба що Господь прирікає, що до обіцяної землі ввійдуть лише „діти” після сорока років блукання пустелею, аби спокутувати батьківські „беззаконня”. – Числа 14: 29–35; Второзаконня 1: 39). Певно, не без впливу спілкувань-суперечок із „молодими” радикалами-державниками (В’ячеславом Будзиновським, Юліяном Бачинським та ін.) Франко алегорично зображує, як підростають нові покоління українців, котрі слушного часу рішуче й завзято підіймуться до відчайдушної боротьби за здобуття національної державности. Поема саме завершується змалюванням такого національно-визвольного зриву народу на заклик молодого провідника, „князя конюхів” Єго́шуа: „До походу! До зброї!”, „До бою!”. Останні строфи твору є поетизацією збройної сили, застосованої для здобуття „обітованого краю”. Колишній соціальний революціонер, який допускав „війну криваву” за встановлення соціалістичного ладу (вірш „На суді”), тепер суґестує майбутню збройну боротьбу за українську державність.
У Франковому „Мойсеї” (як і в Старому Завіті: Числа 13: 25–33; 21; 31; Ісус Навин 6–13, та ін.) ізраїльтяни діють як завойовники. Патетика поеми, спроєктована на визвольний чин українства, схвалює це, тоді як у розвідці „Поема про сотворення світу” (1904, надрук. 1905) Франко не виходив за межі стародавньої історії й осудливо відгукнувся про старозавітний юдейський етноцентризм:
„[…] в тих гебрейських книгах, бодай у значній їх часті, Бог виступає як Бог самих тільки жидів; він велить їм без пощади вбивати людей іншої національності і дуже гостро остерігає їх, щоб не піддавалися богам тих інших народів. […] Усе те були речі які собі хочете, але певно не вияви найвищої мудрості і найвищої правди”.
Так тодішній Франко виважував пріоритети між гуманізмом і войовничим націоналізмом. Це був динамічний процес, продиктований прагненням письменника зорієнтуватися самому й дати чіткі орієнтири співвітчизникам для обстоювання власних національних інтересів у складному й суперечливому ході людської історії.
Висловлені чіткою, зрозумілою віршовою мовою, часто навіть афористичною, національно-патріотичні гасла, максими та пророчі візії Франка із соборницькими і державницькими акцентами не лише будили національні почуття, а й сприяли формуванню в українців тривкої свідомости всеукраїнської національної єдности й неодмінної потреби власної державности. Переважно замовчувані або й навіть заборонені за часів комуністичного тоталітаризму, такі поетичні твори тріумфально здобули нове життя і визнання за незалежної України і набули гострої актуальности в сучасних умовах дальшої боротьби українського народу за свободу, демократію і європейську перспективу.
27.08.2025