На саме завершення Франкового року побачив світ — і світ побачив — перший том Франківської енциклопедії. Пропонуємо передмову до цього фундаментального видання.
Епохальний феномен Івана Франка в енциклопедичній систематизації
Іван Франко – це епоха в історії та культурі України. Безліччю зв’язків він поєднаний з літературними, культурними і суспільно-політичними процесами свого часу в Україні та Європі, й ширше – у світі. Винятково енергійний, діяльний Франко став осердям культурних зв’язків України зі світом. Духово-культурні імпульси будь-якого більш-менш значущого суспільного явища в Україні останньої чверті ХІХ – початку ХХ ст. ведуть до Франка. Водночас потужне силове поле його творчого духу занурюється в попередні епохи й сягає наступних. Для нас Іван Франко, як у минулому, так і тепер, – це і література, і наука, і політика, й ідеологія. Це історія і сучасність. Це пізнання й утвердження. Франкового «духа печать» ось уже понад 140 років (од поетичного дебюту 1874 року) допомагає зміцнювати українську національну ідею, загальнолюдські ідеали гуманізму, врешті – гуртувати культуротворче й державотворче українство в Україні та за її межами. Саме тому грандіозна постать Франка така важлива для сьогодення, для розбудови українських за духом держави й культури, для повноправного входження української нації у світову спільноту. Гідно репрезентувати епохальний феномен Франка у його величі й глибині, багатогранності й еволюції покликане сучасне франкознавство.
Розвиток франкознавства і завдання Інституту Івана Франка НАН України
За роки незалежності франкознавство розвивається найдинамічніше і найплідніше. Цьому сприяють насамперед велика спадщина Івана Франка в царині художньої літератури та практично всіх гуманітарних наук, рідномовне середовище в Галичині, локальній батьківщині письменника, яке примножує шанувальників і дослідників, хоча сугестивний вплив Франка такий потужний, що притягує вихідців із Наддніпрянщини та інших теренів України. Важливу роль у розвитку франкознавства відіграють різні, передусім спеціальні, наукові осередки – академічні, університетські, музейні та громадські.
Наприкінці 1980-х років перед дирекцією Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, який тоді репрезентував академічне франкознавство, постали питання, у якій організаційній формі та якими науковими силами розгортати дослідницький простір життя і творчості Івана Франка, як опублікувати тексти, що з ідеологічних і політичних, а інколи й кон’юнктурних міркувань не ввійшли до «Зібрання творів» у 50 томах, як підготувати нове покоління франкознавців, спроможних синтетично осягнути Франкову творчість у зв’язках і співвідношеннях з іншими національно та естетично близькими письменниками, як комплексно осмислити його суспільно-політичні, ідейно-естетичні настанови, проникнути аналітичним поглядом у серцевину філософської поезії, провести мікроаналіз особливостей поетики та художньої семантики текстів Івана Франка... Таких «як» нагромадилося багато, і для відповіді на них вирішено створити Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка (Постанова Президії АН УРСР від 5 грудня 1990 р. № 318).
Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України почало функціонувати від вересня 1991 р. (керівник – Євген Нахлік). Перед новою науковою установою постали виклики насамперед у галузі франкознавства: поглиблене вивчення літературної та літературознавчої спадщини І. Франка, публікування додаткових томів до «Зібрання творів» у 50 томах, підготування фундаментальних видань – бібліографічних покажчиків, літопису життя і творчості, новаторських монографій, «Франківської енциклопедії» тощо.
За 20 років існування (1991–2011) науковці відділення збагатили академічне франкознавство фундаментальними працями. Поставши в роки набуття незалежності України, ця наукова установа, завдяки керівництву, підтримці та сприянню з боку Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка (директор – Микола Жулинський) перетворилася на потужний осередок академічного літературознавства в західному регіоні. Співробітники Львівського відділення активно долучилися до фактографічного, методологічного й інтерпретаційного оновлення українського літературознавства, передусім франкознавства. З-поміж здобутків виокремимо системне доповнення «Зібрання творів» І. Франка у 50 томах – по-новому опрацьовані чотири «Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах» (голова редколегії – Микола Жулинський): т. 51: Прозові переклади, 1876–1912 (2008); т. 52: Оригінальні та перекладні поетичні твори (2008); т. 53, 54: Літературознавчі, фольклористичні, етнографічні та публіцистичні праці, 1876–1895 (2008, 2011). Вийшов друком «Покажчик купюр: (до Зібрання творів Івана Франка у п’ятдесяти томах)» (2009). Науковий редактор 51, 53 і 54-го томів, а також «Покажчика купюр» – Євген Нахлік, 52-го тому – Микола Бондар.
Укладання систематичних бібліографічних покажчиків із франкознавства – традиція, що її започаткував у Львівському відділенні Мирослав Мороз і продовжила Олена Луцишин. Мирослав Мороз упорядкував покажчик «Зарубіжне франкознавство» (1997), а згодом спільно з Оленою Луцишин – покажчик «Заборонене франкознавство. 1885–1988: Матеріали до бібліографії критичної літератури про Івана Франка (публікації, вилучені з обігу в Радянській Україні 1930–1980-х років)» (2006).
Наукова література поповнилася низкою новаторських індивідуальних і колективних монографій (Олени Луцишин, Миколи Легкого, Ростислава Чопика, Наталії Тодчук, Алли Швець, Наталі Тихолоз, Богдана Тихолоза, Мар’яни Челецької-Барабаш, Романа Піхманця, Катерини Дронь, Віктора Неборака), що були відзначені престижними преміями. Учені відділення розпочали й паралельно з індивідуальними проектами продовжували працювати над фундаментальним проектом «Франківська енциклопедія». Водночас франкознавство інтенсивно розвивалося в інших установах, передусім Львова, а також Києва, Дрогобича, Тернополя, Івано-Франківська, Чернівців.
Завдяки всім цим напрацюванням постало питання про дальше науково-організаційне забезпечення розвитку франкознавства. Вирішено на базі Львівського відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України створити Інститут Івана Франка НАН України. Від самого початку заснування відділення мислилося, що з часом, у міру наукового самоствердження, воно переформатується в інститут, який досліджуватиме життя і творчість Івана Франка, літературний процес в Україні, а також українську літературу, що творилася і твориться за межами нашої Батьківщини.
Упродовж останніх років франкознавство помітно пожвавилося в різних напрямах (дослідження, видавання і бібліографування творчої та наукової спадщини І. Франка, його рясногранної діяльності) саме завдяки тому, що 2011 року з ініціативи академіка-секретаря Відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН України академіка НАН України Миколи Жулинського і голови Західного наукового центру НАН України та МОНМС України академіка НАН України Зіновія Назарчука та за підтримки Президента НАН України академіка НАН України Бориса Патона у сприятливий історичний момент, який міг і не повторитися, створено Інститут Івана Франка НАН України (Постанова Президії Національної академії наук України від 13 квітня 2011 р. № 114 «Про створення Інституту Івана Франка НАН України»; директор – Євген Нахлік, заступник з наукової роботи – Алла Швець, завідувач відділу франкознавства – Микола Легкий). Так була закладена тривка основа для дальшого розвитку академічного франкознавства у Львові. Нині тут сформувалася потужна франкознавча школа, яку репрезентують досвідчені й молоді дослідники з Інституту Івана Франка НАН України (Мар’яна Барабаш, Христина Ворок, Мирослава Дерев’яна, Катерина Дронь, Марія Котик-Чубінська, Марія Лапій, Микола Легкий, Галина Лишак, Олена Луцишин, Ігор Медвідь, Оксана Мельник, Євген Нахлік, Оксана Нахлік, Віктор Неборак, Олександра Салій, Наталя Тихолоз, Андрій Франко, Алла Швець та ін.), Львівського національного університету імені Івана Франка (Лариса Бондар, Василь Будний, Ярослав Гарасим, Михайло Гнатюк, Оксана Дзера, Роксолана Зорівчак, Василь Івашків, Микола Ільницький, Валерій Корнійчук, Ярема Кравець, Володимир Микитюк, Тарас Пастух, Андрій Печарський, Святослав Пилипчук, Володимир Працьовитий, Тарас Салига, Олександра Сербенська, Іван Теплий, Богдан Тихолоз, Ростислав Чопик, Богдан Якимович та ін.), Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка (Роман Горак, Яким Горак, Ольга Глібовицька, Валентина Кухар, Віолетта Чернієнко та ін.), Українського Католицького Університету (Ярослав Грицак, Ярослава Мельник). Традиції академічного франкознавства розвиває Львівська національна наукова бібліотека України імені Василя Стефаника (Мар’яна Комариця, Ольга Осадця).
Плідно працюють франкознавці Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника (Роман Голод, Світлана Луцак, Роман Піхманець, Степан Хороб та ін.), Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка (Олег Баган, Володимир Галик, Вікторія Дуркалевич, Микола Зимомря, Іван Матковський, Ігор Набитович, Ігор Розлуцький, Галина Сабат, Михайло Шалата та ін.), Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (Ігор Папуша, Микола Ткачук), Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (Володимир Антофійчук, Борис Бунчук, Оксана Бунчук, Богдан Мельничук). У Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбуваються франкознавчі конференції та виходять друком збірники їх матеріалів, до осмислення різних аспектів писемної спадщини Франка звертаються Галина Александрова, Ніна Бернадська, Ростислав Радишевський, Володимир Сергійчук та ін. Розвиток франкознавства активно підтримує видавничою діяльністю і конференційними заходами громадська інституція Наукове товариство імені Шевченка (почесний голова – Олег Купчинський, голова – Роман Кушнір, голова Комісії всесвітньої літератури ім. М. Лукаша – Роксолана Зорівчак, голова Літературознавчої комісії – Назар Федорак). Окремі франкознавчі публікації належать закордонним ученим – Леонідові Рудницькому, Григорію Грабовичу (США), Максимові Тарнавському, Мирославу Шкандрію (Канада), Стефанові Сімонеку, Алоїзу Вольдану, Міхаелю Мозеру (Віденський університет), Стефанові Козаку, Галині Корбич, Ярославу Лавському, Романові Мниху (Польща), Юрієві Барабашу, Юрієві Лабинцеву (Москва) та ін.
Очевидно, що спеціальна академічна інституція має зосередитись насамперед на виконанні фундаментальних проектів або принаймні напрацьовувати для них потрібні матеріали. Та й назагал варто поглиблювати осмислення життя і творчої та наукової спадщини Івана Франка у національній і вселюдській перспективі, у його велегранних зв’язках з діячами української та світової культури, з урахуванням набутків і нерозв’язаних проблем франкознавства, якому цьогоріч минає уже 140 років, – і робити це на основі ретельного з’ясування та перевірки фактів, із застосуванням сучасної наукової методології. Усе це дасть змогу якомога повніше й органічніше вписати Франкове слово та надбання франкознавства у вітчизняний і закордонний інтелектуальний контекст, зробити духову спадщину Івана Франка дієвим чинником сучасних державотворчих, націєтворчих та загалом культуротворчих процесів в Україні.
Науковці Інституту Івана Франка у співпраці з Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка, в якому зберігаються майже вся рукописна спадщина і бібліотека Франка, працюють авторитетні франкознавці (Микола Бондар, Галина Бурлака, Тамара Гундорова, Микола Жулинський та ін.) і який здійснює науково-координаційну функцію, втілюють у життя унікальні проекти. Йдеться, зокрема, про «продовження» 50-томника (підготовано й передано до видавництва «Наукова думка» том Франкових «Перекладів наукових праць. 1896–1910», готується ще один том перекладів – 1878–1895 рр.; науковий редактор – Микола Легкий).
Обидва інститути разом із Дрогобицьким державним університетом ім. І. Франка підготували до друку три томи «Літопису життя і творчості І. Франка», що його уклав колишній завідувач відділу франкознавства Львівського відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Мирослав Мороз (цьогоріч видано перші два томи).
Підготовано до друку бібліографічні покажчики «Франкознавство (1988–2005): Бібліографічний покажчик видань творів Івана Франка та критичної літератури про нього» (укладачі – Олена Луцишин, Мирослав Мороз), «Франкознавство (2006): бібліографічний покажчик видань творів Івана Франка та критичної літератури про нього» (укладач – Олена Луцишин), організовано поточне бібліографування сучасного франкознавства.
Серед найновіших франкознавчих здобутків Інституту Івана Франка – монографії «Міфологізм у художній прозі Івана Франка (імагологічний аспект)» Катерини Дронь (2013), «Психологічний пейзаж у прозі Івана Франка та “Молодої Музи”. Семантика й поетика» Марії Лапій (обидві – 2016), «Іван Франко: вершини і низини (інтерпретації вибраних віршів, циклів і поем зі збірки “З вершин і низин”)» Віктора Неборака, збірник наукових праць «“Йшла не тільки з духом часу, але й перед ним”: Наталія Кобринська та літературний процес середини ХІХ–ХХ ст.», у якому вміщено також франкознавчі статті (відп. ред. – Алла Швець, 2015), «Вибране» у двох томах Тараса Франка – наукові, науково-популярні, мемуарні та автобіографічні праці, художні твори, листи (упорядники – Євген Баран, Наталя Тихолоз, 2015).
Розвиваючи академічне франкознавство, реалізуючи фундаментальні проекти (як ось «Франківська енциклопедія», повна бібліографія публікацій і писань І. Франка та франкознавства, Повне зібрання текстів, створення наукової біографії тощо), обстоюємо традиції правдивого, глибокого, всебічного й системного дослідження Франкового феномена, конкретно-історичного та актуального осмислення Франкових поглядів, ідей і здобутків, прагнемо до наукової репрезентації Франка як класичного явища національної та світової культури і як живого класика.
«Франківська енциклопедія» та європейська енциклопедистика
Визначивши своїми завданнями систематичний розвиток франкознавства та фундаментальні дослідження, науковці Львівського відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка (згодом – Інституту Івана Франка) розпочали роботу над багатотомним виданням «Франківська енциклопедія». Цей амбітний проект у семи томах виконується у співпраці з Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка згідно з Постановою Президії НАН України від 2 липня 2014 р. № 162 «Про підготовку та видання академічної “Франківської енциклопедії”». На відміну від двох попередніх проектів, які передбачали упорядкування матеріалів, укладання коментарів, бібліографії франкознавства, цей проект вимагає творчого підходу й оригінальних рішень.
Ідея створити «Франківську енциклопедію» не нова. Фактографічні та бібліографічні матеріали до «Франківської енциклопедії» довгі роки збирав Мирослав Мороз (зберігаються у відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника), аматорський «Франкознавчий словник» уклав коломийський краєзнавець Іван Білинкевич (рукописні зошити передано до фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка), на міжнародному симпозіумі «Іван Франко і світова культура», що відбувся у Львові 11–15 вересня 1986 р., оприлюднено доповідь Євгена Кирилюка і Федора Погребенника «Основні засади підготовки “Франківської енциклопедії”». Проте зібрані в картотеці М. Мороза відомості тепер є в бібліографічних франкознавчих покажчиках, що їх уклали він сам та інші упорядники, у «Зібранні творів» у 50 томах, значно більше нової інформації міститься у бібліографічних і біографічних довідниках, що вийшли в незалежній Україні. За задумом Є. Кирилюка і Ф. Погребенника, які орієнтувалися на досвід «Шевченківського словника» у двох томах (1976, 1977) і «Лермонтовскую энциклопедию» (1981), «Франківська енциклопедія» мала бути всеохопним науково-довідковим виданням, підбити підсумки вивчення спадщини письменника в контексті його епохи, піднести франкознавство на новий рівень. Однак невдовзі з’ясувалося, що доводиться переосмислювати й заново досліджувати неосяжний і багатогранний феномен Франка, спрощений і спотворений за часів комуністичного режиму. Із часом виник сумнів у доцільності створення персональної енциклопедії як науково-довідкового видання й окреслилася тенденція до розбудови її як інтерпретаційно-джерелознавчого, системного й документованого підсумкового дослідження із довідковим апаратом. У цьому аспекті проект «Франківська енциклопедія» рухався паралельно з підготуванням «Шевченківської енциклопедії» у шести томах (2012–2015) – багатющого джерела не лише важливих фактів і відомостей, а насамперед глибоко осмислених, переконливо інтерпретованих знань, – і нині продовжує сформовану нею традицію.
Європейська практика створення літературних персональних енциклопедій має понадстолітню традицію і за останні десятиріччя помітно пожвавилася.
Фундаментальна «Дантівська енциклопедія» («Enciclopedia dantesca», 1970–1978, 2-ге вид. 1984; малоформатне, з вилученням специфічних лінгвістичних частин та оновленою бібліографією – 2005–2006) складається з п’яти алфавітних томів, до яких входять написані фахівцями статті-гасла про життя, оточення, творчість Данте, його видавців і дослідників, та шостого, додаткового, тому, який містить докладну біографію письменника, декілька аналітичних статей про мову і стиль його творів, фонетичні, морфологічні, синтаксичні та словотвірні особливості флорентійського діалекту Данте, бібліографію і всі його тексти. Інтердисциплінарна «Вергіліївська енциклопедія» («Enciclopedia virgiliana», 1984–1991, спеціальне вид. 1996 й пізніших років) складається з алфавітних чотирьох томів і першої книжки п’ятого тому, які охоплюють усі постаті й поняття, пов’язані з Вергілієм, а також другої, додаткової, книжки п’ятого тому, в якій подано джерела, праці, покажчики. Всеохопною (за задумом) є й тритомна «Гораціївська енциклопедія» («Enciclopedia oraziana», 1996–1998).
Оксфордський «Шекспірівський словник», підготований за редакції Стенлі Велса (Wells) та участі Джеймса Шоу (Shaw) («A Dictionary of Shakespeare», 1998; рос. перекл.: «Шекспировская энциклопедия», 2002), становить оновлений варіант попереднього видання «Shakespeare: an Illustrated Dictionary» (1978, 2-ге вид. 1986), до якого, з огляду на шекспірознавчі відкриття і дальші сценічні трактування п’єс англійського драматурга, додано нові статті. Словник “закроєний” як довідник і путівник по Шекспірових п’єсах, їх інсценізаціях та екранізаціях, вибраних персонажах, його життєпису й оточенню. У додатках – «Вибірковий список шекспірівських персонажів», «Гадана хронологія творів Шекспіра», «Деякі факти й відомості», «Додаткова література». Це суто інформативне видання – дуже стисле, без інтерпретацій творів, концепцій шекспірознавців, пристатейної бібліографії (наприкінці книжки додано короткий перелік нової літератури). Редактори й автори цього словника нічого не досліджують, не перевіряють, не відкривають, лише лаконічно переводять у словниковий формат знання із галузі шекспірознавства.
У науково-популярному «Лексиконі Ґете» («Goethe-Lexikon», Штутґарт, 1998) австралійського вченого Геро фон Вільперта (Wilpert) ретельно й доступно обліковано відому істотну інформацію (з додатковими покликами) про умови життя і праці Ґете, його оточення, місця перебування, світогляд і наукове мислення, літературні й малярські твори, їх форми. Такого ж типу колективний «Лексикон Ґете: Люди – Речі – Терміни» («Metzler-Goethe-Lexikon: Personen – Sachen – Begriffe», Штутґарт, Ваймар, 1999) споряджений хронікою життя і творчості, вибраною бібліографією та джерелами.
Кількох ґрунтовних довідників енциклопедичного типу удостоїлася постать Франца Кафки. 1979 року за редакції Гартмута Біндера (Binder) з’явився двотомник «Кафка: Путівник» («Kafka-Handbuch»): т. 1 – «Людина та її час» («Der Mensch und seine Zeit»), т. 2 – «Творчість та її вплив» («Das Werk und seine Wirkung»). Нещодавно побачили світло денне два видання під однаковою назвою «Кафка: Путівник: Життя – творчість – впливи і рецепція» («Kafka-Handbuch: Leben – Werk – Wirkung»). Перше (Ґеттінґен, 2008) вийшло друком за редакцією Беттини фон Яґов (Jagow) та Олівера Ярауса (Jahraus) і містить усебічну базову інформацію про австрійського письменника. Друге (Штутґарт; Ваймар, 2010) випущено у знаменитому видавництві «Metzler» («Метцлер»), яке спеціалізується на персональних енциклопедіях, за редакції Манфреда Енґеля (Engel) і Бернда Аверокса (Auerochs). У книжці, що складається з чотирьох розділів: «Життя й особистість», «Впливи і контакти», «Твори і рукописна спадщина», «Теми, структури, манера письма», – подано докладні описи всіх великих творів і фрагментів, щоденників і листів Кафки, в інтерпретаціях висвітлено стан сучасних досліджень, використано найновіші праці. У додатку вказано основні проблеми та інструменти дослідження Кафки, наведено список літератури.
«Діккенсівський словник: А-Я найбільшого романіста Англії» («The Dickens Dictionary: An A-Z Of England’s Greatest Novelist», 2012) Джона Сазерленда (Sutherland) – це дотепний путівник світом Чарлза Діккенса, наповнений безліччю цікавої інформації та спостережень із його життя і творчості.
«Пушкинская энциклопедия. 1799–1999» (1999) має квазіенциклопедичний, хрестоматійний характер – її упорядковано з різних матеріалів: біографії, хронології творчості, спогадів сучасників, довідок про оточення, а також із промов, статей і нарисів визначних російських письменників про Пушкіна. Науково-популярним є видання «А. С. Пушкин: Школьный энциклопедический словарь» (1999). Ґрунтовна «Пушкинская энциклопедия», яку готує Інститут російської літератури (Пушкінський Дім) РАН, замислена як звід відомостей про життя поета, всі його твори, літературне й побутове оточення, попередників і сучасників у російській та світовій літературі, його музичні й театральні враження та захоплення. Вона виходить окремими випусками в межах тематичних серій: «Быт пушкинского Петербурга» (2003. Вип. 1; 2005. Вип. 2), «Пушкин и мировая литература: Материалы к “Пушкинской энциклопедии”» (Пушкин: Исследования и материалы. 2004. Т. 18/19), «Пушкинская энциклопедия: Произведения» (2009. Вип. 1: А–Д; 2012. Вип. 2: Е–К).
Тритомний «енциклопедичний словник-довідник» «Творчество В. М. Шукшина» підготований і виданий в Алтайському університеті: т. 1 – «Филологическое шукшиноведение. Личность В. М. Шукшина. Язык произведений В. М. Шукшина» (Барнаул, 2004); т. 2 – «Эстетика и поэтика прозы В. М. Шукшина. Мотивы и символы творчества В. М. Шукшина. Диалог культур» (2006), т. 3 – «Интерпретация художественных произведений В. М. Шукшина. Публицистика В. М. Шукшина» (2007).
У Росії видано також низку «авторських» персональних енциклопедій: «Краткая ахматовская энциклопедия: от А до Я. Тысяча слов – кратких справок» (1991) Сергія Умникова, «Энциклопедия булгаковская» (1996), «Булгаков: Энциклопедия: Персонажи, прототипы, произведения, друзья и враги, семья» (2-ге вид. 2007), «Булгаковская энциклопедия: Самое полное издание» (2016) Бориса Соколова, «Николай Васильевич Гоголь. Энциклопедия» (укладач – Б. Соколов, 2007), «Ломоносов: Краткий энциклопедический словарь» (укладач і автор – Енгель Карпєєв, 1999; 2-ге вид., випр. і доп. 2009), «Достоевский и его окружение. Энциклопедический словарь» у 2 томах (2001), «Достоевский. Энциклопедия» (2-ге вид. 2010) Сергія Бєлова, «Достоевский. Энциклопедия» (укладач – Ніколай Насєдкін, 2003), «Шекспир. Энциклопедия» (автор-укладач – Вадим Ніколаєв, 2007). Вони зазнали переважно обґрунтованої критики в періодиці, особливо ахматівська і булгаковська, через те що в них не взято до уваги академічного досвіду створення літературних персональних енциклопедій, нових наукових досягнень, не дотримано вимог енциклопедичного жанру, наукових засад, немає тривкої теоретичної основи.
Виокремився краєзнавчий тип літературної персональної енциклопедії: «Оренбургская пушкинская энциклопедия: Путешествие – 1833. Реалии “Истории Пугачева”. Прототипы “Капитанской дочки”. Исследователи и интерпретаторы» (автори й упорядники – Реджинальд Овчинников, Леонід Большаков, 1997), «Оренбургская толстовская энциклопедия: Материалы. Поиски. Исследования. Хроника», «Оренбургская шевченковская энциклопедия: Тюрьма. Солдатчина. Ссылка: Энциклопедия одиннадцати лет, 1847–1858» (автор обох – Леонід Большаков; усі три – 1997). Меморіальний історико-літературний і природно-ландшафтний музей-заповідник О. С. Пушкіна «Михайлівське» готує тритомне видання «Пушкинская энциклопедия “Михайловское”» – 2003 року вийшов перший том «Михайловское. Тригорское. Святогорский монастырь. Святые Горы. Заповедник – Персоналии (1922–2002). Часть 1». Кожен із розділів, зазначених у назві тому, має три напрями: меморіальний (історико-біографічні й історико-літературні теми), література і літературна топоніміка, природно-ландшафтний.
Прикладом краєзнавчого типу літературної персональної енциклопедії в Україні є «Полтавська Шевченкіана: Спроба обласної (крайової) Шевченківської енциклопедії» Петра Ротача (2005. Кн. 1: А–К; 2007. Кн. 2: Л–Я).
Підсумком попередніх досліджень життя й діяльності відповідних осіб стали мінські видання «Янка Купала» (1986) і «Францыск Скарына і яго час» (1988; рос. перекл. «Франциск Скорина и его время», Мiнськ, 1990) – перші білоруські «персональні енциклопедії» (так жанр видань визначено в анотаціях і вступних статтях; на титульних сторінках офіційний підзаголовок скромний: «енциклопедичний довідник »). Перша з них літературна, друга – культурологічно-мистецтвознавча. Літературна персональна енциклопедія «Максім Багдановіч» (2011), якій передувало тритомне видання «Повного зібрання творів» білоруського поета (1992, 1993, 1995), акумулювала працю кількох поколінь науковців. Як і дві попередні, вона зорієнтована на «Лермонтовскую энциклопедию» і витримана у класичному форматі: містить докладні й вивірені відомості про життя і творчість Максима Богдановича, родовід, літературне оточення, послідовників і дослідників, рецепцію сюжетів та образів у різних видах мистецтва, статті про всі твори поета. Побіч підсумування фактографічної бази богдановичезнавства, чимало тем опрацьовано вперше, не раз у дискусійному ключі.
Осібно від класичної традиції стоять перші в Польщі спроби персональної енциклопедії – «Słownik Mickiewiczowski» (Катовіце, 2000) і «Mickiewicz. Encyklopedia» (Варшава, 2001), прикметні не лише тим, що створені малими авторськими колективами (у першої – два автори: Марек Пєхота і Яцек Лищина, у другої – чотири: Ярослав Марек Римкевич, Дорота Сівіцька, Аліна Вітковська і Марта Зелінська), а насамперед розлогими статтями, автори яких поставили собі за мету не так подати й задокументувати фактаж, як осмислити суть висвітлюваних реалій та подій і довільно й цікаво донести власні роздуми до читача. Інтерпретаційний підхід тут на передньому плані (у «Міцкевичівському словнику» майже немає бібліографічних додатків до статей). Такі науково-популярні енциклопедії доцільно готувати тоді, коли вже видано всі тексти письменника, інші архівні матеріали, пов’язані з ним, тексти дотичних до нього діячів, написано не одну його біографію, усебічно та глибоко вивчено його творчість і оточення. Зрештою, і гасел у «Міцкевичівському словнику» та енциклопедії «Міцкевич» небагато – відповідно понад 350 і близько 400. Новітню тенденцію до науково-популярного «авторського» формату цього жанру увиразнила книжка Ярослава Марека Римкевича «Leśmian. Encyklopedia» (2001), присвячена польському поетові Болеславу Лесьмяну.
Отже, діапазон створення літературних персональних енциклопедій – від фундаментальних колективних до науково-популярних «авторських», від всеохопних до часткових, локальних. Стандарту літературної персональної енциклопедії не існує, у кожному конкретному випадку доцільно опрацювати її найвідповідніший, оптимальний варіант. Формат (призначення, тематика, структура, зміст, обсяг) літературних персональних енциклопедій може бути різним залежно від особливостей творчості письменника, його суспільної активності, міри їх вивченості; наявності, фаховості й досвіду авторів; зорієнтованості на певні читацькі кола. Різні варіанти енциклопедій можуть містити, побіч власне гасел, бібліографію, літопис життя і творчості, твори, документи, статистичні матеріали та покажчики.
Нема потреби доводити, що Іван Франко був дивовижно плідним літератором і дослідником, мав широченний спектр зацікавлень, сягав своїм зором численних постатей і явищ національної та світової минувшини й сучасності, підтримував творчі, ділові й суто людські, зокрема епістолярні, зв’язки з багатьма діячами. Водночас в Україні та світі давно перекладають його тексти, чимало пишуть про нього, виводять його образ у мистецьких творах. Укладення суцільного робочого реєстру статей до «Франківської енциклопедії», який охоплює усі можливі розділи гуманітарних наук, з урахуванням усіх творів і праць Івана Франка, теоретичних понять, періодичних і продовжуваних видань, історичних осіб і міфологічних персонажів, історичних подій, франкознавців і творців франкіани тощо (усе – з вітчизняної та світової історії, словесності, мистецтва та культури) показало, що таких статей набереться понад п’ять тисяч.
Працюючи над реєстром, ми пересвідчилися, що з урахуванням здобутків, проблем і завдань франкознавства та недостатнього забезпечення науковими кадрами його різних напрямів як в Інституті Івана Франка НАН України, так і в інших наукових інституціях України «Франківську енциклопедію» варто побудувати не за алфавітним, а за галузевим, родовим принципом, зосередившись при цьому на її літературній, філологічній частині.
Завдяки функціонуванню згаданих франкознавчих осередків та активності дослідників франкознавство нині розвивається динамічно й плідно з огляду і на кількість, і на якість. Водночас чимало аспектів Франкової біографії та бібліографії, творчої і наукової спадщини, листування досліджені недостатньо або й не з’ясовані. Роботу над енциклопедією утруднює відсутність базових для такого фундаментального проекту речей: повного зібрання текстів Івана Франка, повного корпусу франкознавчої бібліографії, повного й добре коментованого, з текстами, ретельно звіреними з першоджерелами, видання спогадів про письменника, вивіреного літопису життя і творчості, завершеного видання опису бібліотеки Франка, вірогідної наукової біографії, оцифрованого й доступного в електронному форматі Франкового архіву. Покажчик Мирослава Мороза «Іван Франко: бібліографія творів. 1874–1964» (К., 1966), що дуже добре прислужився для розвитку франкознавства впродовж 50 років, нині потребує критичної перевірки, бо в ньому трапляються неточності, він не є повним, у ньому немає переліку недрукованих текстів Франка.
До таких проектів можуть бути застосовані два підходи: 1) всеохопний, але не поглиблений, своєрідна каталогізація постатей, подій, явищ і понять, так би мовити, нарисовий варіант словника (перший, наближений підхід до фундаментальної теми), і 2) звужене, але ретельніше, глибше опрацювання теми, по змозі вичерпне дослідження матеріалу й проблеми. Ми обрали другий, важчий, копіткіший шлях, поставивши собі за мету ґрунтовно осмислити певні аспекти Франкової діяльності. Обраний шлях вужчий з огляду на охоплення франкознавчих напрямів, зате глибший щодо висвітлення конкретних проблемно-тематичних блоків. В основу запланованих семи томів покладено поділ матеріалу на два проблемно-тематичні блоки: зв’язки І. Франка з українськими та зарубіжними літераторами і філологами (попередниками та сучасниками); художня творчість.
Структура енциклопедії така: Т. 1–3 (серія). Іван Франко і нова українська література. Попередники та сучасники; Т. 4. Іван Франко і давня українська література; Т. 5. Творчість Івана Франка: Проза і драматургія; Т. 6. Творчість Івана Франка: Поезія; Т. 7. Іван Франко і зарубіжні літератури. Попередники та сучасники. Очевидно, що так «закроєний» семитомник – лише перший етап у реалізації багатотомного проекту «Франківської енциклопедії», який в обраному форматі є продовжуваним тематичним виданням.
Іван Франко і нова українська література.
Попередники та сучасники
Цей галузевий блок, що становить серію із трьох томів, опрацьовано в Інституті Івана Франка у співпраці з Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка із залученням учених, передусім літературознавців, з інших установ України (науковий редактор і упорядник серії – Євген Нахлік). Пропонований енциклопедичний сегмент містить статті (в алфавітному порядку) про письменників, літературознавців, фольклористів, мовознавців – од зачинателів нової української літератури до тих, хто потрапив у поле зору І. Франка або за його життя залишив висловлювання про нього, бачив його і потім написав спогади. Йдеться, отже, про прижиттєвий зв’язок Франка з такими літераторами і філологами та/або їхній зв’язок з Франком за його життя. До цього блоку входять також історики, публіцисти, митці, політичні, церковні та інші діячі, які були письменниками, літературознавцями, мовознавцями, фольклористами; при цьому їхні зв’язки з Франком висвітлюються у повному обсязі. Подаються і статті про літераторів ХІХ ст., які, побіч основної польської, писали також українською мовою, адже Франко видавав і досліджував переважно їхні україномовні твори, розглядав їх у контексті українського літературного процесу, українсько-польських літературних, культурних та історичних відносин, обговорював мовні особливості їхніх україномовних творів, їх художній рівень, зв’язок з українським фольклором тощо. Україномовні твори цих літераторів мали певний стосунок до становлення й розвитку нового українського письменства, на що вказував Франко і що треба розкрити в енциклопедичних статтях. Функціонування україномовних творів літераторів, що писали двома мовами (українською і польською), – це проблема насамперед українського літературного процесу і формування української літературної мови. Вміщені у блоці «Іван Франко і польська література» такі постаті просто загубилися б.
Реєстр відповідних гасел-персоналій уклали до цього блоку Євген Нахлік і Оксана Нахлік. Євген Нахлік опрацював інструктивні матеріали: орієнтовну схему статті про українського письменника та філолога і перелік основних джерел.
Перелік основних джерел, що вміщує понад 150 позицій і з якого чимало видань треба переглянути для написання лише однієї статті, показує, якою загайною є праця над статтями-персоналіями. Статті побудовано переважно на першоджерелах, наприклад, листи до Франка опрацьовуються і цитуються за автографами, тому що публікації незрідка містять неточне відчитання слів, пропуски слів і навіть фраз, буває, й заміну лексики, трапляються помилки у з’ясуванні хронології недатованих листів. Важливими першоджерелами, якими користуються науковці для написання статей, є архів І. Франка та його особиста бібліотека, що зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка. До уваги беруться Франкові твори, праці, епістолярна спадщина, листи до нього, по змозі – листування третіх осіб. Автори енциклопедичних статей спиралися на дотичні праці дослідників.
Джерелами для написання статей слугують «Зібрання творів» І. Франка у 50 томах, додаткові чотири томи, «Покажчик купюр», «Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 т.» (кн. 1 – 2001, кн. 2 – 2009), збірник польськомовних праць Франка «Szkice o literaturze: Kultura, Literaturoznawstwo, Publicystyka» (2016), видані в різних роках спогади про Франка, бібліографічні покажчики (передусім із франкознавства, зокрема, покажчики Франкових часописів), автографи листів до Івана Франка, розміщені на сайті Львівського національного університету імені Івана Франка, матеріали фонду Івана Франка (№ 3) та інших фондів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, архіви інших інституцій, видання епістолярної спадщини Франкових сучасників, біографічні статті в різних енциклопедіях і словниках, набутки франкознавства, української, а при потребі й зарубіжної біографістики, вітчизняного краєзнавства (загальновідомі енциклопедичні, словникові та бібліографічні джерела, як правило, не вносяться до пристатейного списку літератури). Стали у пригоді насамперед «Путівник по фондах відділу рукописів Інституту літератури» (1999), науковий опис «Бібліотека Івана Франка» (2010. Т. 1; 2015. Т. 2), «Енциклопедія Сучасної України» (2001–2015. Т. 1–15), «Енциклопедія історії України» в 10 томах (2003–2013), франкознавчі видання Львівського національного університету імені Івана Франка, бібліографічні, біографічні та пресознавчі видання Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника, «Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові», «десятикнижжя» Романа Горака і Ярослава Гнатіва «Іван Франко» (2000–2009), «десятикнижжя» Володимира Качкана «Хай святиться ім’я твоє: Історія української літератури і культури в персоналіях (ХІХ–ХХІ ст.)» (1994–2007), театрознавчі статті Ростислава Пилипчука, вміщені у львівському журналі «Просценіум» і відтак зібрані у його монографії «Український професіональний театр в Галичині (60-ті роки ХІХ ст.)» (2015), краєзнавчі праці Петра Арсенича, Івана Білинкевича, Миколи Васильчука та ін. (частину використаних видань зазначено в «Бібліографічних скороченнях»).
Як і загалом в українському літературознавстві, що розвивалося в умовах заборони на повне і правдиве відтворення фактажу, у франкознавстві нагромадилося чимало фактографічних неточностей, помилок, перекручень. Дається взнаки і схильність франкознавців-аматорів до поквапливого, неточного цитування текстів, черпання відомостей не з первинних, а з опосередкованих джерел, некритичний підхід до джерел, повторення неперевіреної інформації. З усім цим автори енциклопедії зіткнулися під час написання статей до блоку «Іван Франко і нова українська література. Попередники та сучасники». Треба звіряти цитати, ретельно вивіряти фактографію, не раз виправляти наявні відомості, завдяки чому статті набувають самостійного значення для висвітлення життєпису і творчості діячів, особливо маловідомих. Доводиться й обтяжувати статті конче потрібними покликами на джерела. В одних випадках ми могли вдаватися до реферування вірогідних напрацювань попередніх дослідників, в інших – мусили торувати нові шляхи у франкознавстві. Звідси евристичний характер «Франківської енциклопедії».
Труднощі написання персоналій полягають у тому, щоб стисло зреферувати й узагальнити напрацьовані досі матеріали, перевірити наявні відомості й задокументувати фактаж, відмежувати факти від припущень, здогадів і домислів, запропонувати – знов-таки, на тривкому фактографічному ґрунті – власну посутню інтерпретацію, зорієнтувати читача в літературі питання, у тому, що вже достеменно з’ясовано, й тому, що ще потребує з’ясування, можливо, з пошуками додаткових матеріалів. Тож наші енциклопедичні статті мають джерелознавчий, коментувальний та інтерпретаційний характер. Із побудованої у такий спосіб персоналії має виразно проступати Франкове обличчя не лише як громадянина, письменника та науковця, культурного діяча, а й як особистості. Завдяки цьому статті, призначені насамперед для фахових читачів (дослідників, викладачів, студентів), будуть цікавими й для широкого кола поціновувачів української словесності. Таким чином закладено новий, оригінальний формат енциклопедичних статей-персоналій, який розвиває підхід, що окреслився у «Шевченківській енциклопедії» і не має аналогів у відомій нам світовій практиці літературних персональних енциклопедій. У розбудові матриці статей ми в науковому плані певною мірою орієнтувалися також на новий формат статей-персоналій у фундаментальному виданні «Русские писатели. 1800–1917: Биографический словарь» (М. : Большая Российская энциклопедия, 1989. Т. 1: А–Г; 1992. – Т. 2: Г–К; 1994. – Т. 3: К–М; 1999. – Т. 4: М–П; 2007. – Т. 5: П–С), де створення літературної енциклопедії – уперше після панування тоталітарного режиму – оперте на широку джерельну базу й документальну основу. Послідовно споряджено покликами на джерела також відомості, наведені у статтях-персоналіях «біобібліографічного словника» Оксани Супронюк «Н. В. Гоголь и его окружение в Нежинской гимназии» (К. : Академперіодика, 2009).
Новий стандарт статті про особу в літературній персональній енциклопедії практично вироблено під час обговорень у Львівському відділенні Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка й удосконалено в Інституті Івана Франка під науковим керівництвом Євгена Нахліка, колективними зусиллями Алли Швець, Миколи Легкого, Оксани Нахлік, Оксани Мельник, Наталі Тихолоз. Фактично від самого початку роботи над матеріалами автори, спираючись на власний літературознавчий досвід і уявлення про оптимальний варіант енциклопедичної статті, орієнтувались на розширений формат і писали статті-дослідження. За новим стандартом готували статті автори з інших установ, залучені до «Франківської енциклопедії». Усі статті пройшли наукове редагування, у процесі якого незрідка потребували неодноразового доопрацювання.
Найбільше статей за кількістю й обсягом подали до першого тому науковці Інституту Івана Франка та Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка: Євген Нахлік, Оксана Нахлік, Алла Швець, Микола Легкий, Микола Бондар, Галина Бурлака, Оксана Мельник, Наталя Тихолоз, Мирослава Дерев’яна, Олесь Федорук, Олена Луцишин, Оксана Смерек, Оксана Пеньковська. Решту статей до першого тому написали літературознавці, фольклористи, історики й мистецтвознавці з інших установ України: Олег Баган, Любомир Бораковський, Віктор Бурбела, Ігор Гирич, Роман Горак, Яким Горак, Ярослав Грицак, Григорій Зленко, Василь Івашків, Лариса Каневська, Софія Когут, Ірина Костюк, Ольга Кравець, Богдан Кріль, Михайло Кріль, Валентина Кухар, Орися Легка, Ярослава Мельник, Тамара Пацай, Святослав Пилипчук, Наталія Рибчинська, Оксана Шеремета.
Зразки обраного формату енциклопедичних статей про літераторів і філологів доби нового українського письменства, так чи так пов’язаних із Франком, апробовано у виданні «Іван Франко: Тексти. Факти. Інтерпретації» (відповідальний редактор – Євген Нахлік, 2011), у «Франкознавчих студіях» (Дрогобич, 2012. Т. 5), у форматі звичайних статей – в інших наукових збірниках і журналах, у форматі доповідей – на численних наукових конференціях. Зміст випусків збірника «Українське літературознавство» за останнє десятиріччя засвідчує, що чимало науковців готували свої публікації на основі статей до «Франківської енциклопедії». Це статті як біографічного характеру (про взаємини Франка зі сучасниками, його відгуки про попередників), так і інтерпретаційного (про Франкову прозу й поезію). Тож робота над «Франківською енциклопедією» помітно пожвавила джерелознавчий, біографічний та інтерпретаційний напрями сучасного франкознавства.
Таким чином реалізовано й усталено відповідну схему написання оригінальних енциклопедичних статей із сумлінною перевіркою і документуванням усіх наведених фактів. Статті-персоналії ґрунтуються на засадах повноти й точності в охопленні та висвітленні фактів, об’єктивності в інтерпретаціях та оцінках, з обов’язковим зазначенням джерел поданих відомостей, що дасть змогу перевірити їх і в разі потреби виправити. Авторів зорієнтовано на простеження змін у взаєминах, еволюції поглядів, пильне, правдиве й тактовне з’ясування дискусійних моментів, виявів полеміки між Франком та іншими літераторами. Ставлячи вимогою правдиве висвітлення стосунків Франка з різними діячами, виходимо з того, що перед судом історії усі рівні, незалежно від рівня таланту, кількості та якості доробку. Кожен має право й повинен бути почутим, справедливо потрактованим і поцінованим. Визнаний класиком не обов’язково завжди правий, існує чимало прикладів значущості і слушності маловідомих діячів. У кожного є свої здобутки, більші чи менші, не раз і своя правда. Жанр енциклопедії, та й загалом історія літератури як наука, передбачає реальне пізнання й висвітлення минулого.
Головними завданнями в ході підготування перших трьох томів (персоналії, що стосуються нової української літератури) було поставити виконання проекту на послідовно наукове підґрунтя, забезпечити застосування фахового підходу. Нині, коли вітчизняний медіа-простір дедалі більше заповнюють поверхова популяризація постатей, подій і явищ з минулого, та чи та їх ідеалізація, конче потрібно зберегти засадничу зорієнтованість академічної науки на всебічне й неупереджене пізнання, глибоке осмислення й переосмислення з сучасного погляду національної історії, культури, літератури та мистецтва.
Водночас орієнтирами для авторів статей слугують гуманізм і загальнолюдські моральні цінності, національне урівноправнення українського народу серед інших народів світу, природне й історичне право українців на вільний культурний і політичний розвиток, політичну самостійність і державність, соціальну рівноправність і справедливість. Простеження життя, діяльності і стосунків різних українських діячів із Франком у контексті їхнього суспільного буття й статусу показує, як складно й тяжко їм доводилося працювати і творити за несприятливих умов бездержавності, без політичної, культурної, моральної та фінансової підтримки з боку держави. Доля багатьох із них склалася драматично, а то й трагічно, за комуністичного режиму чимало українських діячів різних політичних переконань репресовано.
Статті покликані не тільки облікувати зв’язки Франка з тим чи тим літератором або філологом, а й стисло розкрити їх. Лише наведення фактів, фіксація подій та бібліографія джерел були б малоцікавими. За нашим задумом створюється не довідник про Франкових літературних і філологічних попередників та сучасників, що мав би допоміжне значення у франкознавстві, а самодостатня фундаментальна енциклопедія з ґрунтовним висвітленням духового літературно-наукового оточення Франка. У статтях комплексно розкриваються творчі й особисті взаємини Франка з конкретною особою, зміст їхнього листування, суть відгуків один про одного, літературно-художні та естетичні зв’язки, наявність рукописів того чи того автора у Франковому архіві, книжок – у Франковій бібліотеці в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка.
Статті мають узагальнений характер і рівночасно є конкретними й посутніми, бібліографічно й інтерпретаційно насиченими, якнайповніше подається фактаж – кожне речення містить важливу інформацію. При потребі не обмежуємо цитування, яке дає змогу науковцям досягти максимальної точності у висвітленні Франкових поглядів і думок інших осіб, а читачам – пересвідчитися в адекватності дослідницької інтерпретації. І. Франко пройшов складну еволюцію – світоглядну, ідеологічну, естетичну, суспільно-політичну, впродовж життя по-різному висловлювався з приводу тих чи тих проблем, діячів, подій, явищ, тому важливо постійно враховувати час Франкових писань і публікацій. Зважаючи на це, вказуємо, який твір Франка цитовано (чи на який зроблено поклик), його прижиттєвий першодрук (якщо такий практично збігається з часом написання) або час написання (коли текст уперше опубліковано пізніше, особливо після смерті автора).
Деякі статті цього проблемно-тематичного блоку – найскладнішого з огляду на потребу пошуку джерел і з’ясування фактографічних відомостей – є чималими через необхідність всебічно, якомога повніше й аргументовано висвітлити тривалі, інтенсивні, різнобічні й не раз досить скомпліковані творчі й особисті стосунки І. Франка з багатьма українськими майстрами слова. Такі статті переростають традиційні енциклопедичні мірки – це сконденсовані дослідження (хоча тепер в українській гуманітарній науці назагал спостерігається тенденція до розширення меж енциклопедичних статей, більшого наповнення їх фактичними матеріалами, повнішого і докладнішого розкриття висвітлюваного явища – прикладами слугують видані у Львівській національній науковій бібліотеці України імені Василя Стефаника в 1994–2013 рр. двадцять випусків «Української журналістики в іменах», що має підзаголовок «Матеріали до енциклопедичного словника», а також перші чотири томи «історико-бібліографічного дослідження», своєю суттю – енциклопедичного, «Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст.», що вийшли в 2007, 2009, 2011 і 2014 рр. і містять описи періодичних видань відповідно 1812–1890, 1891–1905, 1906–1910, 1911–1916 рр.). Обмежившись статтями про літераторів і філологів, стараємося поглибити змістове наповнення цих статей.
Залежно від інтенсивності стосунків, значущості для вітчизняної культури того чи того діяча статті мають різний обсяг – від сторінки до 2–4 авт. арк. Тому цей галузевий блок, що охоплює понад 750 персоналій, складатиметься із трьох об’ємних томів. Перший том містить 255 статей-персоналій.
Оскільки у франкознавстві недостатньо опрацьовано біографічні аспекти, архівні матеріали, а надто ж бракує наукових біографій та систематизації творчої спадщини дотичних до Франка діячів, обраний тип енциклопедичної статті найбільш виправданий і доцільний. Він дає змогу певною мірою навести лад і у фактографії франкознавства, і в українській біографістиці, принаймні в тій її частині, що стосується репрезентантів нового письменства. Створені на таких засадах статті матимуть самодостатнє наукове значення і водночас слугуватимуть, сподіваємось, надійною джерельною базою для коментарів у майбутньому Повному зібранні текстів Івана Франка, для написання наукової біографії письменника, біографій інших діячів, для розвитку франкознавчих і ширше – історико-літературних та історико-культурних досліджень. Своєю суттю, проблемно-тематичний блок «Іван Франко і нова українська література» охоплює майже всіх українських письменників і літературознавців ХІХ – початку ХХ ст. і тому є своєрідною історією нової української літератури того часу в персоналіях.
Науковим керівникам і редакторам, авторському колективу «Франківської енциклопедії» випала честь долучитися до світової традиції творення персональних енциклопедій, притому саме таким поважним проектом. Видаючи й досліджуючи писемний доробок Івана Франка, ми не лише пізнаємо подиву гідну словотворчість і напрочуд інтенсивну громадсько-культурну та політичну діяльність геніального письменника й мислителя, не лише віддаємо належне Франкові з огляду на його незрівнянну роль в історії нашої нації, країни, літератури, культури, науки та на його внесок у світову скарбницю, а й піклуємося про реальне функціонування, актуальну присутність Франкової творчості, наукових праць, його ідей у сучасній культурі, у свідомості нинішніх поколінь, у наших помислах, задумах і звершеннях. Завдяки осмисленню Франкового доробку і Франкового духу, Франкової думки та почуття ми глибше пізнаємо рідну і світову культуру, давню й недавню минувшину, а також сучасність, ясніше розуміємо наші історичні й нинішні проблеми. Сподіваємося, що цьому прислужиться і «Франківська енциклопедія».
Франківська енциклопедія: у 7 т. / редкол.: М. Жулинський, Є. Нахлік, А. Швець та ін. ; Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Інститут Івана Франка НАН України. – Львів: Світ. – Т. 1: А–Ж / наук. ред. і упоряд. Є. Нахлік ; передмова М. Жулинський, Є. Нахлік. – 2016. – 680 с.
А
03.05.2017