Микола УГРИН–БЕЗГРІШНИЙ

 

 

Микола Угрин-Безгрішний (1883–1960) – письменник, січовий стрілець, автор поетичних і прозових книжок. Його спогади про відвідини Києва та Харкова були опубліковані в редагованому ним «Літературно-критичному альманасі» (Рогатин, 1941). Там же було опубліковане і його листування з Христею Алчевською, в яку він був закоханий. Саме на запрошення поетеси він і вирушив до Харкова.

 

Юрій ВИННИЧУК

 

 

1

 

Залізничний двірець у Волочиську початку XX століття

 

 

«Надворі вітала тепла провесна 1909 р. Сонце злизало останки снігу й на полі співали вже божі птиці – жайворонки. Я виїхав з Тернополя пополудневим поїздом у напрямі Підволочиське. Під вечір був уже у Волочиськім. Тут відобрали мій паспорт і переглянули валізку. Нелегальщину поховав я в запазухи й поза плечі. Обійшлося без пригод. Поїзд до Києва мав від'їздити за кілька годин. Пішов я до ресторану, де застав дуже багатий буфет і чимало гостей при столах. Замовив я чай і кілька пиріжків з капустою, що мені смакували дуже. Ні від одної людини не почув я тут української мови, що мене не так смутило, як обурювало... Я всюди й до всіх говорив гордо тільки українською мовою і все піднесеним голосом, щоби всі чули. Це був у мене й деякий рід пропаганди...

 

Прийшов до мене жандарм і вручив паспорт, на якому появилася нова, трикутна печатка. Сховав я паспорт у кишеню й замовив знову чай. Не пив я такого ні разу в Галичині, навіть у першорядних каварнях. Смашний, ароматний та дешевий (10 коп. за склянку).

 

Поїзд їхав скоро, одначе так поважно й зручно, що я почував себе неначе на фотелі в човні в спокійний день. Мої сусіди часто попивали чай. Мали з собою всяку посудину. «Кипяток» брали сливе на кожній стації. Я досі не знав про таку вигоду й жалував, що не взяв і собі чаєвих причандалів...

 

Прийшов кондуктор і дуже чемно попрохав білета. Запитав, чи не схочу взяти для себе сінничка за 80 копійок. Я радо згодився і подякував за прислугу. Глянув на мене дуже милими очима, коли я заговорив до нього по-українськи. Заговорив він так потім і до мене. То була перша людина в дніпровій Україні, від якої почув я рідну мову. Бажав по-українськи доброго сну й спокійної ночі. Я вигідно положився на сінничку й незабаром заснув твердим сном.

 

Вже добре розвиднілося, коли збудив мене кондуктор, побажав доброго дня і подав білет. Заявив мені на відхіднім, що кращого города, як Київ, не побачу ніде в світі.

 

На стаціях перед Києвом всідали до вагонів селянки й селяни з мішками на плечах і горшками в руках. Говорили гарною українською мовою, милозвучнішою, як у нас на Поділлі. Везли селянські продукти для продажу в Києві. Селяни закидали трохи з московська, селянки ж говорили чистою українською мовою, що так і пригадувала мені Шевченка, Куліша, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького...

 

 

Відрадно стало на душі. З увагою приглядався я одягові дівчат. Такі самісінькі, що їх бачив на кольорових листівках, що їх видавало видавництво «Час» у Києві.

 

Помітно здивувалися, коли я їх запитав в українській мові, куди їдуть? Відповідали досить несміливо. Я відразу здогадувався, що вони незвичні до того, щоби інтелігент не встидався «хахлацької» мови...

 

 

Поїзд зупинився, я вийшов на перон. Всюди повно людей та носіїв. Повітря пересичене махоркою, тоді для мене дуже неприємною... Приємною стала вона мені щойно підчас визвольної війни, коли часто курив я листя картоплі або кукурудзи.

 

Стація партерова, погана й дуже брудна. Робила куди поганіше вражіння від наших більших, селянських корчем, що їх бачив у Галичині. Чимало «ізвощиків» у довгих, синіх капотах і в чорних, нелискучих циліндрах зо ширшим дном на головах прохають сідати. Питаю по-українськи, скільки хочуть за проїзд? Відповідають всі по-московськи. Розлютився я і постановив іти пішки.

 

Йду в напрямі Дніпра. Перед парком побачив я музей. Заходжу. Вже в першій салі бачу за склом рукопис «Заповіту» Тараса Шевченка. Не знаю, чи це дійсно оригінальний, чи тільки копія. Вдивляюся з жадобою і мимоволі капають сльози з очей... Мабуть сам управитель музею, старша, статочна й дуже привітна людина підходить незамітно до мене й каже мені таки українською мовою, що це оригінал. Я приступив ближче, вдивлявся з більшою увагою і читав довго, довго... Перший раз у моєму молодечому віці канули сльози з очей. Ніяк не міг я їх повздержати. Завстидався самого себе й скоренько обтирав платком очі. Вдивлявся далі в «Заповіт» і знову сльози... Лютий уже на себе, обтираю скоренько знову й іду в сусідню салю. Тут бачу всякі вишивки, а там і козацьку зброю, портрети гетьманів, усяку монету й між усім тим наче скаче з місця на місце Шевченків «Заповіт» і неначе темно-сірим серпанком заслонює зброю, гетьманів...

 

Дивні почування! Важко описати...»

 

2

 

Побувши кілька днів у Києві, автор, який був закоханий у поетесу Христю Алчевську (1882-1931), виїхав до Харкова, хоча Грицько Чупринка (поет, 1879–1921) і переконував його, що поетеса для нього застара і ніколи його не полюбить так, як він хоче.

 

 

«Перед полуднем був я уже на стації у Харкові. Будинок поверховий, чималий, досить гарний. В ресторані випив я чай, замовив «ізвощика» й поїхав просто до Христі Алчевської, на Сумську вулицю ч. 110. Застав я її в хаті зо старенькою, симпатичною матір’ю. Відразу привітали мене як рідного й попрохали до стола.

 

 

Христя Алчевська, високої статі, з добрими бурими очима, здавалася мені тепер куди кращою, як це я уявляв її собі по одержанні перших листів і творів у Львові.

 

В першу чергу пішли розмови на теми жіночого руху в Галичині, жіночих організацій, письменниць і видань. Христя питала мене, чи листуюся з її наймилішою «мевою», Ольгою Кобилянською та Наталією Кобринською. Потім укладали ми пляни моїх рефератів у Харкові. Мати Христі з великою увагою прислухувалася нашій розмові й припрошувала до чаю та коржиків.

 

За обідом познайомився я з вірною подругою Христі, Василівною. Прийшла в народньому одязі. Знала добре українську мову й письменство. Найбільше цікавилася моїм рефератиком про «Молоду Музу» та її найстаршим членом Богданом Лепким. Знала його з поезій, що ними дійсно гаряче захоплювалася, а деякі рецитувала при столі, головно зо збірки «Осінь». Казала, що в Лепкого найбільше глибокого, природнього чуття, ніжної, прямо жіночої любови до народу й української природи.

 

– Я в Лепкім більше закохана, як у Карманськім. Лепкий сумує іноді глибоко та не плаче, як розпещена дівонька! – сказала Василівна всміхаючися до Христі й до мене.

 

– А Пачовський оригінал, добрий танцюрист у сальониках жіночих сердець, зате іноді не дуже чемний... Скажіть йому, Миколо Івановичу, – звернулася до мене, – що він дуже образив мою Христю... Яцків цікавий письменник, високої інтелігенції, одначе ми всі тут іще мало його розуміємо. Талантовитий поет Степан Чарнецький – та пише мало. Твердохліб холодний, як жива риба, одначе цікавенький собі, головно в переспівах і в перекладах. Чомусь то наш Рукавішніков хвалить собі його найбільше. Мабуть оба однакової крові... Пізналися! – закінчила Василівна жартобливим тоном».

 

3

 

«Місто Харків не зробило на мене своєю природою великого вражіння. Видалася вона для мене занадто одноманітна. Зате Гончарівка дуже мені сподобалася. Трохи нагадувала мені винницькі околиці підо Львовом».

 

І саме у Харкові чекали на молодого галичанина два конфузи.

 

«Наступного дня маю реферат в університеті. Велика саля повна авдиторії, студенток і студентів. Предсідник вітає мене короткою промовою, представляє зібраним і дає голос.

 

Говорю про все те, що діється в Галичині між українцями. Всі слухають з великою увагою. Тихо-тихесенько ні салі. Говорю теж про взаємини українців з поляками, вкінці не забуваю і про жидів. Вживаю вже в першому речення терміну «жиди»... Несподівано зривається на ноги сливе ціла саля і з великим обуренням протестує проти того, щоб я ображав «єврейську» націю... Президія у клопоті. Крик, галас і вигуки:

 

– Некультурних рефератів не хочемо слухати. Геть з провокаторами!..

 

Спершу не зорієнтурався я і не розумів того неприємного нападу на мене. Затривожений предсідник прохає мене покинути катедру й сховатися, щоби не доводити до більшого скандалу. Не трачу рівноваги, бо вже зорієнтувався, у чому непорозуміння. Прохаю останнього слова й кричу:

 

– В ім'я вашої вищої культури, я нижчий культурою, прохаю шановну авдиторію дозволити мені сказати ще тільки одно культурне речення.

 

Саля втихає. Чути голоси.

 

– «Пусть» говорить! Нехай говорить! Слухаємо!

 

Стою та гляджу всім сміло в очі. Коли настала знову тиша, кажу грімким голосом:

 

– Велике непорозуміння між нами, нічого більше, милі товаришки й товариші! Вже знаю, чим ви образилися. Одначе я ні на волосок не думав нікого ображати!

 

– Не до речі говорить! – вигукують знову деякі на салі.

 

– Товаришки й товариші! – кличу на ціле горло. – У нас жиди ображаються, коли їх називати «євреями» й самі називають себе всюди тільки жидами. Я говорю до вас як товариш жидівських студентів з Галичини, тому годі мені ображати їх позаочі!.. Приїдете до нас з рефератами про дніпрову Україну, не дозволимо теж наших жидів називати євреями!...

 

На салі велика констернація. Тишина як у гробі. Виступає якась чорнявенька, товстенька студентка, приходить до катедри й каже:

 

– В імені всіх приявних прохаю в товариша галичанина вибачення!

 

Докінчив я мій реферат на превелику радість президії та всіх тих, що вже пізнали мене перед тим особисто. Оплескам не було кінця».

 

Опісля була гостина у Миколи Міхновського.

 

«Їмо, п'ємо добре вино й чай. Я виголошую реферат малими перервами. По рефераті дискусія. Потім оповідаю всім про якусь веселу пригоду у Львові. Закінчую її сакраментальним, галицьким висловом «пукали зо сміху»...

 

Велике збентеження! Гості скоренько встають від стола й виходять до другої кімнати. Зо мною остається тільки Згоральський, галичанин. Навіть Христя покинула мене.

 

– Миколо! – сказав тихенько Згоральський! – Скандал! Тут слово «пукати» має дуже погане значіння...

 

– Яке значіння? – дивуюся.

 

– Пердіти! – відповідає Згоральський і вибігає негайно до другої кімнати, щоб перепрохати гостей від мого імені й пояснити їм вислів «пукати зо сміху», що має те саме значіння, як у Харкові «заходитися од сміху»...

 

Входить перша Христя Алчевська і б'є мене легенької пальчиком по чолі.

 

– Мабуть, ми ще довго порозуміватисямемо, поки зовсім не порозуміємося і не станемо одноцілою родиною. Це зробить єдине об'єднане мовою та ідеями українське письменство!

 

Після цієї пригоди мій милий господар Олекса Степаненко кепкував з мене:

 

– Не «пукайте» більше, Миколо Йвановичу, в гарнім сальоні та при гарних дамах і при добрій вечері, тільки в полі, в лісі й між нахабами кацапами! Нехай вони втікають від нас на чотири вітри!»

 

 

 

Підготував Юрій ВИННИЧУК

 

 

 

21.03.2016