Згасла свічка Андрія Франка

...Гарячої пори, у самому розпалі літа 31-літній Іван Франко та його на 8 років молодша дружина Ольга з Хоружинських уперше стали батьками. 16 липня 1887 р. у молодого подружжя народився первісток. Ця очікувана радісна подія змінила увесь хід дотеперішнього життя письменника та його дружини. Народилася справжня сім'я, яка після появи первістка збільшувалась майже щороку. Оте маленьке тендітне створіння «завбільшки з рукавичку» обігріло своїм теплом Франкову родину, йому судилося стати маминим пестунчиком, батьковим найдорожчим помічником», добрим товаришем і порадником молодших братів і сестри... І рано, надто рано відійти у вічність. У вікнах Франкового дому життєва свіча першого сина згасла до болю передчасно. Він першим прийшов у цей світ – і першим із Франчат залишив його, до часу покликаний у засвіт. Недарма-бо був наречений на честь апостола Андрія Первозванного...

Первістка, народженого напередодні літнього Андрія (що святкується 17 липня), назвали Андрієм. «Андруньо», Андрусько», «Андруник», «Андрусь» - так ніжно кликали сина батьки. Він був улюбленцем матері і батька. Його появою на світ тішилась як родина Ольги Федорівни, так і друзі та товариші Івана Франка. Єлисей Трегубов, чоловік старшої сестри Ольги Франко – Антоніни, у листі від 18 липня 1887 р. щиро поздоровляв молодих батьків: «Спасибі Вам, дорогіе дядю Ваню и тетю Олю, за Вашу звістку про сина – хоч він завбільшки з рукавичку, а проте син... <...> Всі наші поздоровляють Вас з народженим.» А дід Ольги Франко Ілля Семенович Федоровський з нагоди появи на світ правнука у жовтні 1888 р. передає у дарунок для нього золотий ланцюжок з хрестиком та срібну іконку Божої Матері. У листі від 19 березня 1888 р. до Михайла Драгоманова, який одним із перших привітав подружжя Франків з народженням сина, Іван Франко писав: «Жінка моя дякує Вас за пам'ять про нашого малого. Він уже починав говорити, звісно, своїм язиком, і дуже її радує. Не знаю, що се за знак, що так любить папір їсти: я міркую, що як собі з малку понапсує живіт папером, то опісля відцурається всякого писательства» [т. 49, с. 152]. У листі до того-таки адресата від 10 лютого 1889 р. письменник зауважив: «Хлопчик наш уже ходить; жінка ним не налюбується, та й я якось веселіше працюю під його чалапкання і балакання» [т. 49, с. 196]. А дружину перестерігає (лист до О.Франко після 9 вересня 1889 р.): «Смотри, щоб Андруник не рвав книжок і рукописів» [т. 49, с. 218]. Охрещено Андрія у православній церкві святого Георгія у Львові, що на вулиці Францисканській, 3 (нині вул. В.Короленка), 15/27 жовтня 1889 р. (хрестив о. Емануїл-Ананій Воробкевич, рідний брат поета Сидора Воробкевича). Хресними батьками, як значилось у свідоцтві про хрещення (видане 25 жовтня / 9 листопада 1896 р.) були галицька письменниця Наталія Кобринська та громадський діяч з Наддніпрянщини Сергій Деген. Той факт, що Андрія Франка охрестили у віці двох років, а не одразу після народження, викликав величезне обурення у прадіда Іллі Федоровського. З цього приводу 24 грудня 1888 р. Єлисей Трегубов стурбовано інформував молоде подружжя: «<...> буде Вам од мене дуже велика лайка, а за що слухайте: получив я оце од Федоровського листа, у котрому він лає римського папу за те, що Ви писали єму, буцім Ваш Андрійко і досі нехрещений і Ви призначаєте на хрестини єму того хрестика, що лежить у мене. Лається старий страх як, та й по заслузі: пора Вам привикнути, що він дуже старосвітського звичаю і дума, що дітей треба хрестить, як тілько вони з'являються на світ Божий; та й Ви ж не малесенькі, знаєте, що у Росії хрестини скоро йдуть після родин; коли Ви єго ще не христили, то ніхто Вас не тяг за язик про це писати. Я єму писав, що, мабуть, він не порозумів Вашого листа (а він пише, що не хоче Вас знати і листоватись з Вами), але писав, що залигаю Вас і тоді напишу певне; оце тепер запитую і прошу у листі до мене (коли Ви ще не хрестили хлопця) написати, що він не порозумів Вашого листа, що Ви єму дяковали за хрестик, котрий стане за велике благословеніє від него, бо він (хрестик) перейде до Вас од мощей, а хлопця, мов, хрестили тоді-то і у попа православного (дуже він лає і уніатських); так от бачите, чого Ви наробили, забувши наші звичаї за кордоном».

Маленький Андрійко дарував батькам не лише радощі, а й ненастанні клопоти. Бо ж ріс надміру тендітним та хворобливим. Чи не в кожному листі до Івана Франка дружина а тривогою і хвилюванням сповіщала: «<...> хлопчик мене радує і печале разом, начинає дуже капризничать, усе хоче буть на моїх руках. Хочу його садити, а він вигинається і не дасться, посадити, врешті я його положу. Вийду в другу хату, а він хникає, хникає аж доки я не витримаю прийду до него (лист 1888 р. з Болехова); «Івась, я дуже плакала, боялась за здоровлє хлопця [йдеться про Андрія. – Н.Т.], а тим більш, що на дворі було спершу непогодно» (лист між 9 травня і 1 липня 1888 р. з Болехова); «Менші хлопці легко перенесли слабість [йдеться про кір. - Н. Т.], ніж Андруся...» (лист від 31 січня 1893 р.): «Андруся два дні мав легку горячку, тепер здоров» (лист від 24 травня 1893 р.); «<...> Андрусь від дня, як приїхав, кашляє» (лист з Москалівки б. д., 1899 р.). Та й батько з неспокоєм часто допитувався: «<...> що робить Андрусько, чи кріпший став, чи виріс?» (лист до О.Франко близько 10 Серпня 1891 р.) [т. 49; С. 287].

Обоє – і батько, і мати – опікували Андрія, як могли. Присвячували йому з-поміж усіх своїх дітей найбільше уваги. Любили свого «ніжного білявого хлопчика» понад усе. Лагідно і трепетно. Зворушливий спогад про турботу Івана Франка про свого первістка залишив Богдан Лепкий, у домі якого 1892 р. зупинявся на ночівлю батько з сином: «Я <...> на пальцях перейшов салю та несміливо зазирнув до гостинного покою. Франко сидів на кріслі коло канапки, обтулював дитину і присипляв її якоюсь казкою, мабуть, одною з тих, що склалися на збірку «Коли ще звірі говорили». Не знаю чому, але образ цей був для мене якоюсь дивною несподіванкою. Такої батьківської ніжності по суворім і поважнім Франку я тоді не сподівався. І та жанрова картинка донині залишилася в моїй пам'яті».

У час, коли його не було поруч, батько старався потішити сина дарунком. З дитинства Андрій виявив себе як завзятий філателіст. Отож, Іван Франко щоразу зі своїх поїздок намагався надіслати Андрієві до колекції різноманітні поштові чи гербові марки. «Андруся дуже втішився тим маркам, що ти йому прислав. І по тому поводу була зараз же бійка межи хлопцями»,- сповіщала чоловіка Ольга Федорівна у листі з Нагуєвич від 29 травня 1893 р.

На дозвіллі поет часто любив бути з сином, прогулюватися з ним лісовими стежками. Та й Андрій (уже в старшому віці), певно, поділяв особливу пристрасть батька до грибництва та збирання ягід. «Щоб заповнити час, ходимо оба з Андрієм щодень на гриби, хоча властивого врожаю правдивих ще не було, а може й зовсім не буде. Два рази ходили ми на афини і принесли по неповному кошику», - писав Іван Франко до дружини 28 серпня 1907 р. [т. 50, с. 328].

Андрій з дитинства вирізнявся з-поміж інших дітей письменника: йому важче давалися інтелектуальні й фізичні навантаження, він потребував більше часу й зусиль на навчання, аніж молодші брати. «Андрусеви щось тяжко дався складенє літер, хоть двухсложні слова уже знає прочитати», - писала Ольга Федорівна чоловікові у лютому 1893 р. Був несхожим на своїх бадьорих та рухливих братів. «Тарасьо і Петруся дуже веселі, здорові, а Андруся все чогось смутний. Чи він так мислить над чимсь, чи він має в собі якись недостатки – не знаю, а може, він вийде з того, як говорила не раз баба», - стурбовано повідомляла Івана Франка дружина на початку червня 1893 р. Мовчазний, хоровитий, тихий і спокійний, він не любив гамору, шумних забав і дитячих витівок. Завжди тримався якось трохи осторонь від своїх енергійних молодших братів.

Проте і з ним, хоч і рідше, ніж з іншими Франчатами, іноді також траплялись курйозні історії. Відомо, що влітку родина Франків завжди виїжджала в котресь із підкарпатських сіл, щоб відпочити, набратись сили «на лоні природи». Так, 1898 р. на відпочинку в Довгополі Андрій ледве не втонув у повноводній гірській річці. Тоді з бистрих вод Білого Черемошу сина вирятував батько: «Ми всі раз бавилися на клоцках і на дарабах, які стояли на воді, - згадував Петро Франко. – Вода була дуже прозора і ясна. Повінь ще не йшла. Повінь надходила завжди досить скоро і не завжди в ту саму пору. Коли брат стояв на одній дарабі, прив'язаній до берега, і завзято гріб кермою, щоби якнайдальше відігнати її на середину ріки, поборюючи струю, підійшла повінь. Покотилася жовта мутна струя. Брат задивився на воду, і в тій хвилі еластична керма штовхнула його в груди, і він, мов грушка, полетів у воду. Ми задеревіли, але батько миттю кинувся за братом і спас його в останню хвилину». Ця сільська пригода Андрія на дарабі, ймовірно, знайшла своє художнє втілення в поетичній версії твору Івана Франка «Терен у нозі» (За сто літ. – 1927. – Кн. 1).

Ще одна історія, щоправда, набагато страшніша, трагічні наслідки якої фатально визначили усю дальшу долю Франкового первістка, трапилась також на відпочинку. «Одного разу вечором ми верталися домів, - згадувала сестра Анна. – Андрій біг попереду. Нараз вискочив з-за плоту жидик, кинув великим каменем і поцілив Андрія простісінько в голову. Андрій упав на землю безпритомний, обіллятий кров'ю. Тато заніс його до дому, покликав лікаря. Згодом рана загоїлася й здавалося, що горе проминуло. Та так не сталось – в мозку залишилася травма, і під її впливом бідний Андрій після кількох років дістав тяжку невилікувану недугу – епілепсію. Ця його хвороба, наповнила жахом наші дитячі серця, прибила важким горем тата і маму. Андрій був улюбленою дитиною мами, - тихий, спокійний, добрий і слухняний. Тепер ціле його трагічне життя, - це була постійна незагоєна рана маминого серця. Цю недугу тато описав з великим відчуттям і болем в своїй притчі про св. Валентина». Йдеться про поему «Святий Валентій», головний герой якої страждав епілепсією. Твір було написано у грудні 1885 р., тобто ще до народження Андрія. За життя автора поема не публікувалася. Вперше вона побачила світ 1926 р. у журналі «Червоний шлях» (№9). В основу поеми покладено легенду про святого Валентія, яку чув Іван Франко з уст свого батька і яку згодом опублікував у журналі «Житє і слово» (1894. – Т. 2. – С. 186). 1902 р. письменник знову використав цю легенду в автобіографічному оповіданні «У кузні». За спогадами Тараса Франка, цей випадок стався не в Нагуєвичах, а в с. Тишівниці, біля Стрия. Удар каменем у голову пошкодив череп та, очевидно, травмував мозок і, як наслідок, призвів до епілепсії на все життя.

Зважаючи на стан здоров'я сина, батьки відправили Андрія до школи лише у віці 9 років разом із молодшим братом Тарасом. Адже Андрій Франко, хоч і був найстаршим серед чотирьох Франченят, потребував опіки і захисту. Таким «невідлучним товаришем і охоронцем брата Андрія» став Тарас Франко, який навіть сидів зі старшим братом за однією партою. У 1898-1899 р. Андрій навчався у польськомовній народній школі Марії Магдалини у Львові. Протягом 1899-1907 рр. – у цісарсько-королівській академічній гімназії у Львові з українською мовою викладання. Вчився Андрій добре, був старанним і пильним учнем. Ольга Франко у листі від 1 серпня 1903 р. писала до чоловіка: «Андруся вчиться пильно і каже, що вже все знає». Найстарший із Франчат намагався не відставати вів молодшого брата, хоч через хвороби нерідко пропускав заняття і «потребував часом інструктора».

Так, у листі до Єлисея Трегубова від 1 лютого 1906 р. Іван Франко писав: «Мої два хлопці [Андрій і Тарас. – Н.Т.] вже в VII гімназіальному класі, а третій [Петро. – Н.Т.] у ІV. Найстарший Андрій також нездужав тепер на очі єгипетським запаленням і отеє два місяці ходить до лікаря день у день, а півтора місяця не ходив до школи» [т. 50, с. 284]. Щоразу нагадувала про себе і невідступна супутниця Андрієвого життя – епілепсія. Сестра Анна згадувала: «Ще одна сумна подія стоїть мені перед очима. Ми, як звичайно, всі четверо верталися із школи. Вже пройшли город. Нараз брат Андрій з дивним, нелюдським криком упав на землю – на нього найшов припадок його тяжкої недуги. Я побачила це вперше. Ми стояли перелякані й пригноблені, не знаючи, що робити, аж підійшов якийсь пан, закликав візника і непритомного брата повіз разом з Тарасом додому. Ця подія залишилася кошмарним привидом на ціле моє життя».

Попри свою тяжку недугу Андрій любив учитись і пізнавати нове. Франків первісток багато читав, до того ж «мав надзвичайну пам'ять і великий засіб знання». Недаремно Тарас Франко в автобіографічному оповіданні «На Чивчин!», з властивим йому гумором, писав про найстаршого брата, що він «начитаний і напханий наукою, як гуска в осені галушками». Особливе замилування мав Андрій Іванович, як, до речі, і його батько, до німецької культури і літератури, що їх знав глибоко.

Відтак у 1907-1912 рр. Андрій – студент класичної філології Львівського університету.

Проте вже через рік після вступу до Львівського університету щасливі студентські будні затьмарила важка невиліковна хвороба батька. Тож з 1908 р., відколи Іванові Франкові паралізувало руки, найстарший син став опорою, невідлучним та безвідмовним помічником батька, його милосердним опікуном та відданим секретарем. Андрій «у часі недуги поета був йому правою рукою і доглядав його, як нянька дитину». Він навіть спав з письменником ув одній кімнаті, аби бути біля батька кожної хвилини. Хоч і сам хворобливий, він був повний самопожертви і відданості батькові: шукав книжки, гортав сторінки, які читав письменник, записував під диктування наукові та художні твори, робив виписки, переклади, коментарі, редагував тексти, вносив правки, провадив каталог бібліотеки Івана Франка, вів листування тощо. «Видавався нам дещо «нездарним», але був нерозлучним опікуном, помічником і провідником батька, головно під час занепаду його здоров'я. <...> Ми бачили, - свідчив Роман Чубатий, - як при пультах, у бібліотечній читальні, Андрій допомагав батькові користуватися відповідними матеріалами, то прочитуючи бажані місця, то виписуючи потрібні йому тексти, часто-густо листаючи йому сторінки книжок, бо ж сам Іван Франко відчував певну трудність через неміч здеформованих пальців рук». Тож Андрій був батьковим секретарем, ба більше – він був для Івана Франка його руками. Не випадково Іван Лизанівський, який секретарював у письменника в 1911-1912 рр., говорив, що «бути секретарем – це значило бути Франковими руками».

Тож рукою Андрія писані численні листи Івана Франка (до Антона Крушельницького від 12, 24, 31 березня 1910 р. 18 квітня 1911 р.; до редактора та редакції газети «Рада» від 13 липня 1910 р.; до Адольфа Черного від 5 жовтня 1910 р.; до Федора Вовка від 29 серпня 1911 р.; до Михайла Грушевського від 12 грудня 1911 р.; до Ватрослава Ягича від 19 грудня 1911 р., 5 та 23 січня 1912 р., від 8 лютого, 26 березня, 27 квітня 1913 р.; до Василя Ратальського від 17січня 1912 р.; до Ярослава Гординського від 5 та 20 березня, 26 квітня, 2 травня 1912 р.)

За час хвороби батька Андрій записав багато його творів, зокрема такі: «Адам Міцкевич (Вступ до кн.: «Wielka utrata»), "Albertus z wojny. Польська гумористична сцена з кінця XVI в.», «Матеріали до культурної історії галицької Русі XVIII і XIX віку», «Притча про гадюку в домі», «Притча про сліпця і хромця. Пам'ятка староруського письменства», «Студії над найдавнішим Київським літописом», «Студії над українськими народними піснями», «А[лч]евська. Мужицька дитина – Василь Стефаник. 1911», «Гесіод і його твори», «Історія моєї хороби», «Найстарші традиції Київської землі», «Празник святого Спаса. Причинок до історії староруського письменства і культури», «Вступна часть літопису по обох редакціях», «Смерть Олега і староісландська сага про фатального коня», «Студії над пам'ятками церковнослов'янського письменства», «Мichel Harasiewicz. Annales Ecclesie ruthenae. Leopolis 1862» [Рец.], «Притча про захланність», «Причинки до історії церковнослов'янської літератури», а також передмови до другого видання поеми «Мойсей», перекладу комедії Шекспіра «Венецький купець», збірки перекладів «Із книги мудрості. З рукописної спадщини Стефана Петрушевича» та ін.

Рукою Андрія записано уривки поем «Панські жарти», «Іван Вишенський», «Дума про Меледикта Плосколоба», вступного слова «Від автора» до «Студій над українським народними піснями», статті «Причинок до історії 1848 року» та «Солдатська пісня про Суворова», доповнення до розвідок «Смерть королевича в битві з турками», «Колядка про св[яту] Софію в Києві», частина циклу «Строфи» зі збірки «Давне і нове» («Хоч би ти попіл їв і землю гриз...», «Блаженний той, хто дба про душу слуг своїх...», «Краще малеє надбання...», «В здоровому тілі здорова душа...»), кінець статті «До історії коломийкового розміру». Іван Франко продиктував синові переклади п'ес «Венецький купець» Вільяма Шекспіра та «Самсон-борець» Джона Мільтона.

Правки Андрія збереглися і на рукописах невідомою рукою, зокрема на розділі перекладу роману Віктора Гюґо «Знедолені» під заголовком «Ватерльо». Примітки на матеріалах до збірки поезії і прози Луки Данкевича, копії до частини збірки творів Григорія Кониського, які готував до друку Іван Франко, також належать Андрієві.

Проте Андрій був не просто технічним працівником для батька, а й творчим супутником та порадником письменника, його молодшим колегою. Він допомагав Іванові Франкові у фольклористичній та перекладацькій діяльності. Андрій з дитинства під час літніх вакацій у селах Галичини, Буковини та Гуцульщини пильно записував фольклор. Його записи народних пісень, оповідань, загадок, приповідок, приказок, прислів'їв збереглися в архіві письменника. Це збирання фольклорного та етнографічного матеріалу, до якого спонукав своїх дітей Іван Франко, мало великий вплив на формування наукових зацікавлень найстаршого сина. Завдяки працьовитості та сумлінній допомозі Андрія було підготовано до друку багаторічну працю Івана Франка – тритомний (у шести випусках) корпус «Галицько-руських народних приповідок» (Львів, 1901-1910). У передмові до другого тому цієї праці (Львів, 1908) письменник лише стисло вказав, що «приповідки з Підгірок Калуського пов. списали Андрій і Тарас Франки» [т. 38, с. 318]. Натомість у передмові до третього тому (Львів, 1910) містилася уже розлога подяка синові із зазначенням обсягу виконаної ним роботи: «<...> складаю щиру подяку моєму синові Андрієві, без якого помочі і дуже старанного співробітництва, я при безвладності обох рук не міг би був повести сеї праці так, як вона фактично доконана. Особливо немало праці задав він собі в систематичнім впорядкуванні рукописного матеріалу та в добиранні численних варіантів із друкованих джерел» [т. 38, с. 327-328]. В архіві письменника містяться Андрієві записи прислів'їв на букву «Ч».

Тож спільне зацікавлення батька і сина пареміологічними аспектами фольклористики дало плідний творчий результат. Під цим впливом, а також, як твердить сестра Анна, - «за намовою тата», Андрій по закінченні університету 1912 р. вдало дебютував науковою розвідкою – «Григорій Ількевич як етнограф» (Записки НТШ. – 1912. – Т. 109-111). Відбитка праці зберігається у бібліотеці Івана Франка (№5777). Іван Франко під час укладання «Галицько-руських народних приповідок» послуговувався збіркою Григорія Ількевича «Галицькі приповідки і загадки» (Відень, 1841). Для найстаршого сина ж постать Григорія Ількевича та його праця стали предметом дослідження. Андрій Франко уточнив деякі факти життя і творчості Григорія Ількевича, на які свого часу вказував у власних студіях його батько. Так, 1901 р. у праці «Вірша єпископа Й. Шумлянського про події 1683-1686 рр.» (Записки НТШ. - 1901. - Т. 39) Іван Франко констатував проблему: «Хто такий був той Мирослав з Городенки <...> нічого сього не знаємо» [т. 33, с. 433]. А 1911 р. син у своїй дебютній публікації науково обґрунтував, що «Мирослав з Городенки» - це псевдонім, яким послуговувався Григорій Ількевич. Віднайшовши «між паперами д-ра І. Франка» польський рукописний реєстр вбитих і ранених під час бомбардування Львова 2 листопада 1848 р., Андрій Франко встановив дату смерті молодшого брата Григорія Ількевича – Матвія. Він вказав також, що виданню приповідок Григорія Ількевича передував рукописний збірник, який бачив Іван Франко у Костя Горбаля. Проаналізувавши рукописний варіант збірки Григорія Ількевича, дослідник відзначив, що паремія «Хто скляний дух має, най на чужого каменем не кидає», яка дослівно увійшла до «капітального» видання Івана Франка «Галицько-руські народні приповідки» зі збірки Григорія Ількевича, містить дві помилки, а саме: у приказці надруковано «дух» замість «дах» і «на чужого» - замість «на чужий».

Розвідка Андрія Франка відзначається перевіреністю фактів, аналітичним опрацюванням науково-критичної літератури, залученням невідомих джерел (зокрема старих церковних метричних книг, неопублікованих архівних матеріалів тощо), глибоким аналізом життя і творчості фольклориста. Дослідник з'ясував малознані сторінки біографії Григорія Ількевича та його родини, вивчив історію видання, розглянув варіанти рукопису та правописні засади збірки «Галицькі приповідки і загадки», опублікував паремії, що не ввійшли до цієї збірки з цензурних міркувань, а також дві польськомоані статті Григорія Ількевича "Zabobony istniejace miedzy ludem prostym w Galicyi" (1836), "O mitologii ruskiej wedlug podania ludu"(1837), присвячені забобонам і віруванням українського народу. Загалом, праця Андрія Франка – яскраве свідчення його непересічного наукового таланту. Це дослідження, виконане у найкращих літературознавчих традиціях Франка-батька. Невипадково воно отримало позитивні відгуки сучасників. Зокрема, Василь Щурат у рецензії охарактеризував публікацію Франкового первістка як «гарну», «поважнішу студію». Та й сам Іван Франко, очевидно, вважав працю свого сина гідною друку, оскільки особисто представив її на засіданні Філологічної секції НТШ.

Пробував себе Андрій Франко і в поетичній творчості, уклавши невелику рукописну збірочку «Полин життя». Симптоматична сама назва збірки, зміст якої випрозорено в мотто: «Як гірке тут що знайдете, / То не сердьтесь на поета, / Бо житє – се той полин, / Що черпаєм з нього ми: / Ми ідемо лиш за ним, / Або перед ним».

Щоправда, батькова оцінка художньої творчості сина була, мабуть, досить суворою. Роман Горак твердить, що письменник «не вельми прихильно ставився до поетичних проб сина і не рекомендував йому продовжувати займатись нею. Волів, аби син був ученим».

Андрій як студент класичної філології допомагав батькові при перекладі творів давньогрецьких поетів та філософів. Так, завдяки його відданості й старанності Іван Франко зумів закінчити переклад діалогу Платона «Симпозіон (Бенкет)» (Львів, 1912). Роботу над цим перекладом батько розпочав зі сином Тарасом на основі його перекладу. Проте, як писав Іван Франко у передмові до видання Платонового «Бенкету», «робота йшла досить пиняво, головно тому, що Тарас, зайнятий університетськими лекціями, не мав часу ані охоти слідити за ревізією перекладу з такою увагою, яку я вважав потрібною. Пройшовши кілька перших розділів, ми покинули сю спільну роботу. Аж літом 1910 р., пробуваючи в Криворівні, ми взялися до неї оба з моїм сином Андрієм і, признавши потребу переробити весь переклад основно, доконали сеї роботи протягом кількох тижнів на Тарасовім бруліоні, по чім Андрій переписав увесь рукопис начисто. Отак повстав сей переклад, якого я не доконав би був сам без помочи мойого сина Андрія» [т. 51, с. 78].

Іван Франко у праці «Гесіод і його твори», а ще в примітках до перекладу поеми Йоганна-Вольфганґа Ґете «Герман і Доротея» також вказував на допомогу найстаршого сина: «Задумавши давно вже познайомити українську публіку з творами Гесіода в перекладі на нашу мову, я взявся до сеї праці аж у початку 1912 р. І тоді при помочі мого сина, пок[ійного] Андрія, я протягом трьох перших місяців скінчив переклад Теогонії»» [т. 8, с. 311]; «<...> мій товариш д. В.Гнатюк звернув мою увагу на потребу перекласти «Германа і Доротею» на нашу мову, і тоді я, при помочи мойого сина Андрія, віднайшовши рукопис д. Я.Гординського [йдеться про рукопис перекладу «Германа і Доротеї», що його 1903 р. здійснив Ярослав Гординський і яким послуговувався Іван Франко при перекладі свого тексту. – Н.Т.], почав поправляти його». Наскільки творчою була перекладацька допомога Андрія батькові, сьогодні важко верифікувати. Ймовірно, він як студент класичної філології, а потім і як кваліфікований спеціаліст не лише записував під диктування Івана Франка, а й був особисто задіяний у процес перекладу. До того ж і сам пробував себе у перекладацтві: в архіві письменника зберігся автограф уривку Андрієвого перекладу «Амор і Псіхе» Апулея. Тож невипадково Ярослав Гординський припускав, що у Франковому перекладі поеми Ґете «Герман і Доротея» «праця батька й сина сплітається в таку нерозривну цілість, що її не вдасться ніяк розділити».

Андрій був для Івана Франка незамінним супутником і товаришем у його подорожах. Зокрема, протягом 1909-1913 рр. батько з сином їздили по Галичині й Буковині з читанням поеми «Мойсей». Про одну із таких зустрічей Ольга Мочульська згадувала: «До Перемишля приїхав тоді [тобто 1912 р. – Н.Т.] поет зі своїм старшим сином Андрієм, який, хоч сам був слабого здоров'я, всією душею віддався своєму батькові. Там, у Перемишлі, в Народному домі, Іван Франко читав свого «Мойсея». Біля хворого батька, за столом, сидів його Андрій, який перегортав сторінки».

У лютому 1909 р. Андрій супроводжував Івана Франка на лікування до курортного містечка Ловрани, що на східному березі півострова Істрія в Адріатичному морі (територія сучасної Хорватії). Син опікувався хворим батьком самовіддано, як колись і батько ним. Він дійсно був найріднішою людиною для Івана Франка під час недуги. Ближчого не було. Лист Андрія Франка з Ловрани у лютому 1909 р. до опікуна родини Карла Бандрівського – яскраве свідчення духової мужності, синівської відданості цього юного і слабосилого хлопця, що сам потребував опіки. Піклуючись про хворого батька, Андрій зі зворушливою відповідальністю брав на свої тендітні плечі щоденні виснажливі побутові клопоти. Він спілкувався з лікарями, стежив за прийняттям ліків, правильним харчуванням батька, регулярними прогулянками на свіжому повітрі тощо. «Завдяки лікарству д. Едера татові тепер значно полегшало, через що і спить добре, і навіть відчуває деяку полекшу в руках, - писав Андрій. – Маю надію, що незадовго руки цілком випростуються. Цілу татову слабість пізнав др. Едер при помочі оглядин і сконстатував у тата атрофію в руках наслідком неправильного обігу крови, яку далося вже в часті усунути. Все те, що тато говорив коли-будь про духів тепер поволи щезає. Лихе ще тілько в тім, що тато дістав тепер дуже великий апетит до вина (Rotwein) і до страв з цукром. Др. Едер пояснив пані Романчуковій (за еї порадою тато і вдався о поміч до д. Едера), що тепер для тата вино і цукор можуть спричинити смерть. I лише з тяжкою бідою удається мені і п. Романчуковій відзвичаювати від уживаня вина і цукру. <...> Щодня ходимо на прогульку, збираємо над морем мушлі, їжаків, губки, звіздані і т. д.».

У квітні того-таки 1909 р. Андрій Франко приїжджав по письменника до Києва. Уже тоді батько й син, обидва тяжко хворі, викликали співчуття в довколишніх і справляли враження беззахисних, покірних, мов діти, подорожніх. Дмитро Дорошенко, який проводжав Франків на київському вокзалі, зі збентеженням згадував: «Стислося в мене серце, коли я виходив з вагона: обидва, і батько, і син здалися мені такими безпомічними й безпорадними, що в мене з'явилася думка: «А чи не поїхати ще й самому, третьому з ними? Чи довезе Андрій батька?». Довіз.

Узагалі роль найстаршого сина і брата поклала на його кволе тіло Доля, Андрій виконував гідно і мужньо (мабуть, недаремно названий Андрієм, що з грецької означає «мужній»). Опіку, якої сам потребував і якою намагалися оточити його з дитинства, він сторицею віддавав найріднішим і найдорожчим людям: батькові, матері, молодшим братам і сестрі. Він був для своєї сім'ї справжньою опорою. Немов отой казковий патичок-рятівничок, що допомагає усім без винятку, хто попросить, і не вимагає нічого взамін, Андрій усього себе віддавав родині. Саме його, найстаршого сина, просить Ольга Федорівна у листі від 3 лютого 1901 р. з Києва пильнувати за «тими хлопцями Тарасьом та й Петрусем, аби вони не курили, то ж дуже нездорово». Її наступні настанови знову-таки стосуються первістка: «Поможи ти татові вислати книжки, аби не було з тим задержки. Скажи Марині, аби вам їсти давала добре і багато та аби купувала свіже масло і м'ясо». Зазвичай, щоб не турбувати заклопотаного роботою чи вимученого хворобою Івана Франка дружина Ольга і діти знову-таки пишуть до Андрія: чи то потрібно надіслати необхідні письменникові книги, чи одяг, чи щось запитати у батька. Навіть тоді, коли молодші діти влаштовували собі вакації до Карпат, Андрій Франко, наче батькова тінь, завжди був поруч з письменником (не дивно, що листів найстаршого сина до Івана Франка майже немає: на сьогодні, відомий лише один лист Андрія до батька – від 13 серпня 1911 з Криворівні).

Андрій Франко був не лише відданим і терплячим сином, а й щирим і добрим братом. До нього завжди можна було звернутися за поміччю. Чи то в навчальній, чи то в побутовій справі - брат радо допомагав. «Він мав найліпшу пам'ять з нас усіх, - згадувала сестра Анна, - і коли нам треба було якогось вияснення, або фактів в якій-будь ділянці, ми все їх найшли в Андрія». Безвідмовний у своїй доброті, він виконував усі покладені на нього доручення. Свідчення цьому – епістолярій Франкових дітей. Зокрема, листи Тараса Франка з Відня до Андрія повні різноманітних прохань: або книжку випозичити в бібліотеці, або попросити Карла Бандрівського грошей на прожиття, або довідатись про військовий призов, або надіслати теплий одяг та ін. Загалом взаємини Андрія Франка з Тарасом, очевидно, були ближчими, ніж до із молодшими Петром та Ганною. З ним як зі своїм старшим товаришем і водночас як зі своїм однокласником та однокурсником (бо ж Тарас і Андрій навчалися разом спочатку в гімназії, а потім – на одному факультеті в університеті), Тарас ділиться враженнями від прочитаного і побаченого, обговорює наукові і навчальні проблеми, радиться з приводу власних творчих планів. Для своїх молодших братів і сестри Андрій був гарним порадником, дорогим помічником і просто добрим слухачем.

Проте з усіх членів Франкової родини Андрій, певно, найбільше часу проводив саме з батьком. Взаємини Івана Франка зі старшим сином, особливо останніх років життя, були вельми тісними. Можна припустити, що вони завжди були ніжнішими й теплішими, аніж з молодшими дітьми. Можливо, через особливе ставлення, яке леліють більшість батьків саме до своїх первістків, можливо, через хворобу Андрія, а можливо, й через глибинну психологічну схожість батька й сина. Бо й справді, їх багато що споріднювало. Були подібні вдачею. Мали між собою якийсь особливий духовий зв'язок. Ймовірно, в Андрієві Іван Франко впізнавав себе молодого. Теофіл Грушкевич, учитель письменника в Дрогобицькій гімназії, описував свого вихованця як «<...> маленького, марненького на лиці хлопчину, з руденьким волоссям, хлопчину тихої вдачі, спокійного, майже байдужого». І тут-таки додавав: «Цю останню прикмету я подаю підкреслено, бо вона вже тоді характеризувала цього чоловіка». Таким же мовчазним, непомітним, відстороненим і «майже байдужим» був і Андрій – «невеличкого зросту рудавий молодий чоловік, з невеличкою борідкою, якийсь похнюплений». Під час особливого напруження сімейної атмосфери, спричиненої імпульсивним темпераментом та прогресуючою хворобою Ольги Федорівни, Іван та Андрій Франки реагували однаково: намагалися нейтралізувати ситуацію, згладити непорозуміння і примирити родину. Так, коли дружина «постійно нарікала на дорожню, торгувалася з продавцями, жалілася, що це і друге треба конче купити», то письменник любив примовляти, утішаючи її: «Пусте! Дурниця! Обійдемося!». Схожим чином поводився у таких ситуаціях і Андрій. Заспокоюючи матір, часто говорив: «Не сваріться, мамо, так мусить бути». Обом – і батькові, і синові – під час загострення їхніх хвороб являлися усілякі видіння та галюцинації. Обоє мали «слух, отворений на голоси духів». Так, сестра Анна з гіркотою згадувала про свого найстаршого брата: «Тяжка недуга була постійною товаришкою його молодого життя, а в 24 році життя прийшло нагле погіршення. Андрій почав нам оповідати, що бачив ясно, як перед його очима опускалися білі полотна апостола Павла. Різні галюцинації стали його переслідувати».

Проте Андрій усе-таки виявився ще слабшим за хворого батька. Зрештою, він першим і відійшов у вічність: увечері 21 квітня 1913 р., прийшовши з гімнастики, ліг спати і не прокинувся. Помер раптово, від епілептичного нападу, у ювілейний для Івана Франка рік (рік святкування 40-ліття творчої діяльності), перед самим Великоднем. «На страсному тижні мене й мою родину спіткало велике горе, - з глибокою тугою відзначав письменник у листі до Ватрослава Ягича від 27 квітня 1913 р. – Раптово помер від судоми мій старший син Андрій. Я втратив в ньому не тільки найдорожчого помічника в час недуги моїх рук, але й інтелігентного, високоосвіченого писаря, котрий минулого року закінчив навчання в університеті (класичну філологію)» [т. 50, с. 410].

По смерті сина, оповідав Михайло Мочульський, «засмучений поет прийшов зараз до книгарні Наукового товариства ім. Шевченка, позичив гроші і сам займався його похороном». Емоції тамував. – «Ми особливо подивляли зрезигнований спокій батька, коли помер брат Андрій», - згадував молодший син Петро. На похороні поет «був врівноважений і спокійний», - свідчила Софія Олеськів-Федорчакова. У листі від 27 квітня 1913 р. до Ватрослава Ягича Іван Франко писав: «І все ж сподіваюсь, що це горе не буде особливою перешкодою в моїй науковій праці» [т. 50, с. 409-410]. А поза тим біль і трагедія письменника були невимовні. Після смерті сина, за спогадами Целіни Зигмунтовської, Іван Франко прийшов до неї і сказав: «То bуlо mоjе wszystko. А teraz ot со mі zostalо». Тоді завважила його спаралізовані руки".

«Поховали Андрія скромно на віддаленому місці Личаківського цвинтаря. Тато припав на коліна коло домовини, а сльози котилися по його обличчі...», - згадувала Анна Франко-Ключко. Ця втрата лягла непосильним тягарем на душі обох батьків, назавжди стала незагоєною раною їхніх сердець.

Невимовний сум за втраченим сином, відчуття душевної пустки і величезний біль до кінця життя супроводжували Івана Франка. Коли у липні 1913 р. українська громадськість святкувала 40-літній ювілей творчої діяльності письменника, то, як свідчив Станіслав Людкевич, «настрій на цьому другому концерті і на комерсі був далеко не той, що на попередньому [тобто на 25-літньому. – Н.Т.], Франко не промовляв, не жартував, а сидів мовчки, із обвислими руками, задивлений у далеч, як і схоплений на ювілейній знимці. На комерсі просив співати сумних народних пісень і, коли хор співав «Чорна рілля ізорана», сидів непорушно, похиливши голову на стіл. Сумнішого комерсу я не пам'ятаю».

Сімейна трагедія не лише прискорила і поглибила розвиток недуги письменника та його дружини, а й, за іронією долі, назавжди порушила цілість родини. Після смерті Андрія сім'я Франків уже недовго залишалась разом: Ольга Федорівна не перенесла цього горя і від 17 грудня 1914 р. опинилася на Кульпаркові у лікарні для душевнохворих. Звідти вона вийде аж по смерті свого чоловіка 1917 року. У червні 1914 р. назавжди покине батьківську домівку дочка Анна. З початком Першої світової війни роз'їдуться по фронтах молодші сини – Тарас і Петро. У холодній хаті, що на вулиці Понінського, 4, залишиться лише немічний самотній батько, який тяжко сумуватиме за всіма своїми дітьми: і тими, яких розкидало по світу життя, і особливо за тим «найдорожчим», якого вже не було на цьому світі. Туга за втраченим сином, а також божевільні напади дружини, що загострились під впливом смерті первістка, спонукала Івана Франка на початку війни покинути рідний дім і перебратися мешкати до свого шкільного товариша Йосифа Рейхарта на вул. Куркову (нині вул. Лисенка), 25, «лишень для того, щоб разом з другом щодня ходити на Личаківський цвинтар. Йосиф якраз тоді втратив дружину. Він ішов в один куток цвинтаря, а Франко – в інший. Потім Йосиф Рейхерт вертався за Іваном Франком, який, клякнувши на коліна перед могилою сина, не міг підвестися».

Мабуть, не можна передати словами ту трагедію, що її пережив хворий письменник у квітні 1913 р. Ця трагедія була не лише особиста, а й творча. Бо ж Андрій був запорукою здійснення батькових наукових планів. Він став гарантом його творчості, без якої Іван Франко не міг залишатися собою. Андрій був батьковими руками, а значить - засобом реалізації нестримної волі до праці, жагучого бажання та необхідності творити. Тож зі смертю Андрія Іван Франко втратив не лише сина, а й можливість утілення своїх творчих задумів. Письменник опинився перед загрозою залишитись «без праці». А це для нього було рівносильне духовій смерті. Тихий, спокійний та слухняний, Андрій був тим найвідданішим, «найдорожчим помічником» та опікуном, якого так немилосердно забрала Доля від безпомічного Івана Франка. «<...> зі смертю Андрія (1913 р.) не було кому як слід ним опікуватися», - згадував Володимир Дорошенко.

Андрій і справді був для хворого письменника янголом-охоронцем. Своє коротке, сповнене самопожертви життя він цілковито присвятив батькові. Синівський обов'язок виконав сповна.

* * *

Смерть Андрія стала важкою травмою не лише для батька, а й для матері. Ця сімейна трагедія значно поглибила душевну недугу Ольги Франко, яка так ніколи і не змирилася зі смертю свого «первозванного» сина. Донька Анна згадувала: «Я ще ходила з мамою на могилу брата, але насправді мама ніколи не повірила, що він умер. Часто, прийшовши з міста, казала мені: «Я бачила Андруся, він напевно живе, оженився». І тоді накидалася на нас усіх: «Чому ви його сховали від мене? Хай він прийде» і т. д.». Передчасно згасле життя Андрія Франка – одна з найболючіших і найпечальніших сторінок історії Франкової сім'ї. «У колі рідних письменника ніколи не велися розмови про найстаршого сина Андрія, - розповідала онука письменника 3іновія Тарасівна Франко. – Можливо, тому, що раптова смерть останнього (у квітні 1913 року) спричинилась до тяжкого захворювання матері. Не прийнято було й розпитувати про це. Знаю лише, що коли мій тато [Тарас Франко. – Н.Т.), закинений за Першої світової війни далеко від рідних місць, в 1922 році повернувся до Львова, то не зміг на Личаківському цвинтарі відшукати могилу свого брата». Очевидно, за час воєнного лихоліття могилу Андрія Франка було зруйновано. Довгий час ніхто не знав, де саме вона є, аж поки 1994 р. дослідники О.Дзюбан, І.Міліянчук та Т.Різун не віднайшли її.

Чому так довго залишалось невідомим місце поховання Франкового сина? І чи ходила Франкова вдова на могилу до Андрія в останні роки свого життя? Цього напевне не знаємо. Діти воліли не згадувати при матері імені свого найстаршого брата. Не хотіли ятрити важку болючу рану. Мати ж вірила, що її первісток живий. Навіть через 16 років після його смерті вона говорила про нього як про живого. Відвідував її у снах і наяву. Бачила його і говорила з ним. То чому мала б носити квіти на його могилу?

...Моторошно читати листи Ольги Франко 1929 та 1930 рр. до сина Тараса, у яких вона згадує про Андрія. «В день Андрія посилаю тобі привітання від нашого Андрія +. Не то укор, ні то угроза. Ви, мамо, Тарасові купили хутро, а мені ні, ви, мамо, посилали мене на базар, на кухню, а Т[арас] ніколи не ладив», - писала нещасна мати 11 грудня 1929 р., якраз напередодні християнського свята Андрія Первозванного, яке вшановувала особливо. У старості любила читати тропар святому апостолові Андрієві Первозванному. Знала його напам'ять і часто цитувала у листах: «Яко Апостол первозваний, мужеством рівноіменитий. Владиці всіх Андрею молись мир всій землі дарувати, а душам нашим велику милість. <...> Первий Андрій казав: «Не сваріться, мамо, так мусить бути» (лист від 12 грудня 1929 р.). До слова, цей тропар згадує Ольга Федорівна і в листі-клопотанні 1933 р. до митрополита Андрея Шептицького, у якому просить посприяти поверненню її синів Тараса або Петра додому. Навіть після смерті Андрій,-наче добрий дух родини, оберігав і заспокоював матір, дарував її душі мир та спокій. Згадувала його милу дитячу русяву голівку, тиху і ніжну вдачу, а ще... улюблену-упокорюючу фразу: «Так мусить бути». «А може, ти скажеш разом з Андрійком «так мусить бути». Es soll sо sеіn, - знову і знову згадувала свого первістка Ольга Франко у листах до сина Тараса (лист від 27 травня 1930 р.).

Так і справді мусило бути. Такою вже була її Доля. Плакала і сумувала за ним до останнього. Молилась за нього. Терпляче чекала на зустріч із ним. У переддень свого відходу з цього світу – 16 липня (день народження Андрія) – уже важко хвора напевно молилась за нього востаннє і щиро просила Бога чимскоріше забрати її до себе. Марила своїм «первозванним» сином. Вірила, що обов'язково буде з ним. Бог почув її молитви. І Андрій зійшов, щоб забрати матір з цього стражденного світу назавжди. 17 липня Ольга Франко з Хоружинських тихо відійшла за межу. Це був день, коли православна церква відзначала іменини святителя Андрія, архиєпископа Критського.

... Свічка Андрія Франка згасла передчасно, пригасивши тим самим і життєвий огонь у батьківських серцях. А проте її, може, й неяскраве, зате ясне і рівне полум'я світило їм і з позасвітніх сфер. Воно світить нам і досі, прозираючи крізь акуратні рядки нечисленних, але сумлінних праць Франкового сина, огортаючи його тендітну і скромну постать сяєвом чесного труда і праведного страждання.

У народі кажуть: «На Великдень відходять праведні».

Дзвін. – 2010. – №8. – С. 113-121.