Лис Микита

 

Пісня перша.

 

Надійшла весна прекрасна,

Многоцьвітна, тепла, ясна,

Мов дївчи́на у вінку;

Ожили луги, діброви,

Повно гамору, розмови

І пісень в чагарнику́.

 

Лев, що царь є над зьвірями,

Пише листи з печатками,

Розсилає на весь сьвіт:

„Час настав великих зборів!

Най зійдесь до царських дворів

Швидко весь зьвірячий рід.“

 

Ось ідуть вони юрбами,

Мов на відпуст з корогвами -

Все, що виє, гавка, квака;

Лиш один мов і не чує,

В своїм замку знай ночує

Лис Микита, гайдамака.

 

Ой не даром він ховаєсь!

Знать сумлїнє обзиваєсь:

„Кривдив ти зьвірячий люд!“

Тимчасом в своїй столицї

Царь засїв поруч царицї,

Щоб творити зьвірям суд.

 

Перший вийшов Вовк Неситий.

„Царю, — каже, — від Микити

Вже менї хоч пропадать!

Дїток моїх бє, кусає,

А Вовчицю обмовляє

Так, іцо й сором повідать!

 

„А й мене — хибаж то чесно? —

Як він хитро і облесно

Мало в гріб раз не вігнав!

Се було ще того разу,

Як я з царського указу

Мировим суддею став.

 

„От до мене вбіг Микита!

„Вовче, справа знаменита!

Штири Барани ось тут.

їм лишила ся по батьку

Гарна частка поля в спадку,

І на твій здають ся суд.

 

„Бачиш, почали сварить ся,

Анї руш їм поділить ся —

ґеометри в них нема.

Я веду іх в сюю нетру:

Будь їм ти за ґеометру, —

Праця буде не дарма.“

 

„Втішивсь я — нема що крити.

Бачте, Баранів жирити

Дуже я люблю над все :

Як зроблю їм справу в поли,

То вам жаден з них нїколи

Вже рекурсу не внесе.

 

„От я швидко збираю ся,

З Баранами витаю ся —

Хлопцї повні, як стручки!

„Ну бо, хлопцї, поспішімо,

На той спорний ґрунт ходїмо!

Маєте пальки, дрючки ?“

 

„Все є, — кажуть, — все готове!“

Вийшли в поле Баранове,

Стали мірять — нї, не йде!

Тут за много, там за мало,

В шир не хочуть, вздовж не стало,

Бо тут лїпше, там худе.

 

„Далї каже Лис Микита:

„Тут одна лиш стежка бита

Вас до правди заведе.

Вовче, стань на серединї,

А з них кождий в сїй хвилинї

На ріг ниви най іде.

 

„Станьте й стійте там спокійно,

Кождий уважай подвійно!

Як я крикну: раз, два, три, —

То з вас кождий без уговку

Як найшвидше к пану Вовку

Що є сили просто дри!

 

»Хто найшвидше дочвалає,

Вовка з місця геть зіпхає,

Мати-ме найбільшу часть.

Зрозуміли?“ „Зрозуміли!“

„Ну, ставайтеж, і до цїли

Най вам Бог добігти дасть!“

 

„В серединї став я радий,

Не доміркував ся зради,

А Микита на межи

Аж у собі радість тисне —

Як не гаркне, як не свисне:

„Раз — два — три! А враз біжи!“

 

„Ледво крикнув Лис Микита, —

Гей, як рушили в копита

Барани у той сам час!

А як збили ся до купи,

То вам наче штири ступи

В мене гопнули нараз.

 

„Штири Барани від разу

Мої кости на логазу,

Бачило ся, потовкли:

Я лиш зїпнув, закрутив ся,

Тай на землю покотив ся,

Очи кровю заплили.

 

„Та прокляті Бараниська

Не вважають, що смерть близька,

Що зомлїлий я лежу:

Сей рогами з відси пхає,

Той в противний бік штовха́є,

Щоб посунути межу́.

 

„Довго ще так правувались,

Що хвилини розбігались,

Тай рогами в мене бух!

А Микита, той собака,

Реготавсь, аж лазив рака,

Що так з мене перли дух.

 

„І були б за нюх табаки

Там на вічну ганьбу таки

Вовка вбили Барани,

Та дав Бог, моя Вовчиця

Там надбігла подивить ся, —

Аж тодї втекли вони.“

 

Хоч як жалібно сю повість,

Мов сумную дуже новість

Вовк цареви голосив,

То цариця хихоталась,

Тай царь, щоб не зняв ся галас,

Ледво в собі сьміх дусив.

 

Гектор, цуцик, неборака,

Став на лапки тай балака:

„Царю, страже наших прав!

Ковбаси я мав шматочок,

Тай сховав її в куточок, —

Лис і тую в мене вкрав!“

 

Кіт Мурлика скочив жваво:

„Бач, яке собаче право!

Ковбаса була моя!

Що Лис злодїй, я не спо́рю,

Але ковбасу в ту пору

В ковалихи викрав я!“

 

„Чиста правда, що й казати —

Рись почав так промовляти, —

Лис Микита злодїй є.

Він сумлїнє, честь і віру

За дриглї, горівки міру

Без ваганя продає.

 

„Таж то нехрист, таж то Юда!

Патріот — у него злуда!

Хто-ж добра б від него ждав?

Знаю я його натуру!

Він царя б Жидам на шкуру

За свинини фунт продав.

 

„Заяць ось — душа спасенна,

Як жиє, нї в ніч, нї денно

Зла нїкому не хотїв.

Ну, пішов він до Микити,

Той, бач, мав його навчити

Тропарів і кондаків.

 

„Ой, гірка була наука!

Лис від разу взявсь до бука, —

А прийшли на пятий глас,

Він струснув Зайця мов грушу,

Був би витряс з него й душу,

Як би я його не спас.“

 

Аж ось виступив до трону,

Щоб взять Лиса в оборону,

Стрий його, Борсук Бабай.

„Добре то старі казали:

Жди від ворога похвали!

Що тут наплели, гай, гай!

 

„І не сором вам, Неситий,

Власну ганьбу розносити,

Вигрівати давню плїснь?

А ви красше б нагадали,

Як ви з Лисом мандрували, —

То правдива, сьвіжа піснь.

 

„Вірним другом був Микита,

Але ваша злість несита

Злом платить найлїпшу річ.

Раз ото степами йшли ви,

Голод мучив вас страшливий,

Хоч колїна власні їдж!

 

„Аж тут чути: „Гатьта! вісьта!“

Іде шляхом хлоп до міста,

З рибою на торг мабуть.

„Гей —Лис каже, — мисль щаслива!

Брате, буде нам пожива,

Лиш гляди та мудрий будь!“

 

„Скочив Лис з одного малу,

Бач, і впав посеред шляху,

Мов здохлий простяг лапки.

І лежить оттак простертий —

Він жеж міг пожити смерти

Від мужицької руки!

 

„Хлоп над’їхав — що за диво!

З воза злїз, за камінь живо,

Щоб його добити там.

Далї бачить — він не диха!

„От мій виск — промовив стиха,—

На клапаню буде блам.“

 

„Взяв Микиту за хвостину

Тай на віз між риби кинув,

Сїв і їде в божий час.

А Микита, той проноза,

Нуж метати риби з воза,

В кадцї лиш лишив ся квас.

 

„Риб не стало, Лис мій в ноги!

Здибав Вовка край дороги, —

Той остатню щуку мне.

„Ну-бо, брате Миколайку,

Ти лишив для мене пайку?

Погодуй твпер мене!“

 

„О — говорить Вовк Неситий —

Осьде пай твій знаменитий!

На, смакуй, та не вдавись!“

І — зміркуй безодню злости! —

Дав йому лиш самі ости

З риб, що вкрав так сьміло Лис!

 

„А для Зайця річ нелюба,

Що надрав учитель чуба?

Нїби нас не драли всїх ?

Хтож то бачив, щоб наука

Йшла до голови без бука ?

Се розмазувать — лиш сьміх.

 

„А той цуцик, Ректор куций,

Сам спіймавсь на своїй штуцї!

Кіт Мурлика нам сказав:

Ковбасу ту знакомиту,

За що скаржити він Микиту,

Сам він у Мурини взяв.

 

„Мій братанок — муж побожний.

Всякий проступок безбожний

Є для него наче хрін.

Ось вже цїлий рік минає,

Як твердий все піст тримає,

Не бере в рот мяса він.

 

„Я вже сам нераз журив ся,

Що так голодом зморив ся“ —

Тут урвав нараз Бабай, —

Бач, кумпанїя чима́ла

Бог зна з відки причвалала

З криком, шумом в царський гай.

 

Старий Півень перед веде,

За ним по два у ряд іде,

Носять мари на плечах;

А на нарах Курка лежить,

За марами весь рід біжить —

Плач і лемент, ох і ах!

 

Півень перед троном царським

Крикнув тенором лицарським:

„Милосердя, царю мій!

Вся надїя наша вбита!

А убійця — Лис Микита!

Най нас суд розсудить твій!

 

„Ми в манастирі сьвятому

Проживали й зла нїкому

Не чинили. Та нераз

Бачив я, що попід брами

Лис мишкує, — все за нами

Своїм хижим оком пас.

 

„Я сї штуки добре знаю,

Своїм дїтям повідаю:

„Стережіть ся, крий вас Біг!

В лїс менї не вибігати,

Бо там ворог наш зубатий,

Він житя вас збавить всїх.

 

„Аж тут раз стук-стук до брами:

В волосянці перед нами

Став Микита як монах,

Повитав нас благодати),

І з цїсарською печатю

Лист отвертий мав в руках.

 

„Ось вам, каже, лист безпеки!

Каже царь, щоб від теперки

Між зьвірями був спокій,

Щоб братав ся Вовк з Вівцями,

І щоб я на віки з вами

Був як друг, як брат, як свій!

 

„Бач, пустинником я став ся,

І від мяса відцурав ся,

Їм лиш зіллє й дикий мід.

Мир вам, дїти! Жийте з Богом!“

І вклонившись за порогом

Він пішов собі у сьвіт.

 

„Ну, тут дітям я говорю:

„Воля дїти! Можна з дво́ру

Нам по стернях погулять!“

Радість, втїха, сьпів між нами!

Всї ми рушили за брами, —

Та не всїм прийшлось вертать.

 

„Лиш ми вийшли, — гульк з укритя

Як не скочить Лис Микита,

Тай хахап мою дочку!

Я як крикну: Кукуреко!

Але він вже був далеко,

Вже сховав ся у лїску.

 

„Я кричу, мов в дзвони дзвоню...

Вірні пси за ним в погоню

Кинулись — та, Боже мій! —

Принесли лиш труп бездушний!...

Так той злодїй непослушний

Зневажав наказ твій!“

 

Царь сказав: „А що, Бабає?

Дуже острий піст тримає

Твій братанок! Бачиш сам,

Як то він спасає душу!

Нї, конець зробити мушу

Всїм подібним хапунам!“

 

І Медведя зве Бурмила:

„Як тобі в нас ласка мила,

Друже, меч свій привяжи,

Йди до Лиса, най, моспане,

Зараз тут на суд мій стане, —

Строго-строго накажи!

 

„А вважай на ту падлюку,

Щоб не вдрав яку він штуку,

Бо то, брате, хитрий зьвір!“

„Що, мене б він сьмів дурити?.“ —

Закричав Медвідь сердитий,

Тай потяг в Микитин двір.

 

 

Пісня друга.

 

Гей хто в лїсї не буває,

Той не бачив і не знає,

Як Микита Лис жиє.

Лисовичі — славний замок,

Не один там хід і Ганок,

Ям, скриток чимало є.

 

Лис Микита в своїй будї

Спочива собі по трудї,

Аж нараз почув: Стук, стук!

Глянув — ой, небесна сило !

Аж се сам Медвідь Бурмило,

А в руках страшенний бук.

 

„Гей, Микито! Де він, ланець?

Вилїзай! Ось я, післанець

Від саміського царя!

Наробив ти зла богато,

Злий на тебе Лев, наш тато, —

То й спокутувать пора!

 

„Кличе царь тебе на суд:

„Най менї явить ся тут

Лис Микита, гайдамака!

А не хоче йти в мій двір,

На тортури, під топір!

Най пропаде мов собака!“

 

Лис Микита счу́лив вуха,

Коло брами пильно схлуха

Тих грізних медвежих слів.

„Ех, — гадає, — що-б зробити,

Сего дурня раз провчити,

Щоб так гордо не ревів!“

 

Хитро в шпарку зазирає,

Чи де засїдки не має?

Але нї, Бурмило сам!

Ну, тодї він вийшов сьміло,

Втїхою лице горіло:

„Вуйку, ах, витайтеж нам!

 

„Вуйку, ви-ж се? Бійтесь Бога!

Так далекая дорога,

А такий на дво́рі сквар!

Ви втомились, ви без духа,

Піт вам скрізь тече з кожуха!

Щож то, наш вельможний царь

 

„Иньших вже послів не має,

Що найлїпших посилає,

На найстарших труд валить? —

Ну, подвійно рад я тому,

Що хоч раз до мого дому

Гість так чесний загостить.

 

„Суд для мене — з маслом каша!

Знаю бо, що мудра ваша

Рада захистить мене.

А як ви за мене слово

Скажете, то все готово,

Царський гнїв тяжкий мине.

 

„Вуйку, ми-ж одного роду!

З вами я в огонь і в воду!

Лиш сю нічку ще заждїть!

Гляньте, небо замрачене,

Ви втомили ся, а в мене —

Вибачте — болить живіт“.

 

„А се що тобі, небоже?“

„Ох, вуйцуню, страх негоже!

Я ж пустинник, то й не слїд

Мяса їсти. Ось і мушу,

Щоб не брать гріха на душу,

Ссати той обридлий мід.“

 

„Мід? — аж крикнув пан Бурмило, —

Мід обридлий? Божа сило!

Я-ж за мід би й душу дав!

Де він? Де його купуєш?

Як мене ним утрактуєш,

Вірь — не будеш нарікав.“

 

„Вуйку, каже Лис, — си жарти!“

„Жарти? Дай лиш во три кварти,

То й присягою скріплю!

Мід, се райський корм чудовий!

Все за мід я дать госовий,

Над усе я мід люблю́!“

 

„Га, як так, мій вуйку милий,

То ходїм! хоч в мене сили

Дуже мало — що робить!

Розказ твій, то голос з неба.

Для так чесних гостей треба

Сил, здоровля не щадить.

 

„Не далеко тут — ось тільки

Буде відси зо чверть мильки —

Є богатий хлоп Охрім.

В него меду тьма безбожна,

Що не то що їсти можна,

Але хоч купай ся в нїм!“

 

„Ой! — зітхнув Медвідь Бурмило, —

Аж на серцї замлоїло!

Ну, Микито, ну, біжім!“

Сонце сїло вже за гори,

Як добігли до обори,

Де богатий жив Охрім.

 

На землї там, близь города,

З дуба грубая колода

Бовванїла. Майстер Гринь

Хтїв по-здовж її лупати,

То й почав з кінця вже гнати

Здоровенний в щілку клин.

 

З на дві пяди вже отверта

Цїль була; колода вперта

Про тото не трісла ще,

Лиш від клина заскрипіла,

Нїби зуби зацїпила

Прохрипівши: Ов, пече!

 

„Вуйку! — шепче Лис Микита, —

Ось колода ся відкрита —

Ти пощупай їй під бік!

Хоч крива вона та сїра,

Та в нїй меду що не міра.

Відси й я нераз волік.

 

„Глянь, вже темно по долинї,

Хлоп давно лежить в перинї,

То-ж нїчого ти не бійсь!

Їж до схочу в імя Боже !

Я постою на сторожі...

Ну лиш, сьміло в шпарку лїзь!“

 

„Спасибіг тобі, небоже! —

Рік Бурмило, — стій, щоб може

Не надлїз який злий дух!

Ой, вже чую запах меду!

Ти небоже стань з переду,

На до рук отсей обух!“

 

І за сих Медвідь Бурмило

Лаби, голову й карчило

В ту широку щіль запхав;

Лис тимчасом трах! обухом,

Клин із дуба вибив духом,

І Бурмила дуб спіймав.

 

„У! — сказав дуб, — є ще сила!“

Гей, як вхопить він Бурмила,

Аж стріщав у него лоб.

„Вуйку! — крикнув Лис Микита, —

Правда, шпарка знаменита!

Знав де мід ховати хлоп.“

 

А Медведя зацїпило!

Стогне, сапа мій Бурмило,

Але дуб трима й трима.

Шарпнув вуйко зо три рази,

Затріщали лаби й вязи,

Але вирвати — дарма!

 

„Вуйку, — каже Лис, — як чую,

Дуже вам медок смакує,

Та мабуть вас муха тне!

Іжте-ж, але міру майте,

Бо як об’їсте ся, знайте:

Мід вам пупом поплине.“

 

Та Медведю не до меду!

Крутить задом, а з переду

Дуб держить мов у клїщах ..

То він шарпне, дряпне, смикне,

Далї з болю як не рикне,

Аж почули в небесах.

 

Лис на кпи його здіймає.

„Бач, як вуйко мій сьпіває!

Вуйку, що за нута се?

Вуйку, вуйку, будьте тихо!

В хатї сьвітло — буде лихо!

Вуйку, хлопа біс несе!“

 

А Охрім, богач-мужик

Пробудив ся — що за рик?

Виглядає у кватиру —

Що за диво? При колодї

Щось чорніє... Може злодїй!

Хлоп хапає за сокиру.

 

Вибіг з хати, приглядаєсь:

Се Бурмило борикаєсь!..

Репет підійма Охрім:

„Гей, сюди, сусїди любі!

Ось Медвідь зловив ся в дубі!

Гей, Медведя бить біжім!“

 

У! Кипить в селї трівога!

Наче ті вовки з берлога

Позривались мужики.

В чім хто був, в тім вибігає,

Що попало, те й хапає

Як оружє до руки.

 

Як прискачуть до Бурмила —

В сего цїп, у того вила,

В баби кочерга́ в руках,

А Охрім з тяжким обухом —

Кинулись на вуйка духом!

Лиш луп-цуп! та трах-тарах!

 

Біль додав Бурмилі сили:

Як не шарпне — Боже милий!

Шкіру всю з чола зідрав!

Ще раз шарпнув — вирвав лапи,

Але шкіру й кіхтї-дряпи

Дуб немов своє забрав.

 

„Вирвавсь! вирвавсь!“ закричали

Люде, в ростїч поскакали,

А Бурмило трух-трух-трух!

В лїс, у корчі збіг борзенько,

Ляг та стогне так тяженько,

Мов би з него перло дух.

 

Аж тут суне Лис Микита.

„Ну, вуйцуню, — мовить — сита

Вже душа? а добрий мід?

Тай гаразд ви попоїли!

Хочете, я що недїлї

Справлю вам такий обід!

 

„Ой, а я трохи не плакав,

Як там з вами хлоп балакав:

Я гадав, що буде бить.

Ну, та бачить ся, ви чемно

З ним розстались, — дещо певно

Вам за мід прийшлось платить.

 

„Е, що бачу! Ви з гризоти

Вбрались нїби на зальоти

У червоні сапянцї!

А сю шапочку червону

Де купили? Чи до дому

Несете її доньцї?...“

 

Так Микита насьміхай ся,

А Бурмило лиш метав ся,

Та бурчав собі під ніс.

Аж на третїй день ходою

Він з тяженькою бідою

Ледве в царський двір приліз.

 

Як побачив царь ясенний,

Що Медвідь такий нужденний,

То аж руки заломав.

„Гей, Бурмило, любий друже,

Хто се збив тебе так дуже

Та зо шкіри обідрав?“

 

„Царю, пане! — рік Бурмило,

Горенько мене постигло!

Се Микита все зробив.

Через нього муки много

Я приняв, — ох, мало свого

Я житя не загубив!“

 

Ух! затупав царь ногою!

„Я короною ось тою

Заклинаюсь: не уйде

Сей злочинець злої муки!

Дай менї його у руки,

То до завтра не дожде!“

 

Потім троха мисли ладив

І з сенатом раду радив:

Щоб Микиту взять на гак,

Постанову мав велику.

Приклика́ Кота Мурлику

І до него мовить так:

 

„Ти мій вірний Кіт Мурлика,

Хоч постава не велика,

Та розумний ти за трьох.

Ось тебе я шлю: піди ти

Сам до Лиса до Микити,

У його злодійський льох.

 

„І кажи, щоби як стій

Він у двір явив ся мій!

Загрози йому, що гака

Не мине й тяженьких пут,

Як на суд не стане тут

Лис Микита гайдамака!“

 

Кіт Мурлика поклонив ся

І в дорогу спорядив ся,

Хоч по шкірі дер мороз;

Страх не рад він був тій чести,

Та що царь дав, їдж до решти!

Сперечати ся не мож.

 

 

Пісня третя.

 

Кіт Мурлика до дороги

Добре взяв за пояс ноги,

В торбу впхав печену миш,

І лісочком, холодками

Так на підвечірок са́мий

Він прибув до Лисови́ч.

 

Стукнув в браму, дожидає...

Лис в кватирку виглядає.

Кіт Мурлика шапку зняв,

Поклонивсь йому низенько,

Привитав його борзенько,

Тай такі слова сказав:

 

„Не прогнївай ся, нанашку!

Не принїс я жадну фрашку,

Але царський вам наказ:

Другий раз се царь, наш владця,

Через свойого післанця

На свій суд ось кличе вас.

 

„Що тут довго говорити!

Дуже царь на вас сердитий,

Тож я раджу вам: ходїть!

Царь покляв ся на корону:

Як не ставитесь до трону,

То пропащий весь ваш рід“.

 

„Мурцю! — скрикнув Лис Микита, —

От не ждали! От візита!

Боже милий, як я рад!

Ну, ходи в мої обійми!

А про те и казать не сьмій ми,

Щоб як стій іти назад!

 

„Таж Лисиця, твоя тїтка,

Так тебе видає з рідка,

Що не пустить нас під ніч.

А маленькі Лисенята,

Чиж вони пустили б брата?

Нї, то неможлива річ!

 

„Повечеряєм гарненько,

Проспимо ся, а раненько

Холодком — тай в божу путь!

Я про царський суд не стою.

А що рад піду з тобою,

Ти про сеє певний будь!

 

„Он з Медведем иньше дїло!

Ти розваж: прийшов Бурмило

Мов розбійник у мій двір.

Тай до мене з криком, фуком,

З величезним в лапах буком —

Я-ж малий, слабенький зьвір!“

 

„Ой нанашку, — рік Мурлика, —

Ласка ваша за велика...

Але лїпше ми не ждїм!

Ніч чудова, місяць сьвітить...

Попроїдайте жінку й дїти,

Тай у путь як стій ходїм!“

 

„Мурцю, — каже Лис, — май розум!

Ніч не тїтка, ми не возом

Будем їхать, нї літать.

Всяка погань лїсом лазить,

Нуж-но хто на нас наважить!

Нї боротись, нї втікать!“

 

Ті слова Кота Мурлику

Кинули у дрож велику.

„Ваша правда, — він сказав. —

Мушу на ніч вже лишить ся...

Та скажіть, щоб поживить ся,

Де б я тутка що дістав?“

 

„Щож, не гнівайсь, Мурцю дїльний!

Чоловік я богомільний,

Піст твердий держу день в день.

Та тобі вже я придбаю

Найсмачнїйше, що лиш маю :

Крижку меду з’їж лишень!“

 

„Меду? тьфу! — відрік Мурлика. —

Най Бурмило мід той лика!

Ним мене ти не вкормиш!

Та у вашому фільварку

Чейже є де в закамарку

Хоч одна порядна миш?“

 

Лис Микита рік до Мурка:

„Ти жартуєш! Навіть Турка

Я-б мишми́ не трактував!

Що ти видумав, небоже!

Миши їсти!... Милий Боже!

Про таке я й не чував!

 

„Та як мишей ти бажаєш,

Мурку любий, — тут їх маєш,

Що хоть ними гать гати!

Тут у війтовім будинку

Мишей тьменна тьма, мій синку,

І близенько нам іти! “

 

„Ах, нанашку мій найменьший,

Поведіть мене на миши!

Я на миши дуже звик!“

„Добре! Так ходи-ж за нами!“

І полїзли бурянами

Аж де війтів був курник.

 

Там в стїнї дїра пробита,

Нею часто Лис Микита

Нічю в курятник гостив;

Вчора ще пустив він крови

Війтовому когутови,

Аж когут і дух спустив.

 

Війт зо злости счервонївшп,

З когута лиш пірє вздрівши,

Крикнув: „Нї, вже не стерплю!

Мушу злодїя зловити!“

Край вікна дав присилити

Мотузяную петлю́.

 

Лис Микита се пронюхав,

Тай говорить: „Мурку, слухай,

Як там мишки цьвіркотять,

Мов горобчики невинні!

А ось тут і дірка в глинї —

Тілько влізти тай хапать!“

 

„А безпечно-ж тут, нанашко?

Нинї за біду не тяжко,

А війти, то хитрий люд!“

„Га, — говорить Лис зрадливий, —

Хто занадто боязливий,

Най такий покине труд!

 

„В серединї там не був я,

І про хитрощі не чув я,

Та коли боїш ся ти,

То ходїм раднїйш до дому,

Повечеряєм по свому:

Редьку й медові соти́“

 

Кіт Мурлика застидав ся.

„Що, гадаєш, я злякав ся?“

До Микити він озвавсь.

„Страх не є котяче дїло!“

І у дїрку скочив сьміло,

І шасть-прасть! в сильце спіймавсь.

 

Ой, повис він у воздухах,

Затрепавсь, та по тих рухах

Шнур ще дужше горло стис.

Кинувсь — вдаривсь до одвірка!

А з гори, де клята дірка,

Заглядає зрадник Лис.

 

„Ну, що, Мурцю мій наймильший, —

Каже він, — смакують миши?

Правда, що за пишний смак!

Хочеш соли? Я покличу,

Або в війта сам позичу, —

Чи волиш вже їсти й так?...

 

„Ого-го, вже й ти сьпіваєш !

Але славний голос маєш!

Тенор! Ох, люблю на смерть!

Жалібно, аж ллє ся в душу!...

Ох, бігме, я плакать мушу...

Ну, спасибіг за концерт!“

 

Раптом двері заскрипіли,

Війт роздягнений, спотїлий

З палицею сам впада;

А за ним сини і слуги,

Сей з ременем, з буком другий,

Ось де Муркови біда!

 

„Бийте злодїя! — війт крикнув, —

Вчора когута нам смикнув!

Бийте, поки спустить дух!“

І луп-цуп! летять удари...

Мій Мурлика з уст нї пари,

Мов ослїп уже й оглух.

 

„Бийте!“ — війт кричить і кропить.

В тім Мурлика скік! як вхопить

Пана війта за сам ніс!

Хруп тай хруп, мов миш велику,

Кіхтями роздер всю пику,

Мов би гречку грабав біс.

 

„Ґвалт! ратуйте!“ — крикнув з болю

Війт і впав як сніп до долу.

Всї до него. „Гей, сьвітїть!

Гей води! Гей губки, вати’“

Кинули ся кров спиняти, —

Вже й не в голові їм Кіт.

 

А в Кота тверда натура:

Лиш відсапав тай до шнура,

Взяв ся гризти і кусать.

Далі шарпнув ся що сили,

Шнур урвав ся і в тій хвили

Кіт свобідно міг гасать.

 

Ну, він мишей відцурав ея,

В курнику й не обзирав ся,

А задравши хвіст, як міг

Драпнув в дїрку, та до лїса,

А лїсами, мов від біса,

Просто в царський двір прибіг.

 

Як уздрів його Лев-батько

Збитого мов кисле ябко,

З злости аж позеленів.

„Що? — кричав зьвірів правитель, —

Чи знов сьміє той урвитель

Насьміхатись з моїх слів?

 

„Нї, вже того за богато!

Будь я пес і пес мій тато,

Коли се йому прощу!

Військо шлю на гайдамаку!

Скоро зловлю, — на гиляку,

І гнїздо все розтрощу!“

 

Грізно царь ревів і тупав,

Був би Лиса з кістьми схрупав,

Як би мав його в руках.

Аж як гнїв пройшов безмірний,

Виступив Бабай покірний,

І сказав при двораках:

 

„Царю, явна рій, не скрита:

Вольний є козак Микита,

Право-ж каже тричі звать

Винного на суд твій, пане.

Аж як третїй раз не стане,

Суд заочний видавать.

 

„Що в тім правди чи неправди,

Що про него клеплють завжди —

В те не входжу, — та для всїх

Рівне право! Тож пішли ти

І мене ще до Микити,

Чей прийде до твоїх ніг.“

 

Царь махнув лиш головою,

Дав знак згоди булавою,

Та нї слова не сказав;

А Бабай як стій зібрав ся,

У дорозї поспішав ся,

В Лисовичах на ніч став.

 

 

Пісня четверта.

 

Лис собі в вечірню по́ру

З дїточками коло дво́ру

Розмовляючи гуляв,

Аж тут голос у діброві

Обізвав ся: „А, здорові!

Ось до вас я причвалав!“

 

„Ах, Бабай! Чи ти се, стрику?

Ну, мабуть якусь велику

Новину несеш до нас!

Ти втомив ся? Ти сумуєш?

Ну, до хати! Заночуєш,

То й балакать буде час“.

 

Всї гарненько привитались,

Про здоровлє розпитались,

Випив вишнячку Бабай.

Сїв на приспі, віддихав, —

Лис про царський двір питав:

„Ну, балакай, не зітхай!“

 

„Гей, синашу, схамени ся, —

Так сказав Бабай до Лиса —

Що за збитки робиш ти?

За що ти з післанцїв кпиш ся?

Чи на правду ти боїш ся

На той царський суд іти?

 

„Я-ж гадаю, синку милий,

Що ти зможеш в одній хвили

Ворогам заткати рот.

Адже всї їх глупі мізки

Против твого сто́ють тріски!

Оттакий то весь народ!“

 

„Правду кажеш, любий стрику, —

Рік Микита, — і велику

Ти охоту в мнї підвів.

Щож, піду! Най всї побачуть!

Хто сьміє ся, ті заплачуть.

Царь на ласку змінить гнїв!

 

„Хоч там царь на мене лютий,

Та він знає, що в мінути

Небезпечні, в чорний день

Всї торочать не до ладу,

Але дати мудру раду

Вміє тілько Лис оден“.

 

І війшли оба в сьвітлицю,

Привитав Бабай Лисицю,

Всї засїли край стола.

Лисенята Міцько й Міна

Повлазили на колїна —

Живо гутірка пішла.

 

„Дуже лютий царь, Бабаю? —

Рік Микита. — Знаю, знаю,

Жаль йому медвежім мук!

Та в нас був старий рахунок, -

Довго ждав я на трафунок,

Щоб дістать його до рук.

 

„Тому лїт ще не богато,

Як Бурмила Лев наш тато

Ґубернатором зробив

На підгірські наші бори,

Щоб зьвірячі справи й спори

Всї по правдї він судив.

 

„От тодї то Вовк Неситий

Напосївсь мене здусити,

А з Бурмилом змову мав;

І на суд ґубернїяльнпй

За мій помисл ґенїяльний

Перший раз мене пізнав.

 

„Що за помисл? Слухай, друже!

З Вовком раз, голодні дуже,

На поживу вийшли ми.

День. У церкві дзвін десь дзвонить, —

Та нас голод з лїса гонить

Серед лютої зими.

 

„До села йдем осторожно,

Нюхаємо, де би можно

Чим масненьким поснїдать, —

Аж тут сала, мяса запах

Не лиш в носї, а аж в лапах

Закрутив нам — хоч тут сядь!

 

„Тії пахощі нас гарні

До попівської спіжарнї

Мов по нитцї довели.

Стали ми довкола нюхать,

Чи безпечно всюди — слухать,

Аж віконце ми знайшли.

 

„Страх тїсне було віконце.

„Лізем, Вовче?“ „Лізем конче!“

Каже Вовк. „Ти перший лїзь!

Глянь, чи де нема зелїза!

За тобою й я полізу, —

(Так Вовк каже) — лїзь, не бійсь!“

 

„Я проліз досить вигідно,

Роздивив ся. „Лїзь свобідно!“

Так до Вовка я сказав.

Він голодний був, тоненький,

Ну, та в отвір той вузенький

Ледво голуб свій пропхав.

 

„А в спіжарнї — Боже кріпкий!

Сьвіт затьмив ся нам до дрібки,

Стілько там добра для нас:

Мяса, сала, вуженини,

Штири пілтї солонини

І довжезний ряд ковбас.

 

„Став я думать, міркувати,

Як тут господарювати, —

Та мій Вовк мов оцапів:

Перший полоть хап зубами!

Рве, куса, гризе без тями —

Став і їв і знай сопів.

 

„Ну, гадаю, — їж, небоже!

Та для мене се негоже.“

Я беру ся до ковбас.

З жердки легко їх здіймаю,

Крізь віконце викидаю,

Поки всїх отак не стряс.

 

„А за ними й сам в віконце

Вискочив, тай ну чим скорше

Всї на шию надівать.

Навантажив як коралї,

Тай до лїса далї, далї!

Скарб у яму щоб сховать. -

 

„Скарб у яму заховавши,

Спокійненько поснїдавши

До спіжарнї знов біжу.

Прибігаю: Вовк ще голить!

Не доївши кинув полоть,

З смальцем розпочав дїжу.

 

„Вовче, — шепчу, — час до гаю!

З церкви люде вже вертають, —

Щоб нас тут хто не застав!“

Вовк почувши се, зжахнув ся,

В дїрку прожогом метнув ся,

Та вже ледво шию впхав !

 

„Бачиш — повний був, мов бочка !

Став у дїрцї, тілько очка

Витріщив, немов баньки.

Страх відняв у него мову...

Я-ж кричу: „Чого став знову?

Ну, якої бідоньки?

 

„Вовк не тямить вже, що дїє!

Пхає сь в дїрку, аж потїв,

Та дармий його весь труд.

Далї з лютої розпуки

Заломав переднї руки —

„Лисе, — каже, — згину тут!“

 

„Вовче, — кажу, — чи здурів ти,

Чи від смальцю опянїв ти?

Вилїзай, пора нам в гай!“

„Ой, не можу, мій Лисуню!

Бачиш, пуза не просуну!

Ой, Микито, помагай!“

 

,,Ну, скажи ти сам, Бабаю;

Що я тут чинити маю,

Як драбузї помогти ?

Лишу Вовка — може згинуть.

Лїпше, думаю, не кинуть,

Але до попа піти,

 

„Попросить по добрій води,

Щоб дав пилки і позволив

Більшу вирізать дїру.

Здумавши сю річ штудерну,

Мовлю Вовку: „Жди, я верну!“

І в попівство просто дру.

 

„Піп був власне у покою:

В пообідньому настрою

Люльку ходячи курив.

У вікно я заглядаю,

Лабою шкряб-шкряб благаю,

Щоб вікно він отворив.

 

„Піп поглянув, підбігає...

„Лис у вікна заглядає!

Гей, ловіть його! Біжіть!“

Я й не счув ся, а за мною

Слуги, служницї юрбою, —

От я духом через пліт.

 

„Крик за мною, як в гамарнї...

А я просто до спіжарнї,

Тай сховав ся під поміст.

Тут погоня надлїтає:

„Де він? Де той Лис? — питає

Показав нам тілько хвіст!“

 

„В тім зирнули, а з віконця

Вовк Неситий проти сонця

Визирає! „А, ти тут?

Ой, нещасная головка!

Таж се Вовк! А бийтеж Вовка!

Тут йому зробіть капут!“

 

„Вовк їх там не дожидав ся,

А в спіжарню заховав ся,

При саміських дверех став.

От вони як отворили,

То Неситий скік в тій хвили,

З сеї шпарки скористав.

 

„Та дістав там з дивовижі

Скілька буків через крижі,

Так що ледво в лїс долїз,

І про справу сю немилу

Заразїсїнько Бурмилу

Він на мене скаргу внїс.

 

„Хоч сам винен за лакомство,

А на мене віроломство,

Злобу й зраду наклепав.

Ну, а думаєш, Медвідь

Розібрав усе як слїд,

По закону поступав?

 

„Де тобі? Суддя той ласий,

Як дізнав ся про ковбаси,

Що я з трудом розстарав,

Як ревне на мене туго:

„Зараз все віддай, злодюго!

Будеш ти ковбаси крав?“

 

„Ти й віддав?“ — Бабай питає.

„Щож було робить, Бабає?

Аджеж хтїв відтяти хвіст!

Та щоб всї віддать — а дзуськи!

Штири дав йому тонюські,

А собі лишив ще шість.

 

„От Медвідь так судить справу:

„За побої, за неславу,

Вовче, маєш ковбасу!

Решту я з’їм. Ти-ж, Микито,

Рад будь, що тебе не бито!

Марш, бо кости рознесу!“

 

„Так то нас судив Бурмило!

Гірко се мене вшпилило!

Я присяг на царський хвіст :

Як його дістану в руки,

То за всї ті подлі штуки

Він тяженько відповість.

 

Надоспіла і вечеря:

З пірєм пражена тетеря —

Всїм досить її було.

Як гарненько поживились,

Де про що розговорились,

Тай пішли собі в стебло.

 

А як рано повставали,

То гарненько поснїдали:

Їли сало з чесником,

Потім гусячу потравку,

Закусили-ж сю приправку

Ще копченим судаком.

 

Оттодї Микита вбрав ся

До дороги й так прощав ся

З господинею й дїтьми:

„Люба жінко, будь здорова!

Час іти менї до Львова,

Тож ключі усї прийми!

 

„Наглядай як слїд в коморі,

Бо ті Миши красти скорі, —

А про мене не журись!

Хоч тепер на нас царь лютий,

Але легко може бути,

Що всьміхне ся ще колись.

 

„А ви, дїти, не пустуйте,

По за домом не герцюйте,

Мамі збитків не творіть!

Глянь-но, стрику, що за зьвірик

Отой Міцько! Хто повірить,

Що йому ще тілько рік!“

 

І дїтий поцїлувавши,

Жінцї в вухо пошептавши,

Що там ще сказати мав,

Лис Микита мов у гостї

В Львів, на зустріч царській злости

Враз з Бабаєм почвалав.

 

 

Пісня пята.

 

Гу, гу, гу! — в дворі гудїло,

Мов Бог зна, яке там дїло —

„Лис Микита! Лис приспів!“

А Микита мов не чув,

Гордо, сьміло машерує

Між рядами ворогів.

 

Перед троном зупинив ся,

І цареви поклонив ся,

І такі слова сказав:

„царю наш великодушний!

Слову твойому послушний,

Я на суд твій правий став.

 

„Вірю в велич твого духа.

Не прихилиш свого вуха

Ти поганим брехунам,

Що байками і брехнями

Раді б розлад поміж нами

Сколотить на шкоду нам“.

 

Але царь глядїв понуро

Й крикнув: „Підла креатуро!

Ти ще тут хвостом вертиш!

Сьмієть прав допоминати ся!

Нам ще хочеш підлизать ся!

Нї, вже нас не підлестиш!

 

„Глянь, ось Півень у жалобі!

Кіт Мурлика ось при тобі,

І Бурмило, мій барон!

Тямиш біль їх, ганьбу, муки?

Гей, беріть його у руки

І до трибуналу! Вон!“

 

„Царю, — смирно рік Микита, —

Чиж так явна вже й відкрита

Що до них вина моя? —

Що Бурмило був упертий

Конче хлопський мід ізжерти,

То чи-ж тому винен я?

 

„А Мурлика — Боже, Боже!

Він ще жалувать ся може?

Хтож на ловах не прийма

Бійки, невигід подібних?

Тай хибаж для Мишей бідних

Конституциї нема!

 

„Кажуть: злодїй я, поганець!

А Мурлика, твій післанець,

Тож не менший горлоріз.

Бо чи-ж то не для злодїйства,

Кроволитя і убійства

Він у тую шпарку влїз?

 

„Царю, я підданий вірний!

Як такий твій гнїв безмірний —

Дай на смерть мене судить!

Дай малих злочинцїв вішать,

Най великі тим ся тїшать!

Коли так — не варто й жить!“

 

Та царь Лев не вів і вухом!

І взяли Микиту духом,

І звязали й повели

Стражники у трибунали;

В трибуналах засїдали

Старі Цапи і Осли.

 

Став Микита тай балака,

Та найстарший пан Осляка

Вже пять років як оглух.

Присудили: „На галузці

Лису висїть на мотузці,

Поки з нього вийде дух“.

 

Вовк, Бурмило і Мурлика

Як почули се, велика

Радість обняла їх ум.

Зараз за катів обрались,

І Микитї нахвалялись

Причинить до смерть глум.

 

Лиса вивели. Бурмило

Трах його прилюдно в рило!

„Се за сапянцї мої!“

Вовк для гіршої ще муки

В зад скрутив Микитї руки:

„Не уйдеш тепер гилї“.

 

Кіт Мурлика вже на гильку

Вилїз і міцную сильну

Мотузяну засилив.

Крука ще гукнув навмисне,

Щоб Микитї, як повисне,

Зараз очи з лоба пив.

 

Хто лиш жив, глядїть зійшли ся,

Як то будуть вішать Лиса:

Стала страж кругом як мур.

Лис іде як мокра курка,

Вовк Неситий з заду штурка,

А Медвідь веде за шнур.

 

„Не лякайсь, — сказав Неситий, —

Ми від разу задусити

Не гадаємо тебе.

Будеш дриґав ще лапками,

Поки Крот під дубом ями

У твій ріст не вигребе“.

 

Обернув ся Лис до нього :

„Щож то — каже він, — міцного

Шнура не знайшлось у вас?

Міг вам Кіт дістати, любко,

Того, що на ній так цупко

Сам у війта дриґав раз“.

 

„Замовчи! — ревнув Бурмило. —

Щоб язик тобі сцїпило!

Ще не кинув жартів ти?

Глянь, жде шибениця грізно!

Кай ся, щоб не було пізно,

Грішну душу очисти!“

 

Привели його під гильку

Завдали на шию сильну,

На драбинку Лис вступив,

І звернувши ся до миру

Він царю вклонив ся щиро,

І осьтак проговорив:

 

„Наступав вже година,

Ох, для зьвірів всїх єдина:

Швидко вічним сном усну.

Царю наш, тебе благаю,

Ти по давньому звичаю

Просьбу вволь менї одну.

 

„Тут в обличю смерти й гробу

Хочу виявить всю злобу,

Сповідать ся всїх гріхів,

З всїх провин заслону здерти,

Щоб нїхто по моїй смерти

За моє зло не терпів“.

 

Так сказав, усїм вклонив ся,

І тяженько прослезив ся,

Зрушив душі всїх зьвіряк:

Царь задумавсь на хвилину,

Берло похилив в долину

І сказав: „Най буде так“.

 

Лис Микита бєть ся в груди:

„Православні, чесні люди!

Много, много я грішив!

Чи є хоч один між вами,

В когоб дїлом, чи словами

Добру память я лишив?

 

„Від дитинства сам собою

Я привчав ся до розбою,

Хоч отець картав нераз.

Бідні Кури, Гуси, Утки!

Серце рветь ся в мнї ось тутки:

Як то шарпав, гриз я вас!

 

„Був я штучка невеличка,

Та „від личка до ржемичка“

Що раз далї, далї лїз:

Вже ягнята й козинята,

Що відбігли геть від тата,

Я хапав і в яму нїс.

 

„Біг до зла я шляхом битим!

Спобратимав ся з Неситим:

Він учитель мій у злім.

І коли я нинї стою

Під смертельною вербою,

То його заслуга в тім.

 

„Раз ото на переднівку

Ми таку злодїйську спілку

Завязали: я дрібне,

Вовк велике має красти,

А що зиск — по рівній части;

Нинї кара бє мене!

 

„Але як прийшло дїлить ся,

То нїколи, як годить ся,

Половини Вовк не брав;

Загарчить — не сьмій і писнуть!

Сам же, хоч би мусїв тріснуть,

До крихітки все зіжрав.

 

„А як часом грубшу штуку

Нам вдалось спіймати в руку,

То Неситий як ревне,

Вже Вовчиця тут з синами!

Мясо мало не з кістками

Хавкнуть — хвиля не мине.

 

„Аджеж тямлю так як нинї:

У одної ґосподинї

Нічю вилїз я на під ;

Висїв тамка у димарни

Солонини полоть гарний, —

Ну, його й дістати слїд.

 

„Кажу: Вовче, ти дри стріху,

Я ж сей полоть нам на втїху

Живо з вішалки здійму“.

І полїз я на бантину,

Довго мучивсь, поки скинув

Полоть просто в рот йому.

 

„Вовк мясиво хап — і драла!

Та мене ще хіть зібрала

На вечерю курку взять ;

А у тої ґосподинї

На близесенькій бантині

Спав курей довгенький ряд.

 

„Підіпхавши ся по платві,

По бантині мов по дратві

До курей я вже підліз.

Серце бєть ся... тихо... темно...

От в такі то хвилї певно

Найлюбійш жартує біс.

 

„Вийшлаж і менї ярмурка!

Я гадав, що з краю курка,

А то крепкий був індик.

Я на курки шийку мірив,

Індика в крило і вцїлив, —

А індик як здійме крик!

 

„Я зубами хап за тепле,

А індик крилом як стрепле!

Даром, що старий я Лис, —

Сьвіт мінї заморочив ся,

Я схитнув ся, поточив ся,

З індиком гегеп у низ !

 

„Ну, тай мав я тут пригоду!

Полетїв, та не до поду,

А на тік у сїни впав.

Гепнув так з цїлого маху,

Думав: кожду костомаху

Мов у ступі з’опихав.

 

„Не конець тут моїй лазнї!

В сїнех був я мов у казнї,

Вийти не було куди.

Ст запхав ся я в куточок

І стулив ся у клубочок:

„Тихо! Лихо пережди!“

 

„Та даремну мав надїю!

Чую голос: „Гей, Андрію!

А поглянь-но до сїней!

На подї там щось кричало,

І у сїни щось упало!

Ну, Андрію, встань-но, гей !“

 

„Чути: наймит щось воркоче,

Встав, щось шкряба і стукоче, —

Сьвітло він сьвітив мабуть;

Далї двері відчиняє,

Каганець в руках тримає:

„Що за дїдько гримнув тут?“

 

„Глип! Індик по сїнях ходить.

„От хто крики тут заводить!

З сїдала індик упав!“

В тім в куток зирнув нечайно...

„Ай! Хозяйка! уставай-но!

Гість до нас тут завитав!“

 

„Що за гість?“ „Та Лис Микита!“

„Бий, Андрію!“ „Чим же бити?

Встаньте радше з подушок!

То обоє ми без труду

Сю поганую приблуду

Живо зловимо в мішок.“

 

„Поки там вона збираєсь,

Наймит з близька призираєсь

Знай до мене з каганцем.

Я-ж сиджу, тремчу, все чую,

Тай усе собі міркую,

Як би тут втекти живцем?

 

„Ось хозяйка лїзе в сїни;

Того й ждав я, як відчинить

Двері в ко́мнату вона:

Шусть їй прудко по під ноги,

В хату вскочив тай з порога

Просто скачу до вікна.

 

„Шибку висадив з розгону,

Стрічку не одну червону

Я на шкірі здряпонув,

Ну, та вирвав ся на волю,

Тай садком, відтак по полю

Мов безумний в лїс махнув.

 

„Довго бігав без уговку,

Поки в рештї в нетру к Вовку

Ледво дишучи добіг.

„Ой Вовцуню! Я аж гину!

Дай же мяса одробину,

Що для мене ти зберіг!“

 

„О, зберіг! — сьмієсь Неситий, —

Тим ти певно будеш ситий:

На і знай дар щедрий мій!“

І — зміркуйте підлу штуку! —

Дав менї дубову клюку:

Полтї вішають на нїй.

 

„Оттаке сказати мушу:

Тілько гріх я брав на душу,

Що із ним до спілки крав,

А й за гріш не мав пожитку,

І без власного прожитку

Був би з голоду пропав.

 

„Але я не дбав нї троха! _

Славний скарб царя Гороха

Я у своїх мав руках!

Скарб безмірно так богатий,

Що ледви би міг забрати

На сїм возів у мішках.“

 

Лев про скарб такий почувши,

Насторожив пильно уши.

„Лисе, що се ти верзеш?

Про який се скарб гадаєш ?

Чи ще й доси скарб той маєш?“

Лис сказав на те: „А вже ж!

 

„Царю, каже, пане милий,

Перед входом до могили

Я душі не обтяжу!

І чого нїяким сьвітом

Не сказав би жінцї й дїтьом,

Се тобі я розкажу.

 

„Знай же, царю, скарб той грубий

Стать ся мав твоєї згуби

І нещастя жерелом.

Не вкради його Микита,

Кров твоя була б пролита,

Став ся б страшний перелом!“

 

Лев неначе ужалений

Скочив, рикнув, мов шалений:

„Що, що, що се ти сказав?

Що се за смалені дуби?

Перелом? Нещастя? Згуби?

Все розказуй, щоб я знав!“

 

Каже Лис: „Я царську волю

Рад сповнити, тілько молю,

Вислухай мене ти сам.

Лиш тобі й твоїй княгинї

Важну річ відкрию нинї

І Гороха скарб віддам“.

 

„Гей, здійміть із него пута,

І ведїть його ось тута!“

Крикнув гучно Лев катам.

Ті нерадо розвязали

З пут Микиту й розважали,

Що́ то він набреше там!

 

А Микита, волю вчувши,

Свобіднїйше відітхнувши,

„Слава Богу!“ — прошептав. —

Ну, коли не рад здихати,

Наострись гаразд брехати!“

З тим перед царем він став.

 

„Ну, — царь каже — сядь Микито,

Сьміло все кажи й відкрито,

Але з правди не змили!

Бо як збрешеш, то їй Богу,

Не за шию, а за ногу

Будеш висїв на гили!“

 

 

Пісня шеста.

 

Слухайтеж, як Лис Микита

Цупко, наче кінь з копита,

На брехню пустив ся й лесть!

Щоб лиш яа гилї не згинуть,

Не задумавсь камінь кинуть

І на батька свого честь.

 

„Царю і весь чесний зборе!

Превелике, люте горе

По заслузї бє мене!

За злодїйство дам я душу,

Та одно злодїйство мушу

Розказати вам страшне.

 

„Парканацять лїт вже тому,

Як мій батько — де, в якому

Місцї, хто се зна? — напав

Славний скарб царя Гороха.

Та добра йому нї троха

Скарб той клятий не придбав.

 

„Батько мій був го́рда штука.

Фінансовая наука

Був його любимий фах.

Льстив царю, міняв все фарбу,

Щоб лиш стать мінїстром скарбу,

Він на се острив ся страх.

 

„Та ти, царю, хитрість скриту

Проглядів, прогнав Микиту,

А мінїстром став пан Рись.

І пішов мій батько в пущу

І понїс він думу злющу —

Відомстить тобі колись.

 

„В пущі скарб знайшов заклятий,

І почав він міркувати,

Щоб великий бунт піднять,

Щоб царя зіпхнути з трону,

Славну-ж царськую корону

Щоб Медведеви віддать.

 

„Спілку він зібрав велику.

З листом шле Кота Мурлику

До Бурмила: так і так.

Льва ми хочем скинуть з трону;

А як ти його корону

Хочеш взять, пришли нам знак.

 

„Ну, на вість таку Бурмило,

Начеб що його вжалило,

Схопив ся і сам прибіг.

„Братя — каже, — я все з вами!

Або ляжем головами,

Або Льва завяжем в міх!“

 

„Батько мій і Кіт Мурлика,

Вовк, Бурмило і велика

Їх рідня, усї зійшлись,

І на бунт, на чорну зраду,

Братобійчу, люту зваду

Всї врочисто сприсяглись.

 

„Із околиць чужоземних

За Горохів скарб наємних

Мали військ навербувать.

Я підслухав всю їх змову,

Про страшну її основу

Став я пильно міркувать.

 

„Я Бурмила хитру злобу

Добре знав, його особу

Непочесну і сьмішну

Став рівнять з тобою, пане,

І кажу: „Сей о́пуд стане

Нам царем? Ну, батьку, ну!

 

„Знав ти скарб знайти великий,

Та біда, коли владики

Лїпшого найти не вмів!

Де Бурмило — царь народа,

Там пропала честь, свобода,

Голос правди занїмів.

 

„І неначе голос з неба

Звав до мене: треба, треба

Завязати зраді рот!

Хоч той зрадник — батько твій,

При царю ти вірно стій !

Будь, Микито, патріот!

 

„Так розміркувавши гладко,

Дожидав я, аж мій батько,

Як була умова знай

Там у зрадників тих темних,

На вербунок військ наємних

Рушить у сусїднїй край.

 

„Вже давнїйше, в переднівку,

Вислідив я ту криївку,

Де мій батько скарб сховав;

Нуж тепер безпроволічно

Виносити денно й нічно!

Все до чиста я забрав.

 

„Невеликий час минає,

Аж мій батько повертає:

Вже готове військо жде!

Лиш вербунок заплатити,

Ґенералів назначити —

Хоч в огонь воно піде!

 

„Не витав рідню, домівку

Батько мій, лиш у криївку

Просто шасть — і обімлів!

Препуста-пуста печера,

Що була ще повна вчера !

Скарб увесь мов хто замів.

 

„Що він біга, шкряба, нюха, —

Скарбу нї слїду, нї духа!

Тут старий ума лишивсь!

Заскомлїв немов на зуби,

Далї шнур найшовши грубий,

На гиляцї задусивсь.

 

„А Неситий і Бурмило

Зрозумівши, що постигло

Батька мого, подались:

Страх льояльні поробились,

І служить тобі пустились, —

Зрадником остав сам Лис.

 

„Днесь вони — підпори трону!

Я-ж, що спас царя й корону,

Батька свого погубив, —

Під гилякою тут стою

І смерть бачу над собою.

Ну, повісьте! Я скінчив“.

 

Так то Лис в брехнї був сьмілий!

Всї присутні остовпіли,

А сам Лев аж затремтїв.

„От воно що тутка скрито!

Дякую тобі, Микито!

А... той скарб... ти де подїв?“

 

„На високій Чорногорі,

Де Черемош води скорі

По каміню в низ жене,

У Говерлі просто серця

Коло третього реберця

Є леговище скальне.

 

„Там лежить той скарб неткнутий...

Царю, твій він мусить бути,

Я тобі його зберіг !

Жалко тілько, що нїкому

Не вказав я стежки ’д ньому,

Щоб по моїй смерти міг...“

 

Лев не дав йому скінчити.

„Хто тут сьміє говорити

Ще про смерть якуюсь днесь?

Царське право є — прощати.

Зараз з него шнур той зняти!

Ми касуєм весь процес!

 

„Більше маєш ти заслуги

Між зьвірями, нїж хто другий!

А гріхи ті, що за них

Мав ти висіть, правду рікши,

Всї не варті торби сїчки

Супроти заслуг цїнних.

 

„Тілько слухай: в добру пору

Ти зо мною в Чорногору

Завтра рушиш скоро сьвіт:

Лиш я сам до сього льоха,

Де є скарб царя Гороха,

Буду знати тайний хід“.

 

„Царю, — Лис сказав маркітний, —

З радої душі охітний

Я з тобою йти в ту путь,

Та в предсмертнюю годину

Шлюбував: коли не згину,

За гріхи покуту збуть.

 

„Пішки до сьвятого Риму,

Відтам до Єрусалиму

Шлюбував ся я пійти.

Як поверну, ясний пане,

Скарб від разу весь твій стане,

Найбогатших будеш ти!“

 

„Щож — Лев мовив, — річ побожна!

Шлюбував — ломати не можна,

Тож іди й здоровий будь!“

Далї возних зве на згоду,

Щоб вони всему народу

Вибубнили царський суд:

 

„Всїм, кому на тім залежить,

Відати про се належить:

Царь по силї своїх прав

З Лиса званого Микити

Зводив всю вину здіймати,

І до ласки знов приняв.

 

„Хто-б сьмів Лиса попрікнути,

Лапою його діткнути,

Чи позаочно хулить

На такого патріота,

Тому царь язик із рота

Вирітати повелить“.

 

Ой, як вчув Медвідь, Мурлика,

Вовк той засуд, — страх велика

Їх досада обняла !

Зараз почали бурчати,

Далї рушили кричати,

З ними їх рідня цїла.

 

Але вже було за пізно!

Лев із трону крикнув грізно:

„Хто там сьміє ще бурчать?

Га, то ви, поганцї кляті,

Що мене у власній хатї

Сприсяглись замордувать?

 

„Бач, які сьвяті та божі,

А в душі думки ворожі!

Лис вам на завадї став?

Але годї вже мантачить!

Будете тепер ви бачить

Справедливість наших прав.

 

„Гей, беріть Бурмила тута

І закуйте в добрі пута!

Вовка в диби прикрутіть,

І Кота звяжіть, і прямо

Засадіть в тюремну яму,

Де не блима сонця сьвіт!“

 

Так то доля грає з нами!

Хто ось-ось був близький ями,

Раптом на вершку став! Ох,

А хто гордо дувсь, пишав ся,

У кайдани враз попав ся

І пішов в тюремний льох!

 

 

Пісня сема.

 

Був у замку льох підземний,

Зимний і вохкий і темний, —

Там заперто вязнїв трьох,

Кіт мовчить, Медвідь куняє,

А Неситий проклинає;

„Ах той Лис, бодай він здох!“

 

Час обідать! Бідолахи

Не привикли саламахи

Арештанської вживать.

Як наклали їм три миски,

Нюхають: аж кривить писки!

Стали чихать і плювать!

 

Довго Вовк сидїв і думав.

Далї з жалю як зарюмав.

Як завив, як заридав!

Своїм спільникам недолї

Про свої пригоди й болї

Ось таке розповідав.

 

„Небо, земле і всї моря!

З глубини свойого горя

Плач підношу я до вас,

Щоб вас плач той і риданя,

Образ мойого стражданя

До основ, до дна потряс.

 

„Вовком звуть мене, Неситим.

Що Бог добрим апетитом

Наділив мене — чиж стид?

І чиж я щось тому винен,

Що в живіт пхать все повинен,

Бо живіт все: дай! кричить?

 

„Вовк Неситий, Вовк зажертий!

Вовк усе є гідний смерти,

Вовка бий, де лиш найдеш!

А що Вовк той голодує,

Жінку й дїточок годує,

Се байдуже всїм! А вжеж!

 

„Вовк убійця! Вовк прожора!

Що душа v мене хора.

Що сумлїнє в труби дме,

Серце в мене незрадливе,

Милосерне і чутливе,

Сему й віри сьвіт не йме.

 

„Яж так чесний, так побожний!

Як би сьвіт весь був порожний,

Як би я все ситий був, —

Я б такий був добрий, вірний

І лагідний і покірний,

Що би й очи сьвіт забув.

 

„Я й тепер — та що балакать!

Як почне жолудок плакать,

То й сумлїнє заглушить.

Та про те його проводу

Кілько я, собі на шкоду

Слухаю, то й не злічить!

 

„Раз на лови йду я радо,

Аж Гусей здибаю стадо.

„Гуси, Гуси, я вас з’їм!

Гуси кажуть: „Їж, Вовчище!

Лиш хвилиночку пожди ще,

Помолить ся дай нам всїм!“

 

„Ну, молїть ся! ось вам хвиля!“

То вони у гору крила

Піднесли побожно так, —

Піднесли, заґеґотїли,

І всї вихром полетїли,

Я-ж лишив ся, мов дурак.

 

„Ну, — міркую стовпом сто́я:

Що за спосіб се і що я,

Піп чи дяк чи палямар,

Щоб Гусей молитви слухать?“

І пішов я далї нюхать,

Щоб найти новий товар.

 

„Зирк, Свиня лежить в баюрі,

А при нїй рожево-бурі

Поросятка — штук зо сїм.

„Гей, Свине, моя голубко,

Вилїзай з болота цупко,

Най я Сви́нок твоїх з’їм!“

 

„Добре, їж, коли охота, —

Відрекла Свиня з болота, —

Тілько, бач, один тут гріх

З тих гріхів, що непрощені:

Поросятка нехрещені,

Як жеж будеш їсти їх?“

 

„Справдї, клопіт! Що робити?“

„Слухай, — каже, — мій Неситий,

Тут є річка і млинок,

То ходи тихенько з нами,

Стань собі понизше тами,

Там я похрещу дїток.

 

„Похрещу, обмию з бруду,

І одно за другим буду

Прямо в рот тобі давать“.

„Ну, — подумав я, — се можна,

Чесна, бач, Свиня й побожна,

Свинки чей не полетять“.

 

„Я під тамою, мов в ямі,

А Свиня з дїтьми на тамі

Хрюка, плюска, муркотить.

„Ну, — міркую, — річ побожна,

То й перебивать не можна:

Се вона дітий хрестить“.

 

„А вона на серед тами

Заставку взяла зубами,

Як запреть ся — піднесла.

Гур! Як жбухнуло на мене

Море мокре і студене, —

Мене й память відійшла.

 

„Вхопила мене потопа,

Понесла з на десять хлопа

В низ мов тріску, мов стебло.

Мало там не дав я душу!

Поки видряпавсь на сушу,

Вже Свиней мов не було.

 

„Став я мокрий тай міркую:

„Ну, глядиж сьвятошу тую,

Як мене втягнула в рів!

Ну, а яж то що за колик?

Православний, чи католик,

Щоб Свиней хрещених їв?“

 

„Сильну взявши постанову,

Що не дам здурить ся знову,

А голодний аж пищу —

Йду. Аж зирк ! Баран блукає.

Я до него — не втїкає.

От я здалека й кричу:

 

„Стій Баране! Стій рогатий!

Маю щось тобі сказати“.

Став Баран тай ще пита:

„Ну, які там маєш вісти?“

„Га, тебе я мушу з’їсти!

Що, смакує звістка та?“

 

„А Баран — ну, хтоб додумав ? —

Не злякав ся, не зарюмав,

А вклонивсь менї до ніг.

„Пане, — каже, — Бог привів вас!

Яж три дни уже глядїв вас,

Вам на зустріч сам я біг.

 

„Не дивуй ся і не сьмій ся!

Я Баран-самоубійця!

В сьвітї вже не жить менї!

Люд мій весь в неволї гине, —

В вас житє його єдине,

То менї ви не страшні.“

 

„Річ таку почувши дику,

Я в задумі звісив пику

І стояв дурний мов сак.

„Що се ти торочиш, блазне,

Щось такеє несуразне?

Не второпаю нїяк!“

 

„Пане, підожди хвилину,

Будеш знати, за що гину,

Чом так радо йду вмирать,

Чом рідня моя рогата

Свого спаса, свого тата

В тобі буде величать.

 

„Знай же, пане, біль мій тайний!

Я не є Баран звичайний,

Я — овечий патріот !

Думка в мене — розбудити

І з неволї слобонити

Весь овечий наш народ.

 

„З давна думав я про теє,

Щоб овечим стать Мойсеєм,

Вивести овець з ярма —

Із хлїва — на вольну волю.

Много труду, мук і болю

Я приняв — та все дарма.

 

„У тїсні овечі мізки

Думки сьвіжої нї трішки

Не втовкмачиш; серце їх

Боязливе. „Що нам воля?

Вовк поїсть нас серед поля.

Нам про волю думать гріх!“

 

„Ну, подумай, пане чемний,

Про важкий мій стан душевний!

Насьміх долї так хотїв:

У душі пророцькі речі,

А кругом лоби овечі,

Сїно, жвачка, теплий хлїв!

 

„Щоб влекшить себе хоч трошки,

Я удав ся до ворожки

І такий почув завіт:

„Хочеш Баранів ти спасти,

Мусиш сам себе покласти

В жертву вольну за свій рід.

 

„В поле йди, коли охочий,

Проблукай три дни й три ночи, —

Здиблеш Вовка-моцаря.

Сей по мойому показу

Проковтне тебе від разу, —

От тодї нова зоря

 

Для Овець усїх заблисне“.

Пане, серце туга тисне

Запитать тебе сей час:

Маєш ти показ сей віщий?

Можеш ти, мій найлюбіщий,

Проковтнуть мене нараз?“

 

„Ну, плети собі, мій любий, —

Думав я, — коб тілько в зуби

Я дістав тебе, — не бійсь!

Будеш знать, як я ковтаю!

Тай до него промовлю :

„Синку любий, заспокійсь!

 

„Віщий сон сьогоднї мав я,

І на тебе вже чекав я, —

Проковтну тебе як стій!“

„Ну, — Баран рік — Богу слава

Тай тобі, судьбо ласкава!

От тепер в душі спокій!

 

„Пане любий, стійтеж тутка!

Я на горбик вийду хутко,

Розбіжусь і просто в рот

Кинусь вам, а ви ковтайте,

І ковтаючи згадайте:

Так вмирає патріот!“

 

„Требаж дурня, щоб згодить ся!

Мій Баран як розбіжить ся,

Тай рогами в лоб мене

Як не грюкне! Я скрутив ся

Тай зомлїлий покотив ся,

А Баран як не чкурне!

 

„От я встав, аж плачу з болю.

Проклинаю злую долю

Тай клену нерозум свій.

„Чи то я овечий батько?

Чом не вхопив швидко, гладко

Барана й не з'їв як стій?

 

„Всему винна та чутливість !

По що мав я терпеливість

Слухать теревенів всїх?

Ну, тепер не зловиш, Грицю!

Затверджу чутє як крицю ;

Я голодний! Се не сьміх!

 

„Оттаке постановивши,

Зуби міцно заціпивши

Я пішов у дальший шлях.

Лїзу, лїзу, шкандибаю,

Чоловіка надибаю, —

Кравчик був, менї й не страх.

 

„Скоро лиш його я з’очив,

То й до него я прискочив:

„Кравче, кравче, з’їм тебе!

Не втікай, не борони ся,

Не благай і не проси ся,

Бо в кишках мене скребе!“

 

„Я тїкати — не прудкий,

Боронить ся за слабкий,

А просить ся — хто повірить?

Тількож: як мене з’їси?

Трошка за малий єси.

Ну, позволь тебе помірять!“

 

„Поки я поміркував,

З легка він менї приклав

До хребта своє мірило, -

Потім враз хахап за хвіст,

Як не швасне разів з шість, —

Аж на серцї завалило.

 

„Ой, — кричу, — що робиш, кравче?“

„Маєш! щоб ти знав на завше:

Чоловіка не займай!“

„Ой, не буду, поки жити! “

Та кравець лихий, сердитий

Бє тай бє, хоч ти конай.

 

„Що я вию, що ридаю,

Що клену ся і благаю, —

Він за хвіст мене держить

Тай періщить повен злости, —

Швидко, бачить ся, від кости

Шкіра й мясо відлетить.

 

„Чую я, що ось вже гину!

Як не шарпнув — половину

Власного хвоста урвав!

А тодї давай Бог ноги!

Як забіг я до берлоги,

То три дни відхорував.

 

„Оттаке то вовче лихо!

Ну, скажіть, як бути тихо,

На таке не нарікать?

А тепер іще в додатку

Зрадник Лис цареви-батьку

Кинув ся на нас брехать!

 

„Нї вже, нї, я не потішусь, —

Ще поплачу тай повішусь!“

Так Неситий гомонів,

Спав Бурмило вже й Мурлика, —

То Неситий з горя, з лиха

Всї три саламахи з’їв.

 

 

Пісня осьма.

 

Вранцї рано по снїданю

В подорожньому убраню

Лис царю вклонивсь до ніг.

„Царю, будь мій рідний тато,

Поблагослови в се сьвято,

Щоб на прощу йти я міг! “

 

Лев сказав: „То шкода, сину,

Що так швидко йдеш в чужину!“

„Царю, — скрикнув Лис, — ох цить!

Серце в мене краєсь тоже!

Та що вдїємо! Що боже,

Богу треба заплатить!“

 

Лев сказав: „Так, так, мій друже!

Радує мене се дуже,

Що такий побожний ти.

Рад би я тобі й від себе

Для вандрівної потреби

Хоч чим будь допомогти“.

 

„Ца...рю — хлипав Лис крізь плач, —

Дуже ласкав ти... Ось бач:

Я і торби в путь не маю!

А в Медведя у Бурмила

Доброго кожуха сила, —

Він шматок віддасть, я знаю“...

 

„Схоче, чи не схоче дати,

Ми накажемо зідрати!“

Мовив Лев. „Ну, ще чого?“

„Дуже ласкав ти, мій царю!

Чобіток би ще хоч пару.

Бач, я босий! Як його

 

Тілький сьвіт чимчикувати,

Ноги шпигать та збивати!

Скалїчію де небудь!

А он має Вовк дві парі,

То одну чей схоче в дарі

Відступить менї в ту путь.“

 

„Що там, схоче, чи не схоче!“

Крикнув Лев та аж тупоче.

„Гей там! У тюрму підїть,

Із Бурмила торбу вдріте,

А з Неситого здійміте

Пару Лисови чобіт!“

 

„Ви-ж, моя дружино славна,

Щоб усїм зробилась явна

Ласка наша для Микити,

Проведіть його з гонором

До могили там під бором!

Я-ж іще піду спочити“.

 

І потюпав Лис мій гладко,

Смирний, тихий як ягнятко,

При торбині, з костуром...

А круг него мов ворони

Всї бояре та барони, —

Провожають всїм двором!

 

Цап — секретар гоноровий,

Заяць — ґвардиста народови?!,

Поруч Лиса дружно йдуть.

Хоч і як розмова мила,

Та вже ось тота могила,

Попрощать ся треба тут!

 

Лис Микита промовляє,

Сльози рукавом втирає:

„Ах, Яцуню, притулись!..

Я... з тобою розстаю ся!

Ах, подумати бою ся,

Жаль пройма мене на скрізь!

 

„Ох, Базильку, любий друже!

Я тебе люблю так дуже,

Що без тебе й жить не рад.

Не відмов-же просьбі моїй,

Ще шматок дороги тої

Проведи мене як брат!“

 

Се сказавши, нрослезив ся,

Їм у ноги поклонив ся.

„Ви оба з між всїх зьвірів

Справедливі й непорочні,

Лиш траву й листочки сочні

Все їсте — і я так їв!

 

„Про убійства, про рабунки

В вас не має анї думки,

Вам мясних не хочесь страв.

Вас то, щирі, праві душі,

Я, пустинником ще бувши,

За взірець собі обрав“.

 

Так то лестними словами

Лис їх знадив, аж до ями

Лисової підійшли.

„Слухай — каже Лис — Базильку,

Ти зажди на нас тут хвильку,

Ось траву собі щипли!

 

„Ти-ж, Яцуню, любий свату,

Потрудись зо мною в хату!

Знаєш, жінка там моя

Як почує чутку тую,

Що на прощу я мандрую,

То то буде плач!... А я

 

„Страх не рад з жінками плакать,

І не вмію забалакать,

Нї потїшить їх гаразд !

Мій Яцуню, ти в тім справний!

Тож ходи, мій друже давний,

Вид твій духа їй додасть!“

 

Серце в Заяця добряче:

Вчув се й мало сам не плаче.

„Бідна жінка!“ він озвавсь.

„Я її як рідну маму

Рад любить!“ І в лисю яму

Він з Микитою попхавсь.

 

Входять — Боже! Серед ями

Микитиха з дїточками

Плаче, слїз потоки ллє !

Як побачила Микиту,

Схопилась... „Микито! Ти ту!

Дїти ! Батько ваш жиє! “

 

Ну Микиту цїлувати

І до серця пригортати !

„Любий! Щож? Біда пройшла?

Говори бо швидше, швидше!

Я гадала, що ти згиб вже...

Ох, що слїз я пролила!“

 

„Радуймось! — сказав Микита. —

„Царь наш — славою покрита

Будь його держава вся! —

Дарував менї провини,

І від нинїшньої днини

В ласцї царській тішусь я.

 

„Вороги-ж мої запеклі

Десь там нинї ледво теплі:

Царський гнїв їх бє всїх трьох:

Кіт, Неситий і Бурмило

Мусїли стулити рило,

Ще й попали в темний льох.

 

„А отсей фальшивий паяц,

Що сьвідчив на мене, Заяць,

Відданий менї у власть:

Чи живим його лишити,

Чи від разу задушити,

Скоро викупу не дасть!“

 

Як почув се Яць сарако,

Стало так йому нїяко,

Мов би хорт за ним туй-туй.

„Базю! — крикнув, — чесний отче!

Лис мене тут з'їсти хоче!

Базю, Базю, ох ратуй !“

 

„Зараз тихо будь, драбуго!“

Крикнув Лис і вхопив туго

Зайця, й горло перегриз.

„Ось тобі від мене штука!

І всїм злюкам то наука,

Щоб Микити стереглись!“

 

А відтак, поссавши крови,

Лис Микита втїшно мовив:

„Тай смачний же бестіон!

Дїти, нинї, на вечерю

Маєм з Заяця печеню!

Славний буде потім сон!

 

„А тепер послухай, люба,

Як менї, грозила згуба

І як вибрехав ся я!“

І розсївши ся вигідно,

Розповів усе довідно

З початку аж до кінця.

 

А Лисиця й Лисенята

Посїдали коло тата —

То сьміють ся, то тремтять.

„Голово моя ти мила! —

Так Лисиця говорила, —

Ну, тай знав ти, як їх взять!

 

„Лиш одно тото не гарно,

Що ти нас покинеш марно

І на прощу йдеш кудись.“

„ Жінко, — скрикнув Лис поспішно, —

Ти гадаєш, що я дїйсно

Зараз дурень став якийсь?

 

„Там, де смерть перед очима,

То плелось, що тілько слина

Приносила на язик.

Чи я па́ломник, або що?

Що там Лев менї і проща?

Я тепер сьмію ся з них!

 

„Най їсть сіль, в кого оскома!

Я-ж лишусь з тобою дома,

А про прощу нї ду-ду!“

В тім почув ся крик з надвору:

„ Яцю, де ти! Кільку пору

Я вже тут на тебе жду!“

 

Вибіг Лис. „Базильку, друже,

Ти не гнївай ся так дуже!

Нїчим нам тебе занять.

Яць там з жінкою моєю

І з маленькою сїмєю

Преприязно гомонять.“

 

„Кажеш: гомонять приязно?...

Алеж бо я чув виразно

Яцїв крик: „Ратуй!“ —рік Цап.

„Правда, — Лис рік, — як Лисиця

Вчула, що нам тра простить ся —

Вмліла і на землю хляп!

 

„Тут то Яць — здоров най буде!

Жбухнув їй води на груди,

Тай почав ратунку звать:

„Ой-ой-ой, ратуй Базильку,

Моя тїтка вмре за хвильку!“

Та тепер вже благодать.“

 

„Ну, то дякувати Богу!

Я гадав, що Яця мого

Там зо шкіри хто дере.“

„Базю, чиж тобі не стидно?

Яць прийде, лиш що не видно,

Ще й дарунків набере.

 

„Базю, бородатий ребе,

В мене просьба є до тебе!

Бачиш, царь менї казав,

Що-б заким ще рушу з дому,

Про одну річ, нам відому,

Лист йому я написав.

 

„Отже поки Яць там бавивсь

З жінкою й дїтьми, я справивсь:

Два грубезнії листи

Написав. Тебе, мій друже,

Я просити хочу дуже

До царя їх занести.“

 

„Добре — Цап сказав, — гляди лиш,

Щоб де в мене не згубились,

Не зломалась би печать!“

„Правда є! Зажди хвилину,

Я в медвежую торбину

Завяжу їх, можеш брать!“

 

І побіг до хати живо,

А в душі сьмієсь злосливо:

„Будеш мав лист! Жди лише!“

Зайця голову кроваву

В торбу шасть, шнурками жваво

Позавязував, несе.

 

„Ось, Базуню мій любезний,

Тут в тій торбі лист грубезний,

І два меншії лежать.

Ти неси їх осторожно,

А розвязувать не можно,

Бо зломає ся печать.

 

„А про Зайця не жури ся!

Він там так заговорив ся,

Що казав перепросить!

Йди наперед шмат дороги,

А вже Заяць бистроногий

Дожене тебе за мить.

 

„І ще знаєш що, мій друже?

Лев, наш батько, любить дуже

Дотеп, гарний, гладкий стиль.

Сї листи — я не хвалю ся —

До смаку йому прийдуть ся,

В них майстерства мого шпиль!

 

„Вже-ж я де лиш міг, небоже,

І про тебе слово гоже

Вкинути не занедбав.

І я певний, що царь тато

Ласки й чести ще богато

Більше дасть тобі, чим дав.

 

„Тілько будь ти все притомний,

Не чини ся надто скромний!

Сьмілість виграє в війнї.

Мов цареви: „На листи ті

Я дораджував Микитї,

Їх завдячив він менї.“

 

Як почув се Цап Базилий,

Задрожали в нїм всї жили,

Аж підскочив з радощів!

Ну Микиту цїлувати

„От тепер я буду знати,

Хто менї добра хотїв !

 

„Друже, брате! Я мов в раю!

О, твій дотеп добре знаю!

Лев задре з утїхи хвіст!

Не минуть мене гонори,

А і край весь заговорить:

Бачте, Цап який стиліст!

 

„Тут я виступлю вже сьміло,

Бо як справдї малось дїло,

Се нїхто не буде знать.

Ну, прощай же! Дасть Бог, може

Я й тобі віддячусь тоже,

То не будеш жалувать!“

 

„Прощавай!“ — сказав Микита,

А як Цап пішов, то скрита

Вилилась словами злість:

„Отсей дурень квадратовий

Є секретарь гоноровий!

Ух, аж бє на мене млість!

 

„Що за ряд! яка держава!

Дурням в нїй гонори й слава,

Бідний, слабший хижих лап

Не уйде! А членом суду,

Що мене судив на згубу,

Чиж не був сей глупий Цап?

 

„Але я помстивсь на тобі!

Будеш жив, чи ляжеш в гробі, —

Вже не змиє ся сей хляп,

Що прилип на твоїй пицї;

Стане ся притчою в язицїх

Слово те: дурний як Цап!“

 

За той час Базьо поспішно

В царський двір прибіг і втїшно

Перед троном гордо став:

„Лис Микита із дороги

Клонить ся цареви в ноги,

І отсей пакет прислав.

 

„Три листи є в нїм грубезні;

Стиль, язик, думки — чудесні!

Се й не диво. Аджеж я

Не одну йому дав раду

Що до стилю, що до складу, —

То й заслуга тут моя!“

 

Царь до рук пакет приймає,

Шнур за шнуром відпинає,

Глип у торбу — аж з’умівсь.

„Що се! Лист якийсь ухатий!

Базю, Цапе ти проклятий,

Ти кровавий лист принїс!“

 

Зайця голову нещасну

В гору виняв, рикнув страшно,

Що аж Цап на землю впав:

„Так то Лис сьміє ся з мене!

На таке письмо мерзене

Цап йому ще раду дав!

 

„Га, кленусь на царську гирю,

Що вже більше не повірю

Клятим Лисовим брехням!

Гей, біжіть в тюрму що сила.

Вовка і Кота й Бурмила

Увільніть з тяжких кайдан!

 

„О безсовісний брехачу!

Через тебе то я, бачу,

Дурно мучив вірних слуг!

Та за те даю їм плату:

Цапа й всю рідню патлату,

Щоб із неї дерли смух!

 

„А поганий той Лисюра,

Що так вибрехавсь від шнура,

Він є винятий з під прав:

Хто де здибле сю облуду,

Може вбить його без суду,

І не буде кари мав“.

 

Так то Яць і Цап Базилий

Головами наложили,

Винуваті без вини;

А хоч жертви злоби й сили,

Та про те не полишили

Й згадки доброї вони.

 

Особливо Цап сарака!

Ну, скажіть, яка подяка

Випала за те йому,

Що до сильних він лестив ся,

В царський двір він примостив ся,

Мав царицю за куму?

 

Що дворак був, ордеровий,

І секретарь гоноровий,

В трибуналї засїдав?

А про те на кпини, з жарту

Через Лисову ту карту

Душу цапячу віддав.

 

І до нинї сю пригоду

Хто з хрещеного народу

Добрим словом ізгада?

Як хто злий з марницї згине,

Чи-ж не кажуть: за цапи́не

Поколїнє пропада ?

 

А хто днесь ся та балює,

І лестить ся й спекулює

На нечесні бариші,

Всїм любенько рад балакать, —

Чиж по нїм не будуть плакать,

Як по Цаповій душі?

 

 

Пісня девята.

 

Лис Микита в своїм замку

По обідї меду склянку

Преспокійно спорожнив,

Сїв у кріслї, люльку курить,

І нїчого ся не журить,

Зла мов з роду не чинив.

 

В тім почув: стук! стук ! до брами;

Скочив, вибіг враз з дїтками —

„Ах, Бабай! Се ти опять!

Ну, здоров, Бабаю! Щож то,

Ти знать від царя йдеш просто?

Щож там доброго чувать?“

 

„Мало доброго! — журливо

Рік Бабай, — та щедре жниво

На погані новини!

Царь присяг тобі загладу,

Військо кличе, радить раду, —

Будуть тутка за три дни!“

 

„Тілько всього? — каже Лис.

Як лиш тілько, не журись,

Друже мій, старий Бабаю!

Тим погрозам ти не вір!

Я з тобою в царський двір

Ще сьогоднї почвалаю.

 

„Вже я вибрешусь, будь певний!

Та тепер, мій любий кревний

Прошу в хату! Вже пора

Підвечіркувать. Аж в лапах

Весь менї печенї запах,

Що зготовила стара.“

 

Ось війшли, сидять, гостять ся...

Лисенята стали грать ся.

„Бачиш, стрику, — Лис сказав, —

Мінка ловит вже курчата,

Міцько-ж, бестійка завзята,

Вчора утку сполював!“

 

„Справдї, маєш чим гордить ся! —

Рік Бабай. — Тай не дивниця:

В батька й діти удались!“

„Так то, так! Талант — незгірше,

Та вихованє ще більше

Тут значить!“ — відмовив Лис.

 

„Ну, та час нам в путь спішить ся!“

„Що ? — аж скрикнула Лисиця, —

Ти Микито знов кудись?

В царський двір ? Та бій ся Бога!

Всиротить нас ся дорога!

Скрий ся дома, схаменись!“

 

І слезами залила ся,

І руками вчепила ся,

Щоб Микиту не пустить.

Він її поцїлувавши

І від себе відірвавши

Каже: „Жінко люба, цить!

 

„Царь не з’їсть мене там прецї,

А на зустріч небезпецї

Лїпше вийти, нїж в кутку

Дожидать на себе грому!

Я-ж держу все по старому

Філософію таку:

 

„Наше все житє — війна є,

Кождий боресь в нїй, як знає:

Сей зубами, той крильми,

Третїй кіхтями міцними,

Иньший скоками прудкими...

Чим же боремо ся ми?

 

„Ми нї силою не годні,

Нї як Карпи многоплодні,

Нї нічвиди, як Сова,

Анї бистрі, як той Заєць,

В нас підмога лиш одна єсть —

Се розумна голова.

 

„Нею треба нам крутити,

Ум мов бритву наострити,

Все обдумувати в миг,

Иншим сїти наставляти,

Але добре пильнувати,

Щоб самим не впасти в них!

 

„Царь ось грозить нам війною.

Хоть то я не маю бою

Перед військом тим його,

Та все лїпше в самій річи

З разу злому запобічи,

Нїж чекать Бог зна’ чого.

 

„А на те вже я, небого,

Чую в собі сили много!

До таких я штук привик.

А подумати, як цупко

Я почну брехати, любко,

Аж свербить мене язик!“

 

Ще раз цїлувались в лиця,

І потішилась Лисиця ;

Але брами всї замкнуть

Наказав Микита, й жваво

Стежечками в лїво, в право

Почвалив з Бабаєм в путь.

 

Гріє сонце, небо чисте,

Лїс шумить, тріпочесь листє,

Цьвіти пахнуть — просто рай!

Лис любуєсь красотою,

Та прибитий гризотою

Сумно шти́льгає Бабай.

 

„Стрику, що тобі такого? —

Весело рік Лис до нього. —

„Тьфу, об землю лихом вдарь!

Бач, що тут краси довкола!

Блиск який, тепло і воля!

Хто живий, той нинї царь!“

 

„Ой небоже — рік Бабай, —

Ти так надто не брикай!

Не уйдеш ти карі!

Деж пак, Цапу в торбу дати

Голову Зайця, й послати

Се цареви в дарі!“

 

„Ха ха ха! — сьмієсь Микита, —

Штучка дешева й сердита!

Дуже нею я горджусь.

Трошка царь мабуть просапавсь,

Поки правди в нїй долапавсь...

Та щоб карі буть — а дзусь!

 

„Нинї хто рад жить, не схнути,

Той сьвятим не може бути,

Як в пустинї той монах.

Кождий тут держись на-тузї,

Хто не хоче по заслузї

Бути другому в зубах!

 

„Яць скакав поперед мене,

Мов дитя новохрещене,

Мов дразнив: Ану злови!

Аж менї так стало млісно,

Що я хап його, й незвісно,

Як він став без голови.

 

„Ну, а Цап! Скажи, будь ласкав!

Він на мене в судї траскав:

„Винен, винен! Най умре!“

А як я вспів відбрехатись,

То він лїзе цілуватись!

Най же чорт його бере!

 

„Щож, мій гріх, а його шкода.

Вбійство, пімста, сеж є мода

Скрізь загальна у зьвірів.

І сам царь рабує чисто,

А не хоче особисто,

Шле Медведїв і Вовків.“

 

І всьміхнувсь Микита стиха,

Нюх табаки взяв і чихав,

А відтак сказав опять:

„Ет, все байки, мій Бабайку!

Слухай лиш отсюю байку,

Що я хочу розказать.

 

„Кажуть: кара за рабунок!

Ось тобі такий трафунок,

Як наш брат хтїв чесно жить.

Є товар, є грошей досить,

Він не скупить ся, ще й просить —

А хоч гинь, не мож купить.

 

„Раз от я і Вовк Неситий,

Кинувши гостинець битий,

На мандрівку ми пішли.

Ба, зайшли за лїс, за води,

Нї притулку, нї господи,

Лиш степи, луги були.

 

„Тут нас сонце припікає,

Ба вже й голод дотискає,

Аж тут зирк, Лоша пасесь!

Та таке гладке та любе,

Що мій Вовк аж острить зуби,

Шкіра вся на нїм трясесь.

 

„Сїв бідняга, важко сапа...

А з Лошатком мама Шкапа,

Вкрасти вже вона не дасть.

Каже Вовк: „Піди, Микитко,

Запитай ту Шкапу швидко,

Чи Лоша нам не продасть?“

 

„Я пішов, вклонивсь їй низько.

„Що, матусю, пасовисько

Тутка маєте незгірш?

Тай Лошатко! От пахолок!

Чей його нам на виховок

Продасте за добрий гріш?“

 

„Щож, купуйте, люде божі!

Я й не що великі гроші

Буду правити від вас.

Ось лиш прочитай значки ті,

Що на задньому копи́тї:

Се тобі цїна як раз.“

 

„Ну, та я не в тїмя битий

До копита підходити!

Шкапі поклонивсь до ніг,

Тай кажу: „Спасибі, мати,

Та не вмію я читати.“

І до Вовка знов побіг.

 

„Друже, Шкапа ся лагідна,

І Лоша продати згідна,

І цїни не хоче драть.

Каже, в неї цїнники ті

Є на задньому копитї —

Жаль, що я не вмів читать“.

 

„Що — Вовк крикнув, — ти нездаро!

Навіть кіньських лїтер пару

Ти не вмієш прочитать?

Я в письмі тім дуже вчений,

До ґімназий, академій

Виходив років аж пять“.

 

І пішов мій Вовк Неситий

Шкапу за Лоша просити.

Шкапа-ж відповіла: „На,

Ось лиш прочитай значки ті,

Що на задньому копитї,

Там написана цїна.“

 

Вовк Неситий нахиляєсь,

До копита призираєсь, —

Ех, як фрасне Шкапа враз,

Як у лоб не вцїдить просто,

А була підкута остро —

То мій Вовк мов сьвічка згас.

 

Шкапа ж як не зарегочеть

Та з Лошатем потеркочесь,

Що і слїд обох пропав.

А Вовчисько добру хвилю

Полежав в такім знесилю,

Мов зовсїм небіжчик став.

 

Далї очи продирає,

Доокола позирає,

Але встати анї руш.

,,Гей, — кажу йому, — Неситий,

Сам Лоша ти з’їв ? Лишити

Не хотїв мінї нї кує?

 

„Га, ненаїсна прочвало!

З’їв усе, ще й того мало!

Друга на обід не клич!..

Аджеж я, невдячний цапе,

Перший торг робив у Шкапи,

То належавсь могорич.

 

„Ну, скажи так правду гладко;

Дешево купив Лошатко?

Людська знать цїна була.

Ви й не довго торгувались,

По приятельськи розстались —

Втїшна щось вона пішла.

 

„А проспавсь ти смачно, друже!

По такім обідї дуже

Се плявдує на живіт.

А як славно ти, Вовчуку,

Вмієш кіньськую азбуку —

Справдї, чудо на весь сьвіт!“

 

„Так я з Вовка кпив до ночи,

Він же витріщивши очи

Все лежав та лиш „ах, ах!“

Далї каже: „Будь тут чесний !

Що за торг би був чудесний,

А та дич — бє по зубах! “

 

„Ой, — сказав Бабай,—Микито,

Не сьмішний твій жарт, бо скрито

В нїм гіркої правди шмат,

А найгірш те, що Неситий

Нинї ворог твій забитий,

З сьвіта б рад тебе зігнать.“

 

„Е — рік Лис, — наплюй на нього!

Все у Вовка злоби много,

Але злоба ум слїпить.

Сьвіт би весь пожер він скоро,

Ба, коли не влїзе в горло!

А розумний з злоби кпить!“

 

 

Пісня десята.

 

При розмові шахом-махом

Лис з Бабаєм битим шляхом

Не спішать ся, звільна йдуть,

В тім Бабая штурк Микита.

„Стрику, осьде ямка скрити,

Живо заховаймось тут!“

 

Під місток, що був на шляху,

Втїк Бабай в великім страху,

Думав, може де стрілець?

А за ним шмигнув Микита,

Та на шлях глядїв з укритя...

Пст! А сам трясеть ся ввесь.

 

А тим шляхом ізо Львова

Йде процесія здорова,

Що ходила там на суд:

Старий Півень перед веде,

За ним його весь рід іде,

Тілько мар вже не несуть.

 

Заховавши жаль у серцї,

З горя випивши по чвертцї,

Всї сьпівають „Комаря“ :

„Гей там в лїсї шум зробив ся,

Комар з дуба повалив ся!

Кличте, кличте лїкаря!

 

„Розбив собі головище

На дубовий конарище

(Сольо Півень витяга);

Вилетїла Муха з хати

Комаренька ратувати —

(Вся рідня підпомага)

 

„Ой Комаря, господарю,

Жаль менї вас непомалу, —

Тягне Півень голоском.

Чим же я тебе улїчу?

Бо тобі я щиро зичу! —

Хор підхопив весь гуртом.

 

„Продам хату, продам сїни,

Щоб добути медицини,

Ще й покличу лїкаря;

Продам граблї і мотику,

Заплачу ще і аптику,

А вздоровлю Комаря.

 

„Ой як гукне Муха люба,

Поскакали Клїщі з дуба,

Комаря спинили кров:

Мурашечки прибувають

Подушечки підстеляють,

Щоб на него сон прийшов“.

 

Так то куряча рідня вся

Верещить, аж порівняв ся

Старий Півень із містком;

В тім мов блискавка з укритя

Як не скочить Лис Микита,

Тай хахап його мельком!

 

„Га, ти тут менї, драбуго!“

Скрикнув Лис і вхопив туго,

І головку враз відгриз.

Півень лиш крильцями стріпав,

І лапками довго сїпав;

З трупом в яму скочив Лис.

 

„Бій ся Бога, мій синашу,

Заварив нову ти кашу!

Чи зовсїм ти з глузду збивсь ?

Півень сей — велика сила,

Мав протекцию в Бурмила

І Царицї полюбивсь“.

 

Так Бабай остерігає,

Та Микита вже не дбає,

Півня радісно скубе.

„Ти начхай на се, моспане!

Глянь лиш, що тут за снїданє!

Пишно погощу тебе!

 

„А на Півня сего, стрику.

Здавна злість я мав велику,

В серцї й досї ще кипить:

Не за позов, не за шкоду,

Але за одну пригоду,

Про яку й згадати стид.

 

„Раз голодний, що аж плачу,

Йду я по під сад і бачу:

Півень піє на вербі.

Як би тут його ошвабить,

Із верби до долу звабить

І до рук дістать собі?

 

„І як стій я для потреби

Вдав пустинника із себе,

Мимрю: Господи возвах;

Далї під вербу підходжу,

Очи скромно в верх підводжу

Тай говорю як монах:

 

„Любая моя дитино,

Дивна, райськая пташино,

Здоровлю тебе сим днем!

Дбаю я про тебе ревне,

Про твоє добро душевне

Дай, розмову розпічнемо

 

„Півень крикнув сьміховито:

„Ой мій таточку Микито,

Видко, ти давно не їв!

Любиш ти у мене, певне,

Більш тілесне, нїж душевне!

Зголоднїв — то й спобожнїв!“

 

„Не гріши, дуже честива!

Я відрік ся від мясива,

Їм лиш мід та корінцї,

Піст твердий держу що днини

І живу собі в пустини

В найтемнїйшому кінцї.“

 

„Півень крикнув сьміховито:

„Ой мій таточку Микито,

Тай масні-ж твої слова,

Т язик твій медом капле,

Але зуб твій люто хапле,

Злоби повна голова.“

 

„Я кажу; „Ой гарна пташко,

Знов грішиш ти дуже тяжко!

Знай же: задля тебе я

Із далекої пустинї

Вмисно аж сюди йду нинї.

Ось до тебе річ моя!

 

„В снї почув я голос з неба:

Встань, Микито, живо треба

У село іти тобі.

Ти не гай ся й не лякай ся,

Як найшвидше поспішай ся, —

Здиблеш Півня на вербі.

 

„Півень сей — страшенний грішник,

Многоженець і насьмішник

І безбожник. Тож іди,

Розворуш йому сумлїнє,

Змий гріховне затвердїнє,

До покути приведи!

 

„Синку ти мій гребенястий!

Швидко можеш ти пропасти,

І душа піде в смолу.

Злізь з гиляки, сповідай ся,

У гріхах своїх покай ся,

Душу збережи цїлу.“

 

„Мовить Півень сьміховито:

„Ох мій таточку Микито,

В чім же той тяжкий мій гріх?

Чи то я краду, грабую,

Чи вбиваю, чи мордую,

Чи сьвяте беру на сьміх?“

 

„Ей, небоже, — мовлю грізно, —

Кай ся, щоб не було пізно!

З серця гордість викинь пріч!

У тяжких гріхах конаєш,

А і сам про них не знаєш —

Се погана дуже річ.

 

„Чиж не маєш ти, признай ся.

По дванайцять, по пятнайцять

І по більше ще жінок?

По якому се закону

Ти жиєш в грісі такому?

Будеш в пеклї в сїрцї мок!“

 

„Тут мій Півень став мов змитий:

Тон мій острий і сердитий

Зрушив, бач, його нутро.

„Ой мій таточку Микито,

Бачу ясно і відкрито

Се гріховнеє тавро!

 

„Та сей раз ще змилостив ся!

Я не постив, не молив ся,

В серцї скрухи не збудив.

Кепська сповідь бути може,

Тож лякаю ся, крий Боже,

Щоб і тут не поблудив.“

 

„Грішнику! — ревнув я строго, —

Чорт говорить з горла твого!

Сповіди боїть ся біс!

Геть жени його! Покай ся!

Із покутою не гай ся!

Зараз тут до мене злїзь!“

 

„Отакого то я шваба

Підпустивши, сього драба

Таки за печінку взяв.

Звільна з гильки він на гильку

Став злїтати і за хвильку

На землї край мене став.

 

„Тут я хап його тай кличу:

„А, ти тут менї, паничу !

Сповідайсь, не сповідайсь,

А великої покути

Вже тобі не оминути.

Зараз із житєм прощайсь!

 

„Будь я пес, не Лис Микита!

Буде кров твоя пролита,

А жупан червоний твій

Я розмикаю й розкину,

Грішне тїло в домовину,

У живіт спакую свій.“

 

„Зміркувавши, де попав ся,

Півень стишивсь, не трепав ся,

Звісив голову у низ,

І промовив сумовито:

„Ой мій таточку Микито,

Що вже дїяти, живись!

 

„Видко, Бог судив так, любий,

Щоб через твої я зуби

В рай блаженний увійшов.

Так бериж собі те тїло,

Щоб в зубах тобі хрумтїло, —

Поживай і будь здоров!

 

„І жупан отсей червоний.

Що ним часто во дни они

Я пишавсь серед Курок,

Рви, шматуй, — я не жалію,

Тілько дай менї надїю,

Що в смолї не буду мок.

 

„Лиш один ще жаль сердечний

В сьвіт загробний, безконечний

Понесу з собою я.

Жаль тяжкий для серця мого,

Бо й для тебе шкоди много

Принесе та смерть моя.

 

„Бачиш, голос мій чудовий

Так сподобав ся попови,

Слава скрізь о нїм така,

Що в єпископськім соборі

При архієрейськім хорі

Мав я стати за дяка.

 

„Обіцяли паляницї,

Штири кірчики пшеницї,

Ще й мягкого хавтуря ;

Та я пункт поклав конечний,

Щоб Микита, муж сердечний,

Був тут за палямаря.

 

„Ось тепер, коли я гину,

Мали у твою пустиню

Три канонїки прийти,

Закінчить твоє злидарство,

Запросить на палямарство

І завдаток принести.“

 

„Я артист є, любий стрику!

Кожде слово в мнї велику

Силу вражінь підійма.

Тож як вчув слова такії,

Розгулялись в мене мрії,

Скокнула душа сама.

 

„Рот роззявивши без тями,

Живо сплеснувши руками

Мовлю: „Оттакий пан Лис!“

А в тій хвилї Півень злюка

Скочив, пурхнув мов гадюка,

Тай на гильку тілько блис.

 

„Ой мій таточку Микито, —

Мовить відтам гордовито, —

Так ти паном буть забаг?

Для мерзкого палямарства

Зрік ся б ти і неба, й царства!

А мене ти мав в зубах!“

 

„Тьфу, тай згадувати годї,

Як із мене кпив сей злодїй,

Як пишавсь мов ґенерал!

Я зьвір тихий і рахманний,

Все дарую, бійку, рани, —

Та до смерти мщу скандал“.

 

Оттакеє розповівши,

Враз з Бабаєм Півня з’ївши

І спочивши під містком

Наші любі подорожні

Мов сьвятії та побожні

Далї тюпали пішком.

 

„Кажеш, стрику: Півень — сила,

Мав протекцию в Бурлила

І в царицї в ласку влїз?

То то й є наш лад, нївроку:

Без протекциї нї кроку!

Щоб вас божий грім розтріс!

 

„Чи ти вчитель, чи фаховець,

Чи урядник, промисловець,

Чи поет, чи ремісник,

Будь ти здібний, пильний дуже, —

Без протекциї, мій друже,

За весь труд свій маєш пшик.

 

„Ласка панська, вплив жіноцтва

Висші понад всї сьвідоцтва;

Шепне слово пан барон,

Чи прийде білєт княгині, —

Весь твій труд в одній хвилинї

В пил розсиплеть ся мов сон.

 

„Так то, любий мій Бабаю!

Силу ту я добре знаю,

А як знаю — не боюсь.

Аджеж я не в тїмя битий,

І для себе вмів зробити

Там протекцийку якусь.

 

„При дворі коло царицї

Є на місцї фельчерицї

Малпа Фрузя, удова:

Нїби лїкарка по трошка,

Нїби знахорка, ворожка,

А вродлива як сова.

 

„Хоч давно вже не панянка

І страшна еманципантка,

Всїх ненавидить мущин,

А до мене потихенько

Чує щось її серденько,

Звісно, що не без причин.

 

„Правду рікши, у царицї

Я їй місце фельчерицї

Виєднав — і дуже рад;

А тепер вона, небоже,

Все в дворі зробити може,

Всїх на свій звертає лад.

 

„Та хоч би мене й не знала,

То за мною би обстала,

Бо не любить Вовка — страх.

Чом не любить — се я знаю,

І скажу́ тобі, Бабаю,

Швидше нам минеть ся шлях.

 

„Ще як з Вовком мандрував я,

Раз в чужину заблукав я

Аж над море, в Малпин край.

Змучені оба, голодні,

Нїчого зловить не годні,

Хоч лягай тай умирай.

 

„Глянь — між скалами криївка,

Малпи Фрузї се домівка.

От Неситий повіда :

„Йди, Микито, в сю хатину,

Може нас приймуть в гостину,

Бо тяжка нам тут біда.“

 

„Йду я, входжу — серед хати

Малпа наче чорт лабатий,

А круг неї дїточки,

Та такі вам обридливі!

Чортенята всї правдиві,

Що аж страшно бідочки.

 

„Визьвірились всї на мене,

Аж пробігло щось студене

По під шкіру — тьфу, пропадь!

Очи всї повитріщали,

Зуби так понаставляли, —

Думалось: от-от з’їдять.

 

„А Малпиця, та прочвара,

Підступа мов чорна хмара:

„Що вам треба? Хто ви є?“

Ну, я їй давай брехати:

„Я прийшов, щоб вам віддати

Ушанованє своє.

 

„Із далекого Підгіря

Богомільний, чесний зьвір я,

І мабуть свояк ваш єсть, —

З прощі йду, та чувши масу

Про красу і мудрість вашу,

Я прийшов віддать вам честь

 

„Подобріла Малпа зараз,

Від тих слів аж облизалась.

„Прошу сїсти! Так, значить,

Ви про мене щось чували?“

„Панї, ах, які похвали

Фама скрізь про вас кричить!

 

„А сї любі ангелятка —

Ваші дїточки ? А татка

Певно дома десь нема?“

„Ох, мій пане, я вдовиця!

Та вам може б поживить ся ?

Зараз зладжу я сама!“

 

„О, спасибі, люба панї!

(А в кишках мов в барабанї

Пусто, марша тне живіт!)

Їсти в вас я й не посьмів би!

Вашим любим словом хтїв би

Ум свій, серце напоїть!“

 

„Бачу, друже, що ти чемний

І розумний і приємний, —

Любий гість менї такий!

Будем говорити много,

Та про те поперед всього

Зараз їдж менї і пий!“

 

„І метнулась до комірки,

Принесла аж три талїрки

Мяса, шницлїв, ковбаси;

Перед мене все приносить,

Потім сїла та ще й просить:

„Їдж! Чом більше не їси?“

 

„Ну, я їм, аж хата ходить!

Малпа тимчасом розводить

Теревенї всї свої

Про жіночі нерви нїжні,

Про мущин чутя побіжні,

Про рабство жінок в сїм’ї).

 

„Про „небіщика“ спімнула

Тай тяженько тут зітхнула:

„Він мене не розумів!“

Далі скочила в культуру,

Ворожбу, лїтературу,

Стрій, полїтику і сьпів.

 

„Я потакую й смакую,

Та для форми десь якую

Опозицию зведу;

Малпа спорить, горячіть ся,

Бачу, потік не скінчить ся,

Тож наївшись більш не жду.

 

„Панї люба, я щасливий,

Що такий тут скарб правдивий

Несподївано знайшов!

Тут скріпив я тїло й душу,

Та простїть, спішити мушу,

Та прийду швиденько знов.“

 

„Малпа щось там ще плескала,

Я не слухав, як дам драла,

Коло Вовка опинивсь.

„Ах Микито, я тут гину,

А ти там цїлу годину!

Ну, принїс що? Пожививсь?“ .

 

„Пожививсь, — говорю, — брате,

Та з собою страву брати

Не подоба, просто стид.

Та ти йди до хати, друже,

Малпа гостям рада дуже,

То й тебе вона вгостить.“

 

Вовк у хату. Я се бачу,

Добре знаю вовчу вдачу,

То під стїнку притуливсь,

Слухаю. Ось Вовк витаєсь,

Малпа щось його питаєсь, —

Вовк на лавцї розваливсь.

 

„Дай обідать, Малпо глупа!

А се що? Чортяток купа?

Ну, тай погань, Боже крий!

Та бо й ти — хай дундер свисне !

Глянеш — молоко аж кисне...

Ну, а де твій чорт старий?“

 

„Так Вовчисько ляпав з дуру.

А в тім Малпа цеглу з муру

Як ухопить, як шпурне

В саму морду — Боже любий!

Висипала штири зуби...

Мій Неситий як ревне!

 

„Був би Малку вбив на місцї,

Ба, коли Малпи́ звиннїщі.

Як не скочать дїточки:

Сей камінєм Вовка пражить,

Той знов очи видрать важить,

Двоє хапле за дрючки.

 

„Лущать, бють без милосердя!

Ледво-не́ледво відпер я

Двері й крикнув: „Вовче, йди!“

От він вискочив в тій хвили,

Бо були б його убили,

Нїби Гамана Жиди.

 

„Від тодї у Малпи Фрузї

Став я в ласках по заслузї,

Вовк же гірший полину.

Тож я вірю щастю свому

Серед бурі, серед грому

Инші то́нуть, я сплину“.

 

Оттака велась розмова,

Поки шляхом Лис до Львова

Враз з Бабаєм дочвалав;

Саме в пообідню пору

На майданї просто двору

Він на суднім місцї став.

 

 

Пісня одинацята.

 

Повїдають мудрі люде:

Прибудь розум, щастє буде.

Того й Лис державсь усе:

Хоч мороз шкребе по тїлї,

Але рухи бистрі, сьмілі,

Гордо голову несе.

 

Так він виступив охоче;

Всї на него вперли очи,

Всїм зробилось прикро так.

Мов чекали грому, бурі...

Між ряди нїмі, понурі

Лис вступив мов весельчак.

 

„Га, убійце ти проклятий!

Ти ще сьмієш тут ставати?“

Грізно з трону крикнув царь.

„Гляньте, панство, він ступає

Так свобідно, мов не знає,

Як гидкий прислав нам дар.

 

„Га, ти міх брехень і зради!

Нї, не надїй ся пощади!

Яця ти на смерть загриз!

Цап, твій спільник в Яця смерти.

Вже на штуки є роздертий, —

Се й тебе жде, пане Лис!“

 

Лис поблїд, почав тремтїти,

Наче перший раз на сьвітї

Новину таку почув,

Далї руки заломавши

І лице слїзми обнявши,

На все горло так зарув:

 

„Ой, ой, ой, годинко чорна!

Яць загиб, душа моторна,

І проклятий Цап іздох!

Ох, окрадений Микито,

Твій найбільший скарб десь скрито!

Щож почну я! Ох, ох, ох!“

 

„Що се ти верзеш, брехуне?“ .

Царь до него гнївно суне.

„Царю, вбий мене тепер!

Сеж мій скарб пропав безцінний,

То й я жити вже не склінний, —

Лїпшеб я від разу вмер!

 

„Га, я думав, що на Яця

І на Цапа можна здать ся,

Через них я й передав

В запечатанім пакунку

Скарб для тебе в подарунку

Сьвіт такого не видав.

 

„Там діямент був чудовний,

Що в ночи мов місяць повний

Серед потемків сьвітив;

Там був перстїнь рубіновий,

Що склоняв всїх до любови

К тому, хто його носив.

 

„Се цареви слав я радо,

Для царицї-ж ще сьвічадо*)

Шмараґдове приложив:

Хто глядівсь в нїм за погоди,

Набирав здоровля, вроди,

Навіть мертвий би ожив.

 

„От-такі цїнні клейноди

Я, не надїючись шкоди,

Через Яця передав.

Чиж міг думать я хоть хвильку,

Що вбє Яця Цап Базилько,

Щоб дарунки зрабував?

 

„А тепер же, рідна мамо!

Яць погиб і Цап то само,

Деж я скарб свій віднайду?

А на мене злі язики

Тут звалили гріх великий,

Щоб упхати у біду.

 

„Царю й ти царице панї,

Всї підозріня погані

Геть відкиньте, сплїтки всї!

Щоб потомки не судили,

Що ви лихом відплатили

Найвірнїйшому слузї!“

 

Втих Лис. Царь насупив лиця,

Та захлипала цариця —

Страх чутливая була,

Ще й по добрім підвечірку,

Бо, сама обдерши шкірку,

З’їла смачно чверть вола.

 

„Нї — почав знов Лис по хвили, —

Бачу, вороги закрили

Ваші царські очи знов!

То й менї жите обридло!

Бо підданих сила й сьвітло —

Царська ласка і любов.

„Так прощай же, білий сьвіте!

А ви кляті, виходїте,

Завзятущі вороги!

Хто що мав менї закинуть,

Виступай! Чи жить, чи згинуть,

Будем бить ся без ваги!

 

„Щож вас, труси, не видати?

Лиш позаочи шептати

Вмієте, а щоб в лице

Стати сьміло, доказ дати

І житєм за правду стати,

О, то вас нема на це!“

 

„Брешеш, навісний брехуне! —

Крикнув Вовк і сьміло суне

З між зьвірячої товпи, —

Я з тобою бить ся хочу,

Клятий твій язик вкорочу,

Щоб не брав ти нас на кпи!

 

„Перед Бога й царські очи

Я стаю й бороть ся хочу,

Та на смерть, не на житє,

Щоб ствердить, що ти поганець

І брехун і ошуканець,

Топчеш все, що є сьвяте!

 

„ Не те, що мені творив ти,

Але всї зьвірячі кривди

Против тебе ставлю я.

Не за себе хочу мстить ся,

А за теє, що Вовчиця

Перетерпіла моя.

 

«Слухайте, яку публїку

Він зробив їй, що й до віку

Не позбуть ся їй знаку.

Над ставком сидить Вовчиця,

Лис надбіг і аж давить ся,

Смачно рибу їсть жарку.

 

„Що се ти їси, Микитко?“,

„Адже рибу“ — каже швидко

Лис. — „Та дайжеж і менї!“ —

Просить жінка. — „Що вам, тїтко,

Риби хочесь? Поглядїть-ко,

Тут в ставку їх тьма на днї!“

 

„Е, в ставку! Чи я не знаю?

Щож, коли їх не спіймаю!“

„Тіточко, я вас навчу.

Я-ж їх ловлю всяку днину:

Де лиш сїть свою закину,

Десятками їх тащу!“

 

„Що за сїть?“ пита Вовчиця.

„Сего зараз мож навчить ся.

Ось зо мною лиш ходи!“

Снїг був, вітер на болоню,

Став замерз, одну лиш тоню

Хтось протяв серед води.

 

„От сюди то припровадив

Лис Вовчицю й так їй радив;

„Тїтко, гляньте, що тут їх!

Лиш у воду хвіст запхайте,

Подержіть тай витягайте —

Риб спіймете повен міх!“

 

„І так щирим він чинив ся,

Так Вовчицї піддобрив ся,

Що повірила вона:

По́квапно на лїд присїла,

В ополонку хвіст встромила,

Тай держить, держить — дурна!

 

„Лисе — каже — щось щипає!“

„Цить, то риба так хапає“.

А то хвіст хапав мороз.

„Лисе, може вже тягнути?“

„Е, ще мало мусить бути,

Ще потримай, поки мож!“

 

„Лис, тисне щось і мика!“

„Цить, се щука є велика,

Та така немов баран!“

А то хвіст обмерз вже кріпко.

„Лисе, тягну!“ — „Нї, ще дрібку,

Бач, хапає ся шаран!“

 

„Далї вже терпцю не стало,

Шарпнула вона помало —

Не пускає. „Ой, тягни,

Каже Лис, — тут риб так много"

Витягай же їх, небого,

Щоб не розтеклись вони!“

 

„Шарпнула ще раз Вовчиця, —

Нї, хвіст у леду держить ся!

Тягне міцно — анї руш.

„Тїтко — Лис рік, — дякуй Богу,

Ось з села нам на підмогу

Люде йдуть, зо двацять душ!“

 

„Як Вовчиця теє вчула,

Зо страху себе забула —

Як завиє!... Боже мій!

Люде люті гульк надбігли,

Як її примерзлу вздріли,

Хап за палички як стій.

 

„Сиплють ся удари градом!...

Бідна жінка крутить задом, і

Вєть ся, рветь ся, а ті бють!

Далї шарпнула що сила,

Пів хвоста в леду лишила,

Тай шмигнула в божу путь!“

 

А на се Микита кречко:

„Так, се правда, безперечно,

Лиш крихітка в нїй брехнї!

Непотрібно, Вовче, тільки

Всю захланність свої жінки

Ти приписуєш менї.

 

„Будь вона порядна й чесна,

Швидко б хвіст з води піднесла,

Мала б рибу й хвіст увесь.

Та вона мов оцапіла,

Став весь виловить хотїла,

Ще й на мене жалуєсь.“

 

Збір увесь зареготав ся,

А Неситий аж стїкав ся,

Під собою землю гриз.

„Га, поганець! — крикнув лютий —

Ось як він вертить і крутить,

Щоб невинним все був Лис!

 

„Та не дочекаєш, клятий,

Нас усїх на сьміх підняти!

Підлих справок твоїх — тьма.

Ну, скажи, там при криницї

Чи була вина Вовчицї,

Чи твоя лиш злість сама?

 

„При цїмброваній криницї

Висїли два ведра з криці

На валу на ланцюсї.

Лис води хотїв напить ся —

Скік в ведро, щоб в низ спустить ся,

Друге-ж звисло на версї.

 

„Ну, пє воду і смакує,

І нараз собі міркує:

„Боже, щож се я вчинив!

В низ я з’їхав, але в гору

Хтож мене підтягне в пору?“

Бідний з жаху аж завив...

 

„Треба-ж тій бідї лучить ея,

Щоб той плач його Вовчиця

Вчула йдучи беріжком.

До криницї зазирає...

„Лисе, що там є?“ — питає

Своїм нїжним голоском.

 

„Лис мій свапно забалакав:

„Ах, тїтусю, риби, раків

В тій криницї осьде гук!

Пів години тут лапаю,

Пів ведра вже ось їх маю,

Тай наївсь неначе струк!

 

„Жаль, що стілько їх ся лишить!

Влїзь в ведро, що тамка висить,

Тай до мене їдь у низ!

Наїси ся, ще й до дому

Купу занесеш старому!“

Так брехав їй хитро Лис.

 

„Ну, а се вже вам не тайно,

Що Вовчиця, як звичайно,

Страх голодная була.

Як про рибу й раки вчула,

Зараз у ведро стрибнула

Тай з ним шусть! у низ пішла.

 

„В низ пішло ведро Вовчиці,

В верх пішло зо дна криницї

Те ведро, де Лис сидїв.

„Ну, тїтусю, будь здорова!

Я спішусь до Маґерова! “ —

Крикнув Лис, як в верх летїв.

 

„Славну ти вдала драбину:

Я йду в гору, ти в долину;

Так то в сьвітї все ведесь.

Риб там не знайдеш, небого,

Та подумать можна довго,

Як дістатись в гору днесь!“

 

„Вчула жінка річ лайдачку;

Страх такий напав бідачку,

Що аж сперли в бік кольки.

В тім з ведром у воду впала, —

То завила, застогнала,

Аж піднесли ся бульки.

 

„Вчули люде крик Вовчицї,

Позбігались до криницї ;

Мислите, що хоть один

Змилувавсь, хтїв поміч дати,

Що є жінка й дїтям мати ?

Нї! В їх руки впав — то гинь!

 

„Вовк в криницї! Вовк в криницї!

За лошата і ягницї

Відплатім йому тепер!

Витягайте осторожно,

Але бийте скілько можно,

Щоб нам зараз тут умер!“

 

„Ну, подумайте вашецї,

Що там дїялось в їй серцї,

Як ті в верх її тягли!

Там в низу вода, потопа,

А в верху зо двацять хлопа,

А з палками всї були !

 

„Лиш на сьвіт вона вказалась,

Як не знїмесь лускіт, галас —

Бють, товчуть, мов околіт!

Бідна зни́тилась в ведерцї,

А тут вже розпука в серцї,

І в очах померк їй сьвіт.

 

„Сил їй додала трівога:

Скочила з ведра небога

В найгустїйший стиск пали́ць;

Навіть в казцї не сказати,

Кілько їй прийшлось набрати

Суковатих паляниць.

 

„Як вона спасти ся вспіла

І жива з їх рук убігла,

Сего вже не знаю я.

Се, брехуне ти огидний,

Твій був поступок єхидний,

Справка підлая твоя!“

 

„Ой Вовцуню, коб ти знав,

Як то я їй дякував

За той вчинок милосерний,

Що дала собі накласти

Те, що правно мало впасти

Та на мій хребет мізерний!...

 

„Благородная Вовчиця!

Вчинком тим ти-б міг гордить ся.

Є заслуга тут моя...

А при тім вона, нївроку,

Суковатого оброку

Знести може більш, нїж я!“

 

Так то Лис з Вовчицї кпив ся.

Всї сьміялись. Вовк казив ся.

„Брехо! митко! — він кричав. —

„Най кордюк язик твій сточить!

Як ти все в живії очи

Біле в чорне пробрехав!

 

„Але нї, не язиками,

А зубами і руками

Будем бить ся! Най умру,

А тобі, брехуне, вбійце,

Зраднику і кровопійце,

Хавку клятую запру!“

 

Крикнув Лис: „Ти грубіяне! ..

Думаєш, що лайка стане

Латкою на честь твою?

В лайці ти міцнїйший, синку,

А як хочеш поєдинку, —

То почуєш, як я бю!“

 

„Ну досить тих сварів! Годї!

Чорт зна, хто з вас прав, хто злодїй!“

Вставши в трону царь сказав.

„Завтра рано бій остатний

Вкаже, хто лихий, хто вдатний.

Ось вам проба ваших прав!“

 

 

Пісня дванацята.

 

Рано сонечко схопилось.

У росї перлистій вмилось

І сьмієть ся, не пече...

І Лис Микита ще любісько

Спить розлягтись на все ліжко,

Втім хтось штурк його в плече.

 

„Гей, ти спюху, час вставати!

Зазирає день до хати;

А ти знаєш, що за день?

Він рішить, чи до побіди

Ти дійдеш, чи смерть і біди

З бою винесеш лишень!“

 

Так при ліжку Лиса ставши

І його за руку взявши

Малпа Фрузя прорекла.

Всю ту ніч вона не спала,

Все за Лисом промовляла,

Де в кого лише могла.

 

Буркнув Лис крізь сон гнівливо,

Та протерши очи живо

Коло ліжка Малпу вздрів.

„Фрузю, ти се?“ скрикнув втїшно,

З ліжка схопив ся поспішно.

„З чим же Бог тебе привів?“

 

Фрузя каже: „Ах Микито,

Що колись було прожито.

В мене з тямки не зійде!„

Бо жіноче серце любить

Вічно того, хто нас губить,

Навіть вдячности не жде.

 

„Так тобою я турбуюсь

І за тебе все піклуюсь,

Хоч про се нїхто й не зна.

Але нинї бійка люта

Привела мене аж тута.

Мучить мисль мене страшна!...

 

„Ой Микито, Вовк могучий,

А хоч хитрий ти і ручий

І проворний на язик,

То все ж легко бути може,

Що пропадеш ти, небоже...

Жартувати Вовк не звик!

 

„Тим стурбована я дуже

І прийшла сюди, мій друже,

Щоб тобі допомогти.

Знаєш, де прийде до звади,

Добра й баба до поради, —

Слухай моїх рад і ти!“

 

Лис сьміє ся. „Фрузю люба,

В тебе нї одного зуба

Не хибує! Щож притьмом;

Бабою тобі чинить ся?

Ти ще можеш похвалить ся

І красою і умом!

 

„Вчинок твій — великодушний!

Радо буду я послушний

Твоїй радї, тілько радь!“

Фрузя плеснула в долонї —

Гей, Малпи, що на вигонї

Ждали, всї гуртом біжать.

 

„Го, го, го — сказав Микита, —

Тут рідня вся знаменита!

Фрузю, щож се все значить?“

Фрузя каже: „Не жури ся,

Сядь на лавцї, протисни ся,

А про решту тихо, цить!“

 

Тут нараз три Малпи злюки

Як візьмуть Микиту в руки :

Голять, миють, милом труть;

Гладко тїло все обстригли,

Потім принесли оливи

І на хвіст кудлатий ллють.

 

Каже Фрузя: „Ну, Микито,

Все обстрижено, обмито,

Тілько в кудлах хвіст лишивсь:

Се на те, щоб Вовк нїкуди,

Нї за крижі, нї за груди

Нї за лоб тебе не ймивсь.

 

„Як на тебе він накинесь,

Ти чинись, мов з стра́ху гинеш,

Втеки! та не дуже квап!

А як буде Вовк вже близько,

Обваляй в пісок хвостисько,

Тай в лице йому талап!

 

„Буде се йому несмачно

І остудить запал значно;

Поки очи він протре,

Всядь на карк йому ти сьміло,

І велике зробиш дїло,

Вовка дїдько забере.

 

„А тепер клякни покірно,

Чари дам тобі, що вірно

Доведуть все до путя:

„Іраки чо и рачіш реп,

Йирям узори рачін веп,

Ятучь цімішь ліб й анат.“**)

 

„Ну, тепер вставай, дій друже,

Йди здоров, не гай ся дуже,

І з побідою вертай!

Ви-ж ведїть, Малпятка, Лиса

Там, де зьвірі всї зійшли ся,

На ту толоку під гай!“

 

Йде дружина знакомита,

Гордо суне Лис Микита

Просто перед царський трон.

Царь уздрівши, як він вбрав ся;

За живіт зо сьміху взяв ся.

„Хитрий же ти бестіон!“

 

Але Лис поважний, строгий,

Поклонивсь цареви в ноги,

А царицї до колїн,

А відтак на місце бою

Вкруг обступлене юрбою

Виступив спокійно він.

 

Озирнувсь — аж Вовк вже тута :

Наче чорна хмара люта

Виступає з між рядів,

Аж зубами він скрегоче,

Мов сьвічки блищать ся очи —

Так з кістьми би Лиса й з’їв.

 

І махнув царь головою,

Знак подав їм булавою

Починати боротьбу.

Сурми, труби загриміли,

Всї затихли, заніміли,

На непевну ждуть судьбу,

 

Перший скочив Вовк лапастий,

Лиса в зуби щоб попасти

І зробить йому капут.

Лис завив, перелякав ся

І швиденько в зад подав ся, —

Вовк за ним осьтут... осьтут!

 

Наздігнав його вже близько,

А в тім Лис в бігу хвостисько

По піску проволочив, —

Як не свисне Вовка в очи,

Так йому темнїйше ночи

Сьвіт увесь заморочив.

 

„Ой, тай сучий же ти злодїй!“

Крикнув Вовк, та гнать вже годї,

Став і тре з очей пісок.

„Що, Вовцуню, будем бить ся, —

Рік Микита, — чи мирить ся?

Ну, подай свій голосок!“

 

Обернувсь Микита скоро,

Вовка вхопити за горло

Вже ось-ось він наостривсь —

Але Вовк скакіць до нього,

І зубами хап за ногу —

Лис на землю поваливсь.

 

„Га, собако ти брехлива,

Ось тепер приходять жнива:

Все, що сїяв, те й пожнеш!

Раз в мої попав ти руки,

За всї кривди, збитки, штуки

Ти заплату відбереш!“

 

„Ов. — подумав Лис, — се бридко,

Тут пропасти можна швидко!

Нумо з смирного кінця!“

І щоб час лиш протягнути,

Він почав на жальні нути

Промовлять такі слівця:

 

„Стрику, майте Бога в серцї!

Я-ж якась рідня вам прецї!

Що се ви так завзялись?

Чиж то честь, гонори знатні,

Що мов бестиї остатнї

Бють ся на смерть Вовк і Лис?

 

„Ой, стрицуню рідний, чуйте,

Лиш сей раз менї даруйте, —

А кленусь вам, поки жить,

Я і всї мої народи

Сумирно, без перешкоди,

Вірно будем вам служить.

 

„Все робити-му для тебе,

Всякий труд прийму на себе,

Не доїм і не досплю,

А тобі гусий, качаток,

Риб і раків і курчаток

Повну кухню навалю.

 

„Тай згадай, чи то я бою

Іменно хотїв з тобою?

Як я довго вагувавсь!

І тепер як дбав я пильно,

Щоб тебе не вдарить сильно,

В своїй силї гамувавсь!

 

„Що лиш хочеш, хоч як трудно,

Все я вчиню! Хоч прилюдно

Підлим брехуном назвусь!

Ой, болить! Рідненький стрику!

Милість покажи велику,

Най надармо не молюсь!“

 

„Нї — гарчить Неситий — годї!

Знаю я, який ти злодїй,

Бре́ха і крутій єси!

Обіцяєш злота мірку,

А потому завше дїрку

Із обарінка даси.

 

„Та тепер хоч присягни ти

Нас усїх озолотити,

Віри я тобі не йму!

Гамувавсь ти в бою ладно,

Що менї у очи зрадно

Впер піску чортівську тьму!

 

„Нї, хоч як бреши й звивай ся,

А з житєм уже прощай ся!

Я здурить себе не дам.

Помоли ся швидко Богу,

Кай ся всїх гріхів — в дорогу

Мусиш нинї йти к дїдам!“

 

Так гарчав Неситий гордо,

Рад би Лиса взять за горло,

Але ногу мав в зубах.

А Микита поки рюмав,

Хитрість вже нову обдумав,

Як минув ся перший страх.

 

Нїби молить ся він Богу,

А тим часом задню ногу

Всунув Вовку під жавіт...

Як нараз запоре жмінку

По під саму селезінку,

Вовкови змінив ся сьвіт.

 

„Ай!“ ревнув, згадавши бабу.

Фіть! Лис з пащі вирвав лабу,

Задньою-ж ще раз потис:

Вовк зомлїв і повалив ся —

Гульк, на верха опинив ся

Й хап його за горло Лис.

 

„Га, тепер проси пощади!

Тут заплату за всї зради

Ти дістанеш!“ — Лис кричав.

Вовк запінений, заїлий

Лиш метавсь мов ошалїлий,

І слабіючи гарчав.

 

Та Микита вже не глупий,

Силу всю зібрав до купи,

Мов клїщами горло тис;

Тягне, шарпає, термосить,

Аж Лев крикнув: „Досить! Досить!

Побідив сим разом Лис!“

 

Лис на теє царське слово

Вовка відпустив здорово.

„Царю — каже — я корюсь!

Я хотїв лиш пляму стерти,

Вовчої не хочу смерти,

На безсильнім я не мщусь.“

 

Тут піднявсь утїхи галас!

Малпа крізь юрбу пропхалась

Із лавровим вже вінцем.

Всї приятелї зійшли ся,

Славили й витали Лиса,

Що таким явивсь борцем.

 

Не оден, що ще недавно

Був би з’їв його, вив: „Славно!

Жий Микито, много лїт!“

Лис подякував уклоном,

Потім клякнув перед троном,

Щоб чуть царський заповіт.

 

„Встань, Микито! —царь озвав ся, —

Славно, сину, ти списав ся,

Честь свою оборонив.

Що було, нехай минає!

Царь дарує і прощає,

Що коли ти завинив.

 

„Днесь конець сварнї і зваді,

І від нинї в царській радї

Ти про спільне благо радь!

Честь прийми від мене тую:

Канцлером тебе йменую,

Віддаю тобі печать.

 

„Як ти мудро вмів держать ся,

Від біди оборонять ся,

Так державу борони!

Що порадиш — царь прикаже,

Що напишеш — царь не змаже,

Лиш сумлїнно все чини!“

 

Каже Лис: „Мій царю й тату,

За так щедру і богату

Ласку чим я відплачусь?

Сил у мене є не много,

Але весь для блага твого

Й для держави посьвячую.

 

„Ще лиш на однім прости мя!

На деньок домів пусти мя:

Жінка й дїточки десь там

Плачуть, тужать... Найже нині

О щасливій переміні

Сам я звістку їм подам“.

 

Царь сказав: „Іди, мій друже!

Я й цариця раді дуже,

Щоб весь смуток їх пропав.

Маєш дозвіл на три днини,

А вертай же разом з ними,

Щоб я тут їх привитав.“

 

Тут кінчить ся наша казка.

Всїм, хто слухати був ласка,

Дай же Боже много лїт!

Най і наш весь сум пропаде!

А тим, хто нам коїть зради,

Най зійдеть ся клином сьвіт!

 

___________

^{*) Зеркало.}

^{**) Кождий рядок треба читати задгузь.}

 

 

Передмова до третього виданя.  

 

Отсе вже третїй раз, дорогі Братя, стає перед Вами „Лис Микита“ в новому виданю. Друге виданє, друковане в 3.000 примірників, розійшло ся протягом чотирьох лїт. Як на наші відносини, та ще з увагою на те, що анї з першого анї з другого виданя анї 100 примірників не пішло до Росиї, де живе звиш 25 мілїонів нашого народа, се треба вважати добрим знаком; здаєть ся, анї одна галицько-руська книжка доси не мала такого щастя у читачів. Надто, як зачуваємо, в Росиї приготовляють окреме виданє „Лиса Микити“, підладжене більше для розуміня тамошнього народа.

Отсе третє виданє являєть ся повторенєм другого, хоч зовсїм не дословним. Я не вважав потрібним розширювати ще далї стареє оповіданє або перероблювати його части. Але проте, користуючись по части увагами наших знавцїв, а головно деяких учителїв, а по части й своїм власним язиковим почутєм, не в одному далї розвиненим супроти 1896 р., я перед друком шлїфував та перебудовував не одну строфу, усуваючи дещо таке, що менї тепер видає ся менше відповідним або слабшим, і старав ся довести по змозї до того, щоб оповіданє читало ся гладко, плавно, було ясне й прозоре, щоб із кождої строфки віяло нашим рідним, українським духом.

Далї подаю для познайомлена цїкавійших читачів розвідочку про те, відки взяла ся повість про „Лиса Микиту“ і в яких жерел я зачерпнув її; ся розвідочка була яко послїсловіє додана до другого виданя на стор. 143 — 153. Жаль, що поки що наше Товариство Педаґоґічне не може спромогти ся на красші образки, що певно причинились би до піднесеня вартости книжки. У всїх народів рік-річно тисячами розходять ся виданя таких книжок з гарними кольорованими образками. А у Нїмцїв є виданє „Лиса Микити“, оздоблене більше як 150 чудовими рисунками великого нїмецького маляра Каульбаха. Сї рисунки самі для себе — правдива поема; переглядаючи їх нераз аж зайдемо ся зо сьміху, а ще частїйше по сьміху наступає глубша задума, так там майстерно схоплено дїйсне жите зьвіряче й людське. Ну, та чень колись і наші дїти та молодїж діждуть ся того, що будуть могли за невеликі гроші діставати книжки гарні змістом і гарні назверх.

Ів. Франко.

 

 

Хто такий „Лис Микита“ і відки родом?

 

Отся віршована казка, як Ви, дорогі Братя, певно вже читали, над котрою дехто може тілько сьміяв ся, а дехто може й глубше задумав ся, міркуючи, що й у нас, між хрещеними, людьми не одно таке дїєть ся, про яке тут у казцї розказано, — се не моя видумка, а має свою історію і то досить цїкаву історію. Хоч то нїби вчена і зовсїм книжницька справа — історія книжки, яку прочитаєш тай забудеш, — та про те я думаю, що не завадить розповісти Вам хоч коротенько сю історію, — може вона й між Вами кому прийдеть ся до смаку. Ну, а кому не до смаку, тому, розумієть ся, вільно її не читати.

 

Та не тілько для простих людей я пишу отсї рядки. Здає ся, що й наші вчені та книжники також не дуже добре знають, хто такий „Лис Микита“ і відки він родом. Бачите, вийшло ось що. Отся казка у-перве друкувала ся в часописї для дїтий „Дзвінок“, а відтам передрукована була окремою книжкою. На титулі я написав був так само як і тепер, що се я „з нїмецького переробив“, а не писав виразно, з якої книжки. Чому? се зараз побачите. Та наші книжники знають очевидно одну нїмецьку книжку про „Лиса Микиту“, — ту віршовану повість, що звичайно друкуєть ся між творами найбільшого нїмецького письменника Йогана Ґете і називаєть ся там „Reineke Fuchs“. Наші письменники думають мабуть, що сю повість видумав сам Ґете із своєї голови, і для того оголошуючи про вихід мойого „Лиса Микити“, вони гуртом пописали, що мій „Лис Микита“ перероблений із Ґете. Вийшла з того для мене неприємна річ: буцїм то я взяв свою казку з Ґетевої повісти, тай по щось затаїв назву правдивого властителя, а тілько загалом написав „з нїмецького“, щоби збаламутити нетямучих. Дуже негарне дїло!

 

Що вже робити, треба вияснити письменним і неписьменним, що і в кого я взяв і в чийому пірю лишаю ся.

 

Читаючи в отсїй книжечцї про пригоди Лиса, Вовка, Медведя, Зайця, Кота, Цапа і инших зьвірів Ви певно мусїли пригадувати собі: „А, таке саме або дуже подібне розповідають собі і у нас прості, неписьменні люди під веселу годину!“ І справдї, оповіданя і байки про ріжних зьвірів і їх пригоди находять ся у всїх народів на сьвітї, навіть у таких, що ми їх називаємо дикими. І всюди в тих оповіданях зьвірі говорять по людськи, поводять ся так як люди, дізнають більше або менше таких пригод, як люди. Відки се походить? Легко се зрозуміти, коли придивимо ся, як наші дїти бавлячись обертають ся зі зьвірями: псами, котами, курми, гусьми, і т. и. Хто не бачив, як вони з ними розмовляють, витають ся, сварять ся, перепрошують ся, гнївають ся, і люблять ся? Очевидно, вважають їх чимсь рівним собі, так само розумним як і вони. Дїти не чують роздїлу між чоловіком (т. є. собою самими) а зьвірем, а нераз уважають зьвіра навіть розумнїйший, хитрійшим від себе. Коли Вам дїти почнуть оповідати про свої іграшки, то будуть про пса, кота чи иньшого зьвіра говорити як про свого товариша. „Ми з Лиском робили те й те“. „Тату, чого той гусак від мене хоче, що так на мене сичить!“ „Скажіть що тому котови, щоби не дряпав ся!“ і т. и.

 

Колись перед тисячами-тисячами лїт усї люди своєю вдачею і своїм розумом були подібні до наших дїтий. Вийшовши зі стану дикости люди займали са стрілецтвом, риболовством, і очевидно весь свій вік мали найбільше дїла зо зьвірями. В тих часах треба й шукати перших початків отих байок і оповідань про пригоди зьвірів між собою і з людьми. Певна річ, що з тих самих давнїх-давнїх часів походять також перші засновки й тих оповідань, що зведені до купи в нашій казцї про „Лиса Микиту“.

 

Ми не говоримо сего на здогад, а маємо дуже стародавнї докази, що воно справдї так було. На дві, три або й більше тисяч лїт перед різдвом Христовим були вже у старім Вавилонї оповіданя про зьвірів дуже подібні до наших байок. Ті оповіданя списувано на глиняних табличках, поки глина була мокра, а потім її випалювано, і так вони доховали ся аж до наших часів. З деяких оповідань маємо тілько рисунки — також такі стародавнї, і з них ми можемо доміркувати ся, що оповіданя, до яких відносять ся рисунки, були так загально відомі, що поглянувши на рисунок кождий знав, що він значить. Те саме ми знаходимо і в Єгиптї на 1000–1500 років перед Христом: окрім писаних оповідань маємо й рисунки, з яких зараз можна пізнати, що вони відносять ся до байок і казок, де головними особами були зьвірі. Найславнїйші з тих рисунків є війна котів зі щурами і осел, що грає на лірі. Дуже красні і стародавнї байки та оповіданя, в яких говорять зьвірі та дерева, маємо також у жидівській Біблїї. Відси, з Вавилона, Єгипту, від Жидів та Фенїкійцїв оповіданя про розмови та пригоди зьвірів розійшли ся на схід, до Індиї, і на захід, до Греків. У Греків їх посписувано і надано їм дуже красну форму. Найстаршим грецьким байкописом був Езоп, що жив на яких 500 лїт перед Христом. Його байки здобули собі широку славу між Греками, хоч сам Езоп був бідним невольником. Його байки не дійшли до нас, тілько в пізнїйших грецьких і латинських перерібках. Та обік байок Греки знали й ширші казки, де головними особами були зьвірі. До нас дійшла одна така віршована грецька казка „Війна жаб з мишами“, якої основа певно була запозичена з Єгипту.

 

Дуже правдоподібно, що з Вавилонїї разом зі штукою письма дістали ся також і зьвірячі байки та казки иа схід до Індиї, де розросла ся і розвили ся ще пишнїйше, нїж у Грециї. Індийцї — народ обдарований богатою фантазиєю і бистрим розумом, що любить запускати ся в глубокі роздумуваня над найвисший питанями про Бога, про призначенє чоловіка і про його житє на земли. Для вияснюваня таких високих думок вони часто вживали й зьвірячих байок, перероблювали старі або складали нові, що й доси глубоко зворушують нашу душу. Вчені знавцї догадують ся, що й у пізнїйших часах, у III і II віцї перед Христом, Індийцї попереймали чимало зьвірячих байок від Греків, що під Александром Македонським завоювали були перську державу і потім пару сот лїт мали свою державу в Бактриї о межу з Індиєю і мали з Індиєю часті зносини.

 

По різдві Христовім починає ся нова вандрівка байок і казок зьвірячих і всяких инших, а власне зі сходу на захід. В самій Індиї ще на 500 лїт перед Христом повстав був чоловік з царського роду, що покинувши панованє зробив ся пустинником, а далї вбогим жебраком, і почав навчати людий милосердя, чесноти і рівности та любови. Він учив, що людське житє, то тяжка проба для людської душі, то ненастанне горе; що всї земні втіхи і роскоші, то отрута для душі, бо горе тим тяжше болить по них; що одинокий спосіб увільвити себе від болїв і клопотів земного житя, се зректи ся сьвіта, його роскошів і радощів, зректи ся батька, матери, дому, родини, маєтку і жити в побожних думах і молитвах, працюючи лише стілько, щоб їсти, а їдячи лише стілько, щоб жити. Сего чоловіка прозвали Буддою, т. є. просвіченим і просьвітителем. Він став ся основателем нової віри, що розширила ся звільна по цїлій Індиї, а далї й геть по Азиї і ще нинї числить коло 500 мілїонів своіх вірних. Отож важно, що власне незадовго перед різдвом Христовим головні проводирі буддівської церкви прирадили вислати на всї сторони сьвіта проповідників, які мали ширити сю нову віру. Від того часу Буддова наука перейшла по за границї Індиї, до Тибету, Китаю, Монґолїї, Японії. Та певна річ, що буддівські апостоли ходили й на захід, до Персів, Греків, Арабів, Жидів, і коли тут не приняла ся Буддова віра, так се головно для того, що тимчасом у Палестинї повстала нова віра, де в чому дуже подібна до Буддової а де в чому значно висша від неї — християнство. Для нас важне те, що власне від буддистів старі християне приймали деякі їх оповіданя і притчі і пристосували їх до своєї проповідї.

 

Християнство, що з разу стояло ворожо до грецької і римської осьвіти, що від римських цїсарів довго зазнавало тяжких переслїдувань, остаточно побідило і переняло в себе спадщину греко-римської осьвіти. Ширячи ся між півдикими народами Европи воно несло з собою також зерна просьвіти, здобутки думок Греків і Римлян, в тім числї й ті байки та повісти, що становили духову страву широкої маси тих народів. Особливо зьвірячі байки і казки найшли серед тих народів дуже податливий ґрунт, бо тут люди жили ще в лїсах і полях, у близькім сусїдстві до зьвірів, і певно дуже любили оповідати свої власні стрілецькі пригоди. Оті пригоди сплїтали ся з грецькими та латинськими байками; довгими зимовими вечерами люди бажають слухати довгих, безконечних оповідань, і так помалу з коротеньких грецьких байок, звичайно наострених так, щоб із них випливала якась глубша філософічна думка, повставали довгі оповіданя, в яких не стілько ходило о глубоку філософію, кілько о забавний, цїкавий зміст. Особливо в XI і XII віках по Христї розвили ся такі оповіданя. В тім часї християне богато разів ходили до Азиї воювати з Турками і Арабами, що принявши Магометову віру захопили були Палестину, Єрусалим, Вифлеєм і всї ті сьвяті місця, де колись жив Ісус Христос. Отож християне йшли великими купами до Палестини воювати „за сьвятий хрест“ і відбити у Турків Єрусалим, от тим то й названо ті війни хрестовими війнами. Здобувши Єрусалим хрестові вояки держали ся там якийсь час, мали в Єрусалимі своє королівство, жили в сусїдстві з людьми Магометової віри і попереймали від них велику силу оповідань та байок, що або були поскладані самими Арабами, або через Персів і Арабів прийшли були з Індиї. Ті оповіданя принесено до Европи, їх слухали люде дуже цїкаво, описували їх, перероблювали, сплїтали до купи зі своїми власними і так повстала в Европі величезна сила гарних повістей та поем, що довгі віки були духовим кормом наших прадїдів і ще й доси не перестали нам подобати ся.

 

Оттодї то була зложена й наша повість про „Лиса Микиту“. Що вона не була видумана тими, хто її списував, а взята з книжок і давнїйших, з далека занесених оповідань, на се маємо докази в тім, що перші записи тої повісти зладжені на латинській мові, людьми книжними, духовними, і хоч ті записи зложені були в Льотаринґії або у Фландрії над морем (відки найбільше людий ходило у хрестові походи), то в них виступають такі зьвірі, як лев, папуга, леопард, яких не було тодї з Европі, а навіть згадано про якусь індийську рибу, з котрої мозок лїчить недугу. Найстарше таке оповіданє має назву „Вихід невольника“ (Ecbasis captivi) і зложене було одним льотаринґським монахом коло р. 940, т. є. ще на 100 лїт перед хрестовими походами. Невольник, про якого мова в тім оповіданю, се теля, заперте в стайни. Воно вириває ся на двір, біжить у гори, щоб догонити стадо погнане на пашу, та тут блудить і попадає ся в неволю вовкови. Сей хоче його роздерти, та теля пригадує йому проголошений царем супокій. Вовк запроваджує невольника до своєї печери, та тут на другий день являє ся стадо з псами виручати невольника. Починає ся облога вовчої кріпости. Вовк не боїть ся своїх противників, а тілько боїть ся лиса і оповідає своїм слугам про свої давнїйші пригоди з тим хитрим ворогом. Та от являєть ся лис в таборі обляжників, викликає вовка з кріпости, сей гине на рогах вола, а невольника, теля випроваджують із печери. В се головне оповіданє про теля вставлено оповіданє про неприязнь лиса і вовка.

 

Як уже згадано, підчас облоги вовк оповідає своїм слугам, чому він боїть ся лиса. То раз царь лев був занедужав. Усї зьвірі зібрали ся до него, тілько лис не прийшов. Уже вовк намовив царя, що лиса треба за се замучити і вбити, коли ось надходить лис і каже, що вилїчить хорого царя. У него є мозок індийської риби, ним він натре царські крижі, а тимчасом треба з вовка здерти шкіру і обгорнути нею хорого царя, то його горячка мине ся. Се так і зроблено, лев виздоровів і зробив лиса своїм найстаршим мінїстром.

 

Те саме оповіданє про хорого льва, якого лис вилїчив якимись зїлями і здертого з вовка шкірою, є основою другої латинської поеми, що зложена була у Фландрії в початку ХII віку і має назву „Isengrimmus“ (то таке прозвище вовка). Яких 50 лїт пізнїйше зложена була третя латинська поема „Reinardus“ (се назва лиса), далеко ширша від попереднїх; тут зведено до купу 13 оповідань, із яких деякі находять ся і в нашій перерібцї „Лиса Микити“, а власне:

1. оповіданє про те, як лис учив вовка хвостом ловити рибу (у нас пісня одинацята стор. 120 — 123);

2. оповіданє про те, як вовк був баранам за ґеометру (у нас пісня перша, стор. 2 — 5);

З. оповіданє про те, як лис сповідав когута (у нас пісня десята стор. 102 — 108);

4. оповіданє про те, як вовк у кобили лоша купував (у нас пісня девята стор. 96 — 98);

5. оповіданє про барана, що сам хотїв скочити вовкови в пащеку (у нас пісня сема, стор. 68 - 70).

 

Оті латинські віршовані оповіданя швидко розходили ся по манастирях, школах, а далї й по дворах учених панів у Франциї, Нїмеччинї та Нідерландах. Двірські сьпіваки, вандрівні школярі та рицарі розносили їх що-раз далї, переробляли їх на народні мови:  французьку, нїмецьку та нідерландську. Найважнїйша і найширша перерібка — французька. Се властиво не є одна повість, а цїлий ряд повістий, майже не повязаних одні з одними, раз коротших то знов довших. Ті повісти писані ріжними людьми в XI і XII віках, були надруковані аж в XIX віцї і заповнили 4 здорові томи; вони разом мають мало що не 50.000 віршів.

 

Загальна їх назва „Повість про Ренара“ (Le Roman du Renart), а поодинокі повісти називають ся „браншами“, тоб то по нашому „галузями“. Таких галузїв було, здаєть ся, значно більше; до нас доховало ся їх 36. Та вони разом не творять цїлости, а тота подїя, що в пізнїйших перерібках, а також і в нашім „Лисї Микитї“, є осередком повісти і громадить докола себе всї иньші оповіданя, себто власне оповіданє про суд льва, про триразове кликанє лиса, про його засуджене, про хитрощі, якими він викрутив ся від смерти і про поєдинок лиса з вовком, хоч і находить ся в старофранцузькій поемі, та є там тілько одною галузею в рядї иньших, а не осередком цїлости.

 

Із французької мови переробив сю повість на старонїмецьку мову коло р. 1170 альзатьский рицарь Генріх Ґлїхезер. Він дуже вкорочував французькі оповіданя, декуди додавав дещо нового, але також не вмів зробити з розрізнених пригод одної цїлости.

 

Доволї вдачною пробою скомпонованя такої цїлости треба вважати італїянську перерібку одної части французької поеми, а то власне тої части, де розказано про суд льва над лисом. Італїянська перерібка має назву „Райнальдо“; вона дуже коротка супроти французької поеми і не здобула собі ширшого впливу.

 

Аж нідерляндському поетови Віллємови, що коло 1250 р. переробив повість про лисові пригоди на нідерландську (долїшно-нїмецьку) мову, удало са се дїло. Оповіданє про суд льва він зробив тою основою, довкола якої громадять ся иньші оповіданя, як хрусталї довкола спільного ядра. Віллємова поема була коло 1280 року перекладена на латинські вірші і пізнїйше перероблювана на прозу (по нідерляндськи, друковано 1479 і 1485, по нїмецьки, друк. 1498, по бельґійськи, друк. 1564). Старонїмецьку прозову перерібку, де лис називає ся „Reinke“, переклав в р. 1794 великий нїмецький поет Ґете на нїмецькі вірші, держачи ся старої друкованої книжки майже слово в слово; його перерібки називає ся „Reineke Fuchs“ і відновила славу старої нідерляндської повісти в цїлім сьвітї.

 

Від кінця XV віку, коли були надруковані прозові перерібки старих повістий про лиса, повісти ті стали ся улюбленою людовою книжкою в Нїмеччинї, Нідерландах, Бельґії, а відси переходили чи то в перекладах, чи в устних оповіданях до иньших народів. Устні оповіданя людові, дуже подібні до „галузїв“ старофранцузької поеми, здибаємо у всїх європейських народів; є їх чимало і у народів славяньских, а особливо у Русинів, Москалїв і Сербів, хоч писані, книжні перерібки французької поеми в давнїйших часах сюди не заходили. Дуже богато оповідань про лисові та вовкові пригоди оповідають собі семигородські Саксонці, що осїли тут ще в XV і XVI віках. Навіть в устах галицьких Жидів, що не вміють читати по нїмецьки, чув я широке оповіданє про лиса, зовсїм подібне до основної повісти в нашій поемі; те саме оповіданє записано навіть з уст півдиких Муринів Готтентотів у полудневій Африці, де воно було занесене європейськими проповідниками разом з наукою Христової віри; віра Христова у них не приняла ся, а оповіданє про лиса і вовка лишило ся в їх тямцї.

 

Треба менї ще сказати кілька слів про свою перерібку сеї стародавньої повісти. Пишучи її, я взяв тілько головну раму нідерляндської поеми Віллєма, значить, ту саму, що є і в нїмецькій книзї про Рейнке і в Ґетевім перекладї, та я виповнював ту раму зовсїм свобідно, черпаючи і з старофранцузьких „галузїв“ і з богатого скарбу наших людових оповідань. Бажаючи написати книжку для молодїжи, я мусїв із старого твору, а значить і з того, що є у Гете, повикидати богато такого, що зовсїм не годить ся для молодїжи. Натомісь я повводив із старих оповідань та з наших людових байок дещо нового, так що загалом у другім виданю мові перерібки враз з тим оповіданєм, що становить рамку цїлости і тягне ся через усї піснї, вплетено трицять більших або менших оповідань і уступів.

 

І ще одно. Я бажав не перекласти, а переробити стару повість про лиса, зробити її нашим народнїм добром, надати їй нашу национальну подобу. Я, щоб так сказати, на чужий, позичений рисунок накладав наші руські колїри. Дословно я не перекладав нї відки, анї одного рядка. Чи се хиба, чи заслуга моєї працї — в те не входжу, досить, що з сего погляду вона моя. Друге виданє, що виходить в протягу трьох лїт, дає менї хоч скромний доказ, що я з’умів попасти в тон нашого народнього оповіданя, з’умів дїйсно присвоїти сей твір нашому народови.

 

Нове виданє „Лиса Микити“ являєть ся перед читачами значно змінене. Вже одно те, що невідповідну до духа нашої мови старосвітську правопис перемінено на фонетичну, що позволяє віддати гнучкість та мельодийність нашої мови. Та в другім виданю сама поема значно розширена доповнена; з девяти пісень першого виданя зробило ся дванацять. І в тих частях, що лишили ся з першого виданя, мало котра строфка лишила ся без зміни, богато дечого пододавано, повигладжувано, повиправлювано. Я дбав про те, щоб мова моєї перерібки, не тратячи основного характеру галицько-руського нарічя, все таки не разила й Українцїв і наближувала ся до тої спільної Галичанам і Українцям лїтературної української мови, якої витворене так дуже потрібне для нашого суцільного лїтературного розвою. За цїнні уваги при роботї дякую тут мойому щирому приятелеви М.  Вороному.

 

Ів. Франко.  

 

 

 

ЗМІСТ.

Пісня перша:

Лев скликує зьвірів на суд

Вовк оскаржує Лиса

Вовк-ґеометра

Сварка Пса з Котом

Заяць — Лисів ученик

Борсук боронить Лиса

Як Лис крав рибу

Півень оскаржує Лиса

Лис-пустинник і Курка

Лев посилає Медведя до Лиса

Пісня друга:

Лисів замок

Лис і Медвідь

Медвідь і мід в дубі

Поворот Медведя до царя

Царь шле Кота до Лиса

Пісня третя:

Кіт і Лис

Кіт в курнику

Поворот Кота до царя

Борсук іде до Лиса

Пісня четверта:

Борсук і Лис

Медвідь-ґубернатор

Лис і Вовк у шпіжарнї

Медведїв суд

Лис вибирає ся до царя

Пісня пята:

Лис перед царем

Лис засуджений на смерть

Лисова сповідь

Лис і Вовк крадуть полоть

Лис паде в сїни

Як Вовк з Лисом дїлив ся

Скарб царя Гороха

Пісня шеста:

Змова Лиса, Медведя і Вовка

Лис обкрадав батька

Лис увільнений від провин

Медвідь, Вовк і Кіт дістають ся до тюрми

Пісня сема:

Вовків плач

Вовк і Гуси

Вовк і Свиня

Вовк і Баран-самовбійця

Вовк і Кравець

Пісня осьма:

Лис-паломник

Лис і Цап

Лис і Заяць

Цап-листонос

Цапова смерть

Пісня девята:

Бабай знов у Лиса

Лисова філософія

Вовк і Кобила

Пісня десята:

Кури і пісня про Комаря

Лис ловить Півня

Як Лис Півня сповідав

Лисові громи на протекцию

Малпа лїкарка

Лис, Вовк і Малпа

Пісня одинацята:

Лис перед Царем

Лисови брехня про клейноди

Вовк виступає проти Лиса

Як Лис учив Вовчицю ловити риби хвостом

Лис і Вовчиця в криницї

Вовк визиває Лиса на поєдинок

Пісня дванацята:

Лис і Малпа

Малпин плян.

Малпині чари

Поєдинок Вовка з Лисом

Лисова побіда

Закінченє

 

Передмова до третього виданя

Хто такий „Лис Микита“ і відки родом?

============

З нїмецького переробив

Іван Франко.

Трете поправлене виданє.

У ЛЬВОВІ, 1902.

Накладом Руського Товариства Педаґовічного.

З друкарнї Наукового Товариства імени Шевченка

 

28.05.2025