20 листопада 1919 року Найвища рада Паризької мирової конференції схвалила проект “Статуту для Східної Галичини”, який надавав Польщі мандат на управління цією територією на 25 років. Статут передбачав для Галичини обрання автономного Сейму, власний уряд і рівноправність двох державних мов – польської та рутенської (української). Але через протести польського уряду Статут так і не вийшов за рамки проекту.
Ще 25 червня 1919 р. Антанта визнала за Польщею право тимчасово окупувати Галичину.
"Щоби забезпечити особи й маєток мирного населення Східної Галичини проти небезпек, які їм грозять від большевицьких банд, Найвисша Рада союзних і принятих до союза держав рішила уповажнити сили Польської Республики вести свої операції аж по ріку Збруч. Се уповажненнє в нічім не пересуджує рішень, які Найвисша Рада прийме опісля, щоб управильнити політичний статут Галичини", – проголошувалося у цьому рішенні Найвищої ради Паризької мирної конференції.
Як писав один із членів делегації УНР на цій конференції Михайло Лозинський у своїй книзі "Галичина в рр. 1918–1920", українська делегація звернулася 2 липня 1919 року "до Його Ексцеленції Пана Президента Мирової Конференції в Парижі" з нотою протесту, в якій, зокрема, наголошувалося:
Михайло Лозинський
"Рішеннє Найвисшої Ради в справі Східної Галичини нарушує територіяльну суверенність Української Республики, віддаючи часть її території під польську окупацію.
Се рішеннє нарушує право самовизначення українського народу і санкціонує довершений факт польської окупації.
Се рішеннє віддає український нарід в руки його історичного ворога і засуджує українську землю на польонізацію.
Се рішеннє важко ображує національні почування українського народу, бо нема важчої образи для гідности народу як віддати його під вороже чужинецьке пануваннє.
Се рішеннє засуджує населеннє Східної Галичини, без ріжниці народности й реліґії, на найбільшу недолю, бо під польською окупацією край не зможе успокоїтися, тільки стане полем що-раз завзятіншої боротьби, яка мусить його довести до повної руїни й анархії" [1].
На той час ще жевріла надія, що УГА у Чортківській офензиві зможе збройним шляхом відвоювати принаймні частину Галичини і на цій території збережеться українська державність.
Тим часом 12 липня 1919 року делегація УНР, очолювана наддніпрянцем Григорієм Сидоренком, отримала таке повідомлення від Генерального секретаріату Мирової Конференції:
"Польське правительство буде уповажнене утворити в Східній Галичині цивільну управу, після того, як заключить з союзними і принятими до союза державами договір, якого постанови мають по змозі забезпечити автономію території, як також політичні, реліґійні й особисті свободи її мешканців. Сей договір опиратиметься на праві самовизначення, яке виконають в кінці мешканці Східної Галичини що-до своєї політичної приналежности..." [1].
Ще 3 липня 1919 року в Парижі було оголошено, що буде створений спеціальний "Статут для Східної Галичини". Його проект має підготувати Підкомісія для польських справ. До її засідання навіть запросили українських делегатів, але тільки з Галичини, бо "се не є українське питаннє, тільки внутрішній статут Східної Галичини".
На той час до делегації УНР входило кілька представників Галицького уряду (ЗО УНР): Василь Панейко, Михайло Лозинський, Степан Томашівський, Дмитро Вітовський, Антін Петрушевич. Але через непорозуміння ніхто з них на засідання Підкомісії не з’явився.
"Як представників населення Східної Галичини слухала Підкомісія опісля делеґатів польських, жидівських і москвофільських. Очевидно, крім того польську державу заступала Делеґація Польської Республики" [2].
Делегати від Галичини мусили порозумітися з урядом ЗО УНР, який на той час разом із армією опинився вже за Збручем, у Кам’янці на Поділлі. Саме для зв’язку з урядом летів в Україну Дмитро Вітовський, який загинув 2 серпня 1919 року в авіакатастрофі біля Ратибора (Рацібожа) над Одрою.
"Коли представники українського населення явилися 21. серпня перед сею Комісією і предложили національні бажання в справі статута, президент Комісії заявив: "Сі панове приходять запізно, статут уже викінчений і ми не можемо в нім нічого сущного зміняти".
Просьби українських делеґатів познакомитися з текстом проекту не узгляднено, коли рівночасно Поляки мали змогу впливати на ріжні партії статута" [3].
В.Панейко та С.Томашівський висували ряд вимог: територіальна інтегральність українських частин Галичини та Буковини; визначення дати і умов плебісциту щодо самовизначення народу; тимчасовий (провізоричний) характер автономії лише на перехідний період; українське населення не повинне служити в польському війську; губернатор Галичини має бути Українцем...
Однак ці вимоги не були враховані, і 20 листопада 1919 року Найвища рада конференції схвалила "Проект договору між союзними і принятими до союза державами й Польщею в справі Східної Галичини" (див. Додаток).
Уряд ЗУНР у Відні (1920)
На той час уряд диктатора ЗУНР Євгена Петрушевича вже перебував на еміграції у Відні. Після того, як Симон Петлюра погодився на польську окупацію Галичини та Волині, союз УНР і ЗУНР фактично розпався, і з грудня 1919 року делегація ЗУНР намагалась вести самостійно переговори на Паризькій конференції. Члени делегації намагалися порушувати питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на західноукраїнських землях і визнання незалежності ЗУНР.
У Варшаві 2 грудня 1919 року підписано договір між делегаціями Польщі та УНР, згідно з яким встановлюється кордон “між Польщею й Україною по ріці Збруч”. Таким чином Головний отаман Директорії УНР Симон Петлюра відмовився від Галичини, Західної Волині, Холмщини, Підляшшя та Берестейщини на користь Польщі.
Але й польський уряд не був задоволений проектом "Статуту для Східної Галичини" і відмовився підписати відповідний договір. Польські шовіністи не хотіли жодних поступок для автономії Галичини і мріяли асимілювати її населення, щоби не мати клопотів з національними меншинами.
Врешті-решт Рада амбасадорів Антанти 15 березня 1923 року "вирішила визнати за Польщею всі права суверена" на території Галичини.
Хоча серед галичан ще довго кружляли легенди про те, що через 25 років Польща має відмовитися від Галичини. Так воно і сталося у 1945 році, але вже на користь (чи на згубу?) СРСР.
ПРИМІТКИ:
[1] Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. – Відень, 1922. – С. 145, 146.
[2] Там само. – С. 151.
[3] Там само. – С. 152.
ДОДАТОК
Проект договору між союзними і принятими до союза державами й Польщею в справі Східної Галичини.