Іван ЛУЧУК

 

100 років тому, 22 січня 1918 року, проголошено незалежність України

 

 

 

Хоча гасло «Геть від Москви» в нашій уяві миттєво асоціюється із серединою 1920-х, проте в ретроспекції можемо його пересунути на декілька років раніше. Цим ми не дуже згрішимо перед історією (яка й сама рафіновано «не без гріха»), тим паче – перед історіософією.

 

22 січня 1918 року в Києві Українська Центральна Рада прийняла свій IV Універсал, який проголошував незалежність Української Народної Республіки від Росії. Першим його пунктом Українська Народна Республіка проголошувалася «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу». Наступні сім пунктів були вже похідними, в них було задекларовано, зокрема, прагнення жити у мирі та злагоді із країнами-сусідами, зобов’язання вести боротьбу проти більшовицьких прибічників, проведення земельної реформи в інтересах селян, встановлення контролю над торгівлею та банками. Як бачимо, в цьому Універсалі закликалося «душу й тіло» не тільки (тобто не стільки) покласти за нашу свободу, а таки плекати їх, тобто декларувалося задовольняти душу й тіло. Незалежність, влада народу, мир, неприйняття ворожої ідеології – це для душі. А для тіла – наділення землею (найдорожчим багатством) селян (тих, хто на ній працює), контролювання торгівлі та банків (адже навіть для елементарного прожитку мусиш щось купувати, а робиш це за посередництва грошей, які крутяться не десь там, а саме в банках).

 

Головним-таки месиджем (використовуючи жарґон сучасної «новомови») Четвертого Універсалу є якраз проголошення незалежності, властиво здобуття незалежності від Москви. Тобто таки геть від тієї клятої Москви!

 

Ще від самісінького початку 1918 року у Центральній Раді потужніше зануртували категоричні інтенції до проголошення незалежності України. Це мало би стати гомеричним стимулом, тим загальнонаціональним ферментом, на якому розвинулася би боротьба за українську державність. Більшовицькі війська наступали на Україну, ця чорнозуба червонопика банда ласо вишкірялася своєю щербатою пащекою на наші землі. Під час засідання Малої Ради 6 січня представник від Одеси наголосив на тому, що «більшовизм росте, як пошесть», і мав рацію. А дати відсіч тій «червоній заразі» має суверенна держава, тож першочерговим і найважливішим поточним завданням є проголошення самостійності України. 

 

Мала Рада Центральної Ради прийняла Четвертий Універсал ще 11 січня, наступного ж дня Михайло Грушевський зачитав її текст на відкритому засіданні в будівлі Педагогічного музею. У пролеґоменах до зачитування Грушевський наголосив на двох чи не найсуттєвіших моментах цього Універсалу, властиво – мотивах його прийняття. Уряд Української Народної Республіки мав конче проголосити цей Універсал, щоб, по-перше, мати змогу укласти мир із Центральними державами вже яко уряд суверенної держави (а не складової якоїсь федерації), і по-друге, «захистити від усяких замахів нашу країну».

 

Певним апогеєм, можна так сказати, українських визвольних змагань став саме цей Четвертий за чергою (і останній саме Універсал, бо далі Директорія – не Центральна Рада – Української Народної Республіки оголошувала вже Декларації) Універсал Української Центральної Ради.

 

Історія рясніє нонсенсами, українська історія зокрема. От маємо й тут показовий нонсенс. Ліва чи лівацька Українська Центральна Рада не мала регулярного війська, адже армію як таку вважала «знаряддям пануючого класу над працюючим народом». А ще лівіші, щоякнайлівіші більшовики якраз на армію і покладали свої сподівання. Проте таки прийшло усвідомлення, що «коли з вовком жити, то по-вовчи вити», тобто треба мати дієздатне регулярне військо для відсічі ворогам. Тому Четвертий Універсал закінчується закликом: «Всіх громадян самостійної Української Народньої Республіки кличемо непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої самостійної Республіки».

 

У тому ж 1918 році Павло Тичина у вірші «Вийду, вийду за ворота…» писав:

Ой гримить, гуде, гуркоче,

Переблискує світ…

Чи то Рада, чи то німці,

Чи московський Совіт?

 

Рада – то, зрозуміло, що Центральна Рада, тобто «радянське» – це таки наше, рідне. А «совіт» – то чужинецьке, московське. Пізніше оте наше «радянське» було спрофановане, цілком перевернуте в сенсі значення, огиджене. Радянський – то вже «совіцький», і ніякий інший, у тотальному сприйнятті. Коли Максимові Рильському цькувальники від літератури закидали, що у його словах «Я – син Країни Рад, самої Правди син», можливо, мається на увазі Українська Центральна Рада, то це «інкримінування» було «притягнуте за вуха», адже сливе одразу після краху наших визвольних змагань слово «радянський» стало трактуватися строго як похідне від «влади рад», тобто «власті совєтов». А в Галичині й далі вживають формулювання «перші совіти» та «другі совіти». Та й сучасна молодь, яка народилася вже не при Радянському Союзі, каже не нього «совок».

 

На порядку денному у нас мав би стояти шерег витворення історіософських міфів. Умовно кажучи. Хоча міфологізації на різних рівнях нам начебто й не бракує, проте… От моделюємо ситуацію з витворенням нового Міфу Четвертого Універсалу. Розповсюджуємо та просочуємо на всіх можливих рівнях інформацію про Четвертий Універсал – як про найперший документ, що проголосив нашу незалежність. Випускаємо серію поштових марок, присвячених Четвертому Універсалові. На обкладинках шкільних зошитів друкуємо не портрети Дзідзя, а відбитки з оригіналу Четвертого Універсалу. Відливаємо чи карбуємо значки (а то й медалі), де посередині красується римське число IV, а знизу розтягнуте слово «універсал». Та й пам’ятні монети карбуємо величезними накладами – що меншого номіналу (наприклад, 2 гривні), щоби були більш ходовими (із цим не затягуємо, щоби вартість самого металу на монетку не перевищила тих двох гривень). Перейменовуємо успішний і перспективний футбольний клуб «Порододобувач» («Металовідливач» чи «Арматуропрокатач», назва не важлива, бо й так же ж її змінюємо) на «Четвертий Універсал». Тільки не треба подоби універмагів у районних центрах перейменовувати на «Четвертий Універсал» (такої запопадливості перед вказівками «зверху» традиційно не забракло би), тим більше, коли вони в тих центрах «в одному екземплярі». Тощо.

 

Тобто за бажання можливо й реально витворити такий міф. А найактуальнішою, не червоною, а золото-ультрамариновою ниткою крізь нього має проходити ідея потужного військового протистояння «московській заразі». Це вже на повному серйозі, без тих фантазійних жартів.

 

Ідеї Четвертого Універсалу Української Центральної Ради і через сто років не «занафталінилися», не стали рудиментом, а живчиком пульсують у наших жилах, закликаючи поквитатися з тією пазурастою потворою. Із тим чудовиськом, про яке ще значно давніше навіть їхні письменники (властиво, Олександр Радіщев, перефразовуючи Василя Тредіаковського, який і сам перефразовував Верґілія) залишили влучну дефініцію: «Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй» (це радше по-церковнослов’янськи й означає: «Чудовисько огрядне, мерзенне, величезне, зі ста пащами та лаюче».

 

І через сто років гасло «Геть від Москви» залишається для нас ультраактуальним. Це наріжний камінь утвердження, кристалізації, умонолітнення нашої незалежності. І далі нам доводиться воювати з тим загребущим монстром. Але тепер ми таки переможемо! Бо інакше «сонце встане і осквернену землю спалить».

 

 

22.01.2018