Земля, з якої виросли мінїстри Української Народної Републики.
Кілька історичних пригадок і особистих споминів.
Першим закордонним Українцем, з яким я познакомив ся, був пок. Лев Мацїєвич. Було се ранньою осїню 1899 р.; я був тодї в VІІІ. кл. в акад. ґімназії у Львові. Мацїєвич був тодї студентом харківського полїтехнічного інституту. Скінчивши його, був інжинєром у воєнній фльотї. По винаходї аеропляна став одним з перших авіяторів у Росії; на аероплянї знайшов і смерть в Петроградї в 1910 р.
Швидко після нього приїхав був до Львова Борис Мартос, теперішний ґенеральний секретар рільництва, тодї студент харківського унїверситету.
Оба вони належали до того гуртка, що як-pаз тодї закладав Революційну Українську Партію (РУП), і приїздили до Галичини в партійних справах; тут мав повстати заграничний, еміґраційний центр партії.
Незабаром появила ся в Чернївцях перша партійна публїкація: брошура п. н. "Самостійна Україна", якої автором мав бути Дмитро Антонович, син професора київського унїверситету Володимира Антоновича, теперішний товариш предсїдателя київської городської думи.
Потім почав виходити в Чернївцях орґан партії "Гасло".
Словом, нова партія розпочала на добре свою дїяльність. Еміґраційний центр партії перенїс ся згодом (десь в 1902—3 р.) з Чернівцїв до Львова.
Тут на студентськім з'їздї в лїтї 1903 р. познакомив ся з теперішним президентом Ґенерального Секретаріяту Володимиром Винниченком, який тодї під псевдонїмом В.Деде видав вже був свої перші сильні твори. Під сим псевдонїмом знало його тодї більше людий, нїж під властивим іменем. Винниченко, скінчивши ґімназію, весь поринув у партійну дїяльність. Проживав то "на нелєґальнім положеню, то в тюрмі, то в Галичинї. Звичайно, втїкши з тюрми, їхав відпочивати трохи до Галичини, опісля знов вертав на нелєґальну роботу, яка знов заводила його до тюрми.
Так Львів став центром української революційної еміґрації. Тут виходили ґазети і брошури РУП., які нелєґально перевожено через границю до Росії. Тут постійно проживав гурток партійних дїячів. Сюди приїздили на відпочинок ті, що знесилили ся там дома в боротьбі. Тут відбували ся партійні з'їзди. Тут тодї навязали ся чи не перші близькі взаємини між українською молодїжю, роздїленою кордоном.
Чи ненайблизший нам усїм був тодї теперішний ґенеральний секретар війни Симон Петлюра. З полтавської духовної семинарії опинив ся він в рядах нелєґальних дїячів РУП, а звідси на еміґрації у Львові. Тут попри дїяльність РУП брав живу участь в житю української академічної молодїжи, писав про українські справи за кордоном в "Лїтературно-Науковім Вістнику", переклав разом з Наталїєю Романович "Нарис історії західно-европейської лїтератури" проф. Стороженка, виданий Українсько-руською Видавничою Спілкою (1905). Був він нам близьким, щирим товаришем, з яким пережило ся неодну гарну хвилю.
Проживав тут тодї довший час також Прокіп Понятенко, тепер член Української Центральної Ради і член київської городської Думи. Працював у виданях РУП і кореспондував до російських поступових ґазет.
Бував часто у Львові згаданий вже Дмитро Антонович, якого ми знали під партійним псевдонїмом Муха.
Заглядав до Львова пок. Михайло Русов, син дїяча старої київської Громади Oлeксандра Русова.
Приїздив тодї до Львова теперішний ґенеральний секpeтар працї Микола Порш, який вже тодї вважав ся партійним теоретиком.
То появляли ся у Львові то зникали, виїжджаючи на нелєґальну роботу, Андрій Жук, який по революції 1905 р. осїв у Львові, і Маріян Meленевський ("Басок"), який в ті часи віддав на революцію доволї значний маєток, — основателї Союза визволеня України.
Третій з основателїв Союза, Олександер Скоропис Йолтуховський, бував також в тім часї у Львові.
Жили тут, займаючи ся справами РУП, Евген і Катря Лозенки, про яких тодї мало хто знaв, що Лозенко — cе партійний псевдонїм Eвгена Голицинського.
Друге подружє, яке проживало постійно у Львові, були Ткаченки: Михайло Ткаченко, теперішній ґенеральний cекрeтap судівництва, і Наталїя Ткаченко, яка під псевдонїмом Наталїя Романович почала тодї містити перші свої нариси в "Лїтературно-Науковому Вістнику". Її повість "Мандрівниця", яка друкувала ся перед війною в "Л.-Н. Вістнику", малює житє тих кругів, що працювали в РУП, на Українї і на еміґрації.
З жінок, які брали участь в РУП., згадаю ще пок. Настю Грінченко, дочку Бориса Грінченка, яка довший час проживала у Львові, і Марію Виноградову, яка в ті часи проживала в Відни і в Швайцарії і проїздом усе задержувала ся у Львові. З її лїтературних праць того часу пригадаю переклад "Записок лїкаря" Вересаєва під псевдонїмом Марусі Полтавки і переклад "Соціяльної революції" Кавтского під псевдонїмом Марусї Ясної. Цїкаво, хто придумав для неї сей псевдонїм. Вона сама в своїй безмірній скромности певне нї. Та як вірно висловив він душу сеї скромної, сїренької дївчини!
В лїтї 1904 р. Грушевський і Франко, орґанїзуючи у Львові лїтні унїверситетські курси українознавства для української закордонної молодїжи, зробили львівським еміґрантам велику радість. Hа сї курси поприїздили богато їх знакомих, приятелїв, товаришів працї, попривозили вісти особистого й партійного характеру. В львівське українське житє, особливо для молодїжи, сї курси внесли стільки нового, свіжого.
На сї курси приїхали між ин. студент московського унїверситету Володимир Дорошенко, який в 1905 р. попав за революційну дїяльність у тюрму і, втїкши з неї осїв постійно у Львові, один з основателїв Союза визволеня України, — і студент петроградського унїверситету Дмитро Дорошенко, якому без особливих пригод вдалося скінчити унїверситет в Київі, де опісля працював як письменник і учитель ґімназії, аж з побідою революції став спершу ґенерал-ґубернатором Галичини й Буковини, а опісля ґубернатором Чернигівським.
Менше більше в тім часї почав ся в РУП. розлім, який скінчив ся тим, що вона розпала ся на дві ґрупи: українську соціяльно-демократичну робітницьку партію і українську соціяльно-демократичну спілку. Перша ґрупа була більше "націоналїстична", друга більше "ортодоксально-марксистська", — одна і друга в тім розуміню, яке йшло на Україну від російського соціялїзму. Спілку творили між ин. Антонович, Грінченко, Лозенки, Меленевський, Скоропис-Йолтуховський, Ткаченко. Инші зі згаданих тут творили українську соц.-дем. робітницьку партію.
Під конець 1905 р. почав Львів пустїти: члени української революційної еміґрації один по другім вибирали ся до рідного краю, на революційну боротьбу.
Через рік з богатьома з них зустрів ся я в Київі, де я перебув сїчень, лютий і март 1907 р. Був се час виборів до другої Думи, яка була останньою надїєю революції. Винниченко попри партійну дїяльність писав свої твори, Петлюра, Понятенко, Дмитро Дорошенко працювали в "Радї", Порш і Ткаченко кінчили правничий видїл у київськім унїверситетї, Володимир Дорошенко сидїв у полтавській тюрмі, Маруся Ясна що йно вийшла з київської тюрми.
В Київі познакомив ся я тодї також з Миколою Залїзняком, студентом І. року в київськім унїверситетї, представником партії українських соціялїстів революціонерів, яка власне тодї народжувала ся, отже є формацією коло 10 лїт молодшою від української соціяльно-демократичної партії, яка вийшла з РУП.
Коли в Росії запанувала реакція, старі дїячі української соціяльно-демократичної партії пішли ріжними житєвими шляхами. Антонович віддав ся студїям над історією штуки і в кінци осїв постійно в Київї. Винниченко остав далї нелєґальним, проживав переважно в Швайцарії й Парижі, — хоч навідував ся також до Галичини і нелєґально на Україну, — і ріс в лїтературну славу. Мартос віддав ся дїяльности в новонародженій українській кооперативі. Петлюра виїхав до Великоросїї і вкінци осїв у Москві, де був редактором журнала "Украинская Жизнь"; тут я бачив ся з ним в червни 1914 р. Порш і Ткаченко стали адвокатами в Київі.
Аж вибухла революція і викликала їх до сповненя історичної ролї: до будови Української Народної Републики, до здїйсненя того ідеалу, який перед 20 роками полонив їх юнацькі душі. Зерно, яке вони від того часу сїяли, почало видавати свій плїд; українська соціїльно-демократична партія, яку вони виростили, виступила на арену революції як могуча представниця українського робітництва і покликала їх, своїх основателїв і провідників, до працї на становищах мінїстрів Української Народньої Републики.
Партійно до них, але лїтами до ґенерації на яких 10 лїт старшої належить ґенеральний секретар просвіти Іван Стешенко, поет і історик лїтератури. Педаґоґічний досвід, зібраний лїтами працї в характері учителя середних шкіл, добре придасть ся йому на становищи першого українського мінїстра просвіти.
Мабуть наймолодшим членом українського правительства є ґенеральний секретар для виживленя Микола Ковалевський. Коли я в червни 1914 р. познакомив ся з ним у Петроградї, він був старшим студентом полїтехнїки і видавав журнал "Український Студент".
В українськім правительстві є він найвиднїйшим представником партії українських соціялїстів революціонерів. Ся партія, — молодша, як згадано, на яких 10 лїт від партії соціяльно-демократичної, — є тепер найчисленнїйшою партією в Українській Народній Републицї. Опираєть ся вона на широких селянських масах (в її руках є провід в Українській Селянській Спілцї), яка здобула кличем "земля і воля". Як формація молода, не має вона ще таких вироблених людий як українська соціяльно-демократична партія (до таких треба зачислити Миколу Стасюка, автора праць по економіцї України). Велику авторитетну силу придбала вона в особі проф. Михайла Грушевського, який в останних часах приступив до партії українських соціялїстів-революціонерів.
При сїй нагодї занотую найновійшу відомість з Київа: що українські соціялїсти революціонери, українські соціяльні демократи і українські соціялїсти федералїсти (є се ґенерація на яких 10 лїт старша від української соціяльної демократії, яка в 1905 р. виступила була під назвою української радикально-демократичної партії, а опісля в часи реакції була осередком Товариства українських поступовців; з старшого поколїня належали сюди видавець "Ради" Евген Чикаленко, письменник Володимир Леонтович, пок. Борис Грінченко, публїцист Сергій Єфремів, проф. М. Грушевський і ин.) мають злучити ся в одну соцїялїстичну партію.
Коли б се стало ся, тодї Українська Центральна Рада, якої українська часть складаєть ся головно з трьох названих партій, була би з партійно-полїтичного становища однородною ґрупою.
В кінцї ще одна увага: До полїтичного виробленя теперішних членів українського правительства безперечно причинило ся їх житє в Галичинї, тутешна практика українського полїтичного житя з її ясними й темними сторонами. Пригадаю, що були се часи великих аґрарних страйків, масового руху за загальним і рівним виборчим правом, унїверситетської боротьби.
Очевидно, їх побут між нами мав так само вплив на нас: у спільних взаєминах виробляв ся тип новочасного Українця, для якого в національних змаганях не істнують кордони.
Тепер, коли вони ідеали своїх юнацьких лїт переміняють у практику українського полїтичного житя, ся практика повинна відбити ся живим, могучим відгуком у нас, вплинути на перебудову теорії і практики нашої полїтики, без огляду на те, яка доля жде нас по війнї.
[Дїло]
06.01.1918