І.
Із приводу довершеня реформи краєвого статуту та зміни виборчої ординациї до галицького сойму повтаряють ся раз-у-раз, хоч у ріжній формі, слова поставлені в титулї отсих стрічок. Виднїють вони на сторінках щоденної пpecи, чують ся з уст полїтичних промовців ріжних напрямів і відтінків, по українськім і польськім боці. Розумінє сеї фрази очевидно неоднакове у тих, що її виповідають, та всї мабуть інтересовані чинники згідні в тім, що "історичність" даної хвилї, яка сконцентрувала ся в суботнїшній вечірній ухвалї сойму, виходить поза межі самої зреформованої законодатної інституциї, дальше ніж сягала-б анальоґічна реформа в якім иншім короннім краю нашої монархії. Зверхним зразком того виїмкового цінованя теперішньої події служить хочби факт, що протягом довгого і трудного твореня реформи повторяло ся з великою впертостю инше крилате слово — про "польсько-українську угоду"; повторяло ся майже в супереч поглядам тих, що користували ся сим словом: бо не було й нема нїодного поважного політика в краю і державі, який віддавав ся би злудї, буцім то довершена реформа малаб спровадити національний мир у Галичинї або хоч зменшити національну полїтичну боротьбу між Українцями і Поляками. Отже чи не обманюємо себе пересадними понятями; чи не затратили ми або чи ще не здобули міри в оцінюваню ваги полїтичних актів?
Такі питаня ворушать ся в умі неодного Українця; вони проскакують у деяких полїтич них промовах і статях. Що більше — поруч сього скептицизму не забракло й погляду, висловленого більше або менше обережно, що "історичність" теперішної реформи в Галичинї, зі становища національних інтересів українського народу, треба брати не в розуміню проґресу, а в розуміню реґресу. Отсї прояви спонукали мене до проби сю будь-що-будь визначну полїтичну подїю — якою є новий краєвий закон з 14 лютого 1914 р. — поставити т. ск. у сьвітлї історичної перспективи, себто запитати: яке місце в істориї українсько-польських взаємин, докладнїйше — в істориї українсько-польської боротьби, займає ся подїя? та шукати відповіди на сей запит. Розумію при сїм добре, що для історичного осьвітленя теперішного полїтичного акту не стає ще одного преважного критерия — видимих полїтичних наслідків сього акту, та се не відбирає зовсім можлівости взяти її з ґенерично-історичного боку та з погляду полїтичного права.
Як критично і не ставити ся-б до теперішної реформи, як скептично і не оціняти б її полїтичної ваги, то одно в ній безсумнівне а многоважне: до її довершеня необхідна була згода заступників обох інтересованих наций — польської й української — і така згода була дана, не рахуючи маловажних відломків, з обох національних обозів. З сього становища беручи реформy, маємо повне право називати її актом польсько-української угоди. Важна ще й одна обставина: після санкциї нового закону неможлива вже полїтична віроломність, реформа не може бути в нічий бік уневажнена, при найменшім доти, доки дотеперішний державно правний характер Галичини остає ненарушений у своїй основі; се тому, що довершена угода є ґарантована, наперед відповідним розкладом сил між обома контрагентами, а ще більше материяльною повагою великої европейської держави, до якої наш край належить.
Коли отже новий закон, який на довший період часу буде реґулятором полїтично-правних відносин між Українцями й Поляками в Галичинї, має висше названі основні прикмети, то вже сама ся обставина дає йому визначний історичний характер. Се вже не хвилевий компроміс, не відокремлений акт полїтичної практики, що його сьогодня підписує ся а завтра роздирає ся, тут один їз граничних стовпів, що витичують шлях збірному житю нациї. В істориї недержавних наций такі пакти є тим самим, чим для державних положень є обезпеченє границь, себто простором для розвитку національних сил. А що нова реформа формально дотикає лише одної, розмірно малої частини українського народу, то се ще зовсїм не зменшує її визначного історичного характеру. Бо тілько ся мала частина Українців жиє дійсним полїтичним житєм, отже вона репрезентує в данім історичнім моменті всю українську нацию. Не припадкова також річ у тім, що теперішне українсько-польське порозумінє стало ся в Галичинї, на теренї найстарших зустріч і конфлїктів між обома народами.
На тім самім теренї заключена була найперша в істориї угоди між Русю і Польщею — в р. 1340/1, коли то Галичани по смерти князя Юрия ІІ. мусїли признати над собою власть польського короля Казимира, а сей натомість заприсяг, що буде опікувати ся Русинами і ненарушить їх віри, обряду, звичаїв і порядків. Ся угода не мала виглядів на успіх. Наперед полїтичні сили обох сторін буди неоднакові, дуже в некористь Галичанам, — до того одинокою ґарантиєю, що Польща респектовуватиме заключену угоду, була наскрізь особиста присяга короля, яка не вязала його наслїдників, тим більше, що й сам король поспішив чим боржій просити у папи розгрішеня за присягу в користь... схизматиків і здобув його. Як рано стала отся угода порожним звуком, доказує факт 48 лїт пізнїйше, коли то Галичина просила вже королеву Ядвиґу не... розлучати їх нїколи з Польщею. Ще друге стїльки часу удержали ся в Галичинї давні руські правні норми суспільного житя, щоби опісля зробити місце виключно польським порядкам. Такий був остаточний вислїд першої польсько-руської угоди і вже потім на сїм західнім пограничу українських земель не було в часах польської держави більше жадного анальоґічного акту, який нормував би полїтично-правні відносини між обома народами. Реформа, довершена тепер — се друга історична українсько-польська "угода" на нашій земли.
Порівнанє між обома сими угодами виходить рішучо на користь нинїшної "угоди". Полишаючи навіть на боці форму і зміст обох полїтичних актів, мусимо признати нинїшному порозуміню далеко більше полїтично-правної стійности, ніж мала його угода наших прадїдів на порозї українсько-польської злуки. Коли тодїшна була висловом зреченя зовсїм реального добра — державної самостійности — за голословну обіцянку шанованя окремішностий, обіцянку – пподиктовану хвилевою тактичною потребою; була показником великої диспропорциї у полїтичних силах обох сторін та крім королївської совісти і божої пімсти не мала иншої запоруки; — то нинїшня не містить у собі найменшої реальної уступки з нашого національно-полїтичного добра, противно — перший раз в істориї українсько-польських взаємин здобуває нашому народови певний докладно означений правний простір для полїтичного розвитку; простір — який відповідає сумі тих реальих сил, які наша національна полїтика в Галичинї мала в запасї; простір — обезпечений з одного боку тимиж самими силами і їх будучим розвитком, з другого боку властю нисшого понад обі інтересовані сторони — державною. Таких ґарантий, внутрішних і зверхних, не давав нам краєвий статут з виборчою ординациєю 1861 р., не давала загально-державна конституция 1867/8, не давала навіть парляментарна реформа 1906 р. Бо в перших двох разах ми не були контрагентами при дотичних актах і наші полїтичні сили були зовсїм без впливу на їx довершенє, а в останнім разї дуже малозначно. Не задля нас сї акти довершувала ся, не ми їx вибороли, то і обернути їx на свою користь не були ми в силї. У сїй нашій пасивности при згаданих актах має своє жерело на скрізь ориґінальне, поза нами не подибуване, полїтичне понятє "правного стану посіданя"; понятє в дійсности абсурдне, бо против "реального (фактичного) стану посїданя" можна ставити хиба "ідеальний стан посїданя", а такими вартостями — як відомо — полїтичне житє зовсїм не користує ся.
Тому то строго методичне думанє полїтичне не може ставити поруч себе теперішної реформи і октройованого закону з 1861 р.; се полїтичні вартости, для яких оцінки годі підобрати спільну міру. Очевидно, що й т. зв. "нову еру" в 1890 р. годї ставити в парі з нинїшною хвилею. Вона не мала кардинальних умов, щоби звати ся угодою між двома полїтичними народностями; була тілько хвилевою тактичною потребою краєвої адмінїстрациї, а не публичним актом полїтично-правного характеру, обчисленого на трівке управильненє національно-полїтичних обставин у краю.
З усього виходить ясно, що нїодин акт полїтично-правного характеру в істориї українсько-польських взаємин на галицькім теренї від XIV в. почавши не може стати поруч останнього порозуміня в справі реформи краєвого статуту й виборчої ординациї. Коли його можна назвати українсько-польською угодою, то се буде перша історична угода на сїм просторі, яка має вигляди бути епохою в еманципацийнім змаганю нашого народу.
Та теперішна хвиля не стратить нїчого зі своєї історичности й тодї, кола будемо на неї дивитя ся не по лїнїї галицької минувшини, а й із загальноукраїнського історичного становища.
[Дїло, 16.02.1914]
II.
Що українсько-польське порозумінє в справі виборчої реформи є історичним фактом не з самим тілько льокальним галицьким значінєм а загально-національним, випливає вже з того, що сучасне політичне житє української нациї зосередковане майже ціло в сїм західнім високоісторичнім закутку українських земель. Полїтична вартість сеї, на око місцевої, події для всього українського народу виходить ще виразнійше, коли пригадаємо собі, що Галичина була завсїгди угольним каменем в українсько-польських відносинах. Відси почала ся польська анексия українських земель (нe забувати, що на переломі XIV-XV вв. розклад українських земель між Польщею й Литвою зовсїм відповідає нинїшному між Австриєю й Росиєю!), тут був ключ до володїня Надднїпрянщиною і вся мала успішність українських політичних змагань під Польщею була у великій мірі наслїдком полїтичної безсильности батьківщини Романовичів. Не будемо отже полїтичними містиками, коли подумаємо, що без національно-полїтичного відродженя Галичини не можлива буде розвязка українського питаня в цілій його широтї. А грішив би грубо той, хто взагалї став би обезціняти полїтичні здобутки галицьких Українців, буцімто з якогось "висшого" або "ширшого" становища з окрема-ж той здобуток, який приносять українській нациї нова реформа.
Поперед усього треба тямити, що в нашій істориї ми не знаємо нї одної загально української угоди, себто жадного полїтично правного акту, що нормував би права всього україн. народу, чи то у відношеню до Польщі чи до Mocковщини (про Туреччину, Угорщину й не згадувати!). Деякі застереження, які дістали поодинокі наші землї в Люблинській унїї (1569) при їх анектованю Польщею, були зі становища полїтичного права маловартними концесиями в користь руської мови й литовських законів, тому й не можуть звати ся полїтичною угодою між Українцями й Поляками, навіть такою нї, яка була одночасно заключена між Польщею й Литвою. — В середині XVII в. маємо три голосні угоди (не рахуючи ріжних їх копій) переведені козацькими, гетьманами: Зборівська 1649, Переяславська 1654 і Гадяцька 1658 — перша і третя з Польщею, друга з Московщиною. Перша була з полїтичного боку найважнїйша, третя з формально-правного найдозрільша, друга з одного і другого пункту погляду — найфатальнїйша. Всї три обіймали тілько частину українських земель — Подніпровє, полишаючи на боці головний пень тодїшної української териториї.
Порівнувати з нинїшними українсько-польським порозумінєм можемо лише Зборівську угоду. Не тому, що її довершено в Галичинї, а тому що оба факти виросли в анальоґічних обставинах й оба змагають до уладженя українсько-польських взаємин на дорозі орґанїчного перестрою полїтично-правних норм, в яких живуть обі на-родности. Нещастєм обох народів було, що Зборівська умова не була додержана, хоч із українського боку робило ся все можливе, щоб її утримати. Слабість Зборівського трактату лежала в недостачі ґарантиї що-до її респектованя, зглядно в тім, що ролю ґаранта взяв на себе... кримський хан. Нехайби ся угода удержала ся була хоч кільканайцять лїт, то легко могла-б була стати зворотним пунктом в істориї східної Европи. А так... Польща зазнала смертельного удару, а Україна дійшла до нещасної злуки з Московщиною, правда на принципах Зборівської угоди, одначе в такій скандальній з полїтично-правного боку формі, що лише безвихідність того становища, в якім опинив ся Б. Хмельницький під кінець 1653 р., може бути поясненєм того нещасного кроку. Не встигла його направити Гадяцька умова Виговського з Польщею, хоч і як корисно виріжняє ся вона від попередних з формального боку. Прийшовша за пізно, не спинила процесу упадку Польщі а Україну довела до ще гіршого полїтичного лиха — до подїлу між Польщу й Московщину (1667), після котрого почала ся полїтична аґонія. Всї пізнїйші "трактати", "угоди", "статї" й "конституциї" у відносинах до Польщі, Московщини або Швециї є з історично-полїтичного боку маловажні, хиба творять більше або менше цікаві документи української полїтичної думки без великої практичної вартости.
З усього висше сказаного бачимо, що українсько-польське порозумінє в справі виборчої реформи є визначним полїтичним фактом, важним не лише для Галичини, і що сей факт поставлений у сьвітлї історичної перспективи не лише нїчим не уступає найважнїйшим актам полїтично-правного характеру, які знає наша істория, а ще перевисшає неодин із них своєю реальністю, точностю, і ґарантованою певностю виконаня. "Угодою" в буденнім значіню сього слова се порозумінє не є очевидно, бо воно обмежене лише до одного моменту й одного хоч кардинального полїтичного проблєму — будучого впливу обох народностей на краєве законодавство — даючи поза тим обом сторонам повну свободу в виборі дальшої полїтичної тактики в ціли уладнаня дальших, чергових питань і завдань національної полїтики. Натомість в історично-полїтичному полїтичнім розуміню виборча реформа є актом українсько-польської угоди, який може мати далекосяглі й корисні наслїдки в дальшім розвитку української нациї.
Говорячи про історично-полїтичне становище теперішного українсько-польського компромісу, не входив я зовсїм в його мерітум і полишав на боці питанє: чи внутрішний зміст сього будь-що-будь визначного історичного акту не міг бути кориснїйший для нашої національної справи і чи той полїтично правний простір, який нашому народови признає сей акт, не за малий для дальшого розвитку? Очевидно нема й одного Українця на сьвітї, який не радий був більшим користям, ширшому просторови і якого не болїла кожда уступка від ідеальної концепциї нашого полїтично-правного становища в межах Галичини і Габсбурської монархії. Та з другого боку треба нам тямити, що полїтична вартість ідеальних концепций, як мета національних змагань, лежить якраз у тім, що в них скриває ся богатий запас стимулів для нациї і її провідників, щоби безупинно і без ослабленя енерґії змагати до зменшеня відступу між ідеалом і дійсностю. І нема сумнїву, що полїтичні заступники українського народу отсе саме почутє віддаленя між осьвяченою концепциєю національних прав і дійсним управненєм використають якраз з усїєю енерґією в висше вказанім напрямі, послугуючи ся вміло і без ваганя тими полїтично-правними користями і тими безпечними редутами, які приносить із собою нова реформа. А той національно-полїтичний стан посїданя, який вона дасть, не лише що буде вже безсумнівним нашим добром, а ще в практиці мусить виходити поза рами формального закону. Tак ось прим. формально беручи, галицький сойм, характеризований зі становища реґуляміну нарад (який у своїй основі не був предметом реформи й компромісу) Є все ще "польським соймом" (польска мова урядова, українська лише толєрована); та фактично він став уже польсько-українським соймом і ті реґулямінові понижаючі нашу національну достойність приписи навіть без формальної зміни вже тепер мусять перейти до істориї — via facti. Або знов відношенє числове українських заступників до польських у новім соймі. Теоретично беручи, то в національно-полїтичних питанях Українці повинні завсїди бути переголосовувані, без огляду на те, чи їх є 22 чи 27 чи 30 або й 42 прц., бо все таки се меншість. А в практиці? Не богато лїт мине, як покаже ся, що в національно-полїтичних справах однаковий голос матиме як 27 прц. Українців так 63 прц. Поляків — а то силою фактного права veto, яке виросте з полїтичної сьвідомости, що української соймової репрезентациї не можливо вже спихати до довільного числа до довільних напрямів національно-полїтичної думки.
Беручи все те під увагу і дивлячи ся на справу без романтизму, зведемо питанє, поставлене вгорі що до мерітум компромісу до иншого зовсїм реального, а одиноко справедливого в оцінці історично-полїтичних фактів: чи наша соймова згл. парляментарна репрезентация в боротьбі за реформу ужила й використала усї сили національні й індивідуальні, увесь запас фактичних впливів, які могли заважити на вислїдї боротьби і які були в розпорядимости сих репрезентаций — та чи загальна сума українських здобутків в новім законї відповідає сумі тих материяльних і моральних вкладів?
На се питанє я не міг би відповісти инакше як лиш: так! Певно, в подробицях було можливо здобути де що кориснїйшого в сїм або тім напрямі, не допустити до сеї або або тої постанови, як би з нашого боку не було цілого ряду тактичних промахів (про які тут не місце говорити), промахів спричинених браком полїтичного досьвіду. Одначе в загальній цілости беручи полїтичний успіх треба назвати зовсїм корисним і наша репрезентация дала доказ повної полїтичної зрілости, тим кращий, що се був перший іспит зрілости; вона може з вдоволенєм глядїти на дїйсно історичний результат своїх заходів.
Та є у нас полїтики й полїтичні теоретики, котрі скажуть: так, в теперішній хвилї дїйсно годї було здобути більше користий, одначе сьвідомість того стану веліла не допускати до компромісу, лише чекати й бороти ся за цілком добру реформу, яка прийде напевно, "бо й так — мовляв — повна справедливість ранше чи пізнійше запанувати мусить..." Полишаючи на боці оцінку характеристичного для деяких кругів нашої інтеліґенциї фантому, замкненого в останних словах, обмежу ся до зазначеня кількох думок, що насувають ся при зазначенім поглядї, що українська згода на виборчу реформу була передчасна.
Поперед усього істория не знає передчасних умов і передчасних здобутків, натомість знає безлїч спізнених, а у слїд за тим безвартних або шкідливих. І українська істория з окрема "тїшить ся" довгою низкою їх. І лихий той ґенерал, що бажаючи здобути місто маловажив би здобуванє поодиноких фортів наоколо нього, їx обсадженє та укріпленє. Дальше — се велика ілюзия думати, що при посередних і явних виборах тілько адмінїстрацийні надужитя можуть довести до вибору Поляка в українськім окрузї. Та й яким способом добити ся нам зміни адмінїстрацийної практики, не здобувши впливу на краєве законодавство, не добившися власного шкільництва й не створивши достаточної сили української національної інтеліґенциї? І взагалї — де є порука, що остаючи на старих полїтично-правних становищах, за лїт 5—10—15 матимемо до розпорядимости розмірно більший запас сил до боротьби за позициї, які можуть тепер бути здобуті?
Остання "угода" лежить у сфері формального полїтичного права і розвязує лише одну частинку польсько-українського історичного проблєму і то лиш стілько, що дає українській сторонї нові, доси не займані позициї; а їх велика вартість виявить ся що тілько у дальших змаганях, які певно не будуть огляднїйші нїж доси. Бо не підпадає сумнївови, що поза сим формально-правним компромісом, який всім загально відомий, "угода" не вяже нївчім української репрезентациї анї у здобуваню повної національної автономії анї у виборі доріг і тактичних способів, що ведуть до неї.
Новий полїтичний стан посїданя (доси українці не мали жадного в межах галицької автономії) є необхідно потрібний, коли розвязка історичного проблєму — національного співжитя української і польської народности — не має остати й на дальше безглуздною утопією.
[Дїло, 18.02.1914]
16.02.1914