Від Збруча до Києва

16 липня 1919 року частини Української Галицької Армії (УГА) почали перехід через Збруч для з’єднання з Армією УНР. Це був черговий етап визвольної боротьби, але вже не на рідній Галичині.

Літо 1919 року було найнапруженішим періодом українських визвольних змагань 1917-1921 рр. У цей час на терені України воювали між собою кілька збройних сил. З одного боку – українські Дієва (Наддніпрянська) та Галицька армії. З іншого – російські денікінська та більшовицька, а також польські війська. Взявши до уваги, що Денікіна підтримувала Англія, а поляків – Франція, можна лише дивуватись самовідданості та героїзмові українських військ, які, об'єднавшись, успішно доступилися до Києва, куди переможно ввійшли 30 серпня 1919 року.

У червні, після невдалого наступу на Проскурів, Армія УНР була відтиснута до Збруча і займала лише невелику територію вздовж Дністра з центром у Кам'янці-Подільському. Втрата Жмеринки 8 липня значно погіршила її становище і викликала загрозу наступу більшовицьких військ на Кам'янець-Подільський. Галицька армія, знесилена після Чортківської офензиви, змушена була відступати під ударами польської армії.

Ускладнювали ситуацію і невдачі на дипломатичному "фронті". Країни Антанти, переможці у І Світовій війні, вирішували долю як територій колишньої Російської імперії, так і Східної Галичини як частини Австро-Угорської імперії. За розподілом сфер впливу Україна та Польща підпадали під "опіку" Франції, натомість Англія отримувала контроль над Кавказом. Париж домагався утворення сильної польської держави на противагу Німеччині. Щодо колишньої Російської імперії, то країни Антанти стояли на її відбудові, допускаючи лише федеральний устрій, і погоджувалися на незалежність лише Польщі, Фінляндії та Балтійських держав.

Тому, попри зусилля українських дипломатів, країни Антанти так і не визнали УНР самостійною державою. 30 червня 1919 року державний секретар США Лансінґ заявив українській делегації, що Мирна конференція не згодиться на самостійність народів колишньої Росії, окрім Польщі та Фінляндії, й українці мають лише одну дорогу – порозумітися з Колчаком, який проголосив себе в Омську "Верховним правителем Росії". А ще раніше, 25 червня, Найвища рада Мирної конференції у Парижі постановила віддати під окупацію Польщі Східну Галичину аж по Збруч і дозволила їй для цього вжити всі свої збройні сили, зокрема й армію генерала Юзефа Галлера, сформовану у Франції. Отож, Україна залишилася заручницею недалекоглядної політики держав-переможниць у Другій світовій війні, і допомоги їй не було звідки чекати, окрім власного народу. Тому об'єднання Наддніпрянської та Галицької армій було єдиним виходом у тодішній складній ситуації.

4 липня Начальна Команда Галицької армії (НКГА) надіслала Головному Отаману Дієвої армії УНР (ДА УНР) Симону Петлюрі телеграму такого змісту:

"Під сильним напором польських сил, за браком муніції й інших матеріялів, Галицька армія буде примушена перейти річку Збруч та шукати опору й охорони на широких ланах Великої України. З цих причин НК ГА звертається з проханням до Головного Отамана – призначити район виключно для Галицьої армії – простір між річкою Збручем та лінією Сатанів – Борщівка – Городок – Купель – Смотрич – Черч – Голосківка – Кам'янець-Подільський – Жванець включно, де армія відпочила б та упорядкувалася б."

Того ж дня після короткої наради в штабі Наддніпрянської армії було схвалено рішення про перехід УГА через Збруч, і 5 липня надіслано відповідь:

"Головний Отаман принципово згоджується на перехід ГА на східній берег Збруча (...). Українська Наддніпрянська армія та її Головна Команда приймає Галицьку Українську армію, як братню, й усім їй допоможе, що в її силах. Головний Отаман дає наказ у цій справі належним установам і має тверду надію, що тимчасове лихо зміниться, й обидві армії з'єднавшися в одно нерозривне ціле, в швидкому часі побачать кращі дні. Отаман В.Тютюнник".

Василь Тютюнник

На той час Голова Директорії УНР Симон Петлюра вже вів таємні переговори з Юзефом Пілсудським, щоби коштом Галичини отримати польську військову допомогу. З іншого боку голова тодішнього більшовицького уряду України Xристіян Раковський пропонував диктатору ЗУНР Є.Петрушевичу військовий союз для боротьби з Польщею за умови припинення стосунків з Директорією УНР.

"В середу 16 липня 1919 року вся Галицька Армія зібралася у при­значених районах над Збручем, щоб перейти цю річку. Того ж дня диктатор д-р Євген Петрушевич і НКГА під проводом ген. Мирона Тарнавського (5 липня диктатор звільнив ген. Грекова з посту Начального Вождя) переїхали до Кам'янця. Тоді теж перебралась за Збруч більшість цивільних установ і збігців. В четвер 17 липня вранці стали переходити Збруч бойові частини: бригади І Корпусу коло Гусятина, II Корпусу – у Скалі й III Корпусу в Ніврі й Кудринцях. До полудня всі частини були вже за Збручем і прямували в райони, визначені їм НКГА", – писав старшина УГА й історик Лев Шанковський [1, с. 168].

Почався новий етап в історії визвольних змагань: дві українські армії спільно вирушили на одного ворога.

За цього спільного ворога провід обох армій мав більшовиків. На час переходу УГА через Збруч навіть у тих нечисленних більшовицьких військових формуваннях, що досі зберігали якісь зовнішні ознаки належності до України, були знищені навіть згадки про це.

1 червня Всеросійський ЦВК ухвалив ліквідувати Український фронт і організувати військові округи, безпосередньо підпорядковані Реввійськраді РСФСР. А самі частини цього фронту були приділені до Південного та Західного більшовицького фронтів. На базі 1-ї та 3-ї Українських Радянських дивізій було утворену ХІІ армію (Західний фронт). З 2-ї Української Радянської та Кримської армій сформували XIV армію. З частин Донецької групи військ утворилась ХІІІ армія. До ХІІ армії входили 44 стрілецька дивізія (колишня 1-а Укр. див.), 45 стр. див. (5-а Укр. див.), 46 стр. див. (2-а Укр. д.) та 47 стр. див. XIV армія складалась з 56, 57, 58 та 60 стр. див. У склад ХІІІ армії входили 1, 2, 3, 9, 41 та 42 стр. див. На 1 червня війська тоді ще Українського фронту нараховували 89 234 багнетів і шабель.

Збройні сили Півдня Росії під командою генерала Денікіна, утворені з Добровольчої та Донської армій, на кінець липня нараховували 104,2 тисяч багнетів і 56,2 тисяч шабель.

Добровольча армія складалася з двох армійських корпусів (генералів Кутепова та Слащова), 5-го кінного корпусу Юзефовича, Кубанського корпусу Шкура, а також Київської групи генерала Бредова та групи Май-Маєвського, що діяла на Донбасі. На кінець серпня Добровольча армія нараховувала 50 тисяч багнетів і шабель.

Дієва армія УНР складалась з 3 армійських груп і 3 окремих дивізій. Найбільш боєздатною вважалась Група Січових Стрільців Євгена Коновальця (10 та 11 піші дивізії, 1 кінний полк і 6 гарматних полків). Проте за час боїв її численність зменшилась з 8 тисяч багнетів і шабель (червень 1919-го) до майже половини цієї кількості у липні. Запорізька Група складалась з 6, 7, 8 піших дивізій (3 тис. багнетів). Волинська Група (1 і 4 дивізії; 4 тис. багнетів). Крім них, була ще 2-а («Запорізька Січ»), 3-я та 9-а (Залізнична) дивізії. Разом 14–15 тисяч багнетів і шабель, 120 гармат, 400 скорострілів.

15-17 липня всі три групи почали наступ на північ для забезпечення успішного переходу через Збруч та розгортання трьох корпусів Галицької армії. Для І корпусу місцем збору призначили Лянцкорунь, для ІІ-го – Оринин, для ІІІ-го – район Фридрівці–Залуччя. 16 липня Галицька армія почала триденний перехід через Збруч.

Водночас із Херсонщини з боями прибув повстанський загін Юрія Тютюнника чисельністю 3,5 тис. людей. Поки відбувалось перегрупування сил, 11 дивізія Січових Стрільців завдала сильного удару по Таращанській бригаді 44 стр. дивізії (3 тис. багнетіві), група Ю.Тютюнника захопила Бар, а повстанці Павловського – Вапнярку.

Чисельність Галицької армії (3 корпуси та команда етапу) складала 49 795 осіб (з яких 18–19 тис. багнетів), 158 гармат і 546 скорострілів. Дієва армія УНР (разом із мобілізованими) нараховувала 35 тис. багнетів і шабель, 149 гармат, 28 гавбиць, 533 кулемети. Загальна чисельність об'єднання українських армій складала біля 85 тис. осіб, а з урахуванням повстанських загонів доходила до 100 тисяч.

26 липня Запорізька Група, ІІ корпус УГА та Група Січових Стрільців розпочали наступ на Проскурів і за 3 дні здобули його. Це був фактично перший наступ за участю частин обох армій.

Швидкий успіх дозволив галичанам і наддніпрянцям повірити у спільну перемогу, започаткував військове братерство між представниками одного народу, століттями розділених між чужими державами.

10 серпня група Ю.Тютюнника здобула Жмеринку, а Запорізька група – Вінницю. Таким чином, українські армії відкрили собі шлях на Київ.

Микола Юнаків

11 серпня було створене спільне командування – Штаб Головного Отамана (ШГО). Керівником ШГО призначено отамана Миколу Юнакова, професора Військової академії, а його першим заступником – генерал–квартирмейстера Віктора Курмановича.

Основним своїм завданням вище військове командування УНР ставило визволення України від більшовиків при нейтралітеті (чи навіть співпраці) з іншими організаціями антибільшовицького характеру.

Ще 30 липня у Кам'янець-Подільському командування Дієвої армії виклало військовим представникам Америки, Британії та Франції свій план наступу проти Червоної армії. При цьому пропонувалося залучення польської армії.

Тим часом 3 липня генрал Денікін віддав наказ №08878 про похід на Москву. Генералу Врангелю було наказано, вийшовши на фронт Саратов–Балашов, через Пензу і Владимир наступати на столицю Росії.

Донська армія наступала двома шляхами – через Воронеж на Рязань і через Новий Оскол на Єлець. Добровольчій армії визначено напрямок руху: Курськ – Орел – Москва.

Українське командування пропонувало ударами на Київ–Ніжин та Київ–Чернігів звільнити від більшовиків свою територію і тим самим забезпечити ліве крило «добровольців» від Червоної армії. Полякам же пропоновано наступом через Гомель на Брянськ і Смоленськ створити загрозу Москві зі заходу.

Тож, виклавши свої пропозиції, українці розраховуваи на підтримку цього плану країнами Антанти. Прихильником такого розвитку подій був французький маршал Фош.

Тому командування наказало Дієвій і Галицькій арміям уникати сутичок як із поляками, так і з денікінцями. Головним напрямком українського наступу обрано Київ. Відбиття столиці у ворога мало не лише величезне політичне та моральне значення, а й економічну вигоду – у цьому регіоні було зосереджено великі запаси військового спорядження та провіанту. Другим напрямком наступу було обрана Одесу – через Чорне море можна було налагодити зв'язки України з іншими державами, передусім із Кубанню та Кавказом.

Отож, за наказом Штабу Головного Отамана п. 4 від 11 серпня 1919 року було розпочато похід українських армій на Київ і Одесу.

Антін Кравс

Головні сили – Центральну армійську групу генерала Антона Кравса (І і ІІІ Галицькі корпуси, кінна бригада та Запорозька група – до 40 тис. багнетів і шабель) було спрямовано на Київ.

Група Вольфа (ІІ Галицький корпус і Група Січових Стрільців – 25 тис. багнетів і шабель) наступала у напрямку Полонне – Житомир – Коростень, забезпечуючи лівий фланг Центральної групи.

На Одеському напрямку вела наступ Армійська Група УНР під командою Василя Тютюнника чисельністю близько 10 тисяч. Вона складалась з групи Юрія Тютюнника (2, 5, 12 дивізії) та групи полк. Удовиченка (3, 9 дивізії разом з 11 Галицькою бригадою).

Вже до 20 серпня українці здобули важливі стратегічні пункти – Житомир, Бердичів і Козятин, розпочали наступ на Бірзулу та Христинівку.

Проте Денікін, замість зосередити сили на Харківському напрямку задля наступу на Москву, розпочав рух вглиб України, вийшовши 1 серпня своїми силами на фронт Полтава – Катеринослав – Нікополь і паралельно направивши частину сил через Херсон на Одесу. 16 серпня Добровольча армія вийшла у район Черкас. Корпус Шкура, форсувавши Дніпро, рухався на Олександрівськ (тепер Запоріжжя). А Терсько-Кубанська бригада просувалася на Білу Церкву та Христинівку. Денікін  кинув значні сили в Україну, щоби не дати українцям здобути свою столицю.

У цих умовах Штаб Головного Отамана дає наказ Центральній Групі прискорити наступ на Київ. Водночас 25 серпня Штаб Дієвої Армії вислав до Цвітківської групи Добровольчої армії делегацію з пропозицією встановити демаркаційну лінію від Коростеня по Канів і далі на північ по Дніпру. Своїм же військам було наказано уникати сутичок з Добрармією. На Фастів було скеровано І Галицький корпус, а на Білу Церкву – Запорозьку групу.

24 серпня «запорожці» зайняли Білу Церкву, а ІІІ корпус через два дні зупинився під Васильковом. Шлях на Київ було відкрито.

Найважчі ж бої точились у східному напрямку, де 47 та 58 більшовицькі дивізії при підтримці розбитої Вапнярської групи намагались вирватись з оточення, прориваючись через Христинівку і Козятин до Києва. Група Удовиченка та Волинська група розбивають 47 дивізію, а 5-а дивізія з групи Тютюнника – 58-у більшовицьку, забезпечуючи успіх походу на Київ Центральній групі.

Похід досягнув свого апогею. 30 серпня, проломивши фронт біля Білгородки, І Галицький корпус розпочав наступ безпосередньо на Київ. 5-а бригада рухається на Жуляни, а «запорожці» захоплюють залізничний міст. Водночас у Фастові почалися переговори з представниками денікінської армії, де останні зажадали, щоби для них було залишено територію на схід і південний схід від залізниці Козятин–Фастів–Київ. На наступний день було призначено в'їзд українського командування і парад військ. Проте один із мостів – Ланцюговий – виявився без охорони (ніби не вказаний на карті), і ним до Києва зранку ввійшли денікінські війська.

О 16.00 до приміщення міської Думи водночас під'їхали денікінській генерал Штакельберг і командувач Центральною групою генерал Кравс. Останній задовольнив прохання російського генерала і дозволив вивісити на Думі поряд з українським російський прапор. Проте цього не змогли стерпіти «чорні запорожці», які кинули триколор до ніг коня свого командира – полковника Сальського. Відтак почалася стрілянина і паніка, під час якої денікінці роззброїли штаб ІІІ корпусу та 11 його сотень. Генерал Кравс особисто поїхав до командувача російської групи генерала Бредова. Будучи фактично заручником, у ніч на 1 вересня він підписав угоду про відведення українських військ із Києва на лінію Ігнатівка–Васильків–Германівка.

"Так славно почався й так безславно скінчився похід об'єднаної української армії на Київ. Захопивши українську столицю ціною великих жертв у боротьбі з большевиками, ми вже другого дня без бою і без жадної користи для української справи здали її новим ворогам... І цей чужий нам Київ зараз же поспішив дати денікінцям всіляку допомогу, починаючи від всіляких інформацій і кінчаючи збройними відділами місцевих добровольців. Наш український Київ ні на яку таку допомогу не спромігся", – такими словами оцінив цю подію міністр уряду УНР Ісак Мазепа [2].

Угода генералів Кравса і Бредова, за якою українці були змушені залишити Київ, стала початком катастрофи української державності. Її наслідком стала взаємна недовіра між проводами УНР і Західної області УНР (таку офіційну назву мала тоді ЗУНР).

Дослідник Матвій Стахів писав: "Мілітарна ситуація вимагала від українського військового проводу глибоко задуматися над питанням, чи взагалі починати похід, все одно, чи в напрямку Києва чи Одеси. Українська офензива проти червоної армії була б мілітарне оправдана лишень у тім випадку, коли була б наладнана військова співпраця між українським головним командуванням і денікінським. Тимчасом такого наладнання не було навіть у найменшій мірі... Якби були затримані і зміцнені на дотеперішній базі Українські Армії в літі 1919, то вони восени 1919 були б оперлися силам Денікіна і пережили його упадок. На весні 1920 наступила зміна в Франції щодо оцінки України, але вже було запізно: Українські Армії в тім часі вже перейшли через ка­тастрофу, а політика Уряду УНР вже не могла відіграти в тих умовах незалежної міцної ролі" [3].

На думку Л.Шанковського, уряд ЗО УНР мав би погодитися у лютому–березні 1919 року на перемир’я з поляками, запропоноване французьким генералом Бартелемі. Взамін за визнання ЗУНР та допомогу з боку Антанти треба було пожертвувати (принаймні тимчасово) Львовом і Бориславським нафтовим басейном.

"З погляду стратегії собор­ної визвольної боротьби Галицька Армія спізнилася із своїм приходом на Наддніпрянську Україну. Якби вона, замість у липні, прибула була на Наддніпрянську Україну в березні 1919 року, можна було споді­ватись, що вона:

1) ударемнила і зліквідувала б прорив українського фронту та розкол його на дві частини: півн.-західну та півд.-східню;

2) врятувала б Запорізький корпус від волохівщини й евакуації до Румунії;

3) підтримала б квітневий наступ на Київ, який затримався 25 км від столиці з причин повного браку резерв;

4) підтримала й посилила б повстанський рух проти большевиків, який почався від проголошення вже в березні отаманів Соколовського, Гончаря-Батрака, Орловського, Зеленого й інших „поза законом". Вона була б приспішила дальші переходи зі зброєю червоних частин на бік української армії, які почалися були в березні-квітні 1919 року переходами Тульської бригади та, потім, Миргородського полку 2-ої української совєтської дивізії, що в українській армії став 6-им пп Січових Стрільців.

Знов же травневі повстання на Поділлі – полк. Струка в Чорнобилі чи отамана Григор'єва на Херсонщині, – були б мали інший хід, як в дійсності мали. Таким чином не буде перебільшення, коли скажемо, що березнева інтервенція Галицької Армії на Наддніпрянській Україні була б довела до зайняття всієї Правобережної України по р. Дніпро, при чому посередництво ген. Денікіна чи Польщі для визнання й допомоги Антанти було б зайве, поскільки українська армія, згідно з деклярацією ген. Бертельмі, діставала б це визнання й допомогу від Антанти безпосередньо.

Безвиглядність ситуації об'єднаних українських армій була, головно, в тому, що об'єднані українські армії не мали найменшого вигляду збільшити свої, до речі – значні, сили шляхом мобілізації населення на визволених українських територіях. Спроби такої мобілізації відбулися, але вони не дали майже ніякого результату не тому, що населення було замало національно-свідоме чи патріотичне, просто тому, що для проведення мобілізації бракувало дослівно всього: обладнаних казарм, одягу, взуття, зброї, муніції, воєнного виряду тощо" [1, с. 190–191].

А тим часом на другий день після втрати Києва, 1 вересня, було досягнуто угоди між Петлюрою та Пілсудським про перемир’я та встановлення демаркаційної лінії, згідно до якої Директорія УНР зрікалася Галичини, Холмщини, Берестейщини та Західної Волині.

"Загалом панує погляд, що польська орієнтація "головного отамана" почалася тілько взимі 1919–1920. Нічого більше фальшивого! В дійсности посередні звязки з Поляками сягають ще часів Гетьманщини, а прямі навязалися вже в січні 1919 р. Вже в травні 1919 р. прийшло до першого варшавського порозуміння, і вже тоді мировій конференції в Парижі була знана нова легенда про те, що Польща буцім–то стала чемпіоном ідеї самоозначення українського народу. Варшавське порозуміння відновлювано правильно що четвертину року (останній раз 22 квітня 1920) і за кожним разом підписувано його розпаленим залізом на спині західного відлому української нації...", – писав у 1921 році про перемовини С.Петлюри з поляками галицький історик, дипломат ЗУНР Степан Томашівський [4].

Примітки:

[1] Шанковський Л. Українська Галицька Армія. – Львів, 1999.

[2] Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. – Київ, 2003. – С. 261-262.

[3] Стахів М. Перехід через Збруч і невикористані можливості // "Вільна Україна": Збірник ч. 22. – Нью Джерзі, 1959. – С. 25–27.

[4] Томашівський С. Петлюра. Політичний некролог // Поступ, 8 травня 2004 р.