Франків товариш, кореспондент і шанувальник

(До 150-річчя від дня народження Івана Кобилецького)

 

У взаєминах Івана Франка з Іваном Кобилецьким (*1873–†1945), українським правником, адвокатом, істориком-джерелознавцем, збирачем народних прислів’їв і приказок, мемуаристом, публіцистом, редактором часописів, громадсько-політичним діячем у Галичині, переплітаються різні лінії: громадські й особисті, фольклорні й літературні, наукові й ідеологічні, культурні й політичні, мемуарні та меморіальні, краєзнавчі й загальноукраїнські. З’ясування суспільних і приватних зв’язків цих діячів дає змогу кинути жмут світла на різні грані Франкової біографії, діяльности й творчости та загалом рецепції письменника в Галичині кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. І, звісно, повніше розкрити ще одну маловідому постать.

 

 

Біограма Івана Кобилецького

 

Іван Кобилецький народився 28 червня 1873 р. в селі Ясениці-Сільній (тепер Дрогобицького району Львівської обл.)¹ в родині Василя Кобилецького (*1845–†1923) і Юлії з Городиських (*1853–†1928). Походив зі шляхетського роду Кобилецьких (герб Ґодзюмба, Ґодзємба, Godziemba, яким користувався рід, був поширеним родовим гербом польської, української, литовської та білоруської шляхти). Закінчив чотири класи Дрогобицької гімназії та гімназію в Перемишлі (1899). Того ж року вступив на правничий факультет Львівського університету².

 

Кахлі з Ясениці-Сільної. У центрі – геральдична композиція (XVII ст.). Зібрав і реставрував львівський митець Петро Лінинський (*1920–†2003). Експонується на виставці його збірки кераміки в Музеї етнографії та художнього промислу, відкриття якої відбулося 22 вересня 2023 р. (кураторка виставки – доктор мистецтвознавства Галина Івашків).

 

Короткий час був офіційним відповідальним редактором львівського студентського місячника «Молода Україна: часопись української молодіжи» (1900. Ч. 8, 9/10), який мав державницьке й соціалістичне спрямування. На титульних сторінках цих чисел зазначено львівську адресу Кобилецького: «За редакцию відповідає: Іван Кобилецький, ул. Домбровського, ч. 6» (тепер – вул. Івана Рутковича); на останній 341-й сторінці числа 9/10 – підпис: «Відвічальний редактор Іван Кобилецький». Очевидно, був членом неформальної, а тому нелегальної галицької молодіжної організації «Молода Україна», утвореної 1899 р. з головним комітетом у Львові. Унаслідок так званої сецесії – масового виходу студентів-українців зі Львівського університету в грудні 1901 р. на знак протесту проти національних утисків³ – перевівся у січні 1902 р. до Ягеллонського університету в Кракові, навчався там до 1903 р., а закінчив університет 1905 р. в австрійському місті Ґраці (земля Штирія). Цього ж року одружився з Емілією Поплавською, мали двох синів і доньку.

 

Працював у Самборі в адвокатській канцелярії як конципієнт (помічник адвоката). 1910 року склав третій іспит на адвоката й доктора прав, завдяки чому відкрив у Дрогобичі 1912 р. власну адвокатську канцелярію. Під час Першої світової війни служив авдитором польових судів (у званні поручника) в австрійській армії на російському фронті, працював у воєнних судах у Радомі (тепер повітове місто Мазовецького воєводства Польщі) і Перемишлі. 1918 року повернувся до своєї адвокатської канцелярії у Дрогобичі. За часів ЗУНР – прокурор у військовому суді. Заарештований польською владою у Перемишлі, утримувався у дрогобицькій тюрмі. Вийшовши з ув’язнення, відновив адвокатську канцелярію. Від 1827 р. до 1933-го провадив адвокатську канцелярію в містечку Скольому (тепер м. Сколе Стрийського району Львівської обл.), відтак переїхав до Стрия, а 1935 р. повернувся до Дрогобича⁴. За політичними поглядами у 1900–1930-х – переконаний і послідовний соціал-демократ⁵, член Української соціал-демократичної партії у Галичині (УСДП).

 

Під час німецької окупації знову провадив у Дрогобичі свою адвокатську канцелярію від серпня 1941 р.⁶ Водночас був відповідальним редактором антибільшовицької та антирадянської газети «Вільне Слово», яка виходила в Дрогобичі від 5 липня 1941 р., а за редакторства Кобилецького – від № 73 за 25 грудня 1941 р. до № 29 за 9 березня 1942 р. Мала різні підзаголовки: «Українське видавництво часописів і журналів для дистрикту Галичина», «Часопис для Дрогобиччини і Самбірщини», «Часопис для Бойківщини», «Часопис для Підкарпаття». Від ч. 11 за 26 січня 1942 р. на газеті, побіч відповідального редактора Кобилецького, зазначений також головний редактор – Кость Кузик.

 

Від № 30 за 11 березня 1942 р. до № 50 за 29 квітня 1942 р. газета виходила під назвою «Дрогобицьке Слово : Часопис для Підкарпаття» (відповідальний редактор: д-р Іван Кобилецький; головний редактор: Кость Кузик). Окрім офіційної хроніки політичних і воєнних подій, матеріалів на господарську тематику газета містила публікації зі сфери української літератури, культури й мистецтва: вірші Юрія Буревія, Костя Вагилевича, дрогобичанки Марії Ясної, статті про Тараса Шевченка (кілька), Ольгу Кобилянську й Василя Пачовського (обидві – Володимира Дорошенка), Миколу Хвильового, Осипа Назарука, Остапа Вишню (з передруком фейлетону «Чухраїнці»), до 100-річчя Миколи Лисенка, фольклористичні та етнографічні статті, дописи про Шевченківські свята, концерти, вечори, театральне життя у Дрогобичі, Коломиї, Стрию, Самборі, діяльність Спілки Українських Письменників та Українського Літературно-Мистецького Клюбу у Львові, рецензії на нові українські книжки.

 

У липні 1944 р. Кобилецький з родиною емігрував до Відня. Там помер 21 січня 1945 р.⁷

 

* * *

 

Із Франком Кобилецький підтримував товариське спілкування, листувався, разом із ним брав участь у політичних і громадсько-культурних заходах, постачав йому фольклорні записи, історичні документи, писемні пам’ятки й стародруки, а згодом дбав про вшанування пам’яті письменника й популяризацію його творчости, публікував мемуарні й меморіальні франкознавчі статті..

 

 

 

Знайомство з Франковими творами.

Ранні зустрічі та спілкування

 

За спогадами Кобилецького, у другому класі Дрогобицької гімназії він «пристав до потайного гуртка», де «старші товариші» давали йому читати Франкові твори, і ними він «цілковито був захоплений», то більше, що знаходив у них відомі йому «фабули» (очевидно, місцеві історії) та описи знайомої природи⁸. Коли після заснування Русько-української радикальної партії (РУРП) до Дрогобича було прислано 60 відбиток з радикальної програми, Кобилецький розпродав їх і гроші надіслав до редакції радикального двотижневика «Народ». Цим він здобув повагу у проводу РУРП, і на його прохання Франко надсилав для учнів «свої видання дармо» до Дрогобича, Перемишля і Ярослава⁹.

 

Уперше Кобилецький побачив Франка й говорив з ним у Дрогобичі, бувши учнем четвертого класу гімназії. Тоді наприкінці шкільного року Франко повернувся «просто з Відня», приїхав до міста «дрогобицьким фіякром», біля церкви св. Трійці його зустріла дружина з дітьми, які дібралися фурою з Нагуєвич. Коли збентежений Кобилецький підійшов до них, Франко, мабуть, з подібности хлопця до батька, якого знав ще з Ясениці, запитав, чи він не син Кобилецького, а на ствердну відповідь почав його розпитувати. Урешті сказав, що буде «цілі вакації в Нагуєвичах», і запросив прийти до нього, щоб разом піти «по гриби та рибу ловити»¹⁰. Не відважившись самому відвідати Франка, Кобилецький вибрався до нього щойно наприкінці вакацій разом із Василем Стефаником, коли той приїхав до Дрогобицької гімназії (навчався в ній у 1890–1892 рр.). «Застали Франка голого в річці, як ловив раки. Чоловіка з такою чудовою будовою тіла, як тоді був Франко, я ніколи потім не бачив», – твердив Кобилецький. Франко запросив їх додому, де вони «довгенько перебули»¹¹.

 

За цим спогадом Кобилецького, його перші зустрічі з Франком відбулися 1891 р.¹² У докладному листі до Драгоманова від 8 червня 1891 р. зі Львова Франко розповів про свою «довгу вандрівку», під час якої побував у Празі, Відні, а після повернення до Львова гостював разом із дружиною та дітьми в селі Колодяжному тодішньої Російської імперії [т. 49, с. 275–282] (тепер село Ковельського р-ну Волинської обл.). До Праги їздив на з’їзд слов’янських поступових студентів Австро-Угорщини, що відбувся 17–20 травня, відтак орієнтовно 20–24 травня перебував у Відні, де брав участь у нарадах із членами студентського товариства «Січ». У суботу 30 травня з дружиною та дітьми прибув у Колодяжне (той-таки лист до Драгоманова) [т. 49, с. 277]. За відомостями Мирослава Мороза (на жаль, без поклику на джерело), Франко повернувся з Відня до Львова через Будапешт¹³. А 26–28 і 30 травня у газеті «Kurjer Lwowski» уже друкувалася його розлога стаття «Po zjeździe młodzieży słowiańskiej» (nr. 144–146, 148; підпис: Iw. Franko). Правдоподібно, Франко їхав з Будапешта потягом Першою угорсько-галицькою залізницею, вийшов у місті Хирові (тепер Самбірського району Львівської обл.), звідки й прибув до Дрогобича місцевим фіякром у неділю 24 травня. А 25-го у Львові подав звітну статтю до газети «Kurjer Lwowski», яка виходила щоденно о 8-й год. ранку.

 

Щоправда, немає відомостей про перебування Франка влітку 1891 р. в Нагуєвичах (дружина з дітьми на той час літувала в Колодяжному, й він листувався з нею зі Львова). Натомість відомо пізніший факт: здобувши у Відні ступінь доктора філософії, Франко повернувся до Львова потягом через Краків 2 липня 1893 р. й через два дні вирушив до Нагуєвич, де перебувала дружина з дітьми. Після виїзду до Коломиї (другої половини липня – 2 серпня 1893 р.) повернувся до Нагуєвич, а звідти 28 серпня – до Львова (див. листування: [т. 49, с. 410–413])¹⁴. Тож описані у спогадах Кобилецького його перші зустрічі з Франком у Дрогобичі й Нагуєвичах могли відбутися й улітку 1893 р. (проте з цим не узгоджується той факт, що Стефаник ще торік закінчив Дрогобицьку гімназію).

За пізнішими спогадами Кобилецького (1941), його «особисті знайомства» з Франком «розпочались 1890 року», як він «був у IV кл. гімназії в Дрогобичі», «при кінци шкільного року»¹⁵. Однак «Літопис життя і творчості Івана Франка» не реєструє перебування Франка в травні – серпні 1890 р. у Відні та Нагуєвичах, а дружина з дітьми на початку липня відпочивала в Криворівні¹⁶.

 

Згадав Кобилецький також, що 1893 р. він «спіткав Франка у Стефана Ковалева в Бориславі» й того самого дня пішов із Франком до села Попелів (неподалік од Борислава, тепер входить до Бориславської міської громади), де працював учителем Михайло Васильович Воробець (*29.09.1860–†17.10.1945; учителював у Попелях від 1 вересня 1891 р. до 1 березня 1894 р.¹⁷). У нього вони переночували. На думку Кобилецького, «учитель Воробець» – герой Франкової драми «Учитель»^¹⁸ (датується орієнтовно груднем 1893 р. – першою половиною 1894 р. [т. 24, с. 431]). Дорогою з Борислава до Попелів, яка займає з годину ходьби, Франко розмовляв із Кобилецьким на тему дописів, що їх той надсилав до коломийського радикального тижневика «Хлібороб», і напучував його, «що ще і як» належало б писати з Дрогобиччини¹⁹.

 

 

Спільна участь у політичних і громадсько-культурних заходах

 

Молодий селянин із Ясениці-Сільної, громадський діяч Яць Олексовський у листі до Франка від 10 лютого 1896 р. висловив сподівання, що письменник знає «вже про наші заходи» коло запланованого «віча», бо «І. Коб[илецький] запевняв нас, що буде в имени нашім просити Вас, щоби-сьте були ласкаві на віче прибути». Від імені ясеницьких селян (листа підписано: «Яць Олексовскій і товариші з Ясениці-Сільної») Олексовський прохав Франка прибути «до Дрогобича в пятницю пополудни, щоби сю справу приготовити <…>»²⁰. Найближча п’ятниця після 10 лютого 1896 р. (понеділок) припала на 14 лютого. Селянське віче в Дрогобичі відбулося в суботу 15 лютого 1896 р., його розпочав Яць Олексовський, а головував селянин Берегуляк із Добрівлян. Франко на вічі реферував щодо реформи дорожнього права, а в доповіді щодо народної освіти наголосив, щоб селяни самі дбали про неї, закладаючи читальні та передплачуючи часописи, прихильні народові, особливо радикальні²¹.

 

За спогадами Кобилецького, він «здибався» з Франком у Перемишлі під час його участи в парламентських виборах на Перемищині й тоді разом із Семеном Вітиком (*1876–†1937; на той час, як і Франко, – член управи РУРП – «центрального заряду»; 1899 року – один із засновників УСДП) склав протест до Державної Ради у Відні «про виборчі зловживання під час виборів Франка», проте цей протест чомусь не дійшов до неї, тож збережений оригінал Кобилецький передав до музею Франка у Львові²². За іншим спогадом Кобилецького, у протесті було наведено такий факт: у Добромилі, де Франко мав виступати на передвиборчому вічі, жандармерія наказала забрати йому черевики «з готелю, щоб він не міг босий явитися на вічу»²³. Очевидно, на той час Кобилецький був учнем Перемиської гімназії. Франко кандидував до Державної Ради на додаткових виборах у жовтні 1895 р. в четвертій курії по округу Перемишль – Мостиська – Добромиль і на виборах у березні 1897 р. в четвертій (Перемишль – Бірча – Мостиська) і п’ятій загальній (Перемишль – Мостиська – Рудки – Самбір – Дрогобич) куріях, але не пройшов.

 

«Здибався» Кобилецький із Франком також під час двох з’їздів РУРП, і письменникові промови на них «справляли тоді» на нього «колосальне вражіння»²⁴. Певно, йдеться про запальні виступи Франка на VII і ІХ з’їздах РУРП. У перший день роботи VII з’їзду, що відбувся у Львові 30–31 жовтня 1898 р., Франко, розлючений поразкою на додаткових виборах до Державної Ради в окрузі Тернопіль – Збараж – Скалат у травні – червні 1898 р., спричиненою протидією головно духовенства, закликав з «попами» «явно, отверто і сміло, без обманьств <…> воювати письмом, словом. <…> розвести з ними борбу в громаді, аби позбавити їх впливу на громадські справи»²⁵, «виступати проти них з цілою силою, <…> показуванєм їх поступків і ширенєм науки»²⁶. А на ІХ з’їзді, що відбувся 17–18 грудня 1899 р. в залі товариства ремісників у Львові (Stowarzyszenie Rękodzielników «Gwiazda», тепер вул. Тараса Бобанича «Хаммера», 7, колишня вул. Короленка), Франко у двох промовах піддав критиці стан партійних справ і обґрунтовував свою пропозицію радикалам увійти до «нової поступової партії» разом із народовцями, проти чого категорично виступили Кирило Трильовський і Михайло Павлик²⁷.

 

 

У листі від 7 січня 1901 р. з Ясениці-Сільної (на кореспонденційній карті, адресованій до Франка), Кобилецький, звертаючись «Вп. Пане Добродію!», повідомляв, що 13 січня «в неділю перед новим роком» (старим) відбудеться в селі відкриття читальні, і прохав «доконче в неділю приїхати потягом, що приходить до Дрогобича на 12 годину», а якби «можливо», то «приїхати ранішним потягом, фіра буде чекати при обидвох потягах»²⁸. На це відкриття читальні, заплановане на «13 січня, т[о] є[сть] в неділю перед новим роком» (за ст. ст. – 31 грудня), запрошували Франка також ясеничани Яць Олексовський, Василь Сторонський та Іван Яцуляк у листі, датованому «Ясениця Сільна 6/1 1900»²⁹ (очевидна описка – мало бути: 1901, адже саме цього року 13 січня припало на неділю, тоді як 1900-го – на суботу), й у наступному листі (без дати), у якому прохали Франка запросити й Михайла Грушевського й повідомляли: «В неділю, т. є. 13/І 1901 о годині 10. зрана чекає фіра на двірци в Дрогобичи»³⁰. У спогадах Кобилецький згадував, що наприкінці 1900-го або на початку 1901 р. він постарався відкрити читальню «Просвіти» в Ясениці-Сільній і запросив на відкриття Франка й урядника в Городку, адвоката Михайла Кобилецького (*1855–†?)³¹. Проте на відкритті несподівано трапився «інцидент», на думку Кобилецького, «дуже важливий до пояснення психіки нашого селянина того часу». Франко привіз для читальні «цілу купу книжок, так що читальня в Ясениці мала найкращу бібліотеку в Дрогобиччині», і пояснив, «як їх треба читати і розуміти». Однак присутні на зборах не відгукнулись оплесками. Зате коли М. Кобилецький поклав у дарунок читальні 20 корон, присутні кричали «славно» і «плескали в долоні, що аж вікна бряжчали». Тож і Франко, відповідно до ситуації, витягнув із кишені теж 20 корон для читальні, й «аж тоді присутні вшанували його гучними оплесками»³². Цим спогадом Кобилецький показував, що тодішні селяни не розуміли Франка, а Франко не знав селян – їхніх насущних потреб, рівня бажань, горизонту очікувань. За спогадами М. Кобилецького, на відкритті читальні «з молодшої генерації» був «студент прав Кобилецький»; Франка, М. Кобилецького і радника Марітчака з Ясла (тепер м. Ясло, Jasło – повітовий центр Підкарпатського воєводства) за те, що дали «грошові дарунки», «знаменовано почесними членами читальні»³³.

 

 

Фольклористична співпраця

 

Франко скористався записами народних прислів’їв і приказок, що їх постачав йому Кобилецький. У Франковому фонді в ІЛ (Ф. 3. Од. зб. 873) зберігаються записи 184 прислів’їв і приказок (1–124 – невідомою рукою, 125–184 – рукою Кобилецького) із паспортизаційною нотаткою записувача під ними: «записав Іван Кобилецкий в Ясеници»³⁴. Також є записи 45 прислів’їв і приказок із нотаткою під ними: «Записав Іван Валюх в Уровім» (колишнє с. Урове, Урьове – тепер Орів Дрогобицького району Львівської обл.). Нижче – повідомлення Кобилецького, звернене до Франка: «Єще маю дістати тих приповідок з Урового, то вишлю пізнійше. З поважанєм І. Коб.» (записи прислів’їв і приказок, зібраних Іваном Валюхом, та обидві нотатки – рукою Кобилецького)³⁵. У паспортизаціях Кобилецького дат не зазначено. Іван Валюх (*6.08.1873, с. Раневичі. тепер Дрогобицького району – †1944, Трускавець) – греко-католицький священник, висвячений 1897 р., парох села Ластівки (тепер Дрогобицького району), Трускавця (від вересня 1919 р.), голова трускавецької «Просвіти»³⁶.

 

 

У «Передмові до першого тому» «Галицько-руських народних приповідок» (Львів, 1905) Франко перелічив «більші або менші, давніші або новіші рукописні збірки», які ввійшли до його видання [т. 38, с. 298], і серед них: «В а л ю х  І в а н,  збірка з Урового, Дрогобицького пов.» [т. 38, с. 298]; «К о б и л е ц ь к и й  І в а н,  збірка з Ясениці Сільної Дрогобицького пов.» [т. 38, с. 299]. Про Ясеницю-Сільну є також згадка в «реєстрі місцевостей, у яких записувано приповідки» [т. 38, с. 302], із зазначенням скорочених прив’язок прислів’їв та приказок до «географічного умісцевлення» і розкриття скорочень: «Яс. С. – Ясениця Сільна, село Дрогобицького пов.» [т. 38, с. 306]. У першій редакції передмови під назвою «Тимчасова оповістка» містилася лише ця вказівка на місцевість, без переліку прізвищ записувачів³⁷, а це означає, що не пізніше 1901 р. Франко вже мав у своєму розпорядженні паремійну збірку Кобилецького.

 

 

Постачання історичних документів,

писемних пам’яток і стародруків

 

У листі від 26 березня 1898 р. з Перемишля, звертаючись «Вп. Пане Добродію!», Кобилецький повідомляв, що «сими днями переглянув <…> війскові шпарґали», між якими знайшов 68 «розказів» з 1850–1851 рр. Фелікса цу Шварценберґа (прем’єр-міністра і міністра закордонних справ Австрійської імперії в 1848–1852 рр.), притому «найбільше» є «розказів, де забороняє всякі книжки тих років. Майже все, що було вийшло друком по-польски, заборонив». Якби Франко вважав це вартим друку, Кобилецький прохав «дати знати через» Семена Вітика або листовно, і він (Кобилецький) «би то переслав». Уточнив: «Се усе єсть літографоване <…>. Тож, правдоподібно, того єсть усюда по війскових архівах»³⁸. З листа випливає, що Кобилецький був готовий надіслати літографовані оригінали.

 

У Франковому фонді в ІЛ зберігається також лист Кобилецького від 26 травня 1898 р. з Перемишля до редакції, певно, «Записок НТШ» (зі звертанням: «Хвальна Редакціє!»), із яким, як видно зі змісту, він надіслав якийсь матеріал, прохаючи його опублікувати, якщо вважатимуть придатним для друку³⁹. У «Записках НТШ» вміщено джерелознавчі матеріали Кобилецького «Хлопська комісия» (1901. Т. 43. Кн. 5), «До участи галичан в наполєонських війнах» (1902. Т. 45. Кн. 1; у змісті назва: «До участи русинів в наполєонських війнах»).

 

Кобилецькому належить також джерелознавча праця «Женщина – офіцер у австрийській армії» (Записки НТШ. 1901. Т. 40. Кн. 2, підпис: Подав І. К-ий), не зареєстрована в покажчику «Бібліографія Записок Наукового товариства імені Шевченка. Томи І–CCXL : 1892–2000» (укладач Василь Майхер. Львів, 2003) серед його публікацій. Автограф статті (за підписом: Подав І. Кобилецький), із виправленнями Франковою рукою, зберігається у Центральному державному історичному архіві України (ЦДІА) у Львові⁴⁰. Певно, Кобилецький є також автором ще однієї джерелознавчої статті «З віденьскої революциї 1848 року» (Записки НТШ. 1900. Т. 38. Кн. 6), підписаної тим самим криптонімом І. К-ий, який у згаданому покажчику «Бібліографія Записок Наукового товариства імені Шевченка» не розкритий⁴¹. У статті автор згадує, як 1897 року служив в австрійській армії у Галичині єфрейтором («фрайтер», по-народному). Ймовірно, саме під час служби Кобилецький зібрав архівні матеріали, які згодом використав у джерелознавчих статтях на військову тематику. Мабуть, невдовзі публікації історика Івана Кревецького, який почав друкуватися в «Записках НТШ» 1902 р., були підписані криптонімами І. Кр., Іван Кр., І. Кр-ий, І. Крв., Кр., Кре… (з другою літерою р після початкової К) саме тому, щоб відрізнити його авторство від попередніх публікацій Кобилецького, підписаних криптонімом І. К-ий.

 

Свою співпрацю з Франком у рамках Наукового товариства імени Шевченка (НТШ), Кобилецький засвідчив у спогаді 1941 р., зазначивши, що в 1900–1902 рр. надсилав на руки Франка «різні матеріяли» і він їх «почасти оголошував» у «Записках НТШ» та «Матеріялах до культурної історії Галицької Руси» (т. 5)⁴². Їхню співпрацю в НТШ підтверджує напис на титульній сторінці п’ятого тому «Збірника Історично-фільософічної секції»: Матеріяли до культурної історії Галицької Руси XVIII і XIX віку, зібрані Мих. Зубрицьким, Юр. Кмітом, Ів. Кобилецьким, Ів. Е. Левицьким і Ів. Франком, видані під редакцією Івана Франка. Львів, 1902. Щоправда, у збірнику вміщено праці всіх названих джерелознавців, крім Кобилецького, але вдячна згадка про нього є у Франковій праці «Матеріяли до історії гал[ицько-]руського шкільництва в рр. 1801–1848 / Подав Др. Іван Франко», надрукованій у цьому збірнику. У передмові (без назви) до неї вчений освідчив: «Зазначаючи при кождім документі жерело, відки він узятий, позволю собі тут висловити сердечну подяку тим щирим робітникам на ниві нашого письменства»⁴³. А наприкінці розділу «V. Матеріяли про сільських учителів у Галичині до 1848 р.» конкретизував: «Документи під ч. 9, 10, 11 і 12 уділив нам ласкаво д. Іван Кобилецький. Оріґінали складаємо в бібліотеці Наук. тов. ім. Шевченка»⁴⁴. Йдеться про надруковані документи: «9. Декрет з 9 вересня 1846, яким консисторія іменує Михайла Балкевича помічником учителя у Волі Якубовій»⁴⁵; «10. Сьвідоцтво Мокрянського декана, виставлене Мих. Балкевичу 5 марта 1848 р.»⁴⁶; «11. Сьвідоцтво моральности Мих. Балкевича з 21 лютого 1849 р.»⁴⁷; «12. Поданє до цісаря Мих. Балкевича з 21 лютого 1849»⁴⁸. На той час Кобилецький іще не здобув ступінь доктора філософії, тому Франко означив його поміткою «д[обродій]», а не «др.».

 

В одному з недатованих листів Кобилецький звітував про переглянуті в неділю «всі книги церковні»: «Тріодіон цьвітний» Петра Могили (1631); «3 тріодіони виданя львівского» (1609, 1661, «в третім бракує початку»), «при кінці одного» є «житє» Марії, написане патріархом єрусалимським Софронієм; «тріодіон за Станіслава Авґуста» (польського короля в 1764–1795 рр.); «Октоїх» Йоана Дамаскина (львівське видання); «Діянія Апостолів», львівське видання Михаїла Сльозки (1631); «Якесь старе Євангеліє без початку і кінця»⁴⁹ (під останньою відомістю є запитання Франковим почерком: «чи писане?»⁵⁰). За словами Кобилецького, «піп» сказав йому, що «дістали від Шептицького наказ, щоби не нищити старих книг, бо Шептицький буде закладав якийсь музей з тих старинностей». Кобилецький також повідомляв, що «в долішній церкві» є багато латинських богослужбових книг із ХVII ст. Наголосив: «Але що найважнійше: суть писані рускі казаня латиньськими буквами. Імовірно, що з 18 віку <…>» (це важливе повідомлення Франко позначив довгою вертикальною рискою на лівому березі листа)⁵¹. Якби НТШ бажало «дещо з того мати», то, писав Кобилецький, має виділити «якусь суму грошеву, щоби можна що інше купити і до церкви післати <…>, бо би хлопи потім говорили», що він «церков обікрав»⁵².

 

У відпису Франко прохав придбати в о. Левицького для НТШ стародруки «Тріод» Могили, «Тріод львівський, 1609», «Октоїх» Йоана Дамаскина, «Апостол» Михаїла Сльозки і «старе Євангеліє», на що голова НТШ Михайла Грушевський погодився виасигнувати 25 ринських. Від себе Франко готовий був «дати ще 10 р[инських] за писані казання». Радив сказати о. Левицькому, що указ Андрея Шептицького про заборону передавати церковні книжки не стосується Перемиської єпархії, і зауважив, що Шептицький «уже заснував один такий музей у Станіславові і лишив його там на поневірку [поневіряння. – Є. Н., О. Н.] глупим і несвідущим людям, а в Тов[аристві] Шевч[енка] ті книжки <...> будуть підмогою для наукової праці» [т. 50, с. 273]. Зазначив, що «Житіє Марії Єгипетської» «не рідкість», бо є «у всіх» «Тріодах пісних», та й сам має «одне таке» «Житіє», але прохав описати знайдений друк. А ще – «конче роздобути» для НТШ старі «писані казання» в Ясениці-Сільній, а якщо не вдасться, то повиписувати їх назви й дати «пару проб письма і язика», скопіювавши «дослівно 1–2 сторінки» [т. 50, с. 273–274].

 

Греко-католицький священник Павло Левицький (*1830–†6.01.1905), про якого мова в листі, закінчив духовну семінарію у Відні, був префектом і професором Перемиської духовної семінарії у 1860–1868 рр., а від 1869 р. до кінця життя – парохом у Ясениці-Сільній⁵³. За характеристичним спогадом Михайла Воробця, який працював народним учителем у Ясениці-Сільній від 1 вересня 1890 р. до 31 серпня 1891 р.⁵⁴, «священник П. Левицький, лемко» – «завзятий поклонник “твердих” [так називали в Галичині москвофілів, прихильників традиційного українського етимологічного правопису з твердим знаком. – Є. Н., О. Н.], і вірив він, що все нове веде нарід до безбожности, до згуби»⁵⁵.

 

«Він твердив, що подивляє і цінить Франка високо, що він надзвичайно здібна і працьовита людина, з приємністю читає деякі його праці, але з ним не все [не завжди. – Є. Н., О. Н.] погоджується».

 

Понад те, П. Левицький застерігав учителя Воробця, щоб не давав Франкових творів «селянам, бо вони темні, не зрозуміють всего, і злобні духи спонукають їх до ексцесів <…>»⁵⁶.

 

У «Зібранні творів» у 50 томах упорядники орієнтовно датували цього Франкового листа серпнем 1905 р., а дотичного листа Кобилецького – вереснем 1905-го [т. 50, с. 273, 567]. За цим виданням так само датовано Франкового листа в «Літопису життя і творчості Івана Франка» М. Мороза; там також зазначено, але без вказівки на орієнтовну дату, що Кобилецький написав «лист-відповідь»⁵⁷. Насправді лист Кобилецького передував Франковому відпису, як чітко зрозуміло з їх змісту. Щодо датування, то обидва листи написані не 1905 р., а, ймовірно, котрогось із попередніх років. П. Левицький, про якого йдеться у Франковому листі як про живого, помер іще 6 січня 1905 р. Примітно, що Кобилецький звертається до Франка ще офіційно-шанобливо «Вп. Пане Доктор»⁵⁸, а не по-товариському, як у листах 1905 р. (див. далі). Згаданий у листі Кобилецького музей митрополит Шептицький заснував на основі власного зібрання ікон та пам’яток старовини як приватну фундацію під назвою «Церковний музей» 1905 р. (1913-го перетворив його на Національний Музей), однак експонати почав збирати раніше. Про те, що Кобилецький постачав Франкові різні документальні матеріали в рамцях джерелознавчої співпраці в НТШ ще в 1898–1902 рр., свідчать згадані лист Кобилецького від 26 березня 1898 р., його спогади 1941 р. і п’ятий том «Збірника Історично-фільософічної секції» (1902).

 

Листування

 

Загалом відомо чотири Франкові листи до Кобилецького і шість його листів до Франка, один лист Кобилецького до редакції, у якій працював Франко («Записок НТШ» або «Літературно-наукового Вістника»), та одна нотатка Кобилецького, звернена до Франка, на надісланих йому записах народних приповідок. За словами Кобилецького, Франкові листи до нього «почасти загинули» під час Першої світової війни, решту він оддав до НТШ у Львові⁵⁹.

 

Цікавим епізодом у їхньому листуванні є листи, що стосуються особи Целіни Зиґмунтовської (Zygmuntowska, у дівоцтві – Журовська, Żurowska), в яку поет, за його зізнанням у листі до Агатангела Кримського від 26 серпня 1898 р., «закохався», «вже листуючись» зі своєю «теперішньою жінкою», тобто тоді ще – майбутньою дружиною [т. 50, с. 114] (листування між Франком та Ольгою Хоружинською почалося у вересні 1885 р. – його перший лист датований 4 вересня 1885 р. [т. 48, с. 542–545], а 16 травня 1886 р. вони одружилися). Ці листи написані наприкінці липня – першої половини вересня 1905 р. Про товариський характер тогочасних стосунків із Кобилецьким свідчить Франкове листовне звертання «Дорогий товаришу!» [т. 50, 270, 273, 275], як і навзаєм звертання Кобилецького «Високоповажаний Пане Товаришу!»⁶⁰.

 

У листі від 25 липня 1905 р. зі Львова Франко писав: «Живе десь у Дрогобичі вдова по офіціалі судовім пані Целіна Зиґмунтовська» – і прохав «розвідати» «її докладну адресу, а також <…> ближчі обставини її життя: чим займається, з чого живе і т. д.» [т. 50, с. 270]. У відпису без дати (на дрогобицькому і львівському поштових штемпелях дата: 27 липня 1905 р.⁶¹) Кобилецький повідомляв:

 

«П[ані] Целіна Зиґмунтовска – вдова по ц. к. оф[іціяли] судовім в Дрогобичи, співвластителька реальности з учителем Войтовичом на передмістю зварицкім коло школи. Має 2 дітий, разом пенсиї мають 1680 к[орон]. Чоловік її був при суді в Станіславові. Не займаєся нічим, має то бути особа вже старша. Тепер має намір спродати свою реальність»⁶².

 

 

У листі від 25 серпня 1905 р. з Кутів (тепер селище Косівського району Івано-Франківської обл.) Франко сповіщав, що перед самим від’їздом зі Львова (не раніше 17 серпня 1905 р., коли упорядниками датований його лист до Юліяна Яворського [т. 50, с. 271]) був у нього «один знайомий росіянин, що пошукує невеличкої реальності десь у близькості нафтових теренів (він доробився маєтку в Баку і, мабуть, щось тягне його до нафти)». Згадавши отриману від Кобилецького «відомість, шо пані Зиґмун[товська] хотіла би продати свою реальність», Франко прохав «при нагоді піти до неї, розвідати ближче, що то за реальність, чи справді вона хоче продати її і за яку ціну». Висловив бажання: «Добре би було, якби вона сама захотіла написати мені про се, а як ні, то напишіть Ви самі». Додав, що «той знайомий має сими днями їхати до Буркута» (на Косівщині), й він буде бачитися з ним і міг би обговорити «сю справу» [т. 50, с. 271–272].

 

Кобилецький негайно 26 серпня 1905 р. відписав із Дрогобича, що, на його думку,

«було би найлутше для того пана, якби він сам приїхав до Дрогобича і пооглядав, що хоче купити. Тепер у Дрогобичи суть до вибору такі менші реальности».

 

Що ж до нерухомости («реальности») Зиґмунтовської (тобто її частки будинку), то Кобилецький гадав, що її «сей пан яко нафтяр не купить», бо вона

«далеко від міста, а кождий нафтяр у Дрогобичи мусить цілий день стояти на ринку, т. є. на біржи дрогобицькій, або у каварни сидіти, а з ринку до п. Зиґ[мунтовскої] досить далеко, а до того кепска комунікация».

 

Радив «тому панови» листовно не полагоджувати справи, бо як маклери-фактори довідаються про «єго охоту купувати, то так підженуть ціни угору, що він навіть не докупиться <…>». Пропонував йому приїхати до Дрогобича й удатися до нього, а він покаже, що є на продаж, бо сам шукає за хатою, яку міг би придбати; переконував приїхати ще першої половини вересня, бо як повернуться нафтярі «з купелів», «то знов усі ціни підженуть угору». Якби «затяжко було для него їхати», то міг би листовно описати, що де є «до купна»⁶³.

 

У наступному листі (без дати) Кобилецький інформував, що має вже для Франкового «знайомого росіянина замовлених кілька реальностей» ціною «межи 5–10 тисяч ґ[ульденів] р[инських]», і прохав «донести», що той стосовно цього думає. Якщо купувати «має охоту, най чимскорше приїжджає». Прохав «о чимскоршу відповідь»⁶⁴. У відпису від 15 вересня 1905 р. зі Львова Франко дякував Кобилецькому за «заходи» і сповіщав, що дав тому «знайомому» адресу Кобилецького ще перед своїм від’їздом зі Львова, а той обіцяв написати, коли Франко має чекати його «в Дрогобичі, бо він хоче об’їхати всі нафтові терени». У листі Франко двічі висловив сумнів, чи «заходи» Кобилецького «доведуть до чого» і «чи що буде» з «планів» його «знайомого» [т. 50, с. 275].

 

Перебіг і зміст цього їхнього листування від кінця липня до середини вересня 1905 р. наштовхують на думку, що насправді жодного російського підданого з Баку не було, а Франко лише делікатно вкотре шукав можливости відновити стосунки з овдовілою Целіною Зиґмунтовською. Він не повідомив Кобилецькому ні імени, ні прізвища бакинського нафтяра, щодо якого висловив непевний здогад («мабуть, щось тягне його до нафти»), не звів їх разом, притому, дізнавшись із першого відпису Кобилецького, що Зиґмунтовська є лише співвласницею садиби, навмисно підкреслив, ніби той нафтяр «пошукує невеличкої реальності». То наче мав зустрітися з тим безіменним своїм «знайомим» наприкінці серпня на Косівщині, то невідь-коли в Дрогобичі, а коли Кобилецький підшукав інші садиби для придбання і квапив «нафтяра» до найшвидшого приїзду або відпису, то Франко невизначено дав знати, буцім той обіцяв, що сам зголоситься. Урешті, сумнівами Франко охолоджував підприємницько-посередницький запал Кобилецького, намагаючись таким чином зам’яти справу, яка пішла не в тому керунку, що йому хотілося.

 

Про те, що справжнім, і то серйозним, інтересом Франка в цих листах була саме Целіна Зиґмунтовська, свідчать його три листи до неї 1900-х років, коли вона жила в Дрогобичі (третій лист написаний десь наприкінці лютого – першої половини березня 1908 р., перед його виїздом на лікування до міста Ліпіка в Хорватії)⁶⁵. Промовистими щодо тодішнього подружнього становища Франка є його листи до київського шваґра Єлисея Трегубова:

 

від 1 лютого 1906 р. (обговорюючи поміщення психічно хворої дружини до лікарні, зауважив, що йому «не спішно розставатися з Ольгою по 20 роках спільного життя» [т. 50, с. 284]);

від 21 лютого 1906 р. («в почутті повної безрадности і безвихідности» свого «положення» через значне погіршення «психічного стану» дружини, запитував, чи «не було б можливо помістити її в якім російськім закладі для душевно недужих?» [т. 50, с. 287]).

 

У цьому ж ряді – також лист Франка до дрогобицького вчителя Василя Ратальського від 10 лютого 1906 р., в якому він, звертаючись «Дорогий друже!», дякував йому «за лист і за совісно зібрані звістки про п. З[иґмунтовську]» [т. 50, с. 286]. Певно, довірливий лист Ратальського від 4 березня 1906 р., де він описував Зиґмунтовську як «істеричку», «сильно нервозну»⁶⁶, охолодив Франка, бо у відпису від 10 лютого він не лише зазначив, що такі «звістки» «не були» для нього «несподіванкою», а й висловив задоволення, що «діло, яке мало» його «звести в стичність [стосунок. – Є. Н., О. Н.] з нею, відсунулося на далекий план» [т. 50, с. 286]⁶⁷. У листі до Михайла Возняка 1926 р. Ратальський писав, що Франкові листи до нього були дуже інтимного характеру і письменник зажадав їх звороту⁶⁸ (тепер ці листи не відомі). Видно, Франко більше довіряв Ратальському, ніж Кобилецькому, раз утаємничував першого у свої душевні переживання.

 

Очевидно, в липні 1905-го – лютому 1906 р. Франко обдумував намір «умістити» хвору дружину «в інтересі її самої і дітей і своїм» «у закладі для божевільних» (лист до Трегубова від 21 лютого 1906 р. [т. 50, с. 287]), а самому зійтися із Целіною чи навіть прийняти її до хати (як це почасти й сталося в 1912–1915 рр.⁶⁹).

 

Згодом, уже, напевно, знаючи перипетії приватного життя Франка, Кобилецький збагнув, що стосовно Зиґмунтовської письменник звертався до нього у власних інтересах. Про це збагнення свідчить скупа згадка Кобилецького у споминах 1941 р. про «причини» його «листування» з Франком: «Деякі листи були в єго чисто особистих справах»⁷⁰.

 

Ушанування Франка з нагоди 40-річчя його діяльности

(Дрогобич, 1913)

 

Ще за життя Франка, а згодом у 1920–1930-х роках і на початку 1940-х, тобто майже до кінця свого життя, Кобилецький дбав про вшанування видатного краянина та популяризацію його творчости.

 

До 40-річчя його літературної діяльности підписав оголошення про те, що в неділю 10 серпня 1913 р. в Дрогобичі відбудеться урочисте відкриття бібліотеки й вулиці «імени д-ра Івана Франка»: захід розпочнеться академією на честь письменника о 12 год. в міській залі, після чого пройде «похід на вулицю Івана Франка», а о год. 3-й пополудні буде уряджено «народний фестин» і розігруватиметься «фантова льотерия», на яку прохають складати датки «в грошах або в натурі» (тобто предметами; фантова лотерея полягала в заставі предметів або грошей, що їх віддають для розіграшу). Підпис: «За тимчасову управу бібліотеки імени д-ра Івана Франка: д-р Іван Кобилецький, Рудольф Скибінський, Микола Стронський»⁷¹. Усі підписані – відомі діячі УСДП.

 

Цей захід соціал-демократів відбувався у протистоянні з народовцями, під впливом яких перебувало товариство «Народний Дім» у Дрогобичі (у чотирьох двоповерхових будинках, придбаних на початку ХХ ст. для «Народного Дому», містилися також культурно-освітні товариства «Просвіта», хор «Боян», а ще – українські банки, крамниці, кооперативи⁷²). Дрогобицька польська газета «Tygodnik Drohobycki» повідомляла:

 

«Д-р Кобилецький, який 2 місяці провадить тут власну адвокатську канцелярію, що зажила серед земляків великої популярности, зорганізував у неділю народний фестин та академію на честь ювілею 40-річної діяльности д-ра Івана Франка і наперекір кліці з “Народного Дому” заснував руську народну бібліотеку на взірець бібліотеки сіоністської. Наперекір д-рові Кобилецькому кліка вирішила провести урочистий обхід на честь Івана Франка»⁷³.

 

За спогадами Володимира Бірчака, члена дрогобицького комітету зі святкування 40-річчя літературної діяльности Франка, що «складався з представників усіх українських товариств», «українські соц[іяльні] демократи» наполягали, щоб у «маніфестаційному поході» першими йшли «бориславські робітники», бо їхнє «життє» «Франко описував у перших своїх творах». «Другі» (насамперед, певно, народовці) заперечували:

 

«Чому не українська інтеліґенція, укр[аїнське] селянство, укр[аїнські] робітники? <…> Чого на чолі нашого національного свята мають іти бориславські робітники, в більшости поляки, мазури?».

 

Соціал-демократи стояли на своєму, мовляв:

 

«Франко не національний – а соціяльний письменник»; «Перші його твори були соціяльні, перші підуть робітники – мазури»; «Соціяльні квестії в нас перші!»⁷⁴.

 

Насправді перші твори Франка (1873–1876 рр.) були не соціяльні, а написані у стилі «молодечого романтизму», за означенням його самого в «Передмові» до другої редакції роману «Петрії й Довбущуки» (Чернівці, 1913) [т. 22, с. 327–329]. З більших за обсягом творів це історична драма «Три князі на один престол», перша редакція роману «Петрії і Добощуки», поетична збірка «Баляди і розкази». А заодно це твори (переважно поетичні) в дусі традиційної релігійности («Моя пісня», «Дві дороги», «Всхід сонця», «Любов», «Божескость людского духа», «Стих в честь Єго Високопреосвященства кир Іосифа Сембратовича, митрополита Галицкого, архієпископа Львівского <…> в нарочитий день тезоіменія 26 декевмрія 1875 (7.І.1876) <…>»), русофільського консерватизму («Наперед!», «Думка» – «Розпустила над водою верба довгі віти…», «Згадка старини», «Ранок»), фольклорного та літературного українофільства («Народниї пісні», «Котляревський») і козакофільства (оповідання про козацького ватажка Наливайка «Як старого дуба не нагнеш, так старого чоловіка не навчиш», історична поема «Хрест Чигиринскій»). Юний автор виступав патріотом «матері Руси святої» [т. 2, с. 446] (співвіднесеної приблизно з територією теперішньої України) від князівських часів і козацької доби до своєї сучасности.

 

Далі у спогаді Бірчак свідчив:

 

«Так само не було згоди щодо того, хто має говорити вступне слово і що має говорити: Франко як національний – чи Франко як соціяльний письменник?»

 

Тож «вирішено запросити Франка, щоб сам сказав про себе слово». За дорученням комітету, Бірчак і член Української національно-демократичної партії (УНДП), д-р прав Степан Витвицький, який проходив практику кандидата в адвокати у дрогобицькій канцелярії адвоката Ярослава Олесницького, розповіли Франкові, «в чому діло». Франко погодився виступити в Дрогобичі, але згадав про свою давню співпрацю і розбіжності з соціал-демократами:

 

«Колись я йшов разом із соц[іяльними] демократами, але я переконався, що се такі-то й такі люде, – і тут навів цілий ряд фактів, як і чим зразили його [вразили, завдали душевного болю. – Є. Н., О. Н.] соц[іяльні] демократи. – Нині з ними я не йду.  Я  н е  п о е т  о д н о ї  в е р с т в и  – а цілого народу».

 

Зважаючи на хворобу Франка, посланці, однак, передумали «спроваджувати» його «до рідного міста»⁷⁵.

 

Франко ще в 1896–1907 рр. виступив із публічною критикою соціал-демократичної доктрини, побачивши, що марксизмом-енґельсизмом необачно й наївно захоплюються нові покоління галицькоукраїнських і наддніпрянських радикалів і відбувається небезпечне становлення української соціалдемократії (рецензія на книжку «Україна irredenta» Юліяна Бачинського, написана на початку 1896 р. й опублікована в шостому числі журналу «Житє і Слово» за 1895 р., виданому наприкінці весни 1896 р.; статті «Фабіанці і фабіанізм», «Коли не по конях, то хоч по оглоблях», «Соціалізм і соціальдемократизм», усі – 1897; рецензія на книжку російського народника Анатолія Фаресова «Народники и марксисты», 1899; праця «Що таке поступ?», 1903; притчове «діалогічне оповідання» «Хома з серцем і Хома без серця», 1904; статті «До історії соціялістичного руху», 1904; «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова», 1906; «Огляд української літератури за 1906 рік», 1907).

 

28 вересня 1913 р. в Дрогобичі відбулися два заходи до Франкового ювілею, альтернативні до раніше зорганізованого Кобилецьким та іншими соціал-демократами. Маніфестаційну ходу з музикою провели товариства «Січ» і «Сокіл», а на урочистій академії замість відсутнього адвоката д-ра Ярослава Олесницького (одного з провідників дрогобицької «Просвіти») виступив посол до австрійської Державної Ради та Галицького сейму Лонгин Цегельський, однак його промова цього разу не справила надзвичайного враження. На другому заході, що пройшов увечері у приміщенні «Народного Дому», кільканадцять українських «академіків» (студентів) зі Львова влаштували концерт, а «промову» про Франка, яка «була напрочуд добре продумана», виголосив професор Б. («profesor B.»)⁷⁶. Певно, йшлося про викладача Дрогобицької гімназії в 1908–1918 рр. В. Бірчака. Перед тим газета «Tygodnik Drohobycki» за 20 вересня опублікувала польською мовою його ювілейну статтю «Dr. Iwan Franko», підписану криптонімом B...CZAK⁷⁷. Однак промова, судячи з газетного відгуку, була інакша – політично-агітаційна, з акцентом на Франковій боротьбі⁷⁸.

 

Водночас так званий «комітет об’єднаних руських товариств» не залучив до зорганізування концерту таких поважних осіб, як правник (адвокат) д-р Гриць (Григорій) Кузів, Кобилецький, д-р Терлецький, а також катехитів та урядників, тому більшість із них, почуваючись ображеними, на концерт не прийшли. Кореспондент тижневика також зауважив, що попередні ювілейні урочистості, які зорганізував «адвокат др. Кобилецький»,

«хоча й були поважними, проте мали характер соціалістичний, тому дізнатися, ким був той чоловік, для якого влаштовано святкування, було неможливо»⁷⁹.

 

Так іще за життя Франка його багатогранна діяльність і творчість небезпідставно стали предметом ідеологічних суперечок і спроб вибіркового «привласнення» різними політичними силами. Соціал-демократи виявляли в цьому особливу активність, хоча соціал-демократизм для пізнього Франка вже давно був перейденим етапом.

 

 

Мемуарні франкознавчі статті Кобилецького:

публікації (1926), авторизований машинопис (1941)

 

Ювілейного 1926 року (10-річчя від дня смерти й 70-річчя від дня народження письменника) Кобилецький написав спогади «Дещо про Франка» – їх опубліковано у виданні Радянської України, яке мало виразне соціалістичне спрямування⁸⁰. Скорочений варіант, але зі згадками, яких немає у виданні «Книгоспілки», надруковано у львівському тижневику «Світ» – органі правого крила УСДП⁸¹. Варіанти різняться також літературним редагуванням: текст у «Книгоспілці» лексично і стилістично наближений до наддніпрянського канону літературної мови.

 

 

 

 

 

У ширшій публікації спогадів власне мемуарній частині передує характеристична: Кобилецький висловив суб’єктивні міркування про родинні впливи «за дитячих літ» на характер майбутнього письменника⁸². Серед них впадає в око неординарне спостереження над психологічною вийнятковістю Франка, яке набуло поширення й резонансу. На думку Кобилецького, однією з «головних ознак, що відрізняють Франка від усіх [певно, українських. – Є. Н., О. Н.] письменників та громадських діячів, передусім галичан»,

«є німецька працьовитість у Франка, а далі певність себе та відвага, так наче він казав: “нáбік, бо я йду”. Це прикмети людини, якої предки не зазнали панщизного щастя.

Таких прикмет у нашого українця-галичанина не подибуємо»⁸³.

 

За метриками й переказами Кобилецький стисло виклав Франкові родоводи з боку батька й матері, закцентувавши на тому, що Людвіка Кульчицька (бабуся по материнській лінії) «пристрасно любила свого внука», який «під її впливом виховувався» у Ясениці-Сільній до її смерти 1871 р.⁸⁴, і що «вся психіка ходачкової шляхти та вища культура Людвіки Кульчицької безумовно вплинули на пізніший характер Івана Франка», тоді як «вплив батька Якова був мінімальний, бо з 5 року життя» хлопець «перебував поза домом»⁸⁵. Як сам родом із тих країв, Кобилецький також наголосив, що у прозових та віршованих «творах, написаних до 80-тих років», Франко «з фотографічною докладністю описує місцевості» Дрогобича, Нагуєвич, Ясениці та Губич і що «герої в цих творах були живими особами»⁸⁶. Порушив Кобилецький питання і про те, що «треба негайно видати друком всю його спадщину»⁸⁷, але яким чином це зробити – не пояснив.

 

У мемуарній частині Кобилецький переповів спогади про Франка «своєї мами Юлії (з Городиських) Кобилецької» та письменникового брата Захара Франка⁸⁸, згадав і сам, як місцева «вся шляхта була невдоволена з Франка за те, що він братався з “хлопами”», а «селяни тим більше не розуміли Франка і висловлювались про нього вороже»⁸⁹, і як «Ясеницю-Сільну Франко завоював уперше “Лисом Микитою” та “Панськими жартами”»:

«“Лиса Микиту” молодші знали цілими піснями напам’ять, а старші з ходачкової шляхти вдоволено казали: “То йому чорт у ту руду голову такого всього напхав, – е, якби-то стара [“мали на думці бабку Людвіку Кульчицьку”. – Прим. І. Кобилецького] встала та послухала!”»⁹⁰.

 

Докладно описав Кобилецький свої перші зустрічі та спілкування з Франком, його участь у відкритті читальні в Ясениці-Сільній, стисло – інші принагідні перетини їхніх шляхів і деяку співпрацю у 1891–1901 рр.⁹¹ (це ми висвітлили вище), а насамкінець згадав, як його боляче вразили випадкові зустрічі з уже хворим письменником у Львові 1913-го і 1915 р.⁹² На непересічні спогади Кобилецького не раз покликається Ярослав Грицак у відомій франкознавчій монографії⁹³.

 

У збірнику «Книгоспілки» «Іван Франко» в «Примітках»⁹⁴ зазначено, що Кобилецький подав до редакції ще два матеріали:

 

• «спомини» «Панщизняний хліб», «одержавши їх від якогось “Жовніра”»: про те, як Франко на основі народного оповідання, почутого 1896-го або 1897 р. від фірмана, що віз його з Перемишля до села Торок (тепер Торки, Torki – Перемишльського повіту Підкарпатського воєводства Польщі), написав оповідання «Панщизняний хліб»⁹⁵ (сам Франко на початку свого оповідання «Панщизняний хліб», уперше надрукованого в журналі «Житє і Слово», 1896, Т. 5, Кн. 1, засвідчив, що передає «з пам’яті одну частину» з «оповідання» «Андрія Крицького, старого селянина», який віз його саньми до Торок узимку на початку 1896 р. [т. 19, с. 346]);

 

«Спомини Петра Берегуляка про Івана Франка», які Кобилецький сам записав «зі слів П. Берегуляка», селянина з Добрівлян на Дрогобиччині⁹⁶.

 

«Суть споминів Петра Берегуляка про Івана Франка»⁹⁷ Кобилецький занотував як власний переказ зі своїми стислими коментарями, мовлячи про спогадника в третій особі. Насамкінець додав власний розлогий коментар⁹⁸, тенденційно доводячи, буцімто Франко, «перебуваючи примусово в Нагуєвичах, крім роботи літературної, віддавався з великим запалом» таємній селянській організації, що існувала в Добрівлянах приблизно від 1882 р. до січня 1886-го⁹⁹, і наче ця «робота в Дрогобиччині» у 1885–1886 рр. була продовженням «роботи соціялістичної, яку почав Франко у Львові наприкінці 70 років», а не «роботою, яку бачимо пізніше в радикальній партії»¹⁰⁰ як в «руху суто хлопсько-національнім»¹⁰¹. Насправді, переживши в 1878–1881 рр. короткотривалий період захоплення марксизмом-енґельсизмом з його месіанською роллю робітничого класу, Франко став прибічником федеративного соціалізму Драгоманова.

 

За поясненням Кобилецького, у Добрівлянах «був парохом Антін Чапельский», а «його син, пізніше каноник при св. Юрі у Львові, і онук Березінський, пізніше редактор “Діла” і “Народної Часописи”, були шкільними товаришами Франка», тому він «часто» бував у Чапельського, і «навіть, як переказують, Франко був закоханий у його дочку Наталю, чи вона в нього <…>»¹⁰². Насправді син о. Антона (Антонія) Чапельського (*1816–†1885) о. Іван Чапельський (*1850–†1919) здобував знання у Дрогобицькій гімназії значно раніше від Франка – в 1862/63–1868/69 навчальних роках (Франко – в 1867/68–1874/75-му), а 1874 р. закінчив Львівську духовну семінарію; працював сільським парохом, від 1895 р. – крилошанином (каноніком) митрополичої капітули у Львові, а від 1901-го – парохом катедрального собору св. Юра; у 1887–1891, 1902–1910 рр. – голова Руського Товариства Педагогічного¹⁰³. Антін Березинський (*1862–†1923) навчався спершу в Самбірській гімназії (у 1873–1876 рр.), а в Дрогобицькій гімназії – у 1877–1882, тобто вже після того, як її закінчив Франко (1875). Навчання на правничому факультеті Львівського університету (1882–1884) не закінчив. Був членом редакції «Діла», неофіційним редактором урядової газети «Народна Часопись» (виходила у Львові в 1890–1914 рр.)¹⁰⁴, офіційним видавцем і відповідальним редактором львівського народовського журналу «Правда» (1891 вип. 5 – 1897 вип. 27)¹⁰⁵.

 

Лікар Володимир Чапельський (*1882–†1956), онук о. А. Чапельського й син Людвика Чапельського, у мемуарах, написаних у формі листів на еміграції у США (вибув з Дрогобича 1944 р.), згадував, що тета Наталія (*1863–†1923), донька о. Антонія, розповідала йому 1903 р., вже бувши матір’ю шістьох дітей, як у Добрівлянах 1883 р. Франко освідчився їй у коханні, читав їй свої «прекрасні» вірші, «писані» для неї, але вона йому відмовила, бо «не могла перемогти себе, щоб його, рудого, полюбити»¹⁰⁶. 1884 року Наталія вийшла заміж за вихованця Львівської духовної семінарії Йосифа Яворського (*1857–†1940)¹⁰⁷. У некрологу на її смерть зазначено, що Наталія з Чапельських Яворська

«походила з патріотичної родини Чапельських і стала щирою подругою-товаришкою свойого мужа, о. Йосифа, звісного в Рогатинщині ветерана-патріота. Се була правдива патріотка-українка, що своїм 5 дітям дала гарне і патріотичне виховання, а Її горяча любов до України, сильний характер, енерґія та тверда праця світити будуть довго-довго в серцях Її потомства, парохіян та цілої околиці»¹⁰⁸.

 

У машинопису збереглася стаття «Причинки до біографії Івана Франка і мої спомини про Него» (друкований підпис: Др. Іван Вас. Кобилецький; датована: «Дрогобич 8 квітня 1941»)¹⁰⁹. Що машинопис авторизований, засвідчено поодинокими виправленнями чорнилом рукою автора. Значною мірою це повторення спогадів, надрукованих 1926 р. у «книгоспілчанському» збірнику «Іван Франко», але деяких місць бракує, а деякі нові цікаві штрихи та згадки додано (можна здогадуватися, що їх раніше вилучили редактори «Книгоспілки»). Зокрема, про те, що батько, Яць Франко, «походив з німецьких кольоністів»¹¹⁰ і що Іван Франко «по своїм батьку одідичив німецьку завзятість і витривалість в праци»¹¹¹. З жалем зауважено, що неможливо «тепер усталити, з якої причини шляхтичі Кульчицькі віддають доньку за нешляхтича і то єще старшого від доньки о цілих 30 літ», адже, як пояснював не без подиву Кобилецький, «в тих часах вийти замуж за нешляхтича був великий сором і велике пониженнє для шляхтянки»¹¹². Згадку про Наталію Чапельську виправлено так:

«Франко часто перебував у Чапельського в Добрівлянах і навіть, як переказують, симпатизував із його дочкою Наталією <…>»¹¹³.

 

 

 

За свідченням Кобилецького, «не тільки українці подивляли дар бесіди у Франка». «Адвокат зі Сколього др. Фарес, єврей», говорив йому, що 1894-го або 1896 р. «поступова інтелігенція польська і єврейська з якоїсь нагоди скликала публічні збори» до зали Львівської ратуші й «на головного бесідника» запросили Франка.

 

«Такої промови др. Фарес ніколи уже потім не чув, і здаєся йому, що мури Львівського ратуша ніколи вже не були свідком такої мови»¹¹⁴.

Зі спогаду Миколи Вороного відомо, що Франко і Микола Ганкевич (*1869–†1931), правник, публіцист, ідеолог австро-марксизму в українській соціал-демократії, мали у Львівській ратуші після 1895 р. диспут із ксьондзом-єзуїтом, християнським соціалістом Яном Бадені:

«<…> Микола Ганкевич побивав тоді красномовство театрального ксьондза своїми холодно-в’їдливими дотепами, а Франко – бурхливо-квітчастою мовою і майстерною діалектикою»¹¹⁵.

 

Цікавим є й спогад Кобилецького щодо взаємин Франка вже як визнаного митця слова з молодим літературним поколінням. У перших роках ХХ ст.

«можна було почути <…> невдоволеня проти Франкові, а то з цеї причини, що Франко буцімто своєю строгою критикою і своїм величезним впливом нищить молоді письменницькі сили».

 

На суб’єктивну (й, мабуть, упереджену) думку Кобилецького, «міг це поширювати і таку агітацію вести лише Вячеслав Будзиновський», який згодом опублікував у журналі «Нові Шляхи» статтю про Леся Мартовича під заголовком «Нч – Карієрович» і якого осуджували за ймовірне авторство «дописів про українські справи» до газети «Dziennik Polski»¹¹⁶.

 

До Франкового архіву в Бібліотеці НТШ Кобилецький достачив дотичні до біографії письменника витяги з метрикальних книг Нагуєвич, каталогів василіянської школи, поліційного протоколу 1880 р.¹¹⁷

 

У Франковому фонді в ІЛ (Ф. 3), за відомостями довідкового видання, зберігаються: автографи листів Франка до Кобилецького та їх копії рукою Кобилецького¹¹⁸, листи Кобилецького до Франка 1898–1905 рр., а також без дати¹¹⁹, лист Кобилецького до НТШ 1926 р.¹²⁰, його лист до НТШ щодо передання матеріалів про Франка 1926 р.¹²¹, авторизований машинопис спогадів Кобилецького «Дещо о Франку» (без дати)¹²², автограф його спогадів «Дещо о Франку» 1926 р.¹²³

 

 

Меморіальні франкознавчі статті Кобилецького (1941–1942)

 

У замітці «Зошит Івана Франка», надрукованій у дрогобицькій газеті «Більшовицька правда» (1941. № 25. 31.І. С. 3; підпис: Др. Іван Кобилецький), автор згадав, що на початку 1890-х років (у ранішому спогаді про цей епізод зазначено: «1891 чи 1892 року»¹²⁴) директор Дрогобицької гімназії Олександер Борковський (був директором німецької вищої реальної гімназії у Дрогобичі в 1889–1895 рр.) запропонував Василеві Стефанику (навчався у гімназії в 1890–1892 рр.) упорядкувати архів, і Стефаник знайшов між паперами зошит зі шкільними роботами Франка з четвертого класу. «Ми, учні, з великим інтересом оглядали цей зошит», – свідчив Кобилецький. Зошит Стефаник забрав із собою. 1921 року, коли дрогобицьке «робітництво» відзначало п’яту річницю від смерти Франка й готувалося до видавання його непублікованих творів, Кобилецький написав до Стефаника, щоб з того зошита «дав що-небудь» до друку. Стефаник у відпису від 14 липня 1921 р. з Русова виклав зміст зошита (перелічив виконані учнівські завдання, з вельми похвальними коментарями вчителя польської мови та літератури Петра Париляка), а Кобилецький від себе додав, що з зошита «видно, як Франко, будучи ще учнем VI класу, проявляв своє велике обдаровання», зокрема «вже тоді він написав об’ємисту на 26 листів [аркушів. – Є. Н., О. Н.] дрібного письма віршовану драму» («Jugurta», зберігся автограф другої й третьої дії; опублікований у польському оригіналі [т. 23, с. 179–219, 382–383] та українському перекладі [т. 23, с. 220–253]), «також віршами і шкільний твір про прибуття Енея до Італії» («Podanie o przybyciu Eneasza do Italji»). Кобилецький висловив жаль, що «не вдалося одержати тоді від Стефаника цього зошита», хоча той запевняв, що «за гарантією» (очевидно, письмовим зобов’язанням про повернення) позичить його для «відбитків». Стефаник також зауважив: «Доки не буде існувати спеціальний інститут Франка в Галичині чи то на В[еликій] Україні, доси я задержу зшиток у себе». За словами Кобилецького, лист «написаний невідомо чиєю рукою, під ним лише підпис Стефаника власноручний» (цього Стефаникового листа Кобилецький опублікував у замітці вперше). Насамкінець Кобилецький висловив побажання «з’ясувати, де тепер» є шкільний зошит Франка. Нині цей зошит під назвою «Zadania polskie. Część druga, Jan Franko, VI klasy» (1873) зберігається у Франковому фонді в ІЛ (Ф. 3. Од. зб. 208). Лист до Кобилецького від 14 липня 1921 р. не відомий публікаторам Стефаникових листів – його не вміщено у сучасних виданнях його епістолярної спадщини¹²⁵.

 

 

На трактуванні письменника в публіцистично-літературознавчій статті «Життєва трагедія Івана Франка та 85-літня річниця його народження», оприлюдненій за підписом Др Іван Кобилецький у дрогобицькій газеті «Вільне Слово» за 15 серпня 1941 р.¹²⁶ (тобто вже за нацистської окупації), позначилися соціал-демократичні, національно-патріотичні та антирадянські погляди Кобилецького. Вважаючи, що «своєю життєвою трагедією перевищував Франко майже всіх великих людей світу», Кобилецький звертав увагу не так на «його родинну трагедію та <…> особисті болі», як на «ті трагічні моменти, які Він переживав з причини своєї суспільности». «Найкращими творами» Франкової «музи» називав соціально-викривальні (на робітничу тематику) й соціально-революційні тексти – «невмирущі» «Бориславські оповідання», «Boa Constrictor», «Борислав сміється», «Каменярі», «Вічний революцйонер», додавав до них історично-утопійну (в соціальному та національному сенсі) повість із князівських часів Галицької Руси «Захар Беркут». При цьому тенденційно утрирував конфлікт молодого письменника з нібито соціально «незрілим», ретроградним українським середовищем у Галичині:

 

«Цими творами, писаними кров’ю свого серця, не успів ще Франко приєднати до себе галицьких українців, які були незрілі ще, щоб зрозуміти і оцінити їх. По появі кожного з цих творів ще завзятіше цькує на нього українське суспільство Галичини»¹²⁷.

 

 

Мимохідь у статті критично зауважено також, що «зазнав Франко нагани від Драгоманова і дочекався назви “скакуна”»¹²⁸ (тобто того, хто перестрибує від одних політичних угруповань до інших). Однак урешті з цих колізій і боротьби Франко виходить звитяжцем:

 

«І на “службі у сусідів” [праця в газети «Kurjer Lwowski» від липня 1887 р. до 10 травня 1897-го. – Є. Н., О. Н.] знаходить він досить часу, щоб заопікуватись українською справою і довести свою боротьбу з українським назадництвом до повної перемоги. Та з часом надходить день його перемоги. Франко веде перед в українській літературі, критиці, мовознавстві й літературознавстві. Скінчились його “найми у сусідів” і розпочалась десятилітня творча праця»¹²⁹

(мається на увазі: від розриву з редакцією газети «Kurjer Lwowski» 10 травня 1897 р. до наглої хвороби наприкінці березня 1908 р., а це фактично десять років і десять з половиною місяців).

 

Водночас Кобилецький викривав «казенну» радянську фальсифікацію Франкової діяльности й творчости:

 

«Не минула Франка свого роду трагедія навіть у 25-літню річницю його смерти та 85-літню річницю його народження. З нагоди тих роковин створили в Києві 1939 р. ювілейний Франківський Комітет для відсвяткування роковин у цілій російській імперії. Мало появитись ювілейне видання творів Івана Франка у 25 томах, з чого 15 томів мусіли бути видрукувані до кінця 1940 р., а решта мала появитись перед ювілеєм. Ювілейний Комітет провів 2 або 3 відкриті засідання і за цілий час, аж до вибуху війни, шукав… за папером для друку творів І. Франка.

 

З цього виникла лише одна користь, що всі народи російської тюрми зацікавились Франком та стали перекладати його на свої мови. Дуже багато українців почали читати твори Франка та писати і друкувати свої зауваги до них. На жаль, між тими писаннями натрапляємо на речі лиш тут і там гідні уваги, а решта – це учнівські “задачі” з перекрученням фактів і ідей. В Дрогобичі в травні ц. р. по державних установах виголошувано доповіді про Франка більш або менш дотепні. Головне “казьонне Франківське свято” мало відбутись в серпні, в роковини народження. В цих “казьонних святах” ми, дрогобичани, не брали жодної участи і мусіли бути тільки пасивними глядачами, бо свою думку про Франка прилюдно висловлювати було дуже небезпечно»¹³⁰.

 

Насамкінець Кобилецький наголосив на потребі поширення Франкової творчости в нових умовах:

 

«Нашим святим обов’язком – негайно створити Ювілейний Комітет тут, в Дрогобичі, який має повести справу так, щоби голос його духа було чути скрізь: і по курних хатах мужицьких, по варстатах ремісницьких, по місцях недолі й сліз»¹³¹

(до «голосу духа» Франка достосовано вислів про «голос духа» «Вічного революцйонера» з його вірша «Гімн»).

 

22-ге число газети «Вільне Слово: Орган Українського Комітету в Дрогобичі», яке вийшло в день народження видатного земляка – 27 серпня 1941 р. (редактора не зазначено), містило до «85-річчя з дня народження Ів. Франка» під загальною назвою «Геніяльний письменник – провісник волі українського народу» статтю «Іван Франко» (с. 1–2, без підпису), «Пролог із “Мойсея”» (с. 1, підпис: Ів. Франко), статтю «Ів. Франко і У. Кравченко» (с. 5–6, підпис: Ол. Пар.). Чи причетний Кобилецький до цих публікацій – невідомо.

 

 

У багатій на цікаві факти статті Кобилецького «Культ Івана Франка серед робітництва Дрогобича», надрукованій у «Вільному Слові» за 6 січня 1942 р. (підпис: Написав Д-р Іван Кобилецький), акцентовано на тому, що від «початків» свого «організаційного вияву» «українське робітництво Дрогобиччини» ставилось до Франка

«з великим пієтизмом і пошаною як до свого великого Вчителя і Того, що своїми творами перший звернув увагу українському суспільству на життя і долю нашого робітництва».

 

Тому «до 40-річчя письменницької творчости» Франка «дрогобицьке робітництво» 1913 року заснувало «товариство» «Бібліотека ім. Івана Франка», яке за короткий час завдяки активній діяльності «стало вогнищем національної свідомости та школою організаційного життя». Зусиллями перших активістів було закуплено книжки до вжитку всіх членів товариства, до якого приєднувалися «щораз то нові ряди робітництва та навіть передміщанства». Кобилецький свідчив:

 

«Ця бібліотека українських книжок чимало причинилась до поширення національної свідомости серед дрогобичан та привчала цікавитись українськими справами і українським життям».

 

Тож із вибухом Першої світової війни «всі молоді члени цього товариства вступили до УССів, де відіграли визначну ролю». Після закінчення світової війни провід товариства відновив діяльність «Бібліотеки ім. Івана Франка», книгозбірня якого була знищена, і закупив «нові книжки різного змісту». Користуючись осідком у Дрогобичі «багатьох визначних артистів з київських театрів», які втекли «перед большевицькою навалою», було засновано при бібліотечному товаристві Український Театр ім. Івана Франка, який «виставляв найвизначніші п’єси світових драматургів» на доти небаченому в Дрогобичі «високім рівні». А в 5-ту річницю смерти письменника (1921) заходом товариства «Бібліотека ім. Івана Франка» утворено повітовий кооператив «Паперовий Базар ім. Івана Франка», який розпродав тисячі примірників дитячої літератури. Однак 1924 року польська влада позакривала всі українські робітничі організації в Галичині, зокрема «Бібліотеку ім. Івана Франка». На початку 1926 р. засновано в Дрогобичі «кружок» (культурно-освітнє товариство) «Робітнича Громада ім. Ів. Франка» й відзначено 10-ту річницю смерти письменника «величавою академією» та перейменуванням вул. Лішнянської на вул. І. Франка. Та й щороку після світової війни робітництво вшановувало день його смерти «величавими академіями і походами» дрогобицькими вулицями. 1935 року старанням «Робітничої Громади ім. Ів. Франка» на кошти, частково зібрані ще товариством «Бібліотека ім. Івана Франка», відкуплено від родини письменника (його брата Захара Франка) нагуєвицький «осідок», де він провів дитячі роки. Згадуючи це придбання, Кобилецький не втримався од нарікання, що багато кооперативів «з дуже некультурними дописками» повернули надіслані до них відозви давати грошові пожертви (причин таких відмов Кобилецький не розкрив, але можна здогадуватися, що ті кооперативи не хотіли мати діло із соціал-демократами, яких до того ж пов’язували – і небезпідставно – з галицькими комуністами). На придбаній садибі «робітництво» задумало спорудити «більший будинок, який мав служити за оселю для робітничих і селянських дітей» і водночас як «музей для пам’яток по Івану Франку», для чого було утворено товариство «Діточа оселя для робітничих і селянських дітей ім. Івана Франка». Воєводська влада у Львові розглядала статут товариства «понад два роки» й затвердила його щойно 1939 р., дозволивши розгорнути діяльність лише у Львівському й Тернопільському воєводствах, хоча заявники мали намір працювати також у «гірських околицях». Було обрано провід та інші керівні органи «Діточої оселі…», але «вибух німецько-польської війни та прихід большевиків спинив дальшу організаційну працю цього товариства»¹³².

 

Раніше в непідписаних кореспонденціях (із подання самих дрогобицьких соціал-демократів) львівські газети вже інформували про нагуєвицькі заходи. «Діло» за 22 січня 1936 р. під рубрикою «Відозви і комунікати» сповіщало: «За почином культурно-освітнього Т-ва “Робітнича Громада” у Дрогобичі і Головної Управи “Робітничої Громади” у Львові» 12 жовтня 1935 р. було проведено збір коштів і закуплено від Франкової родини в Нагуєвичах земельну ділянку з будинками, на якій колись стояла хата, де народився майбутній письменник, щоб там заснувати «дитячу оселю, захист і музей пам’яток». Контракт купна підписано 2 листопада 1935 р. Продовженням цього «комунікату» було звернення «комітету будови дитячої оселі ім. Ів. Франка і Головної Управи культурно-освітнього Т-ва “Робітнича Громада”» до «українського громадянства» з проханням надсилати грошові пожертви на сплату боргу Франковій родині¹³³.

 

Невдовзі потому львівська польськомовна сіоністська газ. «Chwila» за 28 травня 1936 р. повідомила, що «komitet dla uczccenia i utrwalenia pamięci Iwana Franki» («комітет для вшанування й утвердження пам’яті Івана Франка»), створений у Дрогобичі 1935 р. з ініціативи і старанням голови місцевої «Робітничої Громади» д-ра Рудольфа Скибінського, викупив у поетової родини землю, на якій стояла колись батьківська хата, і що на цьому місці постане «dziecięca kolonia robotnicza im. Iwana Franki, ochronka i muzeum jego imienia» («дитяча робітнича оселя ім. Івана Франка, захоронка та музей його імени»)¹³⁴.

 

За архівними відомостями, наведеними у статті Ігоря Чави, філія товариства «Робітнича Громада» була заснована в Дрогобичі 4 листопада 1925 р. після звернення майбутніх членів на чолі з Кобилецьким до Львівського воєводства 29 вересня 1925 р. 11 липня 1938 р. члени дрогобицького товариства на чолі з головою Володимиром Кашубою звернулися до повітового староства з проханням дозволити виготовлення і використання власного прапора «малинової краски з вишитими буквами» (українською мовою) «Робітнича Громада ім. І. Франка в Дрогобичі». На другому боці прапора мав бути олійний портрет Франка. Польська адміністрація не дала дозволу, мотивуючи відмову тим, що полотнище не відповідає законам, якими регульовано використання символіки. За аналізом І. Чави, заборону символіки зумовило те, що «Робітнича Громада» була пов’язана з УСДП та комуністами¹³⁵. Для І. Чави «доказом того, що “РГ” сповідувала комуністичну ідею, стало пізніше те, що в 1939 р. ця організація радо вітала радянські війська у Дрогобичі»¹³⁶.

 

А раніше 23 грудня 1937 р. голова Кобилецький та члени дрогобицького товариства «Опіка над українською робітничою дитиною ім. Івана Франка» (ймовірно, це зворотний переклад назви «Діточої оселі…» з польської на українську) передали через повітове староство в Дрогобичі до воєводства у Львові 4 примірники статуту з проханням його затвердити. Метою товариства було зорганізувати у Львівському й Тернопільському воєводствах дитячі вакаційні оселі й лікувальні заклади для дітей українських робітників і селян, віком від 5 до 15 років¹³⁷.

 

31 травня 1936 р. до 20-річчя пам’яті письменника Культурно-освітнє товариство українських робітників «Робітнича Громада» в Дрогобичі та інші українські робітничі соціал-демократичні організації уладили в Нагуєвичах Франкове Свято, запросивши на нього українські культурно-освітні й економічні установи та редакції часописів, а також польсько-єврейське культурно-освітнє соціалістичне Товариство Робітничого Університету (Towarzystwo Uniwersytetu Robotniczego – TUR, 1923–1948) та інші польські робітничі (соціалістичні та профспілкові) організації, насичені комуністичними та радянофільськими елементами. На цій урочистій академії численні галицькі (польські, єврейські та українські) радянофіли, соціалісти й комуністи влаштували «бешкет»: із бійкою відтіснили з площі невеликий гурт хлопців і дівчат, які під «жовто-блакитним прапором» співали гімн на Франкові слова «Не пора». Показовим був відвертий виступ якогось неназваного соціал-демократа, який розкрив справжню пропагандистську мету задуманої робітничої оселі в Нагуєвичах:

 

«Один промовець підкреслював значіння майбутньої оселі ім. Івана Франка, що має бути заснована дрогобицькою робітничою громадою в Нагуєвичах: її значіння буде в тому, що в ній виховуватись будуть і виростатимуть діти нашого народу під знаком червоного прапору».

 

Свято закінчилось співанням соціалістичних інтернаціональних гімнів. «Українських національних пісень, ані українського гимну не співано»¹³⁸. «Chwila» стисло констатувала: «W czasie uroczystości doszło do pożałowania godnych bójek między nacjonalistami ukraińskimi a komunistami <...>» («Під час церемонії відбулися гідні осуду бої між українськими націоналістами а комуністами <...>»)¹³⁹.

 

У виправдувально-пояснювальному листі від 10 червня 1936 р. до редакції «Діла» від імени Головної Управи «Робітничої Громади» Іван Квасниця (секретар), Порфир Буняк (голова) і Володимир Темницький запевняли, що соціал-демократи стоять на ґрунті «ідеї державної самостійности України», яку «УСДП перша на галицькому ґрунті» висунула [йшлося, очевидно, про книжку Ю. Бачинського «Україна irrеdenta (по поводу еміграції) : Суспільно-політичний скіц», Львів, 1895] і «за яку послідовно боролася й бореться», шанують символи цієї ідеї («жовто-блакитний прапор» і тризуб) і однаково засуджують як «вибрики націоналістів», так і «провокаційні виступи прислужників Москви», які «намагалися захвалювати большевицький рай на Україні»¹⁴⁰.

 

Згодом Кобилецький побіжно згадав «про некультурну авантуру в Нагуєвичах в роковини 20-ліття» смерти письменника у статті «Життєва трагедія Івана Франка та 85-літня річниця його народження» («Вільне Слово» за 15 серпня 1941 р.), однак винуватців тієї антигромадської акції не назвав¹⁴¹.

 

Його стаття «Заклик до українського громадянства в справі вшанування пам’яти І. Франка», підписана Д-р Іван Кобилецький, вийшла у «Вільному Слові» за 17 січня 1942 р. з коротенькою передмовою без назви за підписом Ред. (очевидно, Редакція, бо редактором був сам Кобилецький). У передмові зазначено, що Кобилецький, «голова Діточої оселя ім. Ів. Франка», «порушив дуже важливе питання – як ушанувати пам’ять Великого Каменяра»; «на бажання автора», редакція прохала «всі українські часописи передрукувати цю статтю» і висловитися щодо запропонованого «проєкту»¹⁴².

 

З огляду на торішнє неналежне – побіжне й аж надто скромне – відзначення 25-річчя від дня смерти і 85-річчя від дня народження письменника Кобилецький у цій статті запропонував перенести «Франківські ювілеї на 1842 р.» і

«відсвяткувати їх не так концертами та принагідними часописними статтями, але чимось більшим та тривалішим, а то виданням всіх його творів і створенням живого пам’ятника».

 

Тож Кобилецький висунув перед українською громадськістю грандіозне текстологічно-едиційне завдання: взятися за видавання «всіх творів» Франка, для чого

«негайно створити комітет зі знавців і товаришів Франка для редакції всіх Його творів, а передусім Його публіцистики, листів, наукових творів, а відтак красного письменства».

 

Текстологічні засади мали бути буквальні:

 

«видати усі ці твори в остаточній редакції самого Франка, не змінювати ані правопису, ані мови, <…> щоб кожний читач цих творів мав перед очима живого Франка, який постепенно підноситься вгору».

 

Про коментування текстів не йшлося. Щодо організаційної засади, то, на думку Кобилецького, «головна редакція <…> повинна перебувати у Львові», але «потрібно порозумітися з Києвом – може б[ути], Франківський Комітет приготовив щось до друку». Щодо фінансування проєкту Кобилецький висунув цікаву пропозицію, яку варто обміркувати й сьогодні:

«Кожне місто в Галичині хай візьме на себе кошти видання одного тому, а всі наші економічні установи по містах дадуть на таку ціль пайку, на них припадаючу».

 

В умовах війни цей проєкт був явно утопійний, бо на нього бракувало підготованих фахівців (сам Кобилецький не мав текстологічного досвіду), не було ні відповідних інституцій, ні коштів, та й, зрештою, самої історичної перспективи для видавання повного зібрання Франкових творів, яку могла відкрити лише власна українська державність, до того ж із високим рівнем культури й науки. Нереальною й недоцільною залишається й нині засада «не змінювати правопису», тобто буквально відтворювати різні правописи (етимологічний, фонетичний), які вживав Франко і якими, часто з волі редакторів, друковано його тексти (кулішівку, драгоманівку, желехівку, грінченківку, нині нечитабельну «ярижку» – тодішній офіційний правопис, використовуваний у підросійській Україні 1876–1905 рр., тощо). Фахівці та всі охочі знати, якими правописами писано й публіковано Франкові тексти, можуть користуватися першоджерелами та доступними електронними копіями.

 

«Другою не менше пекучою та дуже важною справою», вважав Кобилецький, є будівництво в Нагуєвичах на родинному місці Франка «оселі для дітей робітників і селян». Як запевняв Кобилецький, обраний перед війною «провід» «Діточої оселя для робітничих і селянських дітей у Нагуєвичах ім. Івана Франка» віддав придбану садибу й саме товариство «в руки Українського Громадянства для проведення в життя цього діла, а українське робітництво <…> прийде з усякою потрібною допомогою»¹⁴³.

 

У «Дрогобицькому Слові» франкознавчих статей Кобилецького – і взагалі дописів за його підписом – не з’явилося, лише в № 34 за 20 березня 1942 р. вміщено статтю «Франко про Шевченка» філософа й публіциста Володимира Левинського (*1880–†1953), його (Кобилецького) земляка (родом із Дрогобича) й однопартійця (члена УСДП).

 

Відкриття у Дрогобичі «Бібліотеки ім. Івана Франка» й вулиці «імени д-ра Івана Франка» (1913), утворення в цьому місті повітового кооперативу «Паперовий Базар ім. Івана Франка» (1921), культурно-освітнього товариства «Робітнича Громада ім. І. Франка в Дрогобичі» (1926), товариства «Діточа оселя для робітничих і селянських дітей ім. Івана Франка» (1939), заходи коло заснування в Нагуєвичах дитячого садка й меморіального музею Франка, а у Львівському й Тернопільському воєводствах – дитячих вакаційних осель і лікувальних закладів (1936–1939), проведення в рідному селі письменника до 20-річчя його пам’яті Франкового Свята (1936) – це все відбувалося зусиллями місцевих діячів УСДП. При цьому їхні ініціативи з ушанування Франка були по-партійному політичними й тенденційними, здійснюваними з пропагандистською метою – заручитися підтримкою насамперед українських робітників, на яких вони, відповідно до соціал-демократичної ідеології, прагнули спиратися, хоча й не ігнорували селян, які в українському суспільстві становили більшість. І перед Першою світовою війною, і в міжвоєння соціал-демократи, особливо дрогобицькі, зокрема один з їхніх провідників Кобилецький, силкувалися ідеологічно «привласнити» Франка й нав’язати суспільству його образ як насамперед соціального й навіть соціалістичного письменника та громадсько-політичного діяча. При цьому вони нехтували Франковою еволюцією, різко негативним ставленням його як зрілого (вершинного) й пізнього мислителя до соціал-демократичної ідеології та політики.

 

Таким чином, УСДП ще перед Першою світовою війною започаткувала ідеологічні соціалістичні маніпуляції з Франковою творчістю – тобто те, що згодом у Радянській Україні та цілому Радянському Союзі стало звичною системною і цілеспрямованою (відповідно до панівної «марксистсько-ленінської» ідеології) практикою комуністичної влади та підпорядкованих їй освітніх, культурних і наукових інституцій.

 

Щоправда, галицькі соціал-демократи 1920–1930-х років не були однорідні. Власне, Кобилецький, як і Володимир Старосольський, належав до правого крила УСДП, яке негативно ставилося до соціалістичних експериментів у Радянському Союзі, до репресивного більшовицького режиму й облудної радянської пропаганди, зокрема до згортання українізації, а натомість посилення російського шовінізму. Не приймав Кобилецький і радянського препарування Франкової діяльности й творчости. Був щирим шанувальником Франка, проте й сам далі виокремлював у його літературній спадщині ранні твори на бориславсько-робітничу й соціально-революційну тематику, хоча водночас наголошував на конечній потребі зібрати й видати всю його писемну спадщину. Не оминаючи соціального спрямування Франкової творчости, Кобилецький у франкознавчих публікаціях 1941–1942 рр. акцентував уже й на її національній патетиці, а також на національно-патріотичній ролі дрогобицьких товариств, заснованих соціал-демократами й названих ім’ям найвизначнішого краянина.

 

 

____________________________________

 

¹ Горак Роман. Франкова Ясениця-Сільна. Львів : Апріорі, 2015. С. 36.

² Там само. С. 34–36.

³ Докладно див.: Нахлік Євген, Нахлік Оксана. Евген Косевич: за українську державність і університет // ZBRUČ. URL. Розміщено: 13.08.2020; Нахлік Євген, Нахлік Оксана. Іван Франко в долі Евгена Косевича (*1875 – †1914) // Садиба Франка : наук. збірник заповідника «Нагуєвичі». Нагуєвичі ; Дрогобич : По́світ, 2021. Книга друга. С. 13–60.

⁴ Горак Р. Франкова Ясениця-Сільна. С. 36–37.

⁵ Нижанковський Зенон. Суд і адвокати Дрогобича // Дрогобиччина – земля Івана Франка. Ню-Йорк ; Париж ; Сидней ; Торонто, 1973. Т. 1. С. 577.

⁶ Див. оголошення: Вільне Слово. 1941. № 13. 6 серп. С. 5; № 17. 15 серп. С. 4; 1942. № 18. 11 лютого. С. 4.

⁷ Горак Р. Франкова Ясениця-Сільна. С. 37.

⁸ Кобилецький Ів. Де-що про Франка // Іван Франко : Збірник. Книгоспілка, [1926]. С. 301.

⁹ Кобилецький І. Мої спомини про Івана Франка // Світ. 1926. Ч. 11/12. 15 червня. С. 14.

¹⁰ Кобилецький Ів. Де-що про Франка. С. 301.

¹¹ Там само. С. 302.

¹² Там само. С. 303.

¹³ Мороз Мирослав. Літопис життя і творчості Івана Франка : у 3 т. Львів : Артос, 2016. Т. 2 : На вершинах : 1887–1899 / наук. ред. Олена Луцишин. С. 212, № 1279.

¹⁴ Також див.: Там само. С. 322–327.

¹⁵ Кобилецький Іван Вас. Причинки до біографії Івана Франка і мої спомини про Него // ЦДІА, м. Львів. Ф. 640. Оп. 1. Спр. 8. Арк. 10.

¹⁶ Мороз М. Літопис життя і творчості Івана Франка. Т. 3. С. 16–23.

¹⁷ Див. його автобіографічного листа до Кирила Студинського від 5 лютого 1941 р.: Горак Роман. Щедрий дарунок сільського вчителя Михайла Воробця // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. 2012. Вип. 11. С. 90.

¹⁸ Кобилецький Ів. Де-що про Франка. С. 302.

¹⁹ Кобилецький І. Мої спомини про Івана Франка. С. 14.

²⁰ Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України [далі – ІЛ]. Ф. 3. Од. зб. 1610. С. 197–199.

²¹ Вѣче въ Дрогобичи // Дѣло. 1896. Ч. 30. 9 (21) лютого. С. 2. Докладніше: Wiec w Drohobyczu // Kurjer Lwowski. 1896. Nr. 52. 21 lutego. S. 2 (без підпису). У бібліографічних покажчиках Франкових публікацій це повідомлення в газеті «Kurjer Lwowski» не зареєстровано, хоча він міг бути його автором, бо зазвичай писав для цієї газети звіти про народні віча.

²² Кобилецький Ів. Де-що про Франка. С. 302.

²³ Кобилецький Іван Вас. Причинки до біографії Івана Франка і мої спомини про Него. Арк. 13.

²⁴ Кобилецький Ів. Де-що про Франка.

²⁵ VII Зъїздъ украиньско-радикальнои партіи у Львовѣ // Дѣло. 1898. Ч. 239. 27.Х/8.ХІ. С. 3.

²⁶ Семий з’їзд русько-української радикальної партії // Громадський Голос. 1898. Ч. 24. 1.ХІІ. С. 185. Також див.: Нахлік Євген. Віражі Франкового духу : Світогляд. Ідеологія. Література. Київ : Наукова думка, 2019. С. 152–154.

²⁷ Девятий зйізд русько-укр. радикальноі партіі: 17-ого і 18-ого грудня 1899 року // Громадський Голос. 1900. Ч. 3 і 4. 1 і 15.ІІ. С. 26–27. Також див.: Нахлік Є. Віражі Франкового духу. С. 220–223.

²⁸ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1631. С. 6–7.

²⁹ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1611. С. 215–216.

³⁰ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1614. С. 147–149.У публікації обидва листи хибно датовано 1900 р.: Баран Галина. Листи Якова Олексовського до Івана Франка // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. 2013. Вип. 13. С. 425–426.

³¹ Про Михайла Кобилецького див.: Горак Р. Франкова Ясениця-Сільна. С. 100–101, 114.

³² Кобилецький Ів. Де-що про Франка. С. 302–303.

³³ Кобилецький Михайло. Спомини про Івана Франка // Спогади про Івана Франка / упорядкув., вст. ст., прим. О. І. Дея. Київ : Дніпро, 1981. С. 31–32.

³⁴ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 873. С. 6.

³⁵ Там само. С. 7.

³⁶ Німилович Леся. О. Іван Валюх // Пристай Богдан. 150 славних українців Дрогобиччини. Дрогобич, 2012. С. 18–19.

³⁷ Етноґрафічний збірник / видає Наукове товариство імени Шевченка. 1901. Т. 10 : Галицько-руські народнї приповідки / зібрав, упорядкував і пояснив др. Іван Франко. Вип. 1 : (А–Відати). С. VIII.

³⁸ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1610. С. 475–477.

³⁹ Там само. С. 485.

⁴⁰ ЦДІА, м. Львів. Ф. 401. Оп.  1. № 61. Арк. 209; Дей О., Мороз М. Автографи Івана Франка у львівських архівах та бібліотеках // Архіви України. 1966. № 3. С. 89.

⁴¹ Бібліографія Записок Наукового товариства імені Шевченка. Томи І–CCXL : 1892–2000 / укладач Василь Майхер. Львів, 2003. С. 610.

⁴² Кобилецький Іван Вас. Причинки до біографії Івана Франка і мої спомини про Него. Арк. 15.

⁴³ Матеріяли до історії гал. руського шкільництва в рр. 1801–1848 / Подав Др. Іван Франко // Збірник Історично-фільософічної секції Наукового товариства імени Шевченка. Львів, 1902. Т. V : Матеріяли до культурної історії Галицької Руси XVIII і XIX віку, зібрані Мих. Зубрицьким, Юр. Кмітом, Ів. Кобилецьким, Ів. Е. Левицьким і Ів. Франком, видані під редакцією Івана Франка. С. 175.

⁴⁴ Там само. С. 257.

⁴⁵ Там само. С. 253–254.

⁴⁶ Там само. С. 254.

⁴⁷ Там само. С. 254–255.

⁴⁸ Там само. С. 255–257.

⁴⁹ ІЛ. Ф. 3. № 1631. С. 16–17.

⁵⁰ Там само. С. 17.

⁵¹ Там само. С. 18.

⁵² Там само. С. 19.

⁵³ Горак Р. Франкова Ясениця-Сільна. С. 28–29.

⁵⁴ Див. його автобіографічного листа до К. Студинського від 5 лютого 1941 р.: Горак Роман. Щедрий дарунок сільського вчителя Михайла Воробця. С. 90.

⁵⁵ Глібовицька Ольга. «Життєпис учителя, з котрого одну картину взяв Іван Франко, як тему до написання п’єси “Учитель”» // Там само. С. 119.

⁵⁶ Там само. С. 121. Докладніше про П. Левицького див.: Там само. С. 119–121. Спогади датовані 5 травня 1941 р. (Там само. С. 129).

⁵⁷ Мороз М. Літопис життя і творчості Івана Франка. 2017. Т. 3: 1900–1916 / наук. ред. Євген Пшеничний. С. 159, № 888.

⁵⁸ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1631. С. 16.

⁵⁹ Кобилецький Ів. Де-що про Франка. С. 303.

⁶⁰ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1631. С. 8, 10.

⁶¹ Там само. С. 9..

⁶² Там само. С. 8. Реальність (польс. realność) – тут: нерухомий маєток, нерухомість.

⁶³ Там само. С. 10–13.

⁶⁴ Там само. С. 14–15.

⁶⁵ Дзюбан Роман. Невідомі листи Івана Франка до Целестини Журавської-Зиґмунтовської // Україна модерна. Київ ; Львів, 2006. С. 184–186.

⁶⁶ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1634. С. 85–87.

⁶⁷ Між змістом і датуванням цих листів є хронологічна неузгодженість. За змістом Франків лист, датований в автографі «Львів 10/ІІ 906» (ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1161), – це відпис на листа Ратальського, датованого в цитованому автографі: «В Дрогобичи 4.3.906». На конверті Франкового листа поштові штемпелі нечіткі, конверт листа Ратальського не відомий.

⁶⁸ Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника. Відділ рукописів. Ф. 29 (М. Возняка). Од. зб. 647. Переповідаємо за: Мороз Мирослав. Автобіографічний елемент у ліричній драмі Івана Франка «Зів’яле листя» // Записки НТШ. Львів, 1990. Т. 221 : Праці Філол. Секції. С. 118.

⁶⁹ Див., зокрема, листи Целіни до Франка 1912-го і 1914 р.: Горак Роман. Листи Целіни Зигмунтовської до Івана Франка // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. 2003. Вип. 3. С. 339–342.

⁷⁰ Кобилецький Іван Вас. Причинки до біографії Івана Франка і мої спомини про Него. Арк. 15.

⁷¹ Дрогобич // Дїло. 1913. Ч. 171. 4 серпня н. ст. (22 ст. ст. липня). С. 6; рубр.: Оповістки.

⁷² Див.: Орлевич Ірина, Середа Остап. Народні доми в Галичині // Наше Слово. 2011. № 12. 20 берез.; Те саме // Наше Слово. URL. Розміщено: 17.ІІІ.2011.

⁷³ Dr. Kobyłecki... // Tygodnik Drohobycki : Organ niezawisły. 1913. Nr. 34. 23 sierpnia. S. 2. Rubryka: Personalia.

⁷⁴ Бирчак Вол. Спогади про І. Франка // Літературно-науковий Вістник. 1926. Т. XC. Книжка VII–VIII : За Липень – Серпень. С. 240.

⁷⁵ Бирчак Вол. Спогади про І. Франка. С. 241.

⁷⁶ Obchód jubileuszowy ku czci Iwana Franki... // Tygodnik Drohobycki: organ niezawisły, polityczno-społeczny i literacki. 1913. Nr. 40. 4 października. S. 2. Rubryka: Z powiatu.

⁷⁷ Ibidem. Nr. 38. 20 września. S. 1.

⁷⁸ Obchód jubileuszowy ku czci Iwana Franki... S. 2.

⁷⁹ Ibidem.

⁸⁰ Кобилецький Ів. Де-що про Франка // Іван Франко : Збірник / за заг. ред. І. Лакизи, П. Филиповича, П. Кияниці. Книгоспілка, [1926]. С. 295–303.

⁸¹ Кобилецький І. Мої спомини про Івана Франка // Світ : ілюстрований журнал. 1926. Ч. 11/12. 15 червня. С. 13–15.

⁸² Кобилецький Ів. Де-що про Франка. С. 296.

⁸³ Там само. С. 295.

⁸⁴ Там само. С. 296.

⁸⁵ Там само. С. 298.

⁸⁶ Там само. С. 298.

⁸⁷ Там само. С. 299.

⁸⁸ Там само. С. 299.

⁸⁹ Там само. С. 300.

⁹⁰ Там само. С. 301.

⁹¹ Там само. С. 301–303.

⁹² Там само. С. 303.

⁹³ Грицак Ярослав. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856–1886). Київ : Критика, 2006 (див. «Покажчик імен»).

⁹⁴ Примітки // Іван Франко : Збірник. Книгоспілка, [1926]. С. 322.

⁹⁵ Текст спогаду: *_**. «Панщизняний хліб» // Там само. С. 304.

⁹⁶ Текст спогадів: Спомини Петра Берегуляка про Івана Франка // Там само. С. 313–318.

⁹⁷ Там само. С. 318.

⁹⁸ Там само. С. 318–319.

⁹⁹ Там само. С. 313.

¹⁰⁰ Там само. С. 318.

¹⁰¹ Там само. С. 319.

¹⁰² Там само.

¹⁰³ Горак Роман. Друзі з Добрівлян. Львів : ЗУКЦ, 2010. С. 22, 24–28, 36, 51–57.

¹⁰⁴ Там само. С. 22, 36, 50, 56, 58–60, 62–65.

¹⁰⁵ Галушко М. Правда // Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст. : Історико-бібліографічне дослідження. Львів, 2007. Т. 1 : 1812–1890 рр. С. 220.

¹⁰⁶ Докладніше: Чапельський В. Листи до Миросі : Спомини про рід Чапельських // Чапельський В. Я любив їх усіх. З минулого Дрогобиччини / упорядкув., літ. редагування, післям. Романа Пастуха. Дрогобич : Відродження, 1997. С. 149–160.

¹⁰⁷ Горак Р. Друзі з Добрівлян. С. 35, 36, 40–47.

¹⁰⁸ Наталія з Чапельських Яворська // Діло. 1923. Ч. 75. 6 липня. С. 4.

¹⁰⁹ Кобилецький Іван Вас. Причинки до біографії Івана Франка і мої спомини про Него // ЦДІА, м. Львів. Ф. 640. Оп. 1. Спр. 8. 16 арк.

¹¹⁰ Там само. Арк. 1.

¹¹¹ Там само. Арк. 5.

¹¹² Там само. Арк. 2.

¹¹³ Там само. Арк. 9.

¹¹⁴ Там само. Арк. 13–14.

¹¹⁵ Вороний М. Перші зустрічі з Іваном Франком // Спогади про Івана Франка / упоряд., вступ. сл., прим. М. І. Гнатюка. 2-ге вид., доп., перероб. Львів : Каменяр, 2011. С. 378.

¹¹⁶ Кобилецький Іван Вас. Причинки до біографії Івана Франка і мої спомини про Него. Арк. 14.

¹¹⁷ Возняк М. Матеріяли до життєпису Франка (З додатком двох недрукованих його автобіографій) // За сто літ. Матеріяли з громадського й літературного життя України ХІХ і початків ХХ століття. Київ, 1927. Книга перша. С. 166, 167, 169.

¹¹⁸ Путівник по фондах відділу рукописів Інституту літератури. Київ : Спадщина, 1999. С. 444–445. У «Покажчику імен» прізвища Кобилецький І. немає, сторінки, на яких фактично згадано його ініціал та прізвище (І. Кобилецький) і які стосуються фонду 3 (Франкового), віднесені до прізвища Кобилецький Ю. С. (Там само. С. 444–445, 452, 470, 480, 481, 500).

¹¹⁹ Там само. С. 452.

¹²⁰ Там само. С. 470.

¹²¹ Там само. С. 480.

¹²² Там само. С. 481.

¹²³ Там само. С. 500.

¹²⁴ Кобилецький Ів. Де-що про Франка. С. 302.

¹²⁵ Стефаник В. Зібрання творів : у 3 т., 4 кн. Івано-Франківськ : Місто НВ, 2020. Т. 1, кн. 2 : Листи / ред. і упоряд. тому Євген Баран. 599 с.; Стефаник В. Листи : 1900–1936. Харків : Фоліо, 2022. 220 с.

¹²⁶ Кобилецький Іван. Життєва трагедія Івана Франка та 85-літня річниця його народження // Вільне Слово : Орган Українського Комітету в Дрогобичі. 1941. № 17. 15 серп. С. 3–4.

¹²⁷ Там само. С. 3.

¹²⁸ Там само.

¹²⁹ Там само. С. 4.

¹³⁰ Там само.

¹³¹ Там само.

¹³² Кобилецький Іван. Культ Івана Франка серед робітництва Дрогобича // Вільне Слово : Часопис для Дрогобиччини і Самбірщини. 1942. № 3/4. 6 січ. С. 4.

¹³³ Дитяча оселя, захист і музей пам’яток Ів. Франка у Нагуєвичах // Діло. 1936. Ч. 15. 22 січня. С. 6.

¹³⁴ Wielki drohobyczanin // Chwila : Dziennik dla spraw politycznych, społecznych i kulturalnych. Wydanie wieczorne, 1936. Nr. 537. 28 maja. S. 8.

¹³⁵ Чава І. С. Українські громадські організації та товариства міжвоєнного Дрогобича // Гуманітарний журнал. Дніпропетровськ, 2014. № 1/2. С. 89–90.

¹³⁶ Там само. С. 90.

¹³⁷ Там само. С. 91–92.

¹³⁸ Профанація памяти Івана Франка. Жалюгідні інциденти на Франковому Святі в Нагуєвичах // Діло. 1936. Ч. 122. 4 червня. С. 3–4.

¹³⁹ Wielkie uroczystości ku czci Iwana Franki w jego wsi rodzinnej // Chwila : Dziennik dla spraw politycznych, społecznych i kulturalnych. Wydanie wieczorne, 1936. Nr. 541. 2 czerwca. S. 6.

¹⁴⁰ Audiatur et altera parі. Свято в Нагуєвичах в освітленні українських соціял-демократів. (З листів до Редакції) // Діло. 1936. Ч. 133. 17 червня. С. 4.

¹⁴¹ Кобилецький Іван. Життєва трагедія Івана Франка та 85-літня річниця його народження // Вільне Слово. 1941. № 17. 15 серп. С. 4. Огляд кореспонденцій про цю подію в українській пресі за червень – липень 1936 р. див.: Медвідь Ігор. Пророк чи єретик? Релігійний світогляд Івана Франка та його взаємини з духовенством. Львів : Видавництво Українського католицького університету, 2023. С. 357–366.

¹⁴² Ред. [Передмова до:] Кобилецький Іван. Заклик до українського громадянства в справі вшанування пам’яти І. Франка // Вільне Слово : Часопис для Дрогобиччини і Самбірщини. 1942. № 7. 17 січ. С. 2.

¹⁴³ Кобилецький Іван. Заклик до українського громадянства в справі вшанування пам’яти І. Франка. С. 2.

 

 

26.09.2023