До 170-річчя від дня народження
(*17 вересня 1853 – †26 січня 1915)
Хоча замолоду Михайло Павлик читав «Маніфест комуністичної партії» Маркса й Енґельса та «Капітал» Маркса, усе-таки вже тоді він став прибічником не марксистської доктрини комунізму, а драгоманівської теорії громадівського соціалізму.
У передньому слові «Від Редакції» до свого раннього перекладу брошури німецького та австрійського соціолога Альберта Шефле (Schäffle, *1831–†1903) «Що таке соціалізм» (Громадський Друг. 1878. № 1, вийшов 7 квітня)¹ Павлик і Франко звертали увагу читачів на те, що
«автор – німець і стоїть на полі німецького соціалізму, німецької “Social Demokratische Partei”, котра признає більше-меньше централістичну основу соціально-демократичної держави (Volksstaat [буквально: народна держава. – Є. Н.]). От через те д-р Шефле говорить трохи звисока про т. зв. “анархістів, або бакуністів”, себто про французьких і російських соціалістів федерально-громадського напрямку, котрі вийшли з новіщої, прудонівської і післяпрудонівської, школи соціалізму (після 1848 р.), подібно тому, як думка німецького соціаль-демократичного Volksstaat вийшла з луїбланівського державного комунізму, що панував в думках соціалістів-французів до повстаня 1848 р.»².
З цих слів видно, що вже тоді молоді Павлик (24-річний) і Франко (21-річний), певно, під впливом Драгоманова, схилялися до «прудонівської і післяпрудонівської школи соціалізму» і критично ставилися до німецької соціал-демократичної ідеї «народної держави», похідної від доктрини «державного комунізму» французького соціаліста Луї Блана. В тому-таки вступному слові було обіцяно подати «короткий образ і думок громадівців-федералістів в статті звісного географа Елізé Реклю з французького місячника “Le Travailler” (“L’évolution légale et l’anarchie”)»³. Ішлося про статтю «Законний розвиток і анархія» французького географа, соціолога й теоретика анархізму Елізé Реклю.
Показовим є розлогий лист Павлика (підписаний псевдонімом М. Ткаченко) від 23 червня 1879 р. до редакції газети «Карпатъ» (виходила щотижня в Унгварі, тепер Ужгород), яку редактор о. Николай Гомичков, професор релігії в Унгварській гімназії, за допомоги брата, письменника, журналіста й культурно-освітнього діяча Александра Гомичкова силкувався видавати російською літературною мовою, хоча насправді виходило російсько-українське язичіє⁴. Павлик не лише спонукував редакторів газети «писати мовою угорсько-руського хлопа, про него і для него»⁵, а й полемізував із публіцистом А. Ф. Кимаком, який у статті «Угрорусскій народъ и соціалисты» (Карпатъ. 1879. № 18) радив, як переповідав Павлик, «пояснити мужикам шкідливість соціалістичної науки і тим відвернути їх від соціалізму»⁶. Натомість Павлик, начитавшись комуністичної та соціалістичної літератури, наївно переконував, наче «боротьбу націоналістичну» «веде між собою майже виключно інтелігенція всіх народів» (мав на увазі «панів»-експлуататорів) за землі й фабрики, а
«Мужики ж, робітники фабричні й мозкові [тобто розумової праці. – Є. Н.], а особливо ці остатні, вже й тепер не думають починати війну з-за народностів, а вже й поготі[в] не подумають на будуще, коли першим допадеться в руки вся земля, другим всі фабрики, а третим – можливість для їх праці задля просвіти народу, зближення, полагоди і, вконець, в далекій будучности, зілляня всіх живих мов і народностів – в одну живу, розуміючу себе массу – р о з у м н и х л ю д е й»⁷.
Понад те, «просвічений» соціалістичною та комуністичною ідеологією, Павлик твердив, що «головна ідея Христова <…> – це р і в н і с т ь у с і х л ю д е й»⁸ і що «в в е с ь у с т р і й п е р ш и х х р и с т і а н с ь к и х ц е р к о в, або г р о м а д, був наскрізь ко м м у н і с т и ч н и й : ніхто не мав нічо свого, а все було спільне» (як, мовляв, і згодом «м і ж п о п а м и п о м о н а с т и р я х м а є т о к і ж и т є ї х б у л о с п і л ь н е, значить – к о м м у н і з м! Мало того, такий коммунізм по монастирях є ще й тепер <…>»). Тож, за пропагандистською аргументацією Павлика,
«й Христос, і єго перші ученики – к о м у н і с т и й р е в о л ю ц і о н е р и, незгірші від теперішних нігілістів і соціалістів, тілько що ці остатні більше вміють від перших і подають уже людім певніщі способи для їх рівности: н а у к у, с п і л ь н і с т ь з е м л і, ф а б р и к і п р а ц і н а н и х, і з а т и м с п і л ь н і с т ь п р а ц і ф і з и ч н о ї й д у х о в о ї»⁹.
Водночас Павлик заспокійливо просвіщав клерикальну та консервативну редакцію тижневика «Карпатъ», аби не вжахалися відразу далекосяжного радикалізму:
«Тілько ж не бійтеся, між коммунізмом і соціалізмом велика різниця: к о м м у н і з м з н а ч и т ь с п і л ь н о м а т и, с п і л ь н о ж и т и й с п і л ь н о с п о ж и в а т и “дари божі”; а с о ц і а л і з м значить: с п і л ь н о мати те, на чім і чим що робиться (землю, фабрики, машини й т. п.) і с п і л ь н о працювати; споживати ж і жити можна й осібно, як хто захоче»¹⁰.
Заспокоїв, що називається...
Павлик говорить мовою соціалістичних і комуністичних доктрин. Він реферує, ретранслює, переповідає прочитане. Відмінності між соціалізмом і комунізмом викладає (спрощено) за марксистським ученням, але чи погоджується з тим, що ці сконструйовані соціальні лади – це два послідовні, неминучі й бажані етапи історичного майбутнього – попередній та наступний, із листа не видно. Проте зрозуміло, що, полемізуючи з Кимаковою критикою «будущої держави соціалістичної» і пояснюючи, що таке «соціалістичний порядок» (лад), Павлик пропагує, властиво, громадівський соціалізм Драгоманова: «“соціалістична держава” – се тілько с а м і р о б і т н и к и», тобто, як уточнює автор листа, фізичні та розумові трудівники, які виконують «потрібну всій громаді роботу», зокрема «вчительство, писательство й т. и. (тілько не попівство й т. и.), причім одні й другі будуть робити руками й головою напереміну», притому
«робити тілько то, що їм самим захочеся, не будуть мати над собою ніякого начальства (сами собі будуть начальством), а тілько платних урядників, котрих г р о м а д а може скинути кождого часу, скоро їй не подобаються, й вибрати з-межи себе урядників нових»¹¹.
Насильницька «народна держава» Маркса й Енґельса виелімінована з цього бачення «соціалістичного порядку» й замінена анархістською державою Драгоманова.
А вже за кілька років Павлик прямо виступив із публічною критикою марксистської доктрини соціалістичної держави, випередивши в цьому років на тринадцять Франка, який розгорнув у пресі свою критику комунізму та соціал-демократизму щойно в 1896–1907 рр., коли побачив, що марксизмом-енґельсизмом необачно й легковажно захоплюються нові покоління галицькоукраїнських і наддніпрянських соціалістів-радикалів (особливо такі завзяті й талановиті галичани, як В’ячеслав Будзиновський і Юліян Бачинський) і що обабіч кордону відбувається шкідливе для українського визвольного руху становлення української соціал-демократії (17 вересня 1899 р. колишні члени Русько-української радикальної партії Ю. Бачинський, Семен Вітик, Микола Ганкевич, Роман Яросевич та ін. заснували Українську соціал-демократичну партію Галичини і Буковини, яка стала автономною національною секцією Соціал-демократичної робітничої партії Австрії). А Павлик уже в некролозі «Karol Marx», опублікованому 10 квітня 1883 р. (без підпису) у львівській соціалістичній робітничій газеті «Praca. Dwutygodnik poświęcony sprawom klas pracujących» (виходила польською мовою), скритикував організаторський, вождівський «деспотизм Маркса», зауваживши, що «Карл Маркс, особисто, не здобув симпатії у соціалістів через нав’язування іншим своєї думки, нетерпиме до жодних закидів <…>»¹². Марксовій централістичній концепції побудови держави Павлик протиставив драгоманівську соціалістично-федералістичну концепцію, а заодно з погляду інтересів української та інших пригноблених націй піддав критиці Марксів план унітарної всесвітньої держави. Наведу ці Павликові роздуми у своєму перекладі ширше, позаяк вони маловідомі, на відміну від Франкової критики марксизму-енґельсизму, вже досить часто цитованої та спопуляризованої від кінця 1980-х років дотепер. Павлик доводив:
«<...> деспотизм Маркса логічно випливає з його плану майбутньої суспільної організації. Його ідеалом була оперта на соціалістичних засадах н а р о д н а д е р ж а в а – Volksstaat, тобто зорганізований як панівна верства пролетаріат, робітники; держава, заснована на чисто централістичних засадах, згідно з якими всі були би змушені діяти за одним і тим самим планом не інакше як суто поліційними розпорядженнями панівної партії народної держави, що вочевидь заподіювало б шкоду особистості, громадам, робітничим колективам і цілим народам. Далеко кориснішим із цього погляду є федеративний соціалістичний план майбутньої суспільної організації, згідно з яким земля і фабрики мають бути також власністю громад і трудових колективів, однак за кожною особистістю і кожним товариством залишається право п о в н о ї с в о б о д и д і я л ь н о с т и, праці у своїй сфері; а спільна діяльність і утворення окремих <…> держав має ґрунтуватись на добровільній згоді, на вільному зв’язку, федерації трудових громад і товариств. А централістично-соціалістична народна держава Маркса, на нашу думку, є просто утопією, адже, цілком послідовно, вона повинна б охоплювати в одній державі усіх трудящих, тобто цілий світ мав би творити одну народну державу й усі мали би слухати команди центральної Ради! Навіть якщо б узяти за основу такої народної держави менші обшири світу, а саме держави, які тепер існують або можуть існувати в недалекому майбутньому, а властиво, панівні в них нації, то й у такому разі серед людности, а особливо серед пригноблених націй, цей план ніколи не знайде підтримки. Він може бути привабливим тільки для всіляких сучасних централістичних держав або течій, а отже, для держави німецької, російської, французької, історичної Польщі тощо. Сам Маркс також до такої міри підпав під свої централістичні плани, що до останньої хвилини закликав зі своїми прихильниками: “Хай живе (історична) Польща!” – зовсім не зважаючи на те або, може, не знаючи про те, що цей заклик не означає нічого іншого, як тільки: “Хай живуть польські вищі верстви в Україні, Литві й Білорусі, які визискують люд український, литовський і білоруський, що проголошує право на свою землю і, як не крути, х о ч е м а т и п о в н у с в о б о д у д і я л ь н о с т и… А в російських і німецьких соціалістів відомий заклик Маркса: “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!” – фактично може бути замінений закликом: “Народи російського і німецького царства, змосковлюйтеся і германізуйтеся!” – а це почасти наслідок того, що під словом “край” Маркс розумів д е р ж а в у, а н е н а р о д, н а ц і ю. А оскільки марксівські ідеї централістичного соціалізму є привабливі для Німеччини, про це свідчать німецькі соціал-демократи й урядовий соціалізм Ласаля – Бісмарка. (Ласаль із цього погляду є лише учнем Маркса.)
Також унаслідок цього пригноблені народи – а таких є більшість – найправдоподібніше, підуть в іншому напрямі, й сучасні робітничі товариства повинні для власної користи остерігатися марксівських централістичних планів і способів дії, а охоче діяти в напрямі б і л ь ш з г і д н и м і з з а с а д а м и с в о б о д и, до якої ж бо має провадити соціалізм, – у напрямі в і л ь н о г о з в’ я з к у осіб, громад, товариств, народів і повної свободи їх думки й дії, тобто власне в напрямі, що його Маркс не міг знести!»¹³
Такі настановчі думки Павлика вельми суголосні тим засадам, на яких нині будуються демократичні держави світу та Європейський Союз у цілому.
На цей некролог відгукнувся полемічною статтею «Federalistyczna krytyczność w polskiej skórze» («Федералістична критичність у польській шкірі») (у женевському журналі: Przedświt. 1883. Nr 16) польський соціаліст Вітольд Пекарський (Piekarski, *1857–†1909), який того-таки року видав у Женеві у своєму польському перекладі та власним накладом «Маніфест комуністичної партії» (зі своїми невеличким вступом, примітками та життєписами Маркса й Енґельса)¹⁴. Павлик відповів йому в двотижневику «Praca» полемічною статтею «Po raz pierwszy i ostatni» («Уперше й востаннє»), що її подавав як вступну, редакційну (без підпису). У ній закидав польським соціалістам у Женеві «неувагу до фактичного стану того краю, на який прагнуть впливати» (тобто Галичини), і заявляв:
«<...> інтернаціоналізм, власне, нічим іншим бути не може, як тільки вільним союзом о к р е м і ш н и х народностей, побудованим на основі якнайповнішої автономії кожної з цих народностей, а отже, мусить починатися передусім із визнання відрубности й урівноправнення кожної народности [розрядка, підкреслення і жирний шрифт – у першодруці (лише замість підкреслення там курсив). – Є. Н.]».
Відтак Павлик знову піддав критиці державний централізм Маркса, слушно наголосивши на його неприйнятності не лише у сфері міжнаціональних відносин, а й у сфері економіки:
«У нашій статті про Маркса ми виявили також, що централізація назагал несумісна з інтернаціоналізмом і що Маркс сам відступив од первісних федеративних засад “Інтернаціоналу”, що спричинило розірвання стосунків окремих робітничих секцій з Марксом та його прихильниками, а далі й занепад “Інтернаціоналу”. Тепер додамо, що організаційні плани Маркса, оперті на централізації влади й спрямовані на те, щоб насиллям та указами згори творити й регулювати суспільно-економічний лад, прямо суперечать цілій його економічній теорії, яка, власне, виявляє, що виробничий процес, будучи основою суспільної та економічної організації, не залежить і не може залежати від волі й наказу окремих осіб або груп»¹⁵.
Звісно, значною мірою вплинула на Павлика і Франка драгоманівська критика марксизму, здійснювана в 1880-х – першої половини 1890-х років із засад позитивістської філософії історії. У заувагах 1891 р. до питань, винесених на другий з’їзд РУРП, Драгоманов спростовував ідеологічні положення марксистського вчення про матеріальне виробництво та класову боротьбу як рушійні сили історії та про почергову зміну класових диктатур (рабовласників, феодалів, буржуазії та пролетаріату):
«<…> матеріялістична метафізика Маркса в прикладі до соціальних наук не може мати монополії на назву наукового соціалізму, а надто в наші часи, коли всяка метафізика, ідеалістична, як і матеріялістична, витісняється з позитивної науки. Думка, що історія є тілько процес економічний, є тілько матеріялістична перелицьовка думки ідеалістичних метафізиків, що історія є проява абсолютного духа. Так само думка, що історія є зміна диктатур клясових, є перелицьовка думки, що історія є зміна гегемоній національних. Позитивна історична наука показує, що історія є процес складний, в котрому економіка робить тілько частину і що цивілізація є процес інтернаціональний і інтерклясовий, хоч вона й кінчиться, певно, тим, що не буде кляс, а може, й національностів»¹⁶.
Прочитавши ще в рукопису ці критичні нотатки, одержані від Драгоманова, Франко у відпису йому від 31 серпня 1891 р. зазначив, що провадить спільно «з П[авли]ком суперечки з нашими марксівцями в тім же дусі, а не раз і тими самими аргументами, як і в Ваших увагах» [т. 49, с. 292] (під «нашими марксівцями» мав на увазі «молодих» соціалістів-радикалів).
***
Коли ці мої павликознавчі роздуми вже були написані, я натрапив в Інтернеті на дотичну до них статтю професора Токійського університету Казуо Накая (Nakai, Накай) – відомого японського історика й політолога, радянолога, славіста й україніста, зокрема шевченкознавця (до речі, 24 жовтня 2023 р. йому виповнюється 75 років)¹⁷. Це стаття «Михайло Павлик: до проблеми некрологу на смерть Маркса», надрукована українською мовою ще 2013 р.¹⁸
Казуо Накай піддав критиці закиди радянських дослідників Павликові за некролог «Karol Marx», зауваживши з докором, що навіть у праці Ярослава Грицака Павликова критика Маркса «була витлумачена негативно»¹⁹. Грицак закинув Павликові, що він у некролозі «звинуватив основоположника наукового соціалізму… у польському шовінізмі!». Мовляв, «навіть Драгоманов» назвав Павликову статтю «нетактовною і помилковою»²⁰.
За спостереженням японського історика, Павликова критика марксизму «містила два пункти. Перший – це критика централізму, другий – критика “історичної Польщі”»²¹. Якщо взяти до уваги ще й наступну публікацію Павлика з критикою марксизму (полемічну статтю «Po raz pierwszy i ostatni», про яку Казуо Накай не згадав), то варто уточнити стосовно першого пункту, що це була критика насильницького державного централізму та унітаризму, соціал-демократичного розуміння інтернаціоналізму не як вільного, рівноправного розвитку націй, а як «добровільної» національної (великодержавної) уніфікації та асиміляції. А загалом висновок японського україніста переконливий:
«<…> в некролозі на смерть Маркса нема ані нерозуміння, ані помилок Павлика щодо суті марксизму. Його критика Маркса й марксизму цілком правильна й коректна»²².
Стосовно того, що Павлик визнав «нетактовність» своєї статті і що «на це також вказав Драгоманов», Накай зауважив, що
«“нетактовність” не означала ані помилкового бачення, ані нерозуміння, а тільки некоректність, не доречну в некролозі. Критика Маркса в некролозі – це, мабуть, справді нетактовно»²³.
Очевидно, японський дослідник мав на увазі Павликове пояснення у листі до Драгоманова від 29 червня 1883 р.:
«Що ж до безтактности статті “Pracy” про Маркса, то у Львові тілько два інт[еліґентні] соц[іялісти] казали міні, що взагалі не слід перед робітниками розріжняти цент[ралізм] від федералізму, не слід виступати протів першого, так як це, мовляв, не педагогічно – чого, звісно, ми признати не можемо»²⁴, –
не погоджувався Павлик. Із цього його висловлювання випливає, що під «безтактністю», яку закидали йому львівські соціалісти, вони (а за ними й він сам) мали на оці не некрологічну некоректність, а ідеологічну «непедагогічність» – недоцільність у газеті для робітників «розріжняти цент[ралізм] від федералізму» (чого Павлик, однак, не брав на свій карб). А в примітці 1910 р. до публікації цього листа він зацитував з «новинки» Драгоманова «Из Przedświta» (Вольное Слово = La Parole Libre. Женева, 1883. № 60. 1 мая) його вислів щодо «бестактной и местами ошибочной статьи “Pracy” о Марксе»²⁵. Який смисл укладав Драгоманов в означення «бестактной» – залишається гадати, а під закидом «местами ошибочной» він розумів, найпевніш, не інтерпретаційні, а фактографічні неточності у Павликовій статті. Щодо них Павлик виправдовувався у тому самому листі:
«Невірности ж в статті вийшли з-за того, що, як я не бивсь, а годі було дістати у Львові <…> тих книжок, котрих міні було потрібно»²⁶.
Показово, що в другій антимарксівській статті («Po raz pierwszy i ostatni») Павлик посилив звинувачення на адресу Маркса в підміні раніше задекларованого інтернаціоналізму несумісною з ним «централізацією влади» як тотальним способом організації суспільства.
Відтворюючи логіку Павликових думок, Накай доводить, що вони ведуть до висновку:
«Марксизм – це ідеологія для “історичної” або ж великої нації, це ідеологія централізму й антифедералізму. Українській нації не по дорозі з марксизмом, з погляду якого українці Галичини мали б злитися з Польщею, а українці Наддніпрянщини – з Росією. Лозунг марксизму “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!” фактично означає для українців не що інше як те, що “українці в Наддніпрянщині русифікуються собі, а українці в Галичині зпольщуються собі!” Геополітичне становище й політична ситуація України між Польщею й Росією унеможливлюють українцеві бути марксистом. Павлик тільки просто й чітко вказав на цей факт»²⁷.
Щоправда, найближча перспектива після антимарксівських публікацій Павлика (1883 року) виявилася інакшою: у 1890-х – на початку 1900-х років саме українські марксисти (соціал-демократи за політичними поглядами) Ю. Бачинський, В. Будзиновський та ін. обстоювали ідею утворення самостійної української держави і на IV з’їзді РУРП, що відбувся у Львові 28–29 грудня 1895 р., домоглися внесення до партійної програми формулювання про «повну самостійність політичну русько-українського народа»²⁸.
На цей парадокс звернув увагу Франко в рецензії 1896 р. на книжку Бачинського «Україна irredenta (по поводу еміґрації). Суспільно-політичний скіц» (Львів, 1895), яка вийшла на початку 1896 р.:
«змаганя» «русько-українських соціальдемократів та “консеквентних” марксістів» «погодити космополітичні доктріни соціальної демократії з українським націоналізмом, марксівський “матеріалістичний світогляд” – з даними української історії – се вельми займаючий образ ферментації <...>»²⁹.
А через десять років на засіданні Історично-філософічної секції Наукового товариства імени Шевченка, що відбулося 15 січня 1906 р., Франко зреферував зміст політико-публіцистичної розвідки Михайла Лозинського «Погляди Маркса, Енґельса, Лібкнехта на відбудованє Польщі», після чого її визнано «вартою друку»³⁰ (невдовзі того ж року вийшла у Львові окремою брошурою «Маркс – Енґельс – Лібкнехт про відбудованє Польщі»). У рефераті Франко знову вказав на суперечність між поглядами на «польсько-українське питанє» «теоретиків соціяльної демократії» Маркса, Енґельса й Лібкнехта, які обстоювали відбудову Польщі в історичних кордонах, що поширювалися також на Правобережну Україну, і державницькою ідеєю їхніх українських послідовників, соціал-демократів (передусім Миколи Ганкевича, з яким полемізував автор реферованої праці). Франко схвально відгукнувся стосовно того, що Лозинський
«підносить, що в соціяльно-демократичних кругах усе ще покликуються без застережень на Маркса, Енґельса та Лібкнехта, від чого не роблять виїмку й українські соціяльні демократи, які рівночасно виступають із постулятом самостійної України, і виказує недоладність такого безкритичного повторюваня слів учителів учениками»³¹.
Так Франко, по суті, прозірливо розвивав Павликову думку про те, що за тогочасних історичних умов, у яких опинився бездержавний український народ, спроби поєднати марксистську доктрину з національним державотворенням приречені на провал. Хід історії України впродовж 1917–1991 рр. підтвердив слушність Павликових і Франкових застережень щодо неефективности і шкідливости марксистського державного централізму і пророчих попереджень Лозинського та Франка про теоретичну недоладність і практичну неможливість симбіозу марксизму й українського самостійництва.
_______________________
¹ Авторство перекладу: Павлик М. Спис творів Івана Франка за перше 25-ліття єго літературної діяльности : 1874–1898. Львів, 1898. С. 5; Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. (1876–1895) / зладив Михайло Павлик. Чернівці, 1910. Т. ІІ. (1876–1878). С. 295. Як зазначено в примітці до публікації перекладу, його зроблено за четвертим виданням «Die Quintessenz des Socialismus» («Квінтесенція соціалізму») (Ґота [місто в Німеччині, земля Тюринґія], 1878) (Шефле А. Шчо таке соціалізм? / Дра Альб. Шефле // Громадськиj Друг. 1878. № 1. С. 14).
² Від Редакціjі // Там само. С. 15.
³ Там само.
⁴ Ґабор В. Карпатъ // Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст. : Історико-бібліографічне дослідження. Львів, 2007. Т. 1 : 1812–1890 рр. С. 271–276.
⁵ Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. (1876–1895) / зладив Михайло Павлик. Чернівці, 1910. Т. ІІІ. (1879–1881). С. 26.
⁶ Там само. С. 27, 30, 34.
⁷ Там само. С. 36.
⁸ Там само. С. 37.
⁹ Там само. С. 38.
¹⁰ Там само. С. 39.
¹¹ Там само. С. 32.
¹² Karol Marx // Praca. 1883. Nr 6. 10 kwietnia. S. 21 (без підп.). Тут і далі переклад з польської Є. Нахліка. Авторство: Михайло Павлик : бібліографічний покажчик / уклад. В. Т. Полєк, П. Г. Баб’як. Львів, 1986. С. 14. № 40. Підстава – зізнання Павлика у примітці 1910 р. до його листа від 29 червня 1883 р. до Драгоманова: «Статю в “Pracy” про Маркса написав я, критикуючи небіжчика за централізм» [Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. (1876–1895) / зладив Михайло Павлик. Чернівці, 1910. Т. IV. (1882–1885). С. 207–208].
¹³ Karol Marx // Praca. 1883. Nr 6. 10 kwietnia. S. 21.
¹⁴ Marx K., Engels Fr. Manifest komunistyczny. 1847 / K. Marx i Fr. Engels ; Przełożył Witold Piekarski. Genewa, 1883. 32 s.
¹⁵ Po raz pierwszy i ostatni // Praca. 1883. Nr 7. 29 kwietnia. S. 25.
¹⁶ Драгоманов М. Уваги до Квестіонару для ІІ. зйізду руско-украйінских радикалів / М. Драгоманов // Народ. 1891. Ч. 19. 15 л.[атинського] вересня. С. 262–263.
¹⁷ Ісаєвич Я. Д. Нака́ї (Nakai) Казуо // Енциклопедія історії України. Київ : Наукова думка, 2010. Т. 7 : Мл–О. С. 164; Бондаренко Іван. Нака́й Кадзуо // Шевченківська енциклопедія : в 6 т. Київ, 2013. Т. 4 : М–Па. С. 426–427.
¹⁸ Накай К. Михайло Павлик: до проблеми некрологу на смерть Маркса / Казуо Накай // Odysseus. 2013. № 3. С. 1–7. URL і URL. Відвідано: 1.10.2023.
¹⁹ Там само. С. 3.
²⁰ Грицак Ярослав. «…Дух, що тіло рве до бою…» : Спроба політичного портрета Івана Франка. Львів : Каменяр, 1990. С. 89.
²¹ Накай К. Михайло Павлик: до проблеми некрологу на смерть Маркса. С. 5.
²² Там само.
²³ Там само. С. 6.
²⁴ Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. Т. IV. С. 208.
²⁵ Там само. С. 207–208.
²⁶ Там само. С. 208.
²⁷ Накай К. Михайло Павлик: до проблеми некрологу на смерть Маркса. С. 6.
²⁸ Бачинський Ю. Як я видавав «Українську еміграцію» : Зразок культури «Українського Піємонту» з початку ХХ-го вік. Львів : Накладом «Ради», 1930. С. 10–12; Будзиновський В. Ексгумация і новий похорон // Дїло. 1912. Ч. 82. 13. н. ст. цьвітня (31. ст. ст. марта). С. 2–3.
²⁹ Франко Ів. Ukraina irredenta // Житє і Слово. 1895. Т. 4. Кн. 6. С. 480. Шосте число журналу за 1895 р. вийшло наприкінці весни 1896 р. (див. аргументацію: Нахлік Є. Віражі Франкового духу : Світогляд. Ідеологія. Література. Київ : Наукова думка, 2019. С. 217).
³⁰ «Др. Франко зреферував розвідку д. М. Лозинського п. н. “Погляди Маркса, Енґельса, Лібкнехта на відбудованє Польщі”, яку признано вартою друку» (Засїданя секцій. Засїданя історично-фільософічної секції // Хроніка НТШ. 1906. Вип. 2. № 26. С. 4).
³¹ [Франко І.] Зміст праці д. М. Лозинського // Там само. С. 5.
05.10.2023