ВІД ЗБРУЧА ТА ДНІСТРА ДО ШПРЕЕ
«Надзвичайно кумедно спостерігати за тим, як на вулиці зустрічаються двоє старших огрядних чоловіків, які тримають портфелі під пахвою та раптом з байдужим виразом обличчя викидають перед собою праву руку зі скрученими від артриту пальцями».
Так описує нацистське привітання поляк граф Антоній (Антоні) Собанський (Antoni Marian Henryk Sobański, 1898–1941), який був свідком такої картини в Берліні саме тоді, коли подібні щоденні вуличні практики лише почали ставати нормою.
Автор цих рядків, який мав славу екстравагантного світського лева, дещо вітруватого гомосексуаліста, беззаперечного ерудита та англофіла, здобув собі ім’я в міжвоєнній Варшаві серією репортажів для популярної газети «Wiadomości Literackie» (укр. «Літературні новини»). У них він описував атмосферу добре знайомої йому Німеччини, яка стрімко змінювалася після приходу до влади в ній націонал-соціалістів. 1934 року у видавництві «Rój» друком вийшов перший наклад збірки розповідей журналіста, яка дещо згодом була доповнена «Нюрнберзькими враженнями» 1936 року. Уже з самої назви книги «Cywil w Berlinie» (укр. «Цивільний у Берліні», або ж «Цивільна людина у Берліні») можна було зрозуміти, як саме Собанський намагався підкреслити свою скромну роль мирного спостерігача-обивателя під час перебування у столиці країни, в якій невідступно прокидався войовничий дух, спраглий до повернення втраченої гідності та реваншу за приниження поразки у світовій війні.
Антоній Мар’ян Генрик Собанський (1898–1941)
Антоній Собанський народився 1 травня 1898 року в родинному маєтку Собанських в Ободівці на Поділлі. Він походив із заможної шляхетської родини та був наймолодшим із трьох дітей у сім’ї графа Міхала Марії Собанського та його дружини графині Людвіки Марії Собанської з дому Водзіцьких. У 1905 році вся родина переїхала до Варшави, а після 1917 році втратила розкішний Ободівський палац, який на своєму малюнку зображував Наполеон Орда.
Наполеон Орда. Палац Собанських в Ободівці. Рисунок олівцем, домальований аквареллю. 1871–1873 рр. Національний музей у Кракові.
У 1919 році Антоній був призваний до польської армії, де він брав участь у радянсько-польській війні як радист і перекладач. Між 1922 і 1925 роками Антоній Собанський вивчав різні гуманітарні науки та філософію в стінах Варшавського університету, втім формальної вищої освіти йому здобути так і не вдалося. Приблизно в цей самий час молодик успадкував від свого стрийка маєток у Гузові неподалік Варшави та невеликий цукровий завод. Разом із частими відвідинами Лондона, де Собанський мав квартиру, та таким-сяким утриманням маєтностей Антоній вів активне громадське життя у Варшаві. Там він потрапив до середовища ліберальної творчої богеми, добре знався зі скамандритами та приятелював із міжнародними дипломатами. До речі, один із них, генеральний консул Великої Британії у польській столиці Френк Сейвері називав Собанського однією з найцікавіших постатей у місті, тоді як визначний польський прозаїк попереднього століття Вітольд Гомбрович обдарував його титулом «дивака, який, як циган, не любив сільського життя та традицій», а натомість вирішив повністю зануритися в розмаїті кола митців та інтелігенції, фактично «позбувшись так спадку й довівши до сказу своїх незліченних тітоньок». Про нього тепло і з захопленням відгукувалися Ярослав та Марія Івашкевичі (дружина літератора Анна, на відміну від доньки Марії, не почувала до молодого франта такої симпатії), Антоній Слонімський, Ірена Кшивіцька, Зоф’я Налковська, Чеслав Мілош та інші.
Що ж так імпонувало в особі Антонія Собанського його сучасникам?
Хоча й дружина Ярослава Івашкевича відзначала, що Собанського навряд чи можна було назвати красенем, він усе ж володів деякими беззаперечними перевагами – наприклад, був високим і пластичним, мав бездоганне почуття такту, проте міг бути іронічним, ба навіть ущипливим, якщо ситуація вимагала дотепності. Він був комунікабельним космополітом і знав шість мов, а також був дуже глибоко інтегрованим у світ культурного та соціально-політичного життя провідних європейських країн. Саме ця інтегрованість, уміння порівнювати та звертати увагу на деталі допомагали йому бути проникливим та вдумливим обсерватором. Рисою, однак, яка страшенно подобалася одним та дратувала інших, була його неабияка, як на той час, екстравагантність в одязі, яка майже рівною мірою заслуговувала на епітети «елегантний» від одних та «дивакуватий» від інших.
«Він завжди одягався оригінально, наприклад, міг одягнути сорочку в крихітні зелені квіточки, що було чимось надзвичайним і водночас таким, що абсолютно суперечило правилам, адже всі чоловіки носили тоді білі сорочки, у кращому разі з якоюсь непомітною смужкою. На ногах у нього могли бути південноамериканські сандалі», – згадує про нього донька Ярослава Івашкевича Марія.
«Тоньо», як його називали знайомі та близькі, завжди намагався уникати необдуманих та категоричних суджень, що аж ніяк не робило з нього конформіста. У поправілій по смерті Пілсудського Польщі він самовіддано захищав євреїв і переконував, що жодні спроби вичавити їх із соціально-економічного життя країни не принесуть успіху та процвітання. Він сперечався із затятими прихильниками ідеї виселення євреїв на Мадагаскар, але водночас не поспішав декларувати своєї прихильності під час Громадянської війни в Іспанії ані республіканцям (як це робив інший тодішній зірковий репортажист Ксаверій Прушиньский), ані тамтешнім анархістам (чим був тоді зайнятий публіцист Єжи Борейша).
За своє недовге життя Собанський написав лише три повноцінні книги й декілька нарисів.
1929 роком датується скромний літературний дебют автора під назвою «18 років?» (пол. «18 lat?»), де автор згадує про своє дитинство, навчання пілотної справи у варшавському товаристві «Авіата», перші вдалі та невдалі публічні польоти на німецько-австрійському літаку «Etrich Taube», які відбувалися в різних місцинах (від Вінниці та Ананьєва на Одещині до Самарканда в сучасному Узбекистані).
Уже перед самісінькою смертю у своїй книзі «Дитинство в трьох країнах», написаній в еміграції у Лондоні 1940 року, Антоній Собанський ще раз згадає Україну, назвавши її першою країною, яку «він ніколи не забуде», зокрема через її багату природу та чарівні краєвиди над Збручем і Дністром. Була ще книга «Святвечір у Сан-Філіпе», де Собанський розповідав про свої враження від Сполучених штатів та Мексики, проте лише його magnum opus «Цивільний у Берліні» зуміла зрештою потрапити до антології польської репортажистики.
Цивільний у Берліні
Хорватське видання репортажів Собанського (Видавництво Disput, 2021 рік) та німецьке видання книги «Цивільний у Берліні», яке отримало назву «Новини з Берліна» (Nachrichten aus Berlin, Видавництво Rowohlt TB, 2009).
З огляду на рівень дослідженості теми приходу нацистів до влади в наш час книгу Собанського, на перший погляд, навряд чи можна назвати відкривчою. Проте її безсумнівний привілей, який вона надає своїм читачам, полягає в правдоподібному відтворенні атмосфери, у якій відбувається раптова соціальна трансформація, увазі до неочікуваних деталей, пронизливих і гострих коментарях оглядача найвпливовішого тогочасного культурницького видання.
«Нацисти також не сидять склавши руки, коли справа доходить до збору коштів: чи то в нічному клубі, чи то в ресторані, чи то в кафе – скрізь до столика до тебе може підійти похмурий чоловік з ультравойовничим виглядом і запропонувати купити листівку із зображенням фюрера. З першого разу це вражає та вимагає певної громадянської мужності, щоб не погодитися на подібну угоду. Хоч я й не побачив у цьому жодного сліду примусу, але якби я мав семітські риси обличчя, то, їй-богу, поїхав би з Берліна з десятками зображень фюрера».
У своїх репортажах 1933–1936 років, написаних чи то з вулиць та кав’ярень міста над Шпрее, чи то з партійного з’їзду НСДАП в Нюрнберзі, Собанський часто вживає слова «гітлерівська» або «національна революція».
Він уже тоді чітко відчував у повітрі запаморочливий масовий шал і жагу до насилля, які тільки зростатимуть разом із роздмуханням ресентименту німецького народу й осмілінням його амбіцій.
Репортажист мало не відразу дав пояснення обраній ним назві збірки. Собанський описує засилля на вулицях міст парамілітарних організацій, строкатих мундирів і демагогії, у гучних викриках якої тонула багата німецька культура. Попри глибоку обізнаність у ній та свою прихильність до неї, журналіста дратують панівні механічність, нарочитість і вузьколобість, нахабне втручання у сферу приватного та всеохопне обожнювання Гітлера. Собанському не просто незрозуміле таке захоплення – воно йому є чужим, ба навіть дещо комічним. Фюрера репортер називає «Його Пересічністю Вождем», продаж сувенірів із його зображенням сприймає як страшний несмак, а друк партійних світлин і фото самого диктатора майже на всіх шпальтах німецьких видань як деградацію преси, яка уподобилася радянській пропаганді та впала неспівставно нижче від рівня газет італійських фашистів.
Собанський пише про уніфікацію не тільки стилю одягу, а й культури – від упровадження єдиного готичного шрифту (хоча потім, 1941 року, фрактура була остаточно заборонена нацистами) до насадження одного типу дівчачих зачісок à la Lorelei.
«13-річна донька мого доброго друга зазнавала в школі знущань із боку однокласників через своє єврейське походження, про яке вона до того часу взагалі нічого не знала. Вона дуже страждала від того, що хоча й відчувала себе німкенею, її все одно ніхто не збирався сприймати німкенею. Я приходжу до її матері на чай, вона раптом вбігає у вітальню та радісно каже: "А я зможу одягатися гарно, не так суворо, як усі дівчатка, і завжди бути шикарною, бо я єврейка і мені це можна". Еврика!»
Поляк сумує через закриття найоригінальніших берлінських закладів, де багаті берлінці (серед яких так, було багато євреїв) із шиком тратили свої гроші та весело проводили час. Описує, як на місці вишуканих ресторацій відкривалися так звані Штурмлокалі (Sturmlokale), де за довгими столами в атмосфері братерства, мрій про велике майбутнє розпивали пиво та їли прецлі члени зловісних у такому близькому майбутньому організацій Stahlhelm, SS, SA.
Разом із Собанським читачеві доводиться пожалкувати про те, що джаз, який з очевидних причин не був надто популярним серед верхівки НСДАП, зник тоді з репертуару берлінських кнайп. Дізнатися про фатальні репертуари берлінських театрів та усміхнутися щодо кількості анекдотів і бувальщин, які було не дуже безпечно оприлюднювати.
«Я дивлюся на репертуари театрів. Адже в Берліні театри завжди були такими цікавими, такими сміливими в піднятті найболючіших тем і в боротьбі зі забобонами. Я бачу, що цьому прийшов кінець. Ну, мабуть, не вистачає акторів і режисерів, адже серед них було так багато євреїв. А що в галузі музики? Манія Вагнера! Два оперні театри гратимуть Вагнера лише протягом цілого місяця. Можливо, це триватиме ще довше. Програму друкують лише на місяць.
Промовистою картиною театрального життя є те, що сталося після того, як Рейнгардт пішов у відставку і виїхав до Австрії. Преса наполегливо заявляла, що Німецький театр (Deutsches Theater) і надалі залишатиметься першою сценою Німеччини – звісно, тепер навіть на значно вищому рівні, бо більше не перебуватиме під єврейським впливом. Першим вогником стала якась патріотична п’єса про Ельзас. Рецензенти шаленіли від захвату, але через три дні її зняли з репертуару. Глядацька зала була порожньою, а вистава виявилася просто жалюгідною. Ось такою є жорстока правда».
Він детально описує заклики до примусу жінок народжувати все більше та більше майбутніх воїнів, успішні замахи на верховенство права й судочинство, впровадження змін в освіті та сегрегації. До речі, деякі з його мальовничих етюдів столичного берлінського життя відрізняються від наших уявлень про ті події (згадаймо хоча б сцену зі спаленням книг на Опернплятц, як її закарбував Собанський).
«Так, це правда, що 10 травня спалювали книги, але також правдою є і те, що тоді, коли я думав про Ґете, то один знайомий мені офіціант з кафе на Унтер-ден-Лінден, звідки я спостерігав за процесією, що передувала цьому жахливому аутодафе, запитав мене голосом, приглушеним не від страху, а від сорому, чи коли-небудь ще цивілізована нація покривала себе такою ганьбою».
Проте крім атмосфери часу й місця, які блискуче відтворені в книзі, її важливим лейтмотивом є несприйняття Собанським права сили, соціального цькування та расистського вивищування над іншими.
«...Чи справді революція обов’язково має бути дуже страшною? Мабуть, так. ... Для тих, для кого кров починається з убивства кількох тисяч людей, одиничні випадки (насилля) в Німеччині можуть здаватися навіть підбадьорливими, майже як вид бездоганно білої дівочої спочивальні. Якщо ж на захист тези про "безкровність" радянського режиму ми наводимо доказ існування таборів для політичних або квазіполітичних в’язнів на Соловецьких островах, то, звичайно ж, і в Німеччині є натовпи, зосереджені в Зонненбурзі, Оранієнбурзі та багатьох інших таборах і тюрмах. Вони теж будуть заледве здатні шепотіти про свою долю: "Ми живі, так, ми ще трошечки живі". Тому що людина, вдаючись до мисливської термінології, – це дичина маленька. Важливою є не перша куля, а останній постріл».
Звісно, можна додавати все нових штрихів до портрета Собанського та епохи народження нацистського монстра, свідком якого він став, можна перераховувати й інші цікаві фрагменти твору, який 1940 року (за рік до смерті автора на чужині) було внесено до списку «ворожої до Німеччини, шкідливої та небажаної польської літератури», опублікованого адміністрацією Генерал-губернаторства. Однак важливим тут є інше: непередаване відчуття того, ніби з тобою в затишному купе нічного потягу якийсь кмітливець ділиться своїми приватними спостереженнями (у яких поєднання моторошності та мудрості бадьорить не гірше залізничної кави). Повірте, воно вартує того, аби цю книгу прочитати.
Щоправда, наразі вона доступна лише польською, німецькою та хорватськими мовами, тоді як книги про самого Собанського є польською, німецькою та іспанською. Отож українське видання книги – це поки справа майбутнього. Проте хоча й нині не відомо, коли саме це станеться, хто перекладатиме «Цивіла...» та якими будуть оформлення книги й приміток у ній, можу закластися, що прем’єра буде гучною, а книга якщо не стане бестселером, то принаймні знайде багато своїх вдячних читачів, як це трапилося в Польщі, де вона була віднайдена на початку ХХІ століття в архіві та потім перевидана декількома тиражами.
Антоній Собанський не був пророком (його віра в людство виявилася вищою від його побоювань, тому він був певен, що конфлікти напередодні Другої світової війни вдасться залагодити мирно). Його складно назвати навіть алармістом (як і, втім, етиком-моралістом), проте сильним боком його зауваг та пересторог є те, що він не шукав жодних виправдань народові, у життя якого поринув. Навпаки, «Цивільний у Берліні» імпліцитно підіймає питання колективної відповідальності та дозволяє її читачеві (хоч і на прикладі інших історичних обставин) чітко розгледіти, як суспільства, що потребують когось такого, як Гітлер чи Сталін, Ленін чи Путін, урешті-решт їх знаходять, а обивательська мовчанка, збайдужілість тих, хто не визначився або сумнівається, перетворюється на зброю, що за мить позбавлятиме життя не гірше, ніж справжня.
Переклад українською фрагментів тексту: Ігор Усатенко
08.09.2023
Ігор Усатенко, кандидат історичних наук, журналіст української редакції Польського агентства преси
