«Лягти за край свій – любо і почесно»

 

Рівно сто років тому відбувся вікопомний бій під Крутами, якому судилося стати помітною віхою в новітній історії України. Перебіг подій, зі всіма нюансами, відомий історикам із різних джерел, хоч у свідомості «широких мас» оповитий легендами. Все ж не будемо його тут переповідати.

 

 

На олтар нашої свободи свої життя поклала «неопірена» молодь (юнкери-юнаки, студенти, гімназисти). Їхня жертва не була марною. Їхній подвиг став певним символом, який переріс у легенду, у міф.

 

Якби розбудова українського війська йшла, як належно, можна було б уникнути зайвих жертв. Та й узагалі весь хід української історії за більш метикуватої влади міг би піти іншим, далеко кращим шляхом. Але ж, як відомо, історія не терпить умовного способу. Сталося те, що сталося.

 

Є традиція покладати вину за все, що тоді сталося, на соціалістичних діячів Центральної Ради (за дотепним висловом Євгена Юлія Пеленського, вони скидалися на «нешлюбну дитину Карла Маркса з вродливою і темпераментною українською молодицею»), хоч інших політиків Наддніпрянська Україна тоді не мала. У будь-якому разі рятувати Українську Народну Республіку в ті січневі дні 1918 року, щоби зупинити більшовицьку навалу зі Сходу хоч на деякий час, щоби виграти той же час для укладення миру в Бересті, довелося героїчним юнакам.

 

Інфографіка Українського кризового медіа-центру

 

 

Про підготовку до відправки студентів у Крути і про перебіг бою залишив автентичні спогади галичанин Ігор Лоський (17-літнім юнаком у складі Студентського куреня Січових Стрільців він брав участь у бою під Крутами, де був тяжко поранений) у статті «Крути» («Поступ», Львів, 1929, ч. 2). Загалом з українського боку у бою під Крутами брало участь близько шести сотень чоловік. Чисельність ворожих частин досягала 5-6 тисяч.

 

Листівка О.Климка (1936)

 

 

Витримавши бій, українське військо відступило, забравши вбитих і поранених. У полон до більшовиків потрапила лише одна студентська чота, розвідувальний звід (до тридцяти бійців), який у сутінках заблукав і втрапив у ворожу пастку. Наводять і конкретніше число – 27 чоловік, яких більшовики, після знущань і катувань, розстріляли.

 

Вже згаданий Ігор Лоський так про це згадує:

«Трупи розстріляних під Крутами більшовики кинули просто до ями, але, після відходу останніх, дооколичні селяни поховали їх за християнським звичаєм і на могилі поставили хрест. Пізніше, коли українці вернулися до Києва, тіла замучених викопали і привезли до Києва. 18 березня, в самий розквіт запашної весни, прибула з Крут сумна валка. Тяжко було між тими мерцями віднайти рідних, друзів, знайомих... А на слідуючий день потягнувся з двірця сумний похід. Лише за кількома трунами не було нікого, крім товаришів по шкільній лаві і зброї – це були гімназисти-галичани, які своєю кров’ю принесли жертву на вівтар української соборності».

 

Сучасний пам'ятник на Аскольдовій Могилі

 

 

На поховальній церемонії виступив Михайло Грушевський, який зацитував Горація: «Dulce et decorum est pro patria mori» («Солодко та почесно – померти за батьківщину»; у перекладі Андрія Содомори цей рядок із другої оди «До римського юнацтва» третьої книги Горацієвих од виглядає так: «Лягти за край свій – любо і почесно»).

 

 

На це відгукнувся Павло Тичина віршем «Пам’яті тридцяти»:

 

На Аскольдовій Могилі

Поховали їх –

Тридцять мучнів-українців,

Славних молодих...

 

На Аскольдовій Могилі

Український цвіт! –

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

 

На кого посміла знятись

Зрадника рука?

Квітне сонце, – грає вітер

І Дніпро-ріка...

 

На кого завзявся Каїн?

Боже, покарай!

Понад все вони любили

Свій коханий край.

 

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих.

На Аскольдовій Могилі

Поховали їх.

 

Потім героям Крут присвятили свої твори й інші українські письменники, зокрема, Уляна Кравченко («Під Крутами»), Олександр Олесь («Під Крутами»), Богдан Ігор Антонич («Крутянська пісня»), Оксана Лятуринська («Дума про скривавлену сорочку»), Олекса Стефанович («Крути»), Святослав Гординський (поема «Сім літер»), Юрій Клен (фрагмент епопеї «Попіл імперій»). І в наш час письменники присвячують свої твори темі бою під Крутами.

 

Надгробок крутян В.Шульгіна та В.Наумовича на Лук'янівському цвинтарі

 

 

Так сталося, що саме Крути стали благодатним матеріалом для витворення новітнього міфу. Скажімо так, одного з найголовніших міфів нашої новітньої історії. Це сталося не спонтанно, а було зумовлене вищим Провидінням. Євген Маланюк у статті «Крути: Народини нового українця», написаній 26 січня 1941 року, твердив: «Народна мудрість і національний геній – ця найвища земна справедливість – творячи свої легенди і міфи, цебто підносячи дану історичну подію до височин надісторичних, ніколи – щодо вибору тієї події – не помиляються».

 

Тобто, в ірраціональному історіософському ключі Крути відіграли надзвичайно важливу роль у формуванні самоусвідомлення української нації. Нація – це не абстракція, не якесь позахмарне явище чи утворення, вона складається з окремих конкретних елементів. Українська нація складається, зрозуміло (і ясно, як білий день), із українців. Узагальнений представник української нації – українець – перебуває в постійному розвитку, в динаміці, по-ескулапськи будь сказано. Про нову якість того усередненого українця (що якраз і пов’язано безпосередньо із Крутами) писав той же Євген Маланюк: «Саме від Крут – не тільки психологічно, а й хронологічно – починається в нашому житті тип новітнього українця, тип, що намагається надавати проявам українськості ціни справжнього, вже національного стилю». Як би це цинічно не звучало, але перевернемо розмінну фразу, щоб із неї викувати формулювання: «Якби Крут і не було, то їх треба було би вигадати».

 

 

У цьому ж міфотворчому ключі Крути одразу стали порівнювати з Термопілами. Аналогія заодно і придатна, і невдала. Підходить вона (трохи віддалено – українські втрати разом з пораненими складали майже 300) у кількісному вимірі, а невідповідна – у вимірі, скажімо так, військового вишколу та вояцької підготовленості. Триста (умовно кажучи) спартанців чи шістсот (умовно ж кажучи ж) крутян – проти значно переважаючого чисельно війська «мідійських більшовиків» – це якраз і є той очевидний факт для аналогії. Але ж спартанці були професійними воїнами, а київські гімназисти ще й пороху не нюхали до того вікопомного бою (частково вже обстріляних на світовій війні київських юнкерів до уваги не беремо); тож аналогія добряче кульгає. Проте це вже не аж так важливо, адже при творенні міфу раціо може ховатися глибоко в кущі.

 

Витворення міфу Крут уже відбулося, вони у свідомості загалу існують як певний символ ратного подвигу, емблема. Але міф може модифікуватися, видозмінюватися, набирати нових сенсів. Тут доречною видається одна аналогія з переосмисленням міфу Термопіл. Грецький поет Константинос Кавафіс у своєму ультравідомому вірші «Термопіли» переосмислює цей символ ратного подвигу виразно заземлено, цілком у негероїчному контексті. Люди (ліричні герої цього вірша) самі будують свої Термопіли, а Кавафіс наголошує на добровільному та цілеспрямованому характері їхнього рішення, це є їхнім усвідомленим вибором у житті:

 

Хвала і шана людям, що в житті

Воздвигли і боронять Фермопіли,

Що не зреклись обов’язку ні разу,

В усьому скрізь розважні, й справедливі,

Та повні й співчуття, і розуміння;

Якщо багаті – щедрі; як убогі,

То й у малих своїх достатках щедрі,

Готові чим спроможні помогти,

Лиш правду кажуть, та в душі не мають

Ненависті до того, хто збрехав.

Але найбільше тим належить шана,

Котрі провидять (не один провидить!),

Що знайдеться підступний Ефіальт

І що мідійці зрештою прорвуться.

 

(Переклав Григорій Кочур).

 

Тих підступних Ефіальтів у нас хоч гать гати. Було їх і є тьми-тьмущі. Ними, умовно кажучи, були солдати прибулого з німецького фронту українізованого полку імені Т.Шевченка, дислокованого в Ніжині. Замість подати допомогу оборонцям Крут, вони спочатку оголосили «нейтралітет», потім збиралися йти на допомогу наступаючим більшовикам, а врешті-решт пропустили червоних до Ніжина.

 

І зараз таких не бракує. На всіх можливих рівнях. Можна навіть сказати, що у нас існує ціла потужна проблема «ефіальтизму». Ті «ефіальти» сидять і у сільських загиджених кнайпах, переглядаючи московські серіали, і у генеральному штабі армії, приймаючи смертоносні для наших рядових вояків рішення, і на торговицях, продаючи товари «запоребриківського» виробництва. За ними всіма мала би плакати в’язниця (ґільйотина не придасться, бо смертна кара скасована).

 

Графіка Михайла Михалевича (1938)

 

 

Вшанування пам’яті героїв Крут почалося ще у 1920-ті роки в Галичині, зокрема, серед пластової молоді. У діаспорі теж не забували про Крути. Після відновлення української незалежності цей процес пошанування пам’яті про крутянський подвиг набрав обертів. У 1992 році Львівську військову школу-інтернат перейменували на Львівський військовий ліцей імені Героїв Крут. У багатьох містах вулиці перейменувано на Героїв Крут, у Києві є алея, в Чернівцях – бульвар, а в Хмельницькому, окрім вулиці, ще й провулок і проїзд. Чимало митців звернулися до теми Крут у своїх творах, будь то картини чи сюїти, вірші чи есеї. Режисер і мистецький універсал Євген Козак підготував відеофільм і книжку «Крути. Рабів до раю не пускають» (2011). Зараз режисер Олексій Шапараєв знімає історичний фільм-екшн «Крути 1918».

 

Рисунок Юрія Журавля

 

Це все, звичайно, круто (да проститься мені невимушений каламбур), і цього має бути предостатньо. Але найактуальнішою даниною пам’яті Героїв Крут (чий попіл стукає у наші груди) мала би стати боротьба зі зрадництвом. Симпатія до ворога (то як у «Rolling Stones» у пісні «Sympathy for the Devil») автоматично стає антипатією до свого рідного. Тут уже вибору нема, «альбо ти студент, альбо ти спортсмен». Або ти стоїш за своє рідне, або належиш до табору ворогів. Краще, коли все ж стоїш, а не (на)лежиш. Якщо ж у тебе в голові макітриться «полє куліково» і тебе лоскочуть «дні барадіна», то «арріведерчі, рома», бувай здорова, себто геть, уся прокацапська рать!

 

Позаяк у заголовок сюжету винесено гасло «Лягти за край свій – любо і почесно», то пригадується один гумористичний пасаж (усміхаймось хоч деколи, не вічно ж плакатися) з вистави про Січове Стрілецтво «Повіяв вітер степовий» театру-студії «Не журись!». Хтось (чи не Цяпка-Скоропад?) запитує рядового стрільця: «Який є найвищий обов’язок вояка?», на що той відповідає: «Найвищий обов’язок вояка є померти за свою батьківщину». А чи не Цяпка-Скоропад резонує: «Ні. Найвищий обов’язок вояка є зробити так, щоби твій ворог помер за свою батьківщину».

 

 

 

29.01.2018