У передостанній день січня до канцелярії Центральної Ради увійшло двоє натомлених молодиків у брудних подертих шинелях з рушницями через плече. Секретар Михайло Єреміїв, колишній студентський активіст, одразу упізнав галичан Семена Короля і Василя Семця:
– Звідки ви?
– З-під Крут. Всі наші полягли.
Свого часу хорунжий Король ще десятником Леґіону УСС був удостоєний «Goldene Tapferkeitsmedaille», найвищої нагороди для рядового й унтер-офіцерського складу в Австро-Угорщині. Семець же тішився славою всезагального улюбленця і числився серед засновників Галицько-Буковинського куреня; здається, він ще й був слухачем 1-ї військової юнацької школи. Його Єреміїв величав Ємцем.
– Це було вперше, що в Київі почули слово Крути, – згадував пізніше. – Кільки днів потім Ємця вбили в бою на Вознесенськім спуску.
Загалом у київських боях січові стрільці зазнали значних втрат. У першій атаці біля касарень важко поранили Петра Пасіку. За пару днів важке поранення в голову отримав командир 2-ї сотні Студентського куреня Січових Стрільців підпоручник Спиридон Довгаль. У висліді дві піші сотні Чмоли й Кучабського довелося злучити в одну, кулеметна Черника теж була переполовинена. Проте головну сцену вуличних боїв Поділ січовики очистили від більшовицьких банд. 20 січня (2 лютого) ще перекололи багнетами червоногвардійські недобитки на Щекавицькому цвинтарі. Сагайдачнівці, зачувши, що пахне смаленим, вернулися до казарм, прикриваючись імпровізованим нейтралітетом.
Бойова тактика січових стрільців виразно простежується у цей період. Швидкість і несподіваність. Не залягати, а безупинно іти на пролом. Інтенсивний кулеметний вогонь. При замішанні в лавах ворога негайно фланговим ударом валити їхній фронт. Не дати відступити. Стрімкі багнетні атаки, добре вишколені кулеметники. Ударну стежу чимшвидше змінює резервна, аби не затратилася енергія наступу. І все ж не поспішати, наскільки це доцільно, і не лишати за собою жодних ворожих гнізд. А головне – в підрозділі Євгена Коновальця збагнули і швидко подолали згубну практику солдатських комітетів. Так само в Болбочана, Всеволода Петрова й Симона Петлюри. Хоробрість хоробрістю, але все вирішує організованість, системний підхід, методичний обдуманий план, і це з лишком проявили командири січових стрільців, потвердивши високе реноме гвардійської частини.
Тепер головна сцена перемістилася під «Арсенал». Тут змагали богданівці, богунівці та вільні козаки, а також гордієнківці з полуботківцями, доконавши справу на Подолі. Проте назагал сил було недостатньо. Арсенальці вкупі зі сагайдачнівцями вже п’ятий день поспіль облягали казарми богданівців, звідкіля відчайдушно відстрілювався 1-й курінь на чолі з їхнім командиром полку Шаповалом. Нарешті пізно ввечері 20 січня (2 лютого) прибули першi стежi червоних гайдамакiв, щойно взявши міст через Днiпро й зім’явши більшовицькі залоги на Печерську. За ними підтягнулася на правий берег сотня Романа Сушка.
Чорні гайдамаки дісталися Печерська ще спозаранку. Підійшли до казарм шевченківського полку, узріли, що з вікна майорить біле полотно. Кілька разів стрілили на пострах.
– Що значить ваш нейтралiтет? – запитав Никифор Блаватний. – І чому полк не виступає в оборонi Української Республiки?
– Ми не хочемо мiшатися… Пiдемо за тими, хто переможе!
Розбиратися зі щурами не було часу, тож гайдамаки подалися до казарм 1-ї військової юнацької школи. Увечері всі разом прибули пiд «Арсенал». Тільки що сюди підійшли й червоні гайдамаки Волоха. Їх арсенальці боялися найбільше, тому потроху почали здаватися в полон. Першими побігли перевертні-богданівці. Проте їм належалася сувора кара. Прапорщика Калениченка убили на місці. Инші поклали за краще пробиратися каналізаційними колекторами до Дніпра, а звідти на Дарницю на з’єднання з муравйовцями. Півтори сотні найзатятіших вирішили боротися до останку.
Поки що наші штурмувати не поспішали. Очікували на підхід дорошенкiвцiв, сотні Сушка і важкої артилерії – инакше не годен було розтовкти потужні мури. Надвечір наспіли січові стрільці, які не кваплячись, крок за кроком викошували вогнища опору на Печерську. Зранку 21 січня (3 лютого) прибув Симон Петлюра. Наперед викотили важку гармату, яку навів на «Арсенал» генерал-майор Василь Кирей, начальник артилерії Гайдамацького коша. Далі загуркотіло, загуло. Долучилися й гармаші зі сусідньої касарні, котрі надто довго вагалися щодо суспільних пріоритетів.
На лінії вогню перебував нещодавно встановлений пам’ятник Іскрі та Кочубею. Командир батареї Смовський доповів Петлюрі, що не є можливо стріляти прямою наводкою, не пошкодивши незугарний витвір. А мо’, лупанути по ньому, та й усе?
– Стрiляйте так, щоб пам'ятник оставався цiлий: нехай українське молоде поколiння дивиться на зрадникiв України, – наказав Отаман.
Також він розпорядився відправити на спочинок утомлених богунцiв, вiльних козакiв і полуботкiвцiв. З ними мав іти і 2-й курінь богданiвцiв, однак ті категорично відмовились – допоки не визволять побратимів з обложених касарень. Увечері почався штурм. У пролом стіни ввірвалися червоні гайдамаки, наливайкiвці та богданiвцi на чолі з Петлюрою. Другу колону з гордiєнкiвцiв вів Всеволод Петров. Билися рукопаш. Третя, складена з чорних гайдамакiв, дорошенкiвцiв і січовиків Сушка під загальною командою Блаватного звільняла потомлених богданівців 1-го куреня.
– А де ваш командир полку? – згадував наливайківець Олександр Шпилинський, коли скінчили справу і вскочили у вікно першого ярусу касарень. – Підійшов чорнявий невеликий старшина з засмученим, стомленим обличчям – це був полковник Олександр Шаповал.
На ранок більшовики капітулювали. По тому січовики Сушка подалися до своїх у Михайлівський Золотоверхий на відпочинок.
Попри запеклий опір, Петлюра не давав розлюченим гайдамакам страчувати полонених:
– Коли хочете розстріляти їх, – згадував цей епізод Всеволод Петров, – то розстріляйте перш мене! Це ж робітники, які може й по несвідомости, спровоковані до повстання проти української влади робітників і селян; між ними може є чимало й несвідомих Українців із тих працюючих, за яких ви ведете боротьбу, і ви їх хочете розстріляти? Я того не дозволю, першу кулю в мене!
Так само не було виконано вирок Силі Міщенку, засудженому військовим трибуналом на кару смерти.
Як стверджували згодом, у чорних гайдамаках служив 23-літній слухач Київського комерційного інституту, недавній учитель Житомирського вищого початкового училища Олександр Довженко. Минулого року він уник мобілізації до армії Керенського як білобілетник, переживши влітку важку операцію. Невідомо достеменно про його участь або неучасть у подіях довкола «Арсеналу», однак вони стали темою однойменного фільму-пасквілю, хай і майстерно знятого на Одеській кінофабриці десять років опісля. У фіналі картини режисер фокусує увагу саме на розстрілах полонених. Прикметно, що чинить екзекуцію особа в однострої січового стрільця. Як бачимо, в методології російської пропаганди за сто літ не змінилося нічого.
Так само прикро й за тили. Вуличні бої розгорілися на тлі загальної байдужости киян. На той час населення міста сягало майже пів мільйона і значною мірою було налаштоване проросiйськи. З цього огляду вони більше спiвчували червоним, трактуючи їх як росiян, котрі виступають проти розвалу великої держави, і не здогадувалися, що зближається катастрофа. Січових стрільців узагалі приймали за іноземців:
– Ось іще один чехо-словак лежить. Так йому й треба. А чого ішов, куди його не кликали?
На жаль, український успіх не увінчався тріумфом. Того ж дня 22 січня (4 лютого) перед полуднем на Дарниці з’явилися муравйовці. Обидві «армії» Єгорова й Берзіньша, приблизно рівні, загалом числили сім тисяч бійців. Попередньо Муравйов розділив поміж ними обов’язки: відділи Єгорова мали патрулювати Київ та організувати наново Червону гвардію в місті, Берзіньша – пильнувати західні околиці, звідки могли загрожувати підрозділи 1-го Українського корпусу Гандзюка.
Того ж дня столицю почали обстрілювати з важких гармат.
І десь тоді до Києва з Південно-Західного фронту прибився з великими труднощами Петро Болбочан із рештками 1-го Республіканського полку. Місяць тому корпусний солдатський комітет, контрольований більшовиками, ухвалив ліквідувати полк. Козаків обстріляли з гармат, багато їх загинуло. Із тих, хто вцілів, Болбочан сформував у Києві Республіканський курінь і з ним долучився до українських патріотів.
Наступного дня москалі спробували перейти на правий берег, однак українці їм цього не дозволили. Тоді в ніч на 23 січня (6 лютого) двісті червоних козаків Примакова, підпорядковані Єгорову, обхідним маневром з півночі біля Межигірського Спаса перейшли по льоду через Пущу-Водицю на Куренівку і Поділ. Удень загони Берзіньша і Єгорова по Залізничному мосту увірвалися на Печерськ. Попри відчайдушний опір, сили були нерівні.
З огляду на ситуацію, в будинку Педагогічного музею відбулась нарада, на якій ухвалили рішення про евакуацію державних органів зі столиці. 24 січня (6 лютого) командування січових стрільців отримало відповідний наказ. До вечора вони зосередилися у Святошині, аби розчистити Брест-Литовське шосе від усяких «невтральних» частин. Одночасно зі штабу Ковенка скерували гордієнківців на Пост-Волинський блокувати просування більшовицьких військ залізницею з того боку.
А в центрі Києва тривали бої. Наступного дня муравйовці просунулися до Хрещатика з боку Печерська. Артилерійським вогнем було поруйновано Липки, зокрема прибутковий будинок Михайла Грушевського на Паньківській. Гайдамаки відстрілювалися, засівши на початку Хрещатика і в Царському саду, їхні тили прикривали республіканці Болбочана.
25 січня (7 лютого) більшовики розстріляли митрополита Київського і Галицького Владіміра Богоявлєнского, який резидував у Києво-Печерській лаврі. Муравйов, оселившись у лаврському готелі, запевняв, що той може розраховувати на його сприяння в разі обшуку чи грабунку, однак не помогло. Своєю чергою московські попи не пропустили нагоди звинуватити у причетності до його загибелі автокефалістів.
Місяць тому в Софії Київській відкрився перший Всеукраїнський Церковний Собор, на якому поставлено вимогу автокефалії. Одним з ініціяторів був протоієрей Василь Липківський. Уперше задекларував її архієпископ Алєксій (в миру Анемподист Дородніцин), якого минулоріч усунули з архієпископської кафедри у Владимирі за зв’язки з Григорієм Распутіним. Восени він прибув до Києва, де швидко зорієнтувався в ситуації і що дотеперішній митрополит Владімір Богоявлєнскій можливо не всидить на місці, зважаючи на зріст національного самоусвідомлення в краю. Заодно відчув у собі вільний дух запорожців як уродженець Катеринославщини. На той час етнічних українців серед архієреїв була мізерна кількість, та й то проросійськи налаштованих. Природно репрезентантом подібних ідей став архієпископ Алєксій. Утім Центральна Рада, просякнута соціалістичними ідеалами, надавала цьому питанню недостатньо уваги. А й справді, раз вищий церковний клір всуціль змосковщений – Михайло Грушевський навіть кинув зневажливо: «Обійдемося без попів». І даремно. На Соборі Владімір Богоявлєнскій як істинний росіянин виступив категорично проти автокефалії. Надалі через вуличні бої Собор припинив свою роботу, не ухваливши жодного рішення. Поки що росіянам вдалося уникнути цієї проблеми.
Уночі на 26 січня (8 лютого) Центральна Рада й Рада Народних Міністрів в супроводі січових стрільців і Студентського куреня виїхали Брест-Литовським шосе в бік Житомира. За ними марширували рештки українських полків, так бездарно загублених військовим керівництвом упродовж останнього місяця. Разом з ними подалися наливайківці й сагайдачнівці. В ар’єргарді йшли республіканці Болбочана і гайдамаки Петлюри. Загальна чисельність становила заледве три тисячі вояків, вони зосередились у селі Гнатівці за 30 км від Києва. Гайдамаків утім Петлюра відвів до Шпитьків, аби не піддавалися анархізації і впливу непевних елементів. Останніми вийшли з міста полуботківці, осівши у Василькові.
Через поспіх і брак зв’язку у відомстві Ковенка не повідомили як слід про евакуацію ні генштаб, ані військове міністерство, ані штаб Шинкаря. З тієї причини багато хто зі службовців залишилися в Києві і стали жертвами терору, розв’язаного муравйовцями удосвіта наступного дня. Розстрілювали насамперед офіцерів, особливо тих, у кого знаходили посвідчення українською мовою. Екзекуції здійснювали прилюдно, грабували тут же на місці. От де було шукати сюжетів для фільму! Загинув генерал Борис Бобровський. Знов кудись пропав Юрій Капкан, але вцілів і прибився до своїх. Так само військовий міністр Микола Порш.
Найдраматичніше склалася доля командувача 1-го Українського корпусу генерала Якова Гандзюка. Хоча 2-а дивізія збільшовичилася, та 1-а все ще складала значну силу, хоча й розкидана по різних містах і станціях. Натоді вона втримувала позиції уздовж залізничної колії Бердичів – Біла Церква – Фастів, захищаючи Київ від збільшовизованих банд, котрі накочувалися зі заходу. Штаб корпусу перебував у Мотовилівці на пів дорозі між Фастовом і Києвом. Зранку 27 січня (9 лютого), ще не знаючи, що в місті вже хазяйнують окупанти, Гандзюк разом з офіцерами свого штабу поїхав до міністерства за розпорядженнями. На під’їзді до столиці їхнє авто зупинили матроси. Гандзюка пізнали й відправили до Муравйова на допит. Той запропонував перейти на їхній бік.
– Иначе… видите? – торкнувся револьвера.
– Ви помилилися. Ми українці, – відповів Гандзюк, – і нам зрозуміло, з яких причин ви воюєте з нами.
– Па-адумаешь! – гмикнув той і махнув рукою, аби вивели полонених.
Надвечір їх відвели до стіни Алєксєєвського військового інженерного училища (нині військовий ліцей імені Богуна) тут же на Печерську і скомандували залп. Утім одному з них дивом вдалося врятуватись, тож нам і відомо, що генерал Гандзюк на розстрілі вів себе героїчно.
Подібна доля ледь не спіткала і Ярослава Гашека, який ще в листопаді вернувся до Києва з фронту. На вулиці його зупинив червоний патруль і Гашек пред’явив документ, виданий українськими органами влади. У відповідь почув:
– Белый, контрреволюционер, расстрелять.
Він пояснював, що чех, що нейтрал, та намарне:
– Все равно буржуй. К стенке его.
Гашека повели до найближчого рівчака. Утім по дорозі він зумів переконати патруль, що кожен приречений до страти має право на останнє бажання. У нього є тверде бажання випити, і він запрошує їх на дурняк. Ті погодилися. Гашек спровадив конвоїрів до пивниці «Замок Тамари», а там господар-грузин, якого він добре знав, напоїв тих до всирачки. Так і вирятувався.
І поки на вулицях Києва тривали екзекуції, почався набір до 4-го куреня Червоного козацтва. Записалося тисячу осіб. Командиром його став Сила Міщенко.
Коли почався обстріл муравйовцями Києва, Томаш Масарик негайно прибув із Москви. Ярослав Гашек супроводжував його як кореспондент часопису «Čechoslovan». В Україні був розквартирований Чехословацький корпус, і Масарик не мав права схибити. 40 тисяч вояків являли собою серйозну силу, яка заввиграшки могла б розгромити муравйовців і вберегти українську столицю від терору. Однак йому залежало, аби не розтратити потенціал для майбутніх змагань за Чехословаччину і дістатись безперешкодно на Захід – з огляду на фактор Німеччини в центрі Европи. Щойно у грудні на підставі пропозицій Чехословацької народної ради узяти французам під свою руку всі майбутні підрозділи з чеських і словацьких добровольців у країнах Антанти, у тому числі в Росії, президент Раймон Пуанкаре, кузен великого математика, оголосив набір до Чехословацької стрілецької бригади. Колишня чеська рота, створена в складі французького Іноземного леґіону ще на початку війни, вже у травні 1915-го була розформована, а її вояки розподілені по инших підрозділах. Тепер же з них заходились формувати бойову одиницю наново. Для цього ж Масарик передбачливо відправив з Росії групу з 1240 добровольців на чолі з капітаном Оттокаром Гусаком. У жовтні вони відпливли з Архангельська на пароплаві «Курск» і в середині листопада дісталися Коньяка, який перетворився на чехословацький військовий осередок у Франції. В січні 1918-го тут сформовано 21-й стрілецький (піхотний) полк із чехів та словаків під командою лейтенант-колонеля (підполковника) Армана-Шарля Філіппа. За пропозиціями Чехословацької народної ради було умовлено, що новобранці складатимуть присягу на вірність чехословацькій нації.
Однак шлях через північні порти в обхід Европи був небезпечним, оскільки в морі чигали німецькі субмарини. Крім того Архангельськ і Мурманськ замерзали взимі. Необхідно було шукати инший шлях із Росії на Захід. Лєнін, який вів перемовини із Центральними державами, теж не бажав мати на своїй території війська, підпорядковані Антанті. Тож Масарику жодним чином не випадало сваритися з Росією. Тому він відмовив у підтримці Центральній Раді, котра щораз більше виявляла германофільську орієнтацію, а з Муравйовим уклав нейтралітет. Так само не погодився на заклик Корнілова перекрити більшовикам шлях на Дон і навіть дозволив у корпусі більшовицьку агітацію. До табору останніх сковзав і Гашек, який починав з анархістами. Натомість Масарик зіграв свою партію блискуче. З огляду на революційну риторику щодо боротьби зі старою елітою, з командних постів у Чехословацькому корпусі було звільнено офіцерів-росіян.
Поляки теж не допомогли Центральній Раді супроти військ Муравйова. Даремно Петлюра вів перемовини з Еуґеніушем де Геннінґ-Міхаелісом на предмет комплектації в Києві 3-го Польського корпусу – той не втручався в події. За його наказом в останній день оборони столиці польські підрозділи відступили на захід до Старокостянтинова й Антонін. 2-й Польський корпус генерала Станкєвіча тримав фронт на Буковині й Бессарабії. Натомість 1-й корпус Довбор-Мусьніцкого вів бої з більшовиками у Білорусі. Упродовж тижня поляків, котрі потерпали від голоду й холоду, відтіснили з Рогачева до Бобруйська. Зважаючи на критичне положення, а також на добрий стан фортифікацій і деморалізований гарнізон, Довбор наказав узяти місто. В ніч на 21 січня (3 лютого) вони зайняли казарми і стратегічні пункти Бобруйська. Вранці 7-тисячна залога склала зброю. Тепер здобувши необхідну базу, поляки змогли чинити ефективний опір. На місцеве населення наклали податі, проводилися реквізиції продовольства і фуражу. Заговорили навіть про відродження польської державності на литовській (білоруській) території. Нічого подібного не було і бути не могло на українській землі.
Мабуть найпрезентабельнішим явищем польської Бель Епок був Іґнаци-Ян Падеревський. Уродженець благословенного краю на межі Поділля й Волині, він удосконалював виконавську майстерність у Варшаві, Берліні й Відні і, не сягнувши ще 30-літнього віку, підкорив світ як піаніст-віртуоз. Париж, Лондон, Нью-Йорк – повсюди Іґнаци виступав соло з виснажливими програмами без супроводу оркестру і його зустрічали овації. Скоро він став культовою фігурою, спадкоємцем слави Ліста й Шопена. Ангельські риси, буйна копиця рудого волосся, аристократична постава, меланхолійний погляд – юрби шанувальниць його просто обожнювали. Вони вривалися на сцену і не давали покинути зал. Це був феномен. Довжелезні черги зі самого ранку, аби купити квиток на концерт. У Нью-Йорку поліція вдень і вночі охороняла його готель на 5-й авеню. Паддіманія – оскільки це прізвище американці вимовляли на свій манір: Паддирооскі – нічого подібного Нью-Йорк, здається, не бачив. В якомусь готелі одна зі шанувальниць потрафила влаштуватися офіціанткою, аби занести йому сніданок у номер – розуміється, попередньо знявши у передпокої весь зайвий одяг.
Не можна сказати, що Іґнаци й сам був ні на що не здатен. У Відні 25-річний артист перед виступом роздавав на вулицях листівки із власним портретом і написом на звороті: «Його музика водночас інтимна й універсальна, адже це музика ангелів». Дарма, що це був витяг із бульварної краківської газетки. Иншого разу на запрошеннях виднілися слова: «Артист, який підкорив віденські салі».
І ще одна пристрасть точила його серце – любов до Польщі. Коли почалася Велика війна, Падеревський, вже посріблений сивиною, замешкуючи в Каліфорнії, вибухнув небувалою активністю. В салонах і на публічних виступах, по радіо і на світських раутах він переконував у необхідності підтримати Польщу і її змагання за незалежність. Піаніст виявився чудовим оратором. Він організовував збір коштів по всьому світу і закликав імміґрантів вступати до польського війська. У серпні 1917-го Падеревський долучився до Комітету народового польського Романа Дмовського як американський представник. Натоді президент Вудро Вільсон обдумував програму облаштування повоєнного світу, тож його радник звернувся до Падеревського, аби підготувати меморандум щодо польського питання. Що ж, той надіслав Вільсону меморандум, в якому йшлося про незалежність Сполучених Штатів Польщі. Під штатами малися на увазі Королівство Волинь та инші землі, які поляки збирались колонізувати.
Водночас Падеревський подав до Палати представників Конґресу пропозицію прийняти на військову службу поляків-імміґрантів зі США й Канади і відправити їх на Західний фронт. Зареєстрували 24 тисячі волонтерів (зголосилося у півтора рази більше). Утім до діла не дійшло і після короткого вишколу їх відправили до Франції, де ще у червні президент Пуанкаре оголосив набір до польської армії. До Франції почали прибувати добровольці з польських діяспор, також військовополонені поляки з німецької та австро-угорської армій, військовослужбовці Російського експедиційного корпусу у Франції. Командувачем призначили дивізійного генерала Луї Аршинара. За барвою французьких мундирів її іменували Блакитною армією. 8 січня 1918 року в Сіє-ле-Ґійом (нині режійон Пеї-де-ла-Луар) сформовано 1-й польський стрілецький полк у складі двох батальйонів під командою полковника Жульєна Ясєньского.
Активність Іґнаци-Яна не зістала намарне. 8 січня 1918 року Вудро Вільсон, виступаючи в Конґресі США, презентував програму під назвою «Чотирнадцять пунктів». Серед них були конкретні пропозиції щодо відновлення Бельгії, повернення Франції реґіону Ельзас-Лотаринґія, анексованого Німеччиною півстоліття тому, деокупація Румунії й Сербії зі забезпеченням останній виходу до моря. Утім щодо імперій плани Вільсона виглядають занадто консервативними. Жодним чином не йшлося про незалежність пригноблених народів Османської Порти – лише гарантії безпеки й умови для саморозвитку. Так само максимум широка автономія народам Австро-Угорщини. Стосовно Росії взагалі жодної ясності – утім американцям важило, аби ізолювати її від Німеччини, оскільки більшовики, уклавши з німцями перемир’я, не підписали ще мирного договору. Та й взагалі незрозуміло було, що та й як складеться в тому реґіоні. До того ж, на відміну від Франції чи Британії, американці сподівалися співпрацювати з більшовиками. Так само не згадувалося про Чехословаччину. Однак стосовно Польщі позиція була недвозначна – незалежність із включенням всіх територій, на яких домінує польське населення, і вільний вихід до моря.
«Чотирнадцять пунктів» Вільсона були відповіддю на аналогічний план прем’єр-міністра Девіда Ллойд-Джорджа, оприлюднений 5 січня у британському парламенті. Щодо перспектив Габсбурзької монархії там недвозначно стверджувалося: «До завдань британської політики не входить зруйнування Австро-Угорщини».
Українські справи на міжнародній арені теж просувалися активно, але на протилежному полі. Очевидно, що ними не цікавились країни Антанти, які поставили на єдину і неділиму Росію, оскільки мали з нею спільного ворога Німеччину. Позатим вимагали від УНР продовжувати війну з Центральними державами. Натомість з останніми більшовицька Росія провадила переговори у Брест-Литовську, і то від імені всіх крайових урядів, що виникли на її території. Після лєнінського ультиматуму від 4 (17) грудня Центральна Рада й собі відрядила представників до Берестя. Там одразу стало ясно, що німецька сторона визнає Совнарком урядом всієї Росії і жваво цікавиться українськими справами, а також що мирні переговори на спільній з більшовиками платформі є неможливі апріорі.
27 грудня (9 січня) розпочався наступний раунд. З Києва вислано окрему делегацію, очолену генеральним секретарем торгівлі та промисловості Всеволодом Голубовичем. Перед від’їздом Михайло Грушевський проінструктував, аби домагалися включення до складу УНР всіх етнічних українських земель, що перебували в Російській імперії, в тому числі, Холмщини й Підляшшя, і не забували про Східну Галичину, Північну Буковину й Закарпаття. Серед членів делегації був молодий амбітний Олександр Севрюк, якому хтозна чи й виповнилося 25 літ.
Поки що українці посідали слабкі переговорні позиції. В уряді Винниченка наполягали на ефемерних прагненнях новопосталих урядів і республік створити федеративний союз на руїнах імперії і щоб урахувати їхні вимоги. По друге – тягнули з проголошенням незалежности. А саме на цьому наполягала німецька сторона, бо лиш у такому разі логічно припинити обговорення росіянами українських проблем. Німецькі ж пропозиції росіянам ґрунтувалися на визнанні незалежності Польщі, Литви й Ліфляндії, натоді окупованих німецькою армією. Адже Совнарком проголосив право на самовизначення аж до відокремлення всіх народів Російської імперії, і воно вже реалізується на вказаних територіях. У висліді керівник російської делегації народний комісар закордонних справ Лев Троцький узяв паузу і 5 (18) січня вернувся у Петроград. Там саме відкривалися Всеросійські Установчі Збори і був ризик, що більшовики, програвши вибори, втратять усе.
– Ці люди брехливі і їхня брехня перевищує все, у чому звинувачують професійну дипломатію, – занотував у щоденнику голова австро-угорської делегації граф Оттокар Чернін.
Одночасно повернулися до Києва й українські представники. 9 (22) січня проголошено незалежність України, що прогнозовано зруйнувало урядову коаліцію. 15 (23) січня Винниченко пішов у відставку і його місце посів Всеволод Голубович. Відповідно українську делегацію до Берестя очолив юний Олександр Севрюк. З яких міркувань ухвалили таке рішення? Чи не з тих, що був нареченим дочки Михайла Грушевського Катерини?1
А в Петрограді все ще не виробили єдиного бачення конфігурації переговорного процесу. Лєнін виступав за мир будь-якою ціною, на умовах, продиктованих Німеччиною, мотивуючи необхідністю отримати перепочинок для зміцнення влади. Главковерх Крилєнко доповідав, що російська армія небоєздатна. Однак їх підтримувала незначна частина партійної верхівки. Більшість, гуртуючись довкола неофіційного ідеолога Ніколая Бухаріна, вважала неприпустимим віддавати фрагменти «своєї» імперії чужим імперіалістам і виступала за продовження війни під гаслом поширення революції. Аби задовольнити і тих, і тих, Троцький вів перемовини з позицїї «ні миру, ні війни».
Натомість делегація УНР прибула до Берестя з чіткими вимогами: передача означених територій, котрі належали раніше Росії, а нині окуповані арміями Центральних держав, та окремішній статус земель, населених українцями, у складі Австро-Угорщини.
Як відзначив у себе Чернін, українці «демонструють, незважаючи на свою молодість, вміння використовувати вигідне для них становище» і диктують власні вимоги.
Ця наполегливість мала своє пояснення. Причиною була активізація впливових симпатиків, адвокатів української справи на міжнародній арені, авторитетних у середовищі австро-угорської делегації в Бресті.
Відсвяткувавши зі своїм ескадроном 7 січня греко-католицьке Різдво, Вільгельм фон Габсбург, якого ще в листопаді підвищили до ротмістра, через п’ять днів від’їхав з армії задля того, щоби зосередитися на дипломатичній ниві. Після бесід із митрополитом Шептицьким не залишалося сумніву, що зазбручанській Україні, аби встояти супроти червоної орди, конче необхідна підтримка Центральних держав. Для її забезпечення потрібні вагомі аргументи, якими б диспонували парламентери. Першим таким безумовно була суб’єктність УНР.
Наприкінці січня стало відомо про оприлюднення в Києві Четвертого Універсалу.
«На вістку про визнання самостійної Української держави всі українці в австрійській армії незвичайно втішилися, а моя сотня уланів справила собі великий пир у Кадлубисках».
Другим аргументом став український хліб. Натоді над Австро-Угорщиною, у зв’язку з британською морською блокадою і скороченням наполовину врожаїв пшениці, нависла примара голоду. З тієї причини у Відні страйкувало вже 100 тисяч робітників, і військо, як доповідали в генштабі, «ледь животіє». Такі самі проблеми мала Німеччина. Цю істину слід було донести українській делегації в Бресті і що саме вона має зараз найбільшу вагу. Як і те, що можна наполягати на своїх вимогах. Тож Вільгельм фон Габсбург вирішив втрутитися. На карту була поставлена доля Князівства Україна, заодно й історичні прагнення русинів-галичан, висловлені Габсбурзькому Домові ще у Весну Народів.
Найперше, до кого пасувало звернутися у тій справі, був Микола ріттер фон Василько, колишній заступник голови Загальної української ради і довголітній посол до Райхсрату і Буковинського ландтаґу. З ним юний Вільгельм контактував уже близько року – і листовно, і у Відні в Райхсраті.
Ще молодим Ніколає, вихідець зі зрумунізованого руського роду, навернувся до українського табору, утім, як повелося – наперед до старорусинів, а вже по тому до народовецького. На початку війни в листопаді 1914-го він подбав, аби півтори тисячі українців з числа непридатних до війська (за віковим цензом та з инших причин) вступили до формувань територіальної оборони, організованих крайовою жандармерією. З них у містечку Бряза під Сучавою в січні 1915-го сформовано Руський Гуцульський добровольчий батальйон (Ruthenia Huzulen Kriegsfreiwilligen Baon) у складі піхотної бригади ХІ корпусу армійської групи Карла фон Пфлянцер-Балтіна. Командантом бригади став оберст-лейтенант Деніла Папп, трансільванський румун. Разом з ними в складі ХІ корпусу воювала 2-а бригада Леґіонів польських Юзефа Галлера. В ході контрнаступу в лютому 1915-го австріяки увійшли до Чернівців, де зусиллями того ж Миколи Василька батальйон поповнено українцями. Підрозділ, іменований Буковинським леґіоном, очолив його троюрідний брат обер-лейтенант Стефан фрайгерр Василько фон Серетські. Стефан походив із баронської (Freiherr) лінії роду, так само зрумунізованої; Микола ж належав до нетитулованої шляхти (Ritter) і, хоч був сином баронеси, прав на цей титул не мав – лише предикат «фон» у прізвищі. Також на відміну від нього, Стефан обрав австро-німецьку ідентичність із переходом у католицтво. У травні в боях під Раранчею (Рідківці) він утратив ногу, тож команду перейняв гауптман Йозеф Вайкерт. У ході подальших бойових дій батальйон переполовинено, надто в час офензиви Брусилова влітку наступного року. З цієї причини його об’єднали з Румунським леґіоном, створеним за аналогічною схемою, і відвели в Південну Буковину до Кирлібаби, Якобень і Ватра-Дорней. Там, як виглядає, частина особового складу влилася до Гуцульської сотні УСС, дехто опинився в Коші УСС.
Послуговуючись високим становищем і давніми зв’язками серед австрійської дипломатії, Вільгельм і фон Василько намагалися вплинути на австро-угорську делегацію в Бресті, аби ті погоджувалися на українські вимоги. Водночас інформували представників УНР про зміну настроїв усередині свого табору – відіграючи до певної міри роль українського троянського коня. Тож позиції Києва на переговорах стрімко зросли. Утім поки ще не досягнуто успіху, треба було втримати фронт і столицю в своїх руках. Німецька сторона, диспонуючи потужною армією і плекаючи плани щодо продовження війни, малювала власноруч траєкторію переговорного процесу і намагалася досягнути порозуміння за рахунок Австро-Угорщини. Граф Чернін опирався, як міг, але що робити, коли з Відня раз по раз надходили розпачливі сигнали про катастрофу з продовольством. 4 лютого він представив пункти про Холмщину й Галичину на розгляд міністр-президента Цислейтанії Ернста Зайдлера фон Фойхтенеґґа і той, зважаючи на критичне становище, погодився з обома. Та все одно оприлюднювати результати домовленостей щодо територіальних поступок, з огляду на реакцію польських кіл, відмовився навідріз.
Російській же делегації залишалося хіба затягувати переговори в очікуванні, що війська Муравйова от-от візьмуть Київ і потреба рахуватися з українцями відпаде. Про всяк випадок Троцький узяв зі собою експонентів харківського радянського уряду. Чернін схилявся до того, аби визнати їх стороною переговорів, сподіваючись, що українська влада у Києві не встоїть і можна буде домовитися з більшовиками на прийнятніших умовах. Лєнін того дня, коли Муравйов вийшов на Дарницю, надіслав телеграму до Бреста, мовляв Центральну Раду повалено. Однак німецькі представники не купилися на цей трюк.
З огляду на поведінку російської делегації, якої положення до того ж виглядало найслабшим, німці ухвалили підписати договір з Україною окремо. Представники УНР, відаючи про реальний стан справ на фронті, розраховували запросити військову допомогу з боку Центральних держав, утім не висловлювали дочасно конкретних прохань. Звісно вони погодилися чимшвидше підписати протокол, відклавши набік узгодження другорядних економічних аспектів.
Поляки взагалі не були стороною переговорів. Королівство Польське Регенційне не отримало визнання як незалежна держава і польська еліта мусила задовольнятися тим, що виторгувала собі право участи у погодженні майбутньої лінії кордону між Україною й Польщею. Що ж, скоро їх чекатиме гірке розчарування.
Пробиваючись крізь заслін збільшовизованих частин Південно-Західного фронту і щойно діставшись Берестя, до кімнати, де працювали телеграфісти, з наміром довідатися, що відбувається в Києві, вбіг Олександр Севрюк. Щойно його укотре викликали на зв’язок. Він взяв до рук ленту з повідомленнями за останню добу.
– «…Київ, міністр заграничних справ Шульгин. Негайно покличте голову делєґації Севрюка… банди Муравйова громлять місто… Де голова? Червоні наближуються до нашого міністерства. Персонал залишає будинок… Шульгин також опустив міністерство. Передачу цю провадить урядовець. Я мушу переказати голові делєґації дуже важні інструкції. Червоні вже перед дверима... вступають до кімнати…»2
Отже Київ у руках більшовиків. Схоже, ситуація безнадійна. Договір не підписано, військової допомоги нема. Це катастрофа. Але ж стій! Поки що про ситуацію нічого не відомо австрійській делегації. Коли ж дізнаються, тоді нікому більше не залежатиме, аби про щось домовлятися з українцями. Звідкіля може надійти інформація? Від більшовиків. Не можна, аби про все передчасно довідався Троцький!
Йому сяйнула думка! Адже у телеграфістів, котрі обслуговують більшовицьку делегацію, за старшого нині українець! Вочевидь так зійшлися зірки того дня, що українець той виявився патріотом. В один мент, як на замовлення – всі апарати в тій кімнаті вмовкли на пару годин. Причина була невідома. Ані технічний персонал, ані фахівці не могли зарадити нічим. За якийсь час, правда, налагодилося. Час цей утім виявився вкрай важливим для нас. Як подейкували, справу довершили кілька крапель олії на електромагнітні котушки.
Того дня 26 січня (8 лютого) між УНР і державами Четвірного блоку Німеччиною, Австро-Угорщиною, Османською імперією і Болгарією було підписано мир. Холмщина і частина Підляшшя, на які доти поширювалася компетенція Королівства Польського Реґенційного, передавалися Українській Народній Республіці. Остання натомість зобов’язувалася поставити Австро-Угорщині й Німеччині 60 мільйонів пудів зерна, 2750 тисяч пудів м’яса живою вагою та инші продукти. Церемонію підписання завершено 27 січня (9 лютого) о 2:30 ночі. Пункт про створення українського кронланду в складі Австро-Угорщини терміном до 31 липня сего року був занесений до таємного протоколу. Водночас 9 лютого оформлено Звернення до німецького народу з проханням надати Україні військову допомогу у війні проти більшовиків.
Довідавшись про все, Троцький зі скандалом зірвав переговори і вернувся до Петрограда.
Після щасливого підписання Берестейського договору Олександр Севрюк перетворився буквально на героя свого часу. На нього впала така омріяна слава, його називали новим Талейраном. Не обійшлося звісно і без деякої самореклами, але нехай вже. Він потопав у славослів’ях на свою честь.
Хлібний мир, як звикле іменуватимуть у Відні Брестський договір з УНР, став політичним тріумфом і для Вільгельма фон Габсбурга, а той день, як згадував – «для мене як українця, а я почуваюся українцем, одним із найпрекрасніших днів мого життя».
Тепер належало звістку про таємний протокол щодо майбутнього статусу Галичини довести до відома митрополита Шептицького у Львів. А також, з огляду на скорий вступ австро-німецьких військ на територію УНР, поклопотати перед кайзером, аби взяти під свою команду якусь більшу частину, укомплектовану українцями. Природно Вільгельм не міг оминути увагою Леґіон УСС.
Після Різдвяних Свят Леґіон перевели зі Залісся з-під Чорткова на нове місце постою у Борщівський повіт до Сковятина й Шишківців. У той час у зв’язку з припиненням бойових дій на Східному фронті і підготовкою до наступу на Західному, німецьке командування проводило реорганізацію військових з’єднань. 25 січня розформовано Südarmee. Генерал Фелікс фон Ботмер отримав призначення на чоло 19-ї армії в Ельзас-Лотарингію. На жаль, корпусна команда в особі Петера фон Гоффманна, а надто штабісти, все ще дивились на січових стрільців як на банду, дарма, що ті підтвердили своє реноме доброї бойової частини. На них раз по раз сипалися доноси, і то переважно з рук польських чинників – «В Головній Австрійській Команді стояли цілі паки таких доносів найріжнішого змісту», що загрожувало розв’язанням Леґіону. Не можна було до того допустити, инакше українська нація остаточно втратить довіру й мотивацію змагати під габсбурзьким орлом.
Тож Вільгельм вирішив поклопотати перед начальником генштабу Артуром Арцом фон Штрауссенбургом, аби й Леґіон УСС перебрати під свою руку.
Надія на скорий похід – новітній анабазис, мрія про чудову країну на сході, якій складають на олтар жертовний чин звитяжні січові стрільці, мобілізація зусиль – за цим звертається до уесесів поет і командант ерцгерцог Василь Вишиваний:
До збруї! До збруї стрільці!
Зірвіться, ламайте кайдани!
З’єднаються з вами покійні брати,
І згояться народні рани…
До збруї! До збруї стрільці!
Товаришів рідних згадайте,
Що мріють про волю в холодній землі
Всі сили до бою з’єднайте!
До збруї! До збруї стрільці!
Велика Вкраїна повстане
І в купелі крови воскреснуть мерці
І радість до краю загляне.
До збруї! До збруї стрільці!
І рідну країну спасайте!
Повстаньте як вірні козацькі сини,
Героями в хату вертайте!3
___________________________________________
1 Павло Гай-Нижник. Олександр Севрюк – соціаліст-революціонер і дипломат-аматор, політичний авантюрист й агент чужоземних спецслужб // Дипломатична та консульська служба у вимірі особистості. – Ч.2. – К., 2019. – С.33–59.
2 Д. Миронович. Капля оливи // Краківські вісті, 8 лютого 1942 р.
3 Василь Вишиваний. До Збруї! Зі зб. «Минають дні» (Відень, 1921).
03.02.2024