ІІ
Дотепер ситуація на фронтах лишалася стабільною. Жодна зі сторін не мала переваги в окопній війні. Позатим, зважаючи на технічний прогрес, змінилася тактика ведення бою. Оскільки головним засобом ураження стає кулеметний вогонь, посилений артилерією і мінометами, замість щільних стрілецьких лав, які зазнавали значних втрат, застосовують новий бойовий порядок. Невеликі групи піхоти рухаються при підтримці танка чи гармати, бойові порядки ешелонуються вглиб і розосереджуються по фронту. Зросло значення авіації, котра досі виконувала переважно розвідувальну функцію – в арміях з’являються винищувачі і бомбардувальники. Для боротьби з ними використовують зенітну артилерію.
У січні 1917-го 24-річний лейтенант барон Манфред фон Ріхтгофен отримав запрошення до кайзера Вільгельма ІІ Гогенцоллерна на обід з нагоди вручення ордену «Pour le Mérite», найвищої військової нагороди Пруссії; скоро по тому він очолив 11-ту ескадрилью винищувачів. Колишній спортсмен, улан вчасно збагнув переваги штурмової авіації. Він так би й літав у розвідку на Східному фронті десь у районі Ковеля, але почалися бої на Соммі. У серпні 1916-го Манфред попросився туди. За якийсь час за ним закріпилося реноме найкращого льотчика-винищувача Першої світової війни. У грудні 1916-го він пофарбував фюзеляж свого «Альбатроса» у червоний колір, отримавши прізвисько Червоний Барон.
Високу ефективність також показали субмарини, надто у позаторічній підводній війні в акваторії Британських островів. Звісно був ризик спровокувати Сполучені Штати Америки. Все ж, зважаючи на колосальні втрати під Верденом і на Соммі, начальник німецького генштабу Пауль фон Гінденбург погодився з думкою Еріха Людендорфа, що іншого способу завдати Антанті економічних збитків, окрім як топити торгові кораблі, немає. Вони прорахували, що реально Америка вступить у війну не раніше 1918 року, а доти можна завдати поразки Британській імперії. 31 січня 1917-го Вільгельм Гогенцоллерн підписав наказ про відновлення необмеженої підводної війни. Упродовж наступних двох місяців німецькі субмарини потопили більше тисячі вантажних і торгових суден біля берегів Франції й Британії. 6 квітня США прогнозовано оголосили Німеччині війну, втім посилати війська в Европу не поспішали.
На цьому тлі продемонстрували свою неспроможність цілі державні інститути, насамперед монархічна система в російській версії, зашкарубле архаїчне самодержавіє. Фронда в середовищі царської родини, опозиція в Державній Думі вимагали впровадження конституційної монархії за британським зразком. Проте за сумою факторів ця ідея вже видавалася запізнілою. До того ж, Ніколай ІІ Романов, здається, схилявся до переговорів із Центральними державами, що неабияк турбувало союзників по Антанті. Наприкінці лютого в Петрограді вибухла революція. 2 березня (15 березня за григоріанським календарем) після тривалої розмови з головнокомандувачем Північного фронту Ніколаєм Рузським, котрий у вересні 1914-го брав Львів, цар підписав Акт про зречення престолу. Того ж дня Дума сформувала Тимчасовий уряд на чолі з міністр-головою князем Ґеорґієм Львовим, він мав здійснювати владні повноваження до скликання Всеросійських Установчих Зборів, на яких планували визначитися з майбутнім устроєм – республіка чи конституційна монархія. Було підтверджено зобов’язання перед Антантою продовжувати війну, запроваджено громадянські права і свободи, амністовано політв’язнів, ліквідовано адміністративну вертикаль, яку замінили губернськими й повітовими комісарами. Замість поліції й жандармерії постала народна міліція з виборним керівництвом, підпорядкована міським думам і земствам. Тимчасовий уряд мав провести вибори до Установчих Зборів на основі всезагального рівного прямого таємного голосування, заодно виробити проєкт майбутньої Конституції.
Одночасно виникла Петроградська Рада солдатських і робітничих депутатів (Петросовєт) паралельно до Міської думи. Тут виступають категорично проти війни. 2 (15) березня Петросовєт оприлюднив Наказ №1 по гарнізону Петроградського військового округу зі закликом створювати в частинах і на кораблях виборні солдатські комітети, перебирати від офіцерів контроль над політичним життям у підрозділах і зброєю. На практиці це означало падіння військової дисципліни і швидкий розвал армії. У відповідь на фронті формуються ударні частини на зразок штурмових батальйонів, втім зі ширшими функціями – не лише для прориву оборони. Туди набирають добровольців, надійних, вірних присязі, готових умерти заради перемоги і надихнути солдатську масу. Їх також зобов’язали до ролі загороджувальних загонів, розстрілюючи дезертирів на полі бою, від чого іменували «батальйонами смерті». Уперше такі підрозділи з’явились у травні 1917-го в Особливій армії, дислокованій на Волинському Поліссі.
Лютнева революція стимулювала національні процеси серед пригноблених народів Імперії, насамперед українців. 4 (17) березня у Києві представники партій і громадських товариств створили координаційний орган Українську Центральну Раду, яка поступово набуває ознак національного парламенту. Своєю першою відозвою від 9 (22) березня вона закликала взяти участь у виборах до Всеросійських Установчих зборів, запровадити українську мову в школах, судах, адміністрації. За кілька днів Раду очолив Михайло Грушевський, повернувшись із Москви – на початку війни його звинуватили в австрофільстві і вислали вглиб Росії. Грушевський обґрунтував головне завдання – національно-територіальна автономія України в складі реформованої федеративної демократичної Росії. 19 березня (1 квітня) у Петрограді виникла Українська національна рада на чолі з журналістом Олександром Лотоцьким. До Ґеорґія Львова вислали делегацію з вимогами національно-територіальної автономії України включно з окупованими територіями Галичини й Буковини, українізації освіти, судів та адміністрації, повернення на батьківщину полонених галичан і буковинців. Все це викликало шалену протидію в російських колах від чорносотенців до лібералів і більшовиків включно – що у Києві, що у Петрограді чи Москві.
Все ж частково українські вимоги було виконано. «Генерал-губернаторство областей Австро-Венгрии, занятых по праву войны» реорганізували в «Обласний комісаріат Галичини і Буковини» в складі двох губерній та осідком у Чернівцях. 22 квітня його очолив журналіст Дмитро Дорошенко, нащадок славнозвісного гетьмана. Губерніяльним комісаром Чернівецької губернії призначили Олександра Лотоцького, Тернопільської – уродженця Підляшшя Івана Красковського. Також почали повертатися вислані в російську глибинку галичани й буковинці, в тому числі, митрополит Андрей Шептицький.
Поряд із так званими автономістами в українському політикумі виокремилася група, яка виступала за негайне проголошення самостійності. Її лідером був адвокат Микола Міхновський, на той час поручик Київського окружного військового суду. Головним завданням вони вважали створення регулярного війська.
Натоді вже існував прецедент формування національних підрозділів у Російській імператорській армії з числа австро-угорських військовополонених. На терені Київського військового округу було створено Чехословацьку стрілецьку бригаду, так само дві сербські дивізії в Одеському військовому окрузі (на підросійських українських землях існували два військові округи). Поставали частини і з числа окремих російських підданих – дві Латиські стрілецькі бригади, Дика дивізія з представників гірських мусульманських народів Кавказу, Польська бригада. Останню в січні 1917-го перекинули на територію Київського військового округу, де за дозволом російського командування почали розгортати в дивізію. Упродовж трьох місяців було сформовано чотири піхотні полки по три батальйони кожен та окрему інженерну роту; вкупі з уланським дивізіоном, переформатованому на початку квітня в полк із чотирьох ескадронів, вона числила 6500 вояків. Однострій залишили російським, тільки плоску фуражку замінили на кашкет-мацєйовку ґранатового (темно-синього) кольору. Внутрішні накази й команди теж віддавалися польською мовою. Ці та инші питання перебували в полі зору учасників з’їзду військових делегатів Польської стрілецької дивізії 1 (14) квітня у Києві.1 У травні її відправили в район Проскурова під начало генерал-майора Антоні Шимона. 26 травня (7 червня) у Петрограді відкрився І Загальний з’їзд військових поляків. Він репрезентував пів мільйона вояків російської армії, в тому числі 20 тисяч офіцерів і 119 генералів; ще 100 тисяч перебувало в таборах військовополонених. На ньому заговорили про формування 1-го Польського корпусу.
Саме на польський приклад зважав Міхновський, надто на гучні заклики до відродження Речі Посполитої «od morza do morza». Наприкінці березня він очолив Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка – задля «негайної організації національної армії, яко могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України». «Пам’ятаймо, що на нашій землі стоїть упертий ворог і напружує останні сили, щоб прибрати до своїх цупких рук усю Україну», – йшлося у відозві Клубу. До штабу Київського військового округу надіслали проєкт організації українського полку за штатним розкладом царської армії. Однак російське командування до такої ідеї поставилося вкрай болюче. Українців, на відміну від чехів чи поляків, трактували як «малоросійську гілку» єдиного народу, тож про яку окрему армію могла йти мова? Не погоджувалися навіть на мобілізацію осіб, старших чи молодших від призовного віку, незобов’язаних до військової служби. Хоча полякам для комплектації дивізії дозволили залучати солдатів та офіцерів з діючої армії. Як не дивно, противилася і Центральна Рада, наполягаючи на непотрібності регулярного війська в демократичному суспільстві. Адже існує загальноросійська армія, а вони ж будують федерацію з Росією – тож максимум народна міліція і самоорганізація широких мас.
Втім до народної міліції, створеної Тимчасовим урядом, місцеве населення ставилося неприхильно. Тож починаючи з березня 1917-го, по селах виникають осередки Вільного козацтва – нерегулярні формування по типу територіальної самооборони, які дублювали міліцейські функції. Епіцентром був Звенигородський повіт Київської губернії, де пам’ятали козацькі часи. Структура нагадувала традиційну. Село виставляло сотню, волость – курінь, повіт – полк; кілька полків залежно від концентрації осередків об’єднувалися в кіш. У квітні 1917-го сформовано Звенигородський кіш Вільного козацтва, його очолив волосний писар Семен Гризло. Дуже швидко ця тенденція поширилася по території колишньої Гетьманщини, Правобережної й Лівобережної, Вольностей Війська Запорозького і почала проникати в міста. Проте для убезпечення від зовнішніх загроз необхідно було думати про регулярну армію.
В цій ситуації самостійники вдалися до тактики доконаного факту. 18 квітня (1 травня) в Російській імперії уперше офіційно відзначали День міжнародної солідарності трудящих. Ідею підтримала Центральна Рада, проголосивши Свято перших квітів. Для народних гулянь у Києві виділили кілька майданчиків, зокрема Сирецький іподром, який надали військовим. Туди маршовою колоною прибуло три тисячі «охотників» і Міхновський з товаришами заявили про створення Першого українського охочекомонного пішого полку імені Гетьмана Богдана Хмельницького. Їх підтримали учасники І Всеукраїнського військового з’їзду, що зібрався в Києві 5 (8) травня і представляв близько мільйона українців-військовослужбовців російської армії. Відразу ж виникла суперечка з Михайлом Грушевським з огляду на пріоритет у відкритті форуму. Вирішилося тим, що той просто відштовхнув Міхновського плечем і попрямував до президії. Символічно, але це визначило напрямок роботи з’їзду, як і подальші кадрові рішення, а з тим і шлях, яким пішла Україна. Учасники наполягали на визнанні Тимчасовим урядом і Петросовєтом автономних прав України (не самостійності!). Командиром богданівського полку затвердили підполковника Юрія Капкана. Також було обрано Український генеральний військовий комітет, прообраз військового міністерства, незалежний від російського командування. Проте очолив його не Міхновський, авторитетний у середовищі київського гарнізону, не хтось із кадрових офіцерів, а журналіст Симон Петлюра, функціонер структур забезпечення Західного фронту з правом носити військову форму.
Врешті військове міністерство у Петрограді хоч-не-хоч погодилося на створення українського полку зі запасних частин Київського військового округу. 12 (25) травня новий військовий міністр Александр Керенський затвердив штат – за умови, що до кінця війни про жодні инші українські частини мова не йтиме. До середини червня сформовано чотири курені по чотири сотні кожен, кулеметну сотню та допоміжні підрозділи загальним числом понад 3200 вояків і старшин.
Після цього процес творення українського війська активізувався – без огляду на російське командування і враховуючи досвід поляків. У Києві з числа чернігівських новобранців постав Другий український імені Гетьмана Павла Полуботка козачий полк, у Чернігові – Другий національний полк імені Гетьмана Петра Дорошенка, у Криму – Перший Сімферопольський полк імені Гетьмана Петра Дорошенка; ініціатором останнього був ад’ютант начальника сімферопольського гарнізону прапорщик Юрій Тютюнник. Їх не визнавало російське командування, ані Центральна Рада, та на це не зважали.
5 (18) червня в Києві розпочався ІІ Всеукраїнський військовий з'їзд, він представляв півтора мільйона військовослужбовців. Звісно Керенський його заборонив, надіславши відповідний наказ до кожної військової частини. Делегати звернули увагу на організаційне оформлення Вільного козацтва і вимагали від Центральної Ради пришвидшити українізацію армії. Доти її представники вели у Петрограді безрезультатні переговори з Тимчасовим урядом про визнання права на автономію. 10 (23) червня у передостанній день роботи з’їзду оприлюднено Перший Універсал Центральної Ради. Він містив промовисті пасажі: «Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй Землі має право сам порядкувати своїм життям. /…/ нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю. /…/ Коли Тимчасове Російське Правительство не може дати лад у нас, коли не хоче стати разом з нами до великої роботи, то ми самі повинні взяти її на себе». Назвати це проявом твердої державницької волі складно. Втім у документі чітко заявлено, що єдиним законодавчим органом на території, де проживають українці – а це на той час 9 губерній Російської імперії, мають бути Всенародні Українські Збори, обрані загальним рівним прямим таємним голосуванням. Через п’ять днів Центральна Рада сформувала Генеральний Секретаріат, прообраз кабінету міністрів, включно зі секретарями військових та міжнаціональних (закордонних) справ; його очолив письменник Володимир Винниченко, генеральний секретар внутрішніх справ. Наляканий перспективою розвалу Імперії, Тимчасовий уряд відрядив до Києва делегацію на переговори.
Поляки, на відміну від українців, користувалися автономією ще від часів Наполеона – в рамках Герцогства Варшавського, підросійського Королівства Польського Конґресового, а з листопада 1916 року у вигляді Королівства Польського Реґенційного, союзного Центральним державам. Тут у січні 1917 року було створено Тимчасову Раду Стану, яка частково перебрала владні повноваження. У державних та освітніх установах запровадили польську мову, заборонену після поразки Січневого повстання 1863 року, лібералізували суд і пресу. Проте реальні важелі перебували у військових генерал-губернаторів – німецького у Варшаві й цісарсько-королівського в Люблині. Німці контролювали залізничні шляхи, промислові реґіони і встановили жорсткий окупаційний режим із примусовими роботами й конфіскацією продуктів харчування. Оскільки Королівство не мало визначених кордонів, у Берліні роздумували над анексією частини території. Та найбільше цікавив мобілізаційний ресурс, який оцінювали в мільйон осіб. У квітні почалося формування так званого Польського вермахту під управлінням варшавського генерал-губернатора Ганса-Гартвіґа фон Безелера. Безпосередньо справою займався полковник Владислав Сікорський, йому помагав Юзеф Пілсудський. Уродженець Західної Галіції, Сікорський починав з Пілсудським ще у львівському «Związek Strzelecki», потім комплектував у Кракові Західний Леґіон. Польський допоміжний корпус числом 25 тисяч, котрий досі підлягав цісарсько-королівському генштабові, також передали у відання Тимчасової Ради Стану, фактично під команду фон Безелера. Це викликало протест у багатьох леґіонерів, насамперед Пілсудського. Командувач корпусу Станіслав Шептицький того ж дня подав у відставку і був призначений люблинським генерал-губернатором. До всього, в Берліні начебто й погоджувалися з кандидатурою ерцгерцога Карла-Штефана фон Габсбурґа, та все ж не поспішали затвердити його як претендента на польський престол. Остаточне рішення було за кайзером Карлом як главою Австрійського Імператорського Дому, однак той теж вагався з цього приводу.
Оскільки Конґресувка була окупована австро-німецькими військами – для скасування попередньої державної структури на цих теренах Тимчасовий уряд у березні 1917-го створив Ліквідаційну комісію у справах Царства Польського. Комісія також мала забезпечити економічні порахунки між обома державами, права римо-католицької пастви, опіку над польською власністю, військовополоненими польської національності, котрі опинилися в Росії. До того ж іще 1912 року від Конґресувки було відділено Холмщину з прилеглими територіями, тож Центральна Рада вимагала своєї участі в Ліквідаційній комісії, аби забезпечити права українців Холмської губернії.
У підавстрійському Королівстві Галіції і Лодомерії польські справи теж пішли боком. Проєкт виокремлення Галичини погруз у дискусіях, у партійних середовищах не було єдності. Проти цього виступали українці, німці, та й угорці не бажали порушувати дуалістичний принцип монархії, себто ділитися Імперією з кимось третім. Зрештою кайзер Карл погодився, що конституційний шлях виокремлення безперспективний. З огляду на претензії німецької меншини стосовно домінування в Цислейтанії, самі поляки теж охололи до ідеї триєдиної монархії. В результаті концепція австро-польського порозуміння зазнала краху. Натомість визріло переконання, що змагатимуть за незалежну державу в кордонах Речі Посполитої з виходом до Балтійського моря. Із цим Міхал Бобжинський 1 червня 1917 пішов до димісії.
Гуцульська сотня УСС перебувала в Буковинських Карпатах. Тільки-но стало відомо про революційні події в Києві, почалося братання зі солдатами-українцями російського полку, що перед Великоднем прибув на фронт. Назагал цей процес серед вояків протиборчих армій спостерігався повсюдно з кінця 1916-го, але значно пожвавився у Великодній тиждень, надто на Південно-Західному фронті, де по обидва боки воювали українці. Того року Великдень припав на 15 квітня за григоріанським календарем. Після молитви стрільці запросили братів-українців до себе в гостину, почастували коньяком та обдарували українськими часописами. Потім вибралися до московських окопів. При оказії домовилися, що не будуть стріляти по позиціях одні в одних. З тієї причини австрійське командування відвело Гуцульську сотню в Чивчинські гори на полонину Попадя (нині на межі з Румунією) у підпорядкування німецької 200-ї піхотної дивізії – та у складі німецького Карпатенкорпусу, прикріпленого до 7-ї армії Кьовеша, боронила Гутин Темнатик. Боїв не було, тож стрільці упродовж місяця будували дорогу через Попадю і канатну дорогу на полонину Альбіна. Через важкі умови праці й нестачу харчів вони вимагали повернути їх на фронт до Леґіону УСС. 18 червня, дочекавшись поповнення з Коша, сотня під командою четаря Бужора перейшла на відпочинок до села Тисапийтерфолво (нині Пийтерфолво) біля Севлюша (Виноградів) на Закарпатті, а 27 червня прибула до села Конюхи на північний схід від Бережан.
Леґіон УСС донедавна займав позиції під Куропатниками. Тут теж браталися зі солдатами царської армії, і не лише українці. Як наслідок, перед усусусами постала дилема – та ж, що й перед поляками. Вже третiй рiк поспіль ми проливаємо кров за Австрію, а в Наддніпрянщині закладаються основи державности. В чому сенс подальшого iснування Леґiону? Воювати за Габсбурґів, котрі проявляють мало симпатiй до української справи і заграють із поляками, тоді, коли Російська імперія розпадається на очах? У результаті Леґіон 15 травня перекинули до Конюхів у запас першої бойової лінії. Нові позиції були вкрай невигідні – яр, ліворуч і позаду велика долина, яку ворог обсервував, наче долоню. За негативного розвитку подій артилерійський вогонь не давав змоги ні відступити, ані підтягнути підкріплення, натомість росіяни, укріпившись на довколишніх пагорбах, не підпустили б усусусів собі у тил. Поряд зі стрілецькими розташувалися позиції 35-го Пльзеньського та 75-го Їндржихоградецького піхотних полків 2-ї армії, укомплектованих чехами.
У червні військовий міністр Керенський ініціював новий наступ по всій лінії фронту. Головним завданням було вивести Австро-Угорщину з війни, тож найбільша активність передбачалася в смузі Південно-Західного фронту. План затверджував ще цар, проте революційні події відтермінували початок кампанії. Наприкінці травня Верховним Головнокомандувачем став Алєксєй Брусилов. По суті мова йшла про повторення минулорічної спроби взяти Львів, заодно й нафтові родовища Борислава і Дрогобича, важливі для Центральних держав. Військам Північного, Західного і Румунського фронтів відводилась допоміжна роль відповідно на ковенському, віленському напрямках і на Добруджу.
Оборону з нашого боку, рахуючи з півночі на південь, утримували німецькі армійські групи Германа фон Айхгорна, яка протистояла військам російського Північного фронту, Ремуса фон Войрша – Західного фронту, й Александра фон Лінзінґена, котру блокувала Особлива армія, підпорядкована Південно-Західному фронту; як подейкували, останню іменували так через забобонний страх, аби не називатись 13-ю. Галичину боронила група Едуарда фон Бьом-Ермоллі в складі цісарсько-королівської 2-ї армії під його ж командою, Південної армії (Südarmee) Фелікса фон Ботмера, наполовину укомплектованої німецькими частинами, й цісарсько-королівської 3-ї армії Кароя Терштянскі фон Надаш. Навпроти стояли 11-а, 7-а й 8-а армії, підпорядковані російському Південно-Західному фронту під командуванням генерала Алєксєя Гутора. Карпати і Трансільванія були сектором відповідальности цісарсько-королівських 7-ї армії Германа Кьовеша фон Кьовешгаза і 1-ї армії генерал-оберста Франца Рора фон Дента, перекинутої минулого року з Волині; далі південний фланг австро-німецької оборони пролягав територією Румунії, де оперувала група генерал-фельдмаршала Августа фон Макензена. Вони стримували війська новопосталого Румунського фронту, куди передали російську 9-у армію, котра орудувала на Буковині.
Військам Південно-Західного фронту відводилася головна роль. Тут росіяни зосередили понад мільйон солдатів, забезпечивши перевагу в два з половиною рази у живій силі й суттєву перевагу в артилерії та кулеметах. 11-а армія генерала Івана Ерделі, розгорнута між Бродами й Конюхами, мала наступати на Золочів проти 2-ї армії Бьом-Ермоллі. 7-а армія Леоніда Бельковича з району Бучача збиралася атакувати Бережани, що перебували в секторі відповідальності Південної армії; в складі останньої числився Леґіон УСС. 8-а армія під командуванням Лавра Корнілова зосереджувалася південніше Дністра в районі Коломиї – її завданням було рухатися на Рогатин, відтісняючи 3-ю армію Терштянскі до Карпат.
Плануючи наступ, Керенський розраховував заодно подолати антивоєнні настрої в суспільстві і завадити розвалові армії. Він обʼїжджав війська, тиснув солдатам руки, переконуючи у необхідності війни до переможного кінця, за що здобув реноме «главноуговаривающего».
29 червня (16 червня за юліанським календарем) почався масований артилерійський обстріл на 30-кілометровому відтинку з боку російської 11-ї армії. Усусусів накрило вогненною зливою. Було знищено передові рови й дротяні загорожі, перетереблено 4-у сотню, що стояла в передній лінії оборони. У Конюхах, де розмістився стрілецький шпиталь, настало буквально пекло. Аби вберегтися від канонади, стрільці ховалися в землянках. Вночі вогонь стих. Наступного дня нападники проводили розвідувальні рейди й обстрілювали позиції Південної армії. В ніч на 1 липня пройшла злива і вода залила окопи. 1 липня (18 червня) близько 9-ї ранку москалі пішли в наступ по всьому фронту. Атаку прикривав щільний гарматний вогонь, яким кермували літаки, кружляючи над бойовищем. Стрільцям, аби зберегти особовий склад, казали далі сидіти у бліндажах. Через годину прийшло сповіщення по 55-й дивізії, що відбито ворожий наступ на лівому фланзі.
Проте фронтові зведення спізнювалися через нестачу телефоністів. Позавчорашнім обстрілом було пошкоджено телефонні дроти, з тієї причини телефоністи мусили раз по раз бігати під щільним вогнем, передаючи термінові повідомлення й накази, тож багато їх погинуло. Ситуація насправді стрімко мінялася. Близько 10-ї ранку батальйони смерті 11-ї армії прорвали неподалік австрійську оборону першої лінії, за ними йшла російська піхота. Тисячі австріяків вже потрапили в полон. Водночас під прикриттям артилерійського вогню москалі зайняли яругу ліворуч від стрілецьких позицій і за якихось десять хвилин ті опинилися в оточенні. Спорадичний опір не дав результатів. Багато стрільців загинуло, в тому числі командант Франц Кікаль, пробитий москальським багнетом. За іронією долі, частини 6-го корпусу 11-ї армії, котрі атакували усусусів, були укомплектовані українцями.
Наступний день обернувся катастрофою для 2-ї армії Бьом-Ермоллі. На сусідній відтинок північніше в бік Зборова москалі кинули резерви, в тому числі, Чехословацьку стрілецьку бригаду під командуванням росіянина В’ячеслава Троянова. Вона мала в складі три щойно сформовані полки, що купно зі запасними частинами числили 5500 вояків. Незважаючи на недостатню оснащеність і навченість, їхнім штурмовим загонам вдалося прорвати дві лінії окопів, котрі захищали підрозділи Пльзеньського та Їндржихоградецького полків. До обіду чехословаки проникли на п’ять кілометрів углиб, узявши полон у кілька тисяч – більше, аніж було їх самих, також багато техніки. Прорив під Зборовом 2 липня 1917-го заклав основу героїчної традиції чехословацьких збройних сил, заодно переламав дотеперішню тенденцію масово здаватися в полон. Як наслідок, російське командування дозволило розгорнути бригаду в дивізію, а полковника Троянова підвищили у званні до генерал-майора. Символічно, що під Зборовом по різні боки воювали два майбутні президенти соціалістичної Чехословаччини: Клемент Ґотвальд на австрійському боці й Людвік Свобода у складі бригади.
Разом з останнім під Зборовом опинився й стрілець-кулеметник 1-го Чехословацького полку імені Яна Гуса нестройової роти Ярослав Гашек. Донедавна він числився рядовим запасного батальйону в Борисполі, прикомандированим до редакції київського часопису «Čechoslovan». Внаслідок скандалу з публікацією на початку травня його відправили на фронт. Штаб полку розташовувався неподалік Костополя на Волині – ще якихось три місяці тому Гашек як «нестройовий з письменницьким талантом» служив тут писарем канцелярії, а тепер мусив опановувати кулемет.2 У ніч на 22 червня Чехословацька бригада зайняла позиції між селами Погрібці та Йосипівка довжиною шість із половиною кілометрів. В той час у Києві у видавництві часопису «Čechoslovan» виходить друком книжечка «Бравий вояк Швейк у полоні», яка скоро здобуде популярність серед вояків бригади. Початок був уповні автобіографічним:
«Так ось куди ти вляпався, мій бравий вояче Швейку! В «Народній політиці» й инших офіційних часописах опубліковано твоє ім’я вкупі з кількома параграфами кримінального кодексу. Всі, хто знають тебе, прочитають із подивом:
«Цісарсько-королівський земський кримінальний суд Праги, відділ 4-й, постановив конфіскувати майно Йозефа Швейка, шевця, донедавна мешканця Краловских Виноградів, за перехід на ворожий бік, державну зраду і злочин супроти імперських Збройних Сил згідно з §§183–194, число 1334, пункт С, і §327 Військового кримінального кодексу».
Поки що це був лише начерк майбутнього роману. Текст відрізняється загальним обсягом і певними обставинами, та й стилістично теж. У повісті Швейк зображений денщиком біснуватого фанріха Конрада Дауерлінга, для якого на його ж прохання поцупив собаку – як виявилось, у генерал-лейтенанта Арца, начальника гарнізону в Кірайгіді. Прототипом останнього був Артур Арц фон Штрауссенбург, у березні 1917-го призначений начальником цісарсько-королівського генштабу. Описані події стосуються позаминулого літа. Через інцидент зі собакою Дауерлінга з його ротою відправляють до Галичини, куди наступали австро-німецькі війська під проводом генерала Макензена.
«Прямуючи з маршбатальйоном на фронт, Дауерлінг чувся великим героєм. Коли мимо проїжджали угорці, він визирнув з вагона і мужньо випалив: «Ось тут були б добрі позиції, тут можна повоювати!» Та у Мішкольці на станції переївся грушок, від чого розболівся живіт, та так, що просидів в окремому вагоні у приміщенні з промивним начинням аж до Лупковського перевалу.
Коли в’їхали в Галичину, його хоробрість, і без того підважена грушками, суттєво зміліла і на станції Самбір спласла до мінімуму, натомість розгорівся звірячий апетит».3
Швейка він всюди тягав зі собою, обкладаючи речмішками з харчовими запасами і лаючи немилосердно. Коли минули Кам’янку-Струмилову, всім наказали виходити з поїзда і рухатися на позиції. Там під час офіцерського патрулювання Швейк потрапляє в російський полон.
Гашек, однак, цього разу відзначився в бою, за що був удостоєний Георгіївського хреста IV ступеня – вищої нагороди для солдатів та унтер-офіцерів російської армії.
Незважаючи на початковий успіх, наступ Керенського швидко захлинувся. Батальйони смерті були вибиті, солдати мітингували. Підрозділи Südarmee витримали натиск, XXV корпус лишився на своїх позиціях. 3–4 липня наступальні дії на золочівському і бережанському напрямках припинились. Встановилася окопна війна.
В ніч на 6 липня під Бережани висунулася Польська стрілецька дивізія Антоні Шимона. У червні її з-під Проскурова перекинули під Гусятин у розпорядження 7-ї армії. На той час особовий склад частково деморалізувався під впливом революційної пропаганди, один із полків взагалі відмовився їхати на фронт. Тож їх просіяли, ненадійних відправили в запасні частини, решту скерували на позиції між Куропатниками й Шибалином. Тут, оскільки поляки не мали гармат, німці накрили їх далекобійною артилерією, корегуючи вогонь авіацією. Застосовувались також газові боєзаряди, а протигазів полякам теж не видали. Як наслідок, вони відмовлялися виконувати накази, дезертирували, здавалися в полон. Через шість діб їх відвели на Стрипу, де колись стояли січові стрільці й функціонувала Пресова кватира. Зважаючи на внутрішній моральний стан, російське командування раз по раз намагалося розформувати дивізію, а зброю передати чехословакам.
6 липня активізувалася 8-а армія. Лавр Корнілов зорієнтувався у слабкому місці австрійської оборони і вдарив не на Рогатин, а в бік Галича. Станиславів ще від минулого року перебував у російських руках. 8 липня їм вдалося прорвати фронт і наступного дня захопити Галич, заблокувавши залізничне сполучення зі Львовом. До вечора росіяни перетнули долину ріки Лімниці по дорозі на Калуш; його взяли через два дні. У зв’язку з поразкою австрійський генштаб призначив нового командувача 3-ї армії генерал-оберста Карла Кржитека.
Скоро в Києві скінчилися переговори з Тимчасовим урядом. Після бурхливої дискусії у Петрограді погодилися затвердити Генеральний Секретаріат на становищі крайового уряду і дозволили творити автономію на власний копил. Категорично заперечували тільки українізацію армії, зокрема міністр Керенський. Того ж дня 3 (16) липня оприлюднено Другий Універсал Центральної Ради. Він містив обов’язкові мантри: «Ми, Центральна Рада, яка завжди стояла за те, щоб не одділяти Україну од Росії /…/ визнаючи, що доля всіх народів Росії міцно звязана з загальними здобутками революції, ми рішуче ставимось проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного Зібрання». Було переформатовано Генеральний Секретаріат. З огляду на непохитну позицію Петрограда скасовано уряд генерального секретаря з військових справ, який втілював Український генеральний військовий комітет на чолі з Петлюрою. Звісно, це був крок назад, порівняно з Першим Універсалом. До того ж у Тимчасовому уряді так і не висловилися чітко щодо автономії. Втім на запровадження посади комісара у справах України погодились; її зайняв колишній міністерський чиновник Петро Стебницький, наступник Лотоцького на становищі голови Української національної ради. Повноваження Генерального Секретаріату обмежили п’ятьма губерніями: Київською, Полтавською, Волинською, Подільською, частково Чернігівською – без Слобожанщини, Вольностей Війська Запорозького, земель Чорноморського козацького війська. Це викликало шквал листів-протестів, чи не найбільше з Катеринославської губернії, зокрема голови Гуляйпільської Ради селянських і солдатських депутатів Нестора Махна, нещодавно звільненого з каторги за амністією: «Не відривайте нас від України, ми хочемо бути з Україною, приєднуйте нас».
Публікація Другого Універсалу спричинила заколот добровольців полуботківського полку. У ніч на 5 (18) липня вони захопили арсенал та інтендантський склад однієї з частин, військову комендатуру Києва, штаб міліції, Державний банк і виставили варту біля адміністративних установ. На ранок повстанці зажадали відкликання Другого Універсалу, проголошення самостійності України й укладення миру з Центральними державами. За задумом, їх мали підтримати самостійники в інших містах, включно з Олександрівськом (нині Запоріжжя), Юзівкою (Донецьк), Одесою. План повстання уклав, здається, Міхновський, проте його придушили в зародку. Винниченко наказав підполковникові Капкану роззброїти заколотників. Коли богданівці почали переходити на їхній бік, командування Київського військового округу наказало юнкерам і понтонерам-росіянам обстріляти повсталих з гармат. На жаль, Юрій Капкан не виявився на висоті моменту і зник з міста. 7 (20) липня після штурму полуботківських казарм на околиці Києва ті склали зброю. Військова прокуратура почала слідство за статтею 100 Кримінального кодексу «Спроба відділення України від Росії».
На поміч повсталим поспішав загін Звенигородського коша вільних козаків на чолі з отаманом Гризлом. Проте на станції Мотовилівка за 30 кілометрів від Києва, довідавшись, що повстання придушено, вони повернули назад.
З иншого боку, російські еліти розцінили поступки українцям як надмірні, що спровокувало кризу Тимчасового уряду. Троє міністрів пішли у відставку. Як наслідок, 3 (16) липня у Петрограді почалися антиурядові демонстрації. Учасники протестували проти війни і вимагали передати владу З’їздові Совєтів робітничих і солдатських депутатів, котрий проходив у столиці – він зібрав представників виборних органів на зразок Петросовєта, що виникали по всій Імперії явочним порядком. Втім З’їзд погодився продовжувати війну. Ситуацію намагалися переламати на свою користь більшовики, проте вони не мали вирішального впливу. Демонстрації швидко переросли в збройні сутички. У відповідь Тимчасовий уряд запровадив у столиці воєнний стан. Лідер більшовиків Владімір Лєнін утік до Фінляндії на окраїну Імперії. 7 (20) липня пішов у відставку Георгій Львов. Новим міністр-головою став Керенський, зберігши за собою посаду військового і морського міністра.
Користуючись моментом, про свої національні прагнення заявили фіни. Лютнева революція частково відновила колишні привілеї Великого князівства Фінляндського. У Гельсінґфорсі скликано парламент (Eduskunta) – втім, він збирався й раніше; крім того існував уряд статс-секретаря у справах Фінляндії, фінська мова зберегла офіційний статус поряд зі шведською й російською. Українцям і близько не дозволяли чогось подібного. 5 (18) липня Едускунта ухвалив закон про самостійність у внутрішніх справах, залишивши Петроградові армію й зовнішню політику. Проте вони спізнилися. Коли закон подали на розгляд Тимчасовому урядові, кризу вже було подолано. Його звісно відхилили, апелюючи до майбутніх Всеросійських Установчих Зборів. Більше того, Едускунта оголосили розпущеним, будівлю парламенту зайняли війська російського гарнізону. Проте цей крок теж виявився запізнілим. Ідея незалежності Фінляндії опанувала масами.
За той час німецьке командування накопичило сили в Галичині. Поки москалі борюкалися за Калуш, ті перекинули під Золочів кілька дивізій зі Західного фронту і ще три австрійські – з Італії. Ударну групу очолив генерал Арнольд фон Вінклер, командант німецького 1-го корпусу, включеного минулоріч до складу 2-ї армії Бьом-Ермоллі. Загалом група числила 92 тисячі багнетів. 19 липня о 3-й ранку потужною канонадою зі 600 гармат і 180 мінометів по позиціях 11-ї армії розпочався контрнаступ. Близько 10-ї години німці рушили вузьким фронтом у 5 кілометрів. До вечора ударний клин був розширений до 15 кілометрів і на глибину 6 кілометрів.
Одночасно активізувалася Південна армія Ботмера, тримаючи під рушницею 150 тисяч вояків. Леґіон УСС теж не весь згинув під Конюхами: підрозділи, котрі перебували на інших відтинках – Гуцульська сотня, піонірська, інженерна, вціліли. Після поповнення його повернули під Конюхи, сюди ж підтягнулася німецька 223-я піхотна дивізія. В той час курінь УСС провадив поручник Дмитро Кренжаловський (справжнє Мартинишин), скерований з 35-го стрілецького полку золочівського ландверу.
21 липня група Вінклера прорвала оборону 11-ї армії і почала просуватися на південний схід поміж Стрипою й Серетом у бік Тернополя. Для росіян це була катастрофа. Безладний відступ перетворився на панічну втечу. Юрби дезертирів на дорогах ріками пливли на схід, узбіччя захаращувала покинута техніка й військове спорядження. Деморалізована солдатня грабувала, ґвалтувала, убивала під гаслом «Ріж буржуїв». Офіцерів, які намагалися їх напоумити, теж розстрілювали. Аби зарадити хоч чимось, Корнілов кинув на поміч резерви 8-ї армії, але це не допомогло. Те саме відбувалося і в нього. Солдати відмовлялися воювати, натомість влаштували в Калуші погром. 16 липня австріяки вибили їх звідти, проте атаки тривали ще тиждень.
Через поразки Керенський повністю змінив командування на галицькому театрі бойових дій. На чолі Південно-Західного фронту поставив Корнілова – його у 8-й армії заступив генерал-лейтенант Владімір Черемісов. 11-у армію очолив генерал Пьотр Балуєв, дотеперішній командувач Особливої армії, творець батальйонів смерті. 7-а армія ще раніше отримала нового керівника генерал-лейтенанта Владіміра Селівачова.
Корнілов як новий головнокомандувач фронту покладав великі надії на оборону ріки Серет у районі Тернополя й Теребовлі і планував контрнаступ. Проте німці 23 липня форсували Серет. Проти них Селівачов кинув 34-й корпус на чолі з генерал-лейтенантом Павлом Скоропадським, нащадком лівобережного гетьмана Івана Скоропадського, і той ненадовго затримав їх між Буркановом і Микулинцями. Однак росіяни не хотіли воювати і покидали окопи. Скоропадський змушений був відступати до Теребовлі, рештки підрозділів 7-ї армії через Підгайці й Бурканів відтягнулися до Монастириська й Олеші. На півдні Черемісов під натиском Ботмера залишив Галич.
У передчутті, що доведеться покинути й Станиславів, російські війська влаштували тут погром. Того ж дня 21 липня надвечір до Крехівців (тепер Крихівці), передмістя Станиславова, прибув 1-й кавалерійський полк зі складу Польської стрілецької дивізії – він мав прикривати відступ 8-ї армії. Полк, сформований на базі уланського дивізіону, залишався одним з нечисленних боєздатних підрозділів. Кілька днів тому команду над ним перейняв полковник Болеслав Мосьціцкий, офіцер царської армії. Городяни, довідавшись, що в місто прибули поляки, хай навіть під російським прапором, подалися на чолі з бурґомістром до російського штабу просити помочі від мародерів. Цілу добу улани наводили порядок на вулицях, заодно виславши стежі на околиці, аби пантрували за німцями. Вдячні міщани з числа польської суспільности радили їм дочекатися приходу австро-німецьких військ і переходити на службу до Королівства Реґенційного. Бурґомістр обіцяв поклопотати з цього приводу. Звісно, Мосьціцкий відмовився, пославшись на присягу. Проте бурмістрові надіслав листа, якого просив передати Тимчасовій Раді Стану. 24 липня улани повернулися на позиції до Крехівців, де протрималися п’ять годин в режимі безперервних атак, надавши змогу москалям відвести артилерію і зірвати мости. Цього ж дня Станиславів зайняли підрозділи Південної армії.
В листі, що його відправив бурмістрові, Мосьціцкий висловив надію на швидке відродження Польщі й об’єднання всіх поляків, що воювали по обидва боки фронту, а також склав пошану бригадирові Пілсудському, щойно арештованого німцями.
Справа була така, що варшавський генерал-губернатор фон Безелер постановив привести до присяги кайзерові Вільгельму новостворений Польський вермахт і, в тому числі, Польський допоміжний корпус із колишніх леґіонерів. Акцію планували на початок липня. Перед тим присягали на вірність Карлові Габсбурґові. Втім Юзеф Пілсудський плекав намір заручитися підтримкою Антанти, прогнозуючи поразку Центральних держав – як бачимо, цілком резонно! – і наполягав, аби не присягали. Більшість леґіонерів 1-ї та 3-ї бригад так і вчинили. У відповідь німці 22 липня ув’язнили Пілсудського в Данциґу. Тих, хто перебував донедавна у російському підданстві – понад три тисячі осіб, інтернували у Беньямінові (офіцерів) і Щипйорно (унтер-офіцерів і рядових), ще стільки ж австрійських підданих повернули до цісарсько-королівської армії, відправивши на Італійський фронт. Проте 2-а бригада Юзефа Галлера склала присягу – їх як галичан за походженням теж повернули у відання австрійського генштабу і на цій основі у Перемишлі сформували наново Польський допоміжний корпус; після поповнення новобранцями він числив сім з половиною тисяч вояків. Далі його під командою полковника Зиґмунта Зелінського перекинули на російський фронт під Чернівці. Також присягнуло звиш тисячі легіонерів з 1-ї та 3-ї бригад, здебільшого російських та німецьких підданих – їх залишили служити у Польському вермахті. Втім він не налічував і трьох тисяч вояків.
Зважаючи на катастрофічну ситуацію в армії, Корнілов звернувся до Ставки Верховного Головнокомандувача з вимогою припинити наступ на всіх фронтах задля нагального відновлення дисципліни. 25 липня Керенський розпорядився зупинити просування військ. Того ж дня Балуєв без бою здав Тернопіль, Селівачов полишив Монастириська, Теребовлю й Бучач. 27 липня Черемісов покинув Городенку.
В той час Південна армія наступала з боями, цілячись на південний схід. З лівого флангу її прикривала група Вінклера, ззаду – 3-я армія Кржитека. Головною метою були Чернівці, осідок Обласного комісаріату Галичини і Буковини. 55-а дивізія Уншульда просувалася широким фронтом у 60 кілометрів. Натоді вона призбирала рештки 19-го Львівського й 35-го Золочівського стрілецьких полків ландверу і Леґіон УСС у складі трьох піхотних, піонірської, інженерної сотень і кулеметного відділу, який числив тепер близько 600 стрільців і 24 старшини. Усусуси рухалися в авангарді дивізії разом із двома штурмовими ескадронами німецького гусарського полку (Totenkopfhusaren). Їхній шлях проліг через Козову, Купчинці, Бурканів, Чортків до Бурдяківців неподалік Скали над Збручем. Час від часу стрільців перекидали на інші відтинки, залежно від того, де сильніший опір чинив ворог.
28 липня війська зупинились на лінії Збараж–Скалат–Гримайлів–Збруч. Наступного дня Керенський провів нараду з головнокомандувачами фронтів. За підсумками кампанію було повністю провалено. Загальні втрати росіян складали 150 тисяч солдатів та офіцерів, із них на Південно-західному фронті – 60 тисяч, значною мірою, добірних частин. 31 липня російські війська відступили за Збруч і південніше у верхів’я річок Сірет і Молдова до старого кордону з Австро-Угорщиною. Наступного дня ще спостерігалася певна активність в секторі 7-ї армії, зокрема 34-й корпус відбив Гусятин. Проте ці дії вже не мали сенсу. Скоро Галичину було повністю очищено від російських військ. 2 серпня Брусилова звільнили з посади Верховного Головнокомандувача і замість нього призначили Корнілова. Того ж дня ліквідовано Обласний комісаріат Галичини і Буковини, Дмитра Дорошенка відкликали з поста крайового комісара. 3 серпня армії Кржитека і Ботмера увійшли в Чернівці.
_________________________________
1 Михайло Ковальчук. Створення 1-го українського імені Богдана Хмельницького полку (травень 1917 року) // Український визвольний рух: науковий збірник, Львів, 2009, Зб.13, с. 5–44.
2 Олександр Муратов, Діна Муратова. Київські пригоди Ярослава Гашека // «Дзеркало тижня», №25, 2 липня 2010 року.
3 Я. Гашек. Бравий вояк Швейк у полоні (1917).
17.09.2022