Вступ
Якось, коли мені було років чотири, ми з батьками приїхали до Києва у гості до батькової тітки. І ось коли ми усі разом простували Софіївською площею, я запитав: "А що це за вежа?" – показуючи пальцем на дзвіницю Софійського собору. І мені батькова тітка відповіла: "Це Софіївська церква, найстаріша в Україні й в усій Європі" (друга половина речення мені тоді не здавалася надто важливою).
І дві третини свого життя потому я думав, що церква – то і є ота дзвіниця, тобто лише сама ота вежа та й годі. Я взагалі ніяк не асоціював стіну й ворота поряд із нею з жодним атрибутом комплексу Софії Київської – ба навіть не знав про існування цієї назви. Я ніколи не замислювався про життя й споруди за тією стіною, аж допоки у п’ятому класі, коли мені було 12 років, приїхав до Києва зі шкільною екскурсією. Нас завели у двір Софії Київської, завели до їдальні, показали собор...
Я із величезним здивуванням дізнався, що оце все разом – "Софіївська церква", разом із величезною територією, інфраструктурою, будівлями тощо. Я навіть перепитав екскурсовода, а що ж тоді, мовляв, он та здоровенна вежа, повз яку ми заходили, хіба не вона – "Софіївська церква"? На що отримав відповідь, що то – "усього лише" дзвіниця...
Звісно, татова тітка не мала на меті "обманути" дитину, вона й не робила цього, бо зрештою навіть не усвідомлювала свого "обману". Вона просто не думала у термінах дитячого сприйняття світу й не розглядала варіант "пояснення очевидного": що церква – це, звісно, цілий архітектурний комплекс, що для дорослої людини є самоочевидним фактом. Вона відповіла природно для себе – як природно було б відповісти "слон", якби я показав у зоопарку на хобот слона й запитав: "Що це?"
А далі ми проходили повз стару пожежну частину, і я знову побачив вежу, й знову запитав: "А це що?" – і у відповідь отримав: "Каланча". Я, звісно, усвідомлював очевидну різницю в архітектурному стилі та швидко дізнався про цільове призначення останньої. Проте суто за зовнішніми ознаками ці дві споруди ще довго у моїй дитячій уяві йшли поруч і теоретично могли б бути взаємозамінними.
1. Епістемологічна катастрофа (центральна ідея)
Хочу поговорити про українські "університети", відкриті упродовж пострадянського періоду.
Дехто від самого початку цього процесу ставився до нього критично (до них належав і я сам), та їхні голоси були поодинокі й непереконливі – а часто навіть трактувалися як маргінальні. Та навіть попри це, уся глибина й катастрофічні наслідки цього злочину стали очевидними не відразу. Це була не просто помилка. Це був стратегічний і всеохопний провал. Абсолютно хибний вибір не просто шляху – а самого напряму. Злочинно-безвідповідальна і популістська ідея, що стала номенклатурною "парадигмою" того часу.
І ось чому.
Річ не в тому, що хтось хоче проголосити себе Юпітером, будучи биком. Марнославство – не рідкість в академічних колах. І не в тому, що для повноцінних університетів у класичному розумінні окремим профільним вишам (як-от педінститути чи технологічні інститути) не вистачає ресурсної бази чи кадрового забезпечення. І навіть не лише в тому (хоча це чи не найважливіше), що на це не було соціального запиту – просто за старою пам’яттю радянського минулого виникала ілюзія: варто тільки видати наказ – а далі "куди подінуться", усі поголовно стануть вченими – просто за наказом, а студенти захочуть бути тими, ким їх призначать "мудрі наставники".
Найнебезпечніше – і те, що згодом і стало нищівним для всієї галузі, – це зміщення понять.
Університет – це не просто масштаб, фінансування, науковий рівень окремих викладачів (хоча це важливо), кількість вступників чи конкурс.
Університет – це науковий плюралізм і конкуренція наукових шкіл – а не просто наявність викладачів із науковими ступенями.
Жоден зі звичайних – навіть просунутих – спеціалізованих вишів не володів і не міг володіти передумовами для цього. Бо навіть якщо там і були (а таки були) окремі видатні вчені, що мали широке визнання у науковій спільноті, вони були носіями лише точкових наукових напрямів (у кращому разі) і, напевно, не були засновниками справжніх наукових шкіл – тобто середовищ із власною дослідницькою традицією, послідовниками, напрямами і стилем мислення.
Те, що зробили з "університетською" наукою у той період, невідворотно стало її могильним каменем. І цього не усвідомлює навіть значна частина самих вчених і університетських діячів.
Університет не може бути переродженим із іншого спеціалізованого закладу.
Університет – це те, що потребує окремого, незалежного становлення, а не успадкування.
Ми думали, що університет – це "просто" виш, тільки "більший".
Ми думали, що церква – це вежа з дзвоном.
Тому ми взяли каланчі (бо їх багато), повісили на них дзвони і стали дзвонити з усієї сили, не підозрюючи, що біля справжніх дзвіниць зазвичай стоїть храм – у який ми ніколи не входили.
2. Головний посил
Усе це зрештою призвело до того, що сама ідея університету як така майже повністю вимита із масової суспільної свідомості, не є більше живою частиною нашого культурного простору, що, як наслідок, цілковито скасовує широкий соціальний запит на фундаментальну освіту у широкому світоглядному сенсі. Це усуває ключовий інституційний фільтр і генератор стійких культурно-інтелектуальних стандартів, що у поєднанні з іншими чинниками створює сприятливе середовище для зростання популізму.
Вектор демократичного суспільства визначається тим, про що розмовляють сім'ї у себе на кухні. Стратегічний дороговказ для такого вектора формується у кулуарах класичних університетів і визначається тим, що викладачі й науковці вільно обговорюють між собою на кафедрах і в університетських їдальнях, бо саме там, у вільному невимушеному спілкуванні й обміні ідей, і зароджуються ті концептуальні відповіді на актуальні виклики, без яких суспільство не може стійко розвиватися.
Атмосфера університету є одним із ключових факторів формування світогляду молодіжної еліти, яка, своєю чергою, задає тренди для ширшого суспільства у середньо- і довгостроковій перспективі. А те, яким буде завтрашній день країни, визначається тим, які інтереси і цінності домінують під час спілкування в університетських студентських гуртожитках і кафе у перервах між плітками й безладними статевими стосунками.
А на наших кухнях обговорюють, чий дзвін гучніший; на "університетських" кафедрах – переважно розподіл навантаження й обсяг набору (бо від цього залежить фінансування); а у студентських кафе – зарплати в ІТ-компаніях на посадах без досвіду роботи (у кращому разі).
3. Ядро дефініції
Щоб розгледіти й зрозуміти, що саме відбулося з університетською культурою в Україні у пострадянський період, слід відійти від нав’язаних популістськими наративами стереотипів та трохи налаштувати оптику. Тож аби вміти відрізнити те, що не є університетом, з’ясуємо спершу, чим він є. Слід відразу зазначити, що не існує як такого визначення університету у строгому розумінні дефініції (якщо не розглядати його у вузькому трактуванні як навчальний заклад, що не відповідає суті). Проте можна виділити ряд ознак, що вирізняють університет саме як архетип культури, і що постали не з кон’юнктурних цидулок чи хрестоматійних обрубків, а визріли у багатовіковому переосмисленні колективної практики інтелектуальної діяльності та втілені у реальних інституційних формах багатьох країн і традицій, а також зафіксовані у канонічних працях видатних мислителів та основоположників сучасної університетської парадигми (див. джерела у кінці розділу).
Отже, виділимо основні невід'ємні риси університету, що є його універсальними засадничими критеріями згідно з ідеологічними канонами та світовою практикою.
1. Простір вільного інтелектуального пошуку, що базується на широкій інституційній автономії та внутрішній культурі свободи мислення і є базовою передумовою розвитку науки [спільне у Ньюмена, Гумбольдта, Ясперса].
2. Критична спільнота вчених – як за кількістю, так і за широтою напрямів розвитку наукової думки – необхідна умова для творення культури знання та формування критичного мислення [Ньюмен, Гумбольдт].
3. Плюралізм ідей і наукових шкіл – необхідна умова внутрішньої конкуренції як основного рушія науки (перегукується із засадничою ідеєю ліберальної парадигми в цілому) [спільне у Ньюмена, Гумбольдта, Ясперса].
4. Симбіоз науки і філософії як синтез світоглядного і наукового дискурсів, що творить унікальну атмосферу університету. Є наслідком перших трьох невід'ємних першопричин та їх органічним продовженням [Ньюмен].
Усі ці риси (особливо перші три) мають сенс тільки у взаємному поєднанні – без будь-якої з них університет перетворюється на неповноцінну структуру.
Джерела:
John Henry Newman, The Idea of a University (1852) – Університет як місце цілісного формування розуму: не фабрика знань, а простір вільного мислення, де цінується гармонійний розвиток особистості.
Wilhelm von Humboldt, Über die innere und äußere Organisation der höheren wissenschaftlichen Anstalten in Berlin (1810) – Засаднича ідея університету як вільної спільноти дослідників, що формує культуру мислення нації через автономію й наукову свободу.
Karl Jaspers, Die Idee der Universität (1946) – Університет – це відповідальність перед істиною. Основа для розуміння університету як мислячої корпорації, що не служить жодній владі, окрім влади розуму.
Thomas Kuhn, The Structure of Scientific Revolutions (1962) – Обґрунтування теоретичного плюралізму як умови поступу науки: університет має бути місцем конфлікту парадигм, а не їх уніфікування.
George Steiner, Lessons of the Masters (2003) – Традиція університету як духовного спадкоємства – від Сократа до сучасного мага-майстра: культура діалогу і передавання вогню, а не лише інформації.
Jacques Derrida, L’université sans condition (2001) – Радикальне осмислення автономії університету: інституція має зберігати право ставити під сумнів саму себе – і це її головне призначення у вільному суспільстві.
4. Класичні моделі університету
Однак університет – це не лише ідея, а й інституція. Історичне становлення університету як явища дозволяє нам побачити, як ці засадничі принципи втілювались у культурному просторі Європи.
Університет як феномен не виник одномоментно. Він є результатом тривалого становлення – як форма, що вкорінена в культурі й мисленні, а не в інституційних схемах. Цей розділ – про флагманські приклади таких університетів, які не просто започаткували традицію, а втілили її архетип. Подамо їх у хронологічному порядку, щоб простежити поступове становлення європейської університетської традиції, а також важливих рис ядра нашої дефініції у специфічних формах, притаманних кожному з них.
4.1. Болонья
Болонський університет народився як громадська ініціатива самих студентів, які наймали викладачів для вивчення права. Це визначило унікальну модель автономії – знизу вгору, а не з волі влади. Болонська традиція заклала підвалини академічної спільноти не як адміністративної структури, а як вільного союзу тих, хто шукає істину.
Цей університет задав тональність для усієї європейської традиції: університет – це не будівля чи інституція, а вільна спільнота, яка мислить. Знання тут було не сакральним, а раціональним: науковий підхід до суспільного устрою, а не релігійна інтерпретація (причому "науковий" – не у сучасному сенсі постпозитивізму, але найбільш прогресивна форма диспуту для свого часу).
Болонья сформувала середовище, де розвивалися конкурентні школи мислення: глосатори, постглосатори, гуманісти. Ідеї постглосаторів (гуманістична юриспруденція) стали передвісниками ренесансного правознавства – наближення до римського права як до "розумного порядку", а не просто зведення імперативів.
Незважаючи на спеціалізацію (право), Болонья стала транснаціональним магнітом інтелектуального обміну. Виникла модель універсальної спільноти вчених, що вільно мандрують Європою в пошуках знань. У цьому сенсі історичний внесок Болоньї – не лише хронологічний пріоритет, а в самій моделі мислення: знання як автономна справа вільних людей, раціональна спільнота, що не боїться судити авторитет, і право як знаряддя розуму, а не сили.
4.2. Сорбонна (Париж)
Сорбонна постає як університет світоглядного ладу, в якому центральною цінністю є раціональна узгодженість знання, а не лише його передача. У центрі – не факт, а смисл. І саме це створило в Парижі модель, яка на століття визначила університетську роль як філософського суду розуму над будь-якою владою.
Саме тут, вперше у європейській традиції, карбується образ ученого як захисника розуму перед лицем влади, навіть коли ця влада була сакральною – що і визначить у подальшому його культурну нішу як вартового істини у світському суспільстві.
У Сорбонні сформувалася традиція раціонального доказу: тут працювали П’єр Абеляр, Жан Бурідан, а Фома Аквінський певний час викладав тут свою метафізику. Схоластика як метод – хоч і асоціюється з догмою, але насправді була лабораторією логічного мислення і попередницею наукової аргументації.
Сорбонна – це мисляча корпорація, де авторитет народжується в діалозі, а істина є справою публічного раціонального узгодження. Її історичний внесок полягав у формуванні самої ідеї університету як інтелектуальної спільноти, що діє від імені розуму, а не влади.
4.3. Кембридж / Оксфорд
Ці університети не були засновані зверху, а виросли з вільних спільнот учених і студентів, які об’єднувалися для життя, навчання й досліджень. Ця органічна самостійність зумовила стійкість і неперервність обох інституцій протягом століть.
Їхня автономія була не тільки адміністративною, а екзистенційною: право самостійно призначати викладачів, формувати колегії, затверджувати програми, розвивати власну систему внутрішнього самоврядування, незалежну від міста чи церкви.
У стінах цих університетів визначалася інтелектуальна доля Європи: від гуманізму до природознавства, від теології до політичної філософії. Їхня сила – у поєднанні гуманітарної і наукової традиції, у культурі диспуту, що допускає як логічний позитивізм, так і релігійний символізм.
Це не були «випускові фабрики» кадрів. Метафора gentleman scholar – освічений джентльмен – відображає цінність освіти як шляху саморозвитку, а не лише професійного зиску.
Підсумок.
Кембридж і Оксфорд – це університет не як ритуал чи механізм, а як органічна система автономних осередків мислення, об’єднаних свободою. Їх приклад – не в тому, щоб бути найкращими за метриками, а в тому, що вони вижили, не зрадивши себе, і тому залишаються живими.
4.4. Гумбольт
Модель університету Вільгельма Гумбольдта – це найповніше втілення сучасного університетського ідеалу. Вона не просто синтезує попередні моделі, а завершує формування університету як автономного культурного організму, здатного творити нове знання.
По суті, Гумбольтівський університет постає як довершена форма сучасного архетипу університету в усій його повноті і остаточному оформленні.
1. Науковий плюралізм як ідеал універсального знання
У центрі стоїть не спеціалізація, а універсальність знання. Факультети й наукові напрямки утворюються згори донизу – від загального ідеалу до конкретного інституційного наповнення.
2. Конкуренція шкіл і міждисциплінарна динаміка
Гумбольт не припускає єдиної ідеологічної або дисциплінарної доктрини. Наука є поліфонічною, й університет стає місцем вільної конкуренції парадигм.
3. Інституційна автономія і свобода викладання та дослідження
Незалежність університету від держави в освітній та науковій політиці – центральний принцип. Йдеться не лише про адміністративну автономію, а про інтелектуальну свободу як засадничу умову науки.
4. Культурне поле, а не бюрократичний інститут
Університет Гумбольдта – це не сервісна структура. Він існує не як система надання освітніх послуг, а як культурний організм, у якому народжується нове розуміння світу.
Ці чотири моделі – не ідеали з підручника, а живі прояви університету як духовної форми культури. Вони різні – за епохами, контекстами, пріоритетами. Але всі вони втілюють одне: університет – це храм мислення. І в кожному з цих прикладів видно, як цей храм постав із потреби істини, а не з наказу влади.
5. Українські традиції
Якщо класичні університети стали флагманами європейської освітньої цивілізації, то українська традиція – не її копія, а варіація на ту ж тему. Спробуємо роздивитися її автентичну вартість.
Україна впродовж століть не перебувала на узбіччі європейської цивілізації та має таки власні традиції творення університетської культури, щоправда, дещо деформовані імперським та пізніше радянським минулим. Корисним буде короткий ретроспективний погляд на становлення української університетської традиції на прикладі її флагманських університетів, створених у різний час та з різних ініціатив, проте які виразно ілюструють як приналежність України до європейського культурного поля, так і її національні особливості.
5.1. Києво-Могилянська академія: прикордоння традицій і автономія духу
Витоки та унікальність:
Києво-Могилянська академія постала на стику релігійних, культурних і політичних фронтирів – як спроба створити православну альтернативу західноєвропейським католицьким моделям освіти. Проте замість сліпого відтворення Могилянка інтегрувала візантійську традицію з елементами єзуїтської системи, надавши їм нового сенсу: раціоналізована віра, дисциплінований розум, гуманістична культура.
Критична спільнота мислення:
Попри зовнішню прив’язаність до конфесійних завдань, Академія була середовищем народження публічної інтелектуальності. Її вихованці формували модерну українську філософську мову, що включала логіку, риторику, метафізику, і вже в XVII столітті вперше адаптувала схоластичні диспути до місцевого контексту. Ім’я Симеона Полоцького, Феофана Прокоповича, Григорія Сковороди – це не просто персоналії, а вектори ідейного прориву.
Автономія як форма виживання:
Могилянка балансувала між царською, шляхетською і церковною опікою, часто змінюючи свої формальні статуси, але зберігаючи автономність змісту. Її сутність полягала в інтелектуальному самоствердженні на тлі зовнішньої залежності.
Культурний вплив і універсальний характер:
На момент XVIII ст. вона вже не була виключно українською школою. Академія формувала еліту не лише для України, а й для імперії загалом, закладаючи основи світського університету у Східній Європі. В її традиції – образ вченого як морального авторитета, що не підкорюється миттєвій доцільності.
5.2. Львівський університет: універсальність на перетині імперій
Фронтир між культурними світами:
Львівський університет виник у XVII столітті як єзуїтський колегіум і впродовж століть залишався інституцією, в якій різні культурні традиції стикалися, конкурували і синтезувалися. Польський, австрійський, український, єврейський, німецький компоненти не просто співіснували – вони творили унікальну атмосферу універсальності в межах локального.
Інтелектуальна еклектика і гнучкість:
Університет пережив не одну трансформацію – від латинської школи до німецькомовної академії Габсбургів, потім – польського університету, і далі – радянського інституту. Всі ці нашарування створили багатошарову ментальність, яка відрізняється здатністю до адаптації без втрати ідентичності. Саме тут з’являється постава «інтелектуала-перекладача», що здатен мислити між мовами, контекстами, традиціями.
Дискусія як культурна форма:
Попри зміну влад і систем, у Львові завжди залишалося місце вільній дискусії – часом у тіні, часом відкрито. В ХХ столітті тут сформувалися філософські та математичні школи світового рівня (згадаймо Львівсько-Варшавську школу, банахівський гурток), які не просто вижили, а задали ритм для цілої епохи.
Пам’ять і культурна тяглість:
Львів – це університет, де традиція є частиною міської тканини. Кам’яні зали, латинські гравюри, фрески, архіви – все нагадує, що знання тут не лише функція, а форма життя. Історія Львівського університету – це модель внутрішньої універсальності як відповідь на зовнішню фрагментацію.
5.3. Харківський університет: лабораторія українського модерну
Проєкт просвітництва на східному фронтирі:
Харківський університет, заснований 1804 року з ініціативи Василя Каразіна, став першою інституцією класичного західного зразка на теренах підросійської України. Його заснування було актом волі інтелектуалів, а не адміністрації імперії – це був справжній просвітницький проєкт знизу, із залученням громади і меценатів.
Школа формування ідентичності:
Харків не просто навчав – він продукував українську модерність. Ідеї національного відродження, громадянської освіти, європейських норм мислення тут народжувались у складному танці із імперською нормою. Саме з Харкова вийшли діячі, які поєднували українську ідентичність із європейським світоглядом – від Костомарова до Драгоманова, від Духновича до Сумцова.
Плюралізм через спротив:
В умовах жорсткої цензури університет вибудовував свої школи через опір або обхід заборон. Історико-філологічна, природнича, економічна традиції тут розвивалися не завдяки, а всупереч. У цьому сенсі Харків – приклад конкуренції ідей, яка проростає навіть у репресивному середовищі.
Тяглість в часі трансформацій:
Харківський університет пережив численні політичні зміни – від царизму до незалежної України – і в кожну епоху перезапускав себе наново, не втрачаючи гідності. В його житті закладено механізм критичної рефлексії, що дозволяв залишатися живим навіть у найтемніші часи.
5.4. Київський університет (Святого Володимира)
Історичний контекст і становлення
Заснований 1834 року як імперський проєкт на теренах Правобережної України, Київський університет Святого Володимира мав амбівалентну природу. З одного боку, він був інструментом інтеграції регіону в імперський простір освіти, з іншого – став осередком формування локальної інтелектуальної ідентичності.
Його створення стало відповіддю на виклики після польського повстання 1830-х років, зокрема потребу "перевиховання" місцевої шляхти. Водночас у стінах університету зароджувалися ідеї, які згодом дадуть поштовх українській національній науці, культурі та державотворенню.
1. Багатовекторність інтелектуальної традиції
Попри імперську модель управління, університет став ареною перехрестя ідей – слов’янофільських, європеїстських, модерністських. Тут викладали або працювали такі постаті, як Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Микола Костомаров, Олександр Кониський. Це була школа інтелектуального спротиву через фахову культуру.
2. Університет як джерело національного пробудження
Саме тут визрівала українська наукова та освітня думка: історична школа Антоновича, публіцистика Драгоманова, ідеї самоврядування та автономії. Випускники Київського університету формували перші українські політичні організації, періодику, мережі культурницької самоорганізації. Згодом саме з цього середовища вийдуть будівничі Центральної Ради.
3. Суперечлива автономія і внутрішній опір
Університет залишався під тиском царських указів, цензури, фільтрації кадрів. Але всередині діяв кодекс наукової гідності. Лекції часто перетворювались на майданчики неформальної просвіти. Модель "викладач – наставник – патріот" була негласним стандартом. У цьому полягала справжня автономія – не в статуті, а в етосі.
4. Місце Київського університету в європейській традиції
На відміну від Могилянки, Київський університет був вмонтований у російську імперську систему. Але він вибудував автономну траєкторію, яка дозволила йому стати одним з осердь європейського гуманітарного мислення в Україні. Це приклад того, як навіть у колоніальних умовах університет може залишатися храмом культури.
Підсумок
Київський університет не створював нової моделі, як Болонья чи Гумбольт. Але він зумів адаптувати класичний архетип до колоніальних обмежень, зберігши ядро: спільнота вчених, наука як форма свободи, освіта як шлях пробудження. Його роль – не в інституційній новизні, а у впертій присутності розуму посеред імперських декорацій.
6. Передумови культурної деградації
Проте як показує останнє десятиліття, спадкоємність і традиція самі собою не гарантують життєздатності. Розгляньмо симптоми сучасного розламу.
У розділі 2 було проголошено ряд тверджень, що декларують сильні причинно-наслідкові зв’язки між руйнацією університетської культури як такої та глобальними деструктивними культурними явищами у суспільстві. Зокрема, узагальнюючи, ми можемо виділити два логічні ланцюги:
1) від руйнації поняття університету через руйнацію суспільних стандартів до зростання популізму у суспільстві як такого, та
2) від деформації атмосфери університету через трансформацію цінностей студентської молоді до деградації цінностей суспільства.
Без претензії на вичерпність (для детального вивчення питання відсилаємо допитливого читача до наведених нижче джерел) дамо схематичний нарис обґрунтування справедливості даного (невтішного для нас) висновування з посиланням на канонічні та сучасні соціокультурні концепції, які на даний момент можна вважати доведеними.
1. Університет як "верхній фільтр культури"
Класичні університети завжди виконували функцію формування "верхнього шару" інтелектуальних і ціннісних орієнтирів, які з часом "просочуються" у масову свідомість (через журналістику, елітні спільноти, управлінські практики, культурні моделі).
Це концепт Гумбольдта: університет як "вища школа не лише для індивідів, а для всього народу" – у сенсі задавання культурного тону.
Зв'язок між руйнацією елітарної інтелектуальної культури і зростанням маніпулятивних практик у суспільстві прямо зафіксований у працях Хосе Ортеги-і-Гассета ("Повстання масс"):
коли втрачається референтна група носіїв культури мислення – зростає вага емоційного, примітивізованого дискурсу, як наслідок – зростає популізм.
В цілому такий погляд підтверджується також у працях П'єра Бурдьє – університетські еліти виконують роль "структурного гальма" для популістських спрощень, їхня відсутність або деградація знімає це гальмо.
Висновок: руйнація поняття університету прибирає ключовий інституційний фільтр і генератор стійких інтелектуальних стандартів; це створює сприятливе середовище для зростання популізму у поєднанні з іншими чинниками.
2. Атмосфера формування молоді як ціннісна база суспільства
Теорія культурної соціалізації (cultural socialization theory): середовище, в якому молодь перебуває у формативні роки (18–25), є визначальним для її ціннісних установок.
Якщо університет дає середовище плюралізму, свободи мислення і діалогу, ці установки проникають у ширшу молодіжну культуру і далі у суспільство.
Ефект Плато-Болонья (Bologna Process impact studies): показано, що у країнах, де університети активно підтримували культури вільної дискусії, суспільство демонструвало вищі рівні толерантності і стійкість до авторитарних тенденцій.
Дослідження Рональда Інґлхарта про "silent revolution" ["тиха революція"] свідчить про те, що зміни цінностей у суспільствах пов'язані насамперед із трансформаціями у сфері вищої освіти.
Висновок: атмосфера університету є одним із ключових факторів формування цінностей молодіжної еліти, яка у свою чергу задає тренди для ширшого суспільства у середньо- і довгостроковій перспективі.
Джерела:
Wilhelm von Humboldt – про роль університету у формуванні культури мислення народу.
José Ortega y Gasset, "La rebelión de las masas" – університет як бар'єр проти масової примітивізації культури.
Pierre Bourdieu – про університет як генератор і транслятор культурного капіталу.
Ronald Inglehart, "The Silent Revolution" – зв’язок між трансформаціями у сфері вищої освіти і ціннісними змінами у суспільстві.
Bologna Process studies – вплив культури університетів на демократичну стійкість.
7. ВИПРАВИТИ [,] НЕМОЖЛИВО [,] ПЕРЕЗАСНУВАТИ
Після 30 років ми змушені визнати: ми втратили шанс створити в Україні університетське середовище у класичному сенсі. І навіть ті університети, які могли б зберегти свою роль (як-от Львівський, Харківський, Київський), – втратили свою вагу, розчинені у загальному псевдонауковому хорі.
Цей шанс втрачено передусім через ерозію суспільної свідомості, і якщо окремі університети сьогодні частково навіть здатні були б задовольнити по-справжньому університетський соціальний запит, то до них вже тепер приходять не по це. За майже 30 років такої хибної практики ми виховали нове покоління абітурієнтів, їхніх батьків та науково-педагогічних кадрів із абсолютно хибним трактуванням університетської культури, трансформованим у суспільній свідомості на прообраз такого собі «просунутого» ПТУ.
Сподіваюся, мені вдалося у попередніх розділах якщо не довести, то проілюструвати, що університет тим і відрізняється від технікуму / ПТУ / інституту професійної освіти, які є навчальними закладами і виконують функцію передачі фахових знань, Академії наук / НДІ, які є науковими центрами з функцією генерації знання, що уособлює синтез спільноти мислення, генерації нового знання та виховання культури мислення.
І саме тому підміна поняття виявляється епістемологічною катастрофою. Бо університет не може бути створений адміністративним актом або перейменуванням – потрібне народження нової культури. Університет – це не форма, не табличка, не кількість публікацій. Університет – це унікальна структура вільного і конкурентного мислення:
– простір, де істина народжується не за наказом, а в діалозі і конкуренції ідей;
– спільнота, де нове знання не просто "створюється", а випробовується у відкритому критичному полі;
– атмосфера, де вчення – це не тільки передача знань, а формування здатності мислити самостійно.
Без цього ядра будь-який "університет" – лише дзвіниця без собору: фасад без духу, назва без змісту.
Тож шанс у своєму початковому вигляді – втрачено. Я впевнено викреслюю кому після першого слова у заголовку цього розділу. Ця неможливість виправлення – не лише політична чи управлінська, а гносеологічна: неможливо виправити те, що вже ніхто не вважає поламаним!
Проте на який шанс ми могли б іще обережно сподіватися? Якщо подивитися на проблему ширше, у контексті сучасних реалій та одночасно в історичній перспективі, то мусимо визнати, що нова університетська культура не мусить народжуватись із "університетів". Неможливо "виправити" зниклий ліс – його можна тільки спробувати відтворити, але вже як інший організм. Тож нова університетська культура може постати з периферії, з ґрунту – із осередків громадських ініціатив, синергії талановитої студентської та/або навіть учнівської молоді й досвідчених, енергійних і відданих наставників у особі науковців, педагогів, мислителів та громадських діячів.
Тож я хочу вірити, що шанс іще можливий, та не в «реформі», а в перезаснуванні. Можливо, з нуля. І точно – з іншими людьми. З тими, хто має сміливість мислити, діяти і брати на себе відповідальність. Новий університет можливий лише як окремий акт заснування, незалежний від інституційного спадку – на основі нової спільноти, нових норм, нового самовідчуття правди.
Цей текст був написаний не із позиції зовнішнього критика. Колись автор належав до академічної спільноти, викладаючи теоретичну фізику в «класичному» університеті, будував академічні курси, провадив наукову роботу, розвивав власні проєкти роботи з талановитою молоддю, мав досить рейтингові фахові публікації (за що навіть був удостоєний премії Верховної Ради України для молодих вчених). Згодом закінчив докторантуру (вже маючи кандидатський ступінь), та зрештою залишив усе, навіть не здійснивши спроби захисту докторської – не тому, що не склалося, а тому, що склалося щось інше: система, де наука більше не потрібна, бо її місце зайняла її пародія. Я пішов не з болю, а з огиди – коли побачив, що більше не можу лишатися в тій каланчі, з якої вже неможливо дивитися вгору.
Істину не завжди можна врятувати зсередини. Але її можна зберегти – у словах, у вчинках, у майбутньому, яке ми ще (можливо?) не втратили.
15.07.2025