Самота

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (36)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

САМОТА

Обгорнула мене самота,

Як те море безкрає,

І мій дух, мов вітрило, її

Подих в себе вбирає.

О, давно я знайомий, давно

З опікункою тою!

Увесь вік, чи в степах, чи з людьми

Я ходив самотою.

Мов планета блудна я лечу

В таємничу безодню

І один чую дотик іще

Дивню руку Господню.

(Іван Франко, «Мойсей», пісня ХІІ, 1–12).

З нашої скромної домашньої бібліотеки якимсь дивом по воєнних і післявоєнних лихоліттях серед, може, десятка вцілілих книжок було й третє видання Франкового «Мойсея» (Львів; Київ, 1922. «Новітня Бібліотека»; ч. 41. «Франко, Син і Спілка»). На титульному аркуші – портрет Івана Франка (кольоризована версія чорно-білої світлини з 1910 р.).

З тих давніх часів запам’ятався саме цей портрет Івана Франка, точніше – його погляд. Потім – долучився й голос: була певність, що з таким-от, пущеним у далину, радше в безкрай, поглядом поета й прозвучали в його душі ці слова: «Обгорнула мене самота, / Як те море безкрає...»

А ось тепер, щойно згадка про душу, спливли, вже вкотре, й Гераклітові слова: «Якою б дорогою не йшов, не знайдеш меж душі, настільки глибока її міра»... А й справді: від пульсуючого всіма барвами життя, сповненого оптимізму, всміхненого, ба й сміховинного, водночас і поважного «Лиса Микити» й до безкрайої космічної самоти, що в трьох початкових строфах дванадцятої пісні «Мойсея», – то таки «глибока міра».

Не зрахувати всіх тих важливих речей, яких навчило людину море, яке й виколисало її колись, давно колись (та й сам суходіл – житейськеє море). Навчило – й самоти, радше привчило людину до неї. Як і безкраїй степ, чи поле, бо й воно, кругом, – «як те море»... Безкрая навсібіч синь – і біла цятка серед неї: вітрило, парус. І такий вражаючий той безкрай, що й знаний «одинокий парус» – романтичний човен, з яким дискутує Франко («...як пливеш, то знай же, де!»), – якби отримав дар мови, то зітхнув би саме цими, що у Франка, словами: «Обгорнула мене самота, / Як те море безкрає»...

І все ж співзвучна з сумотою Франкова самота – не порожнеча, а відчуття самоти, сама душа, якій «не знайти меж». Душа, в якій «вічність носимо» (як у «Сповідях» св. Августина – «смертність»: «...homo circumferens mortalitatem suam»). По-різному можна тлумачити Франкові слова про вічність, та в цьому контексті вони близькі до слів Антонича: «А вічність є страшна»; страшна саме тим, чого людина не може сприйняти – часовим та просторовим безмежжям і вічним у ньому мовчанням (Паскаль)...

Щось зупиняє нас на початковому «Обгорнула мене самота...» Не лише те, що самота, дарма що безкрая, – персоніфікована («самотність» – абстракція): вона «обгортає», «огортає» чи «повиває» людину («туманом сивим сповила...») «Сум душу огортає» – згадую собі з дитинства татові слова, його погляд у вікно на монотонні (в пору жнив!), здавалося, безконечні дощі з одностайної сірості неба. «Огортає» (невидимий – невидиму) – наче береже її від чогось найгіршого – від розпуки (99 разів звучить те слово в поезіях Франка); розпуки чи загину – як ранковий туман огортає гірську смереку, мовби ховаючи її від сокири дроворуба...

«Горне» – горнятко; ми його – долонями; нас – хата; Землю – рятівна атмосфера. А далі – те, що «є страшним», бо його вже нічого не об-гортає: воно роз-гортається, роз-літається в нікуди, бо тратять сенс і ті прислівники «куди», «звідки», «де» («...як пливеш, то знай же, де!»).

Самота, «опікунка» (про неї – з гіркою усмішкою) – «обгорнула мене», тобто вразливу поетову душу: «мене» – виразно особистісне. А поривний дух – «...мов вітрило, її / Подих в себе вбирає». Франкове вітрило ніколи не було згорнутим, обвислим – «Бо нап’ятий мій дух...» («Чим пісня жива?»). Саме подих тієї самоти спонукає до дії, радше протидії, мотивує, як про це Паскаль: «Своїм простором всесвіт мене охоплює і поглинає, як точку, але думкою – я його охоплюю» (франц. «comprends» – від лат. «comprehendo», що означає «охоплюю», а також «розумію», тобто «схоплюю думкою»; рос. калька: «по-нимаю»).

Від безкрайого моря – крок до космосу. Людина Середземномор’я частіше, ніж на суходолі, бувала між тими двома, що зливались в одне, такими подібними до себе стихіями – морем і небом; недаремно ж, іще в Гомера, весла – «крила корабля». Отож: «Мов планета блудна я лечу / В таємничу безодню...» (Франко розшифровує грецьке слово: «planetós» – блукаючий, блудний)...

Безодня – зусібіч. На її тлі втрачають своє значення й ті, найважливіші для поета, ключові слова: «обов’язок», «мета», «праця», «боротьба»... Таке відчуття закрадалося не раз і в житейському морі: «І я в юрбі, сумний і одинокий, / Пливу безвладно...»; «Самотою ходжу я, мов блуд...» («сам», «один» та похідні від них зустрічаєм у Франковій поезії понад чотири тисячі разів)...

Свою функцію втрачають і п’ять відчуттів, «розвідників», як називає їх Ян Амос Коменський: що ж бо розвідувати, коли довкіл – порожнеча (атом «шукає» атома) й чорнота?.. Ні тут голосу, ані дотику, підстави всіх відчуттів (за грецькими атомістами). Хіба що – руки Господньої: «І один чую дотик іще – / Дивню руку Господню»...

«Чую», тобто відчуваю душею рятівну опору в стрімкому космічному леті у Велике Невідоме (хтозна, чи звучав би цей рядок саме так, якби перед написанням поеми «Мойсей» її Автор не задивився на фреску Мікеланджело «Створення Адама», що в Сікстинській капелі). А щодо самого лету, то згадаймо названу на честь Івана Франка малу планету №2428 «Каменяр», що в поясі астероїдів...

Відчуття космічної самоти, а разом з тим, зауважмо ще раз, таке важливе для Каменяра те, що вміщає в собі прислівник-образ «пліч-о-пліч», «спільними силами» («viribus unitis»), «пробоєм»: «Я син народа, що вгору йде...»; «Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті / Святою думкою, а молоти в руках»... Разючий контраст! Та хіба в житті, коли людина не ховається від нього, – хіба немає у ньому сумнівів, боротьби з собою («Сам з собою у роздорі»), відмови від свого, особистого («Не дай подумать ані на хвилину / Про власну радість і про власне щастя»?..) Хіба не звідси латинський афоризм: «Двічі перемагає той, хто себе ж перемагає» («Bis vincit, qui se ipsum vincit»)?..

«Я цілий чоловік», – стверджує Франко. В тій цілості – й ті контрасти. В розбурханому житейському морі співець життєвої боротьби ніколи не тягнувся до філософської «атараксії», тобто цілковитого спокою, тиші в морі, природний стан якого – хвилювання». Але й боротьба, поривання «в бурю», чергувалась у Франка з «днями журби», й навіть він, Каменяр, в усю широчінь своєї душі відчував самоту – «як те море безкрає»...

«Черпає міць і силу духу / Навіть од вістря, що в нього вбите»: Горацій, метафорично, – про могутній дуб, символ стійкості... Так і Франковий дух (вітрило) не слабне, а напинається від подиху неосяжної самоти. До речі, з Горацієвою метафорою перегукується й Франків образ: «Лиш дуб могучий, жолудьми багатий, / Спокійно в темну, зимну даль глядить...» («Осінні думи»).

Щоразу, повертаючись до емоційного fortissimo третьої строфи – «Мов планета блудна я лечу / В таємничу безодню...», дивуємося тій вазі, яку мають прийменники «в» («у») та «на», «по» у сприйманні й відчуванні світу, всесвіту. Споглядаючи всіяне зорями небо, дивуємось: «Яка ж на ньому тіснота! Наче не зорями, а маком сипнув хтось по ньому!..» А змінивши прийменник і пустивши погляд, радше думку, у небо: «Яка ж там, у його глибинах, самота!..» Погляд Птоломея – й Коперника. Світ, «обгорнутий» небесним куполом (в Гомера – найміцнішим на той час, мідним, мовби панциром), – і світ, нічим не захищений: небо не над нами, ми – в ньому, в леті, в його безоднях... Мимоволі й людина, мікрокосм, відчуває свою незахищеність, утрату твердого ґрунту під ногами.

Шевченко і Франко... В пролозі до «Гайдамаків», як в інших текстах, при всій глибині думки виразно домінує епічний народно-поетичний тон: «А сонечко встане, як перше вставало, / І зорі червоні, як перше плили, / Попливуть і потім, і ти, білолиций, / По синьому небу вийдеш погулять...» А глибина Кобзаревої думки – й у цих двох, що ведуть до Геракліта, подальших рядках із прологу: «Як небо блакитне – нема йому краю, / Так душі почину і краю немає»...

Дедалі рідше – про це ще Лукрецій – дивимось і на небо, й у небо (та як у місті дивитись на зорі?). Не таке нині, як то колись, чуття пісні, яка про вічне: красу, любов, ніжність, співчуття. Невипадково ж і досі чуємо «Ніч яка місячна...», замість, як у Михайла Старицького, «Ніч яка, Господи...» Бракує, власне, того дотику, про який Франко, – руки Господньої... Того найтоншого, пісенного, як у музиці Миколи Лисенка, чуття краси, Божої краси, що стає водночас чуттям любові: «Бог є любов, – як про це євангеліст Йоан, – і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому».

Частіше, крізь об’єктиви телескопів, у глибини космосу задивляються астрономи. Сягають «горизонту подій» – межі, з-поза якої вже ніщо й ніколи не вертається: всьому, що за тією межею, якщо словами Гомера, «боги забрали день повороту»... А звернені до «таємничих безодень» радіотелескопи, рукотворні «вуха Землі», вловлюють хіба що «відвічне моторошне мовчання безмежних просторів космосу», яке жахало Паскаля...

Тоді-то, хай які технічні дива слугуватимуть людині, а «рукою серця» вона все ж тягтиметься до того високого доторку, про який так натхненно Іван Франко в поемі «Мойсей»...

Хоч маком сій, хоч зорями –

Одне і те ж:

Тій тиші, що над горами,

Немає меж.

Все небо запорошене,

Не вгледиш дна,

Та кожна в нім окрушина –

Одним одна.

Свою зорю знаходимо –

Це саме та!

Вдивляємося з подивом:

Це ж – самота!..