Український П’ємонт: мобілізація (5)

Довідавшись про оприлюднення Третього Універсалу, представники Леґіону УСС звернулись до командування XXV корпусу, аби дозволили відсвяткувати проголошення Української Народної Республіки. Однак у штабах все ще скептично оцінювали формацію, та й, здається, сам Петер фон Гофманн, віднедавна титулований бароном, думав так само. Тож усусам відмовили. Це викликало обурення – адже полякам навпаки відверто підіграють. Чи є резон далі триматися цісаря? Бо ж по той бік від Прип’яті до Дністра всуціль уже стоять українізовані корпуси й дивізії. А тут все неясно – і не полк, і не курінь. З’явилися ідеї саморозпуску Леґіону або ж іти за Збруч на службу УНР, як радив 21-річний підхорунжий Дмитро Паліїв. Чи не з подібних міркувань опинились у Києві Семен Король і Василь Семець? Утім політичний провід переконав, що галичанам вартує поки що лишатися при боці Австрії. Инакше полякам віддадуть Галичину, а за наявности Леґіону це буде не так легко зробити. Та й головні змагання ще попереду. До того ж у Києві організувався Галицько-Буковинський курінь, який провадять уесеси, і він воює за Україну.

Про ці настрої, однак, стало відомо армійському начальству, і чергова хвиля неґації впала на голову Мирона Тарнавського – хоча дотеперішні його стосунки зі штабом і так не виглядали безхмарними. Десь біля Різдва трапилася оказія. В якійсь частині здохла конячка і там попросили прислати когось з уесесів допомогти ветеринарові. Дзвонили з канцелярії бригади, на дроті був гауптман Йон. Тарнавський взяв слухавку.

– Мої стрільці не гицлі, і поки я їх командантом, не дозволю, щоби хтось робив з них козолупів! – відрізав він.

Оскільки наказ не було виконано, наслідки не забарилися. 7 січня Тарнавського відправили назад до 35-го Золочівського стрілецького полку, а на його місце призначили гауптмана ландверу Осипа Микитку (Микітку), що мав репутацію відданого служаки.

По той бік Збруча армію УНР поглинав революційний хаос, спричинений діяльністю солдатських комітетів, і ця проблема вимагала системного вирішення. Природно ініціативи на тому полі слід було очікувати від старшин Галицько-Буковинського куреня, звиклих до австрійського порядку і дисципліни. Тож іще у грудні Євген Коновалець прикликав на поміч колеґ-уесесів із таборів військовополонених у Дубовці, що біля Царицина. Зранку 31 грудня (13 січня) Андрій Мельник, Роман Сушко, Василь Кучабський прибули до Києва. Словоблуди зі стрілецької ради, за більшовицькою традицією, проскрибували їх як офіцерів, тому вони вписалися до куреня рядовиками. Що ж, настав час знести це неподобство, адже почалася війна з більшовиками. 6 (19) січня стрілецька рада більшістю голосів проголосувала за відновлення офіцерського проводу і ліквідацію всевладдя солдатських комітетів. Підрозділ звиш пів тисячі багнетів іменовано 1-м куренем Січових Стрільців. Командантом затвердили Коновальця, начальником штабу обрали Андрія Мельника, командиром 1-ї сотні – Сушка, 2-ї – Чмолу, скорострільної – Черника, запасної – Кучабського, артилерійської батареї – Романа Дашкевича, однак останню ще належало створити. Усі зобов’язалися служити Центральній Раді і якщо доведеться – воювати проти Австрії; тих, хто не погоджувався, відпустили на всі чотири сторони. Сама ж стрілецька рада трансформувалася у дорадчий орган при командантові з числа старшин куреня і відтепер її компетенція обмежилася господарськими питаннями і політосвітою.

Опинившись поза справами, Симон Петлюра не барився довго. Десь тоді в Києві опинився Микола Чеботарьов, вирвавшись із полону Антонова-Овсієнка. Він був полтавчанином, земляком Петлюри, тож напевно тому Симон звернув увагу на загін Омеляна Волоха. Тоді ж у київських газетах і листівках почали з’являтися повідомлення про набір до Гайдамацького коша Слобідської України за підписом екс-секретаря з військових справ. Зважаючи на популярність історичних конотацій, гайдамацькими тепер називали себе не лише армійські розвідувально-диверсійні частини, а й численні добровольчі загони. Зголосилося дві сотні волонтерів, зокрема штабс-капітан Олександр Удовиченко, майбутній начальник штабу коша, поручник Юрій Виноградов як командир пішої сотні, і прапорщик Ляхович, творець отаманської кінної сотні – зав’язок куреня червоних гайдамаків, іменованого так за кольором шликів. Його Петлюра бачив регулярним підрозділом, комплектованим за бригадним принципом, під своїм безпосереднім командуванням.

Тож бачимо, що в середовищі Галицько-Буковинського куреня і Гайдамацького коша Петлюри почався якісно новий етап розвитку українських збройних сил. На жаль занадто пізно, якщо порівнювати з чехословаками, поляками чи латишами, тому ж і надто мало встигли зробити у цій сфері українські патріоти.

Позатим розгортався більшовицький наступ. Зранку 6 (19) січня з Харкова залізницею до Полтави прибув тисячний загін на чолі з підполковником Муравйовим. Кадровий офіцер царської армії Михаїл Муравйов був ентузіастом ударних батальйонів і ярим противником українізації у військах; після Жовтневого перевороту він запропонував свої послуги більшовикам. Основу його загону складали полк Червоного козацтва на чолі з Примаковим і нечисельний загін харківської Червоної гвардії, до якого ретельно дібрали українців – як видно, початок походу мав виразно пропагандистське значення. Полтаву захищали збільшовичені українізовані частини, тож вона стала легкою здобиччю. Чи не єдиним здатним чинити опір був загін Волоха, до складу якого кооптовано кількадесят тутешніх волонтерів.

Одночасно почався рух на конотопському напрямку. З Брянська на Хутір-Михайлівський рушила ще тисяча московитів. Станцію захищав курінь дорошенківців. Сили були нерівні і їм довелося відступили до Конотопа. Тут перебувала решта підрозділів, а також курінь смерті капітана Міляшкевича – українізований ударний батальйон з Румунського фронту, до якого включили українців зі складу Корніловського ударного полку. Антонов-Овсієнко роздумував два дні, та коли увечері 9 (22) січня підтягнулись червоногвардійці з робітничих околиць, вирішив атакувати. Вночі, перерізавши телефонні дроти на станції, москалі обстріляли вагони, в яких спочивали дорошенківці, і відкрили кулеметний вогонь по будівлі комерційного училища, де містився штаб. Згинуло багато козаків, у тому числі командир полку осавул Пелещук. Кілька сотень дорошенківців разом зі сотнею ударників Міляшкевича прорвалися до Бахмача.

Бахмач був значною вузловою станцією на підступах до столиці, тут сходилися залізничні колії з Конотопа, Гомеля і Полтави. Обороною міста керував сотник Федір Тимченко, колишній ад’ютант командира богунівського сердюцького полку, нині військовий комісар Чернігівської губернії. Нараз стало відомо, що три сотні куреня 1-ї військової юнацької школи, на який розраховували найбільше, самовільно полишили позиції і вернулися до Києва. Залишилася лише одна сотня юнаків (юнкерів) разом із командиром куреня Аверкієм Гончаренком.

– Я вiрю в правоту нашого змагання, тому сиджу в своїм кабiнетi i працюю. Упущення Бахмача вiдкриває москалям дорогу на Київ i загрожує iснуванню цiлої Республіки, – розпікав юнкерів, які прийшли мельдуватися, сотник Шинкар. І додав, що всі докази зайвi, оскільки вина за втрату столиці паде на них.¹

По тому, як здали Полтаву, Юрій Капкан склав зі себе повноваження головнокомандувача і вся відповідальність за долю країни лягла на Миколу Шинкаря.

Обороною Києва відав «особливий комендант» Михайло Ковенко. Аби попередити заворушення на «Арсеналі», він у ніч на 5 (18) січня, перед вимаршем Антонова-Овсієнка на Полтаву, послав вільних козаків роззброїти тамтешню Червону гвардію. Акцію провели швидко, зброю конфіскували, червоногвардійців арештували і вивезли в місто. Однак, як завше, справу не довели до кінця. Через два дні арештанти вийшли на волю і повернулися на завод.

На півдні України порядок забезпечувала Одеська гайдамацька дивізія полковника Мазуренка. Фактично вона залишалася єдиною реальною опорою української влади в реґіоні. Штаб дивізії очолював підполковник Всеволод Змієнко, за походженням одесит. Силами 2-го куреня вони контролювали Тирасполь і Вознесенськ, 1-го і 3-го куренів – Миколаїв і Херсон. Невелика кількість розквартированих в Одесі частин піддалася більшовицькій пропаганді, але більшість із початком агресії Антонова-Овсієнка дотримувалась нейтралітету. Аби запобігти небажаним сценаріям, українська влада 10 (23) січня почала роззброювати збільшовизовані частини. У відповідь Румчерод, очолений професійним революціонером Владіміром Юдовським, в ніч на 14 (27) січня підняв повстання. Дві тисячі червоногвардійців блокували пошту і телеграф, їх підтримали революційні матроси, які зійшли на берег. Три дні в центрі Одеси точилися запеклі бої. Прибуття збільшовичених підрозділів із Румунського фронту і вогонь морської артилерії 16 (29) січня доконали справу. Полковникові Мазуренку, Змієнкові, Єлчанінову вдалося покинути місто. Так само й рештки гайдамацьких куренів загальним числом дві сотні багнетів разом з Осмоловським, Янчевським і Продьмом пробились на північ до місць дислокації 1-ї дивізії 1-го Українського корпусу Якова Гандзюка.

Одночасно більшовики силами місцевих червоногвардійських загонів опанували прибережні міста на Півдні України, відрізавши її від моря.

На Румунському фронті творилися також польські підрозділи і проти цього теж не заперечував генерал Щербачов. У грудні в районі Сорок у Бессарабії започатковано 2-й Польський корпус під командою генерал-лейтенанта Сильвестра Станкєвіча. Проте формувався він надто повільно, сягнувши за місяць якихось п’яти відсотків від заявленого в штатному розписі складу – три з гаком тисячі вояків, головно кавалеристів та артилерію за практичної відсутности піхоти. Ще гірше йшли справи в 3-му Польському корпусі, проголошеному Начполем на Південно-Західному фронті. Його організацію доручили генерал-лейтенантові Еуґеніушу де Геннінґ-Міхаелісу; формувався він головно в Подільській губернії. Однак тут, на відміну від решти реґіонів, був присутній український фактор. Українські селяни добре пам’ятали повадки польських панів, тож у висліді жовніри – загалом трохи більше двох тисяч кавалеристів і піхоти – мусили кватирувати у тутешніх маєтках.

Натомість на території Білорусі завершував формування 1-й Польський корпус, який лічив уже 29 тисяч вояків. Генерал Юзеф Довбор-Мусьніцкий не допускав у підрозділах більшовицької агітації і солдатських комітетів. Навпаки після Жовтневого перевороту було запроваджено службу католицьких капеланів, котрі дбали про моральний стан особового складу і плекали національні почуття, також скасовано російські знаки розрізнення, які замінили на польські. Главковерх Крилєнко прислав комісарів, проте Довбор відправив їх назад. Тоді у Петрограді постановили демобілізувати корпус як контрреволюційний. Оскільки підрозділи були розсіяні на великій території, генерал наказав особовому складу зосередитися в районі Мінськ – Бобруйськ. Утім прибути змогли лише 12 тисяч вояків. Більшовики роззброювали їх на залізничних станціях, офіцерів арештовували і розстрілювали при спробі опору. Довбор-Мусьніцкого оголосили поза законом. У відповідь той надіслав телеграму, аби до 12-ї години 12 (25) січня скасували наказ, инакше – війна. «Prichodi i bieri» написав на завершення, скріпивши слова російською лайкою. На їх приборкання Крилєнко відправив три тисячі латиських стрільців на чолі з полковником Вацетісом.

Латиші – ті, котрі залишилися у Росії, склали збройний кістяк більшовицького режиму, подобу преторіанської гвардії. Саме їм Лєнін довірив охорону Смольного, де працював Совнарком, для цього з фронту прибула зведена рота латиських стрільців на чолі з підпоручиком Янісом Петерсоном. Утім половина особового складу обох бригад у скорому часі вернулася на батьківщину.

Окрім латишів Вацетісу підпорядкували загони червоногвардійців, солдатів і матросів із росіян. Один із них числом три тисячі, очолений Рейнгольдом Берзіним (Берзіньшем), перебував тут ще від листопада. Латиш Берзіньш не був із Латиських бригад і опинився у Білорусі швидше по лінії Фелікса Дзержинського. Зі своїм загоном він перемістився ближче до українського кордону, аби втрутитися в разі необхідності.

На той час у Петрограді остаточно ствердив позиції тоталітарний більшовицький режим. Доти весь минулий рік говорилося про Всеросійські Установчі збори, які вирішать питання подальшого устрою імперії. Вибори, загальні, рівні, прямі, таємні з низьким віковим цензом (від 20 років) за участи жінок і військовослужбовців врешті призначили на 12 (25) листопада. Однак стався Жовтневий переворот. Лєнін від початку проскрибував цю ідею, проте вона була популярною в народі. За підсумками виборів, які розтягнулися на кілька тижнів, більшовики набрали 22%, а в українських округах взагалі удвічі менше. 5 (18) січня депутати зібралися у Таврійському палаці, де раніше засідала Державна Дума. Лєнін спробував нав'язати їм діалог зі Совєтами, де більшовики мали утричі більше представництво, однак безуспішно. Установчі збори встигли підтвердити республіканський федеративний устрій демократичної Росії й закликали країни до мирних перемовин, а далі начальник охорони матрос Анатолій Желєзняков виголосив знамените «Караул устал». Наступного дня на дверях палацу вивісили замок.

Українці поки що копіювали російський досвід. Третім Універсалом було визначено дату виборів до Українських Установчих Зборів і дату їх скликання. Однак натоді вже проголосували до Всеросійських Установчих зборів, обравши Грушевського, Винниченка, Петлюру, Порша, тож було незрозуміло, як узгоджуватиметься діяльність обох інститутів за умови непроголошення незалежности України. До того ж почався наступ Антонова-Овсієнка і нові вибори змогли охопити лише 70% української території. Все ж партія більшовиків, керівництво якої перебувало в Петрограді, й тут здобула 19 із гаком відсотків. Та скликати Українські Установчі Збори виявилось проблематичним. Зате зі всією очевидністю постало питання проголошення незалежности України. 9 (22) січня в день, коли мали відкритися Установчі Збори, в будинку Педагогічного музею почалося засідання Малої ради. Було винесено постанову про затвердження Четвертого Унiверсалу і проголошення державної незалежности України. На вулиці збиралися люди. Утім подальше обговорення потонуло в суперечках головно з представниками нацменшин російської, єврейської, польської. Дискусії тягнулися три доби. Лише після опівночі на 12 (25) сiчня Михайло Грушевський зачитав текст: «Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу». Було обумовлено, аби за кілька тижнів скликати Українські Установчі Збори, а доти урядові, перейменованому на Раду Народних Міністрів, укласти мир із Центральними державами, після чого, оборонившись від більшовиків, розпустити армію і замінити її народною міліцією. Анонсовано майбутні вибори до волосних, повітових і міських дум, з якими мали би співпрацювати місцеві Совєти селянських, робітничих і солдатських депутатів, а також передачу селянам землі без викупу до початку весняних робіт. Підтверджено демократичні свободи, проголошені Третім Універсалом, і національно-персональну автономію для національних меншин. А далі знову – аби Українські Установчі Збори вирішували питання про федерацію з народними республіками, що постануть на місці Російської імперії.

Позатим продовжувався російський наступ на Бахмач. Кілька разів червоні атакували з конотопського й гомельського напрямків, але безрезультатно. Та коли підтягнувся загін Павла Єгорова, що брав Катеринослав, сотник Тимченко, аби уникнути оточення, змушений був відступити до станції Крути. На виїзді з міста українці розминулися з передовим ешелоном москвинів.

14 (27) січня залізницею до Бахмача прибув Муравйов. Відтепер безпосереднє командування наступом Антонов-Овсієнко поклав на нього, а сам зосередився на донському напрямку. Оскільки формально війну вела Українська Народна Республіка Рад, номінальним головнокомандувачем числився народний секретар з військових справ Юрій Коцюбинський.

За цих умов сотник Шинкар кинув на фронт частини, котрі, здається, випадково трапили під руку: 1-шу сотню січових стрільців Романа Сушка і юнаків 2-ї військової школи – на полтавський напрямок, юнаків 1-ї вiйськової школи і 1-шу сотню Студентського куреня – на бахмацький. Як видно, у штабі не мали відомостей про пересування ворожих військ, тож полтавський напрямок потрактували як загрозливіший. І ще залишалася в резерві сотня червоних гайдамаків Симона Петлюри.

Юнкери 1-ї військової школи усвідомлювали свою вину і рвалися на фронт. У понеділок 14 (27) січня вони сіли на потяг. З ними їхав Дем’ян Носенко, а також Аверкій Гончаренко, який примчав із Бахмача. Другим ешелоном вирушила студентська сотня – очі в них буквально горіли вогнем. Оскільки Бахмач уже було втрачено, зранку хлопці зійшли в Крутах.

Відправку 2-ї військової школи взяв на себе Петлюра. Увечері того ж дня він навідався на Поділ до будівлі нинішньої Києво-Могилянської академiї:

– Вибачте мені, дороге юнацтво, що я в таку пізню пору приходжу і порушую ваш спокій… Москаль оточує з усіх боків нашу дорогу Батьківщину, посягає на нашу молоду Українську Народну Республіку і це нам не дає права спати… Я прийшов просити вас піти зі мною боронити нашу Неньку від большевиків, які під прапорами ніби свободи, рівенства і брацтва ідуть на нас, щоби наложити знов кайдани, які ми тільки що скинули… Мені потрібно вас тільки двіста чоловік, отже охочих прошу зараз записатись у вартового старшини і на четверту годину рано будьте готові до походу. Ви будете називатись Курінь Чорних Гайдамаків при Коші Слобідської України, яким командую я. З вами поїде, як командант, сотник Блаватний.

Наступного ранку півтораста юнаків під орудою Никифора Блаватного зібралися на Дарниці. Через саботаж працівників залізниці довелося простояти аж до вечора. Утім дванадцятеро їх на чолі з вихователем школи сотником-артилеристом Костянтином Смовським, встигли за вказівкою Петлюри роззброїти два збільшовичені гарматні дивізіони, котрі від’їжджали зі станції. Цим започатковано 1-й Гайдамацький гарматний дивізіон із двох батарей – легких гармат, яку очолив осавул Хижий з тамтого дивізіону, і батареї важких гармат Смовського. На ранок хлопці були в Яготині. Звідти подалися на Кононівку, де вже очікувала чота січових стрільців, і з ними стали шукати козаків Волоха, аби разом вдарити на більшовиків. Решта сотні Сушка мала прикривати фланги.

І саме тоді, коли Київ полишили українські частини, адепти пролетарської революції в ніч на 16 (29) січня підняли заколот на «Арсеналі». На підмогу їм прибув збільшовичений курінь полку iмені Сагайдачного на чолі зі штабс-капітаном Силою Міщенком. Конфісковану зброю, що зберігалася на Печерську, передали солдати полку імені Тараса Шевченка, котрі охороняли склади і заявили про свій нейтралітет. Наступного дня біля станції Пост-Волинський виявили тіло закатованого чільника місцевих більшовиків Леоніда П’ятакова, якого тиждень тому викрали з хати невідомі з червоними шликами – як запевняли обивателі, гайдамаки Петлюри, і ця обставина підлила олії в вогонь.

Протистояти заколотникам мали розквартировані у столиці полки богданівський, полуботківський, богунівський (колишні сердюцькі), імені Сагайдачного та імені Тараса Шевченка. Проте більшість їхнього особового складу, надто двох останніх, розклалася під впливом більшовицької пропаганди. Полк імені Сагайдачного був створений шляхом українізації 4-го запасного полку, дислокованого у Житомирі. В листопаді два його курені відправили до Полтави, де вони збільшовичились і не надали помочі Омелянові Волоху, инші два перевели до Києва, де так само розклалися. Штабс-капітан Міщенко, уродженець Житомирщини, пів року тому приєднався до РСДРП(б), однак цей факт від командування приховав; на «Арсеналі» його призначили військовим комендантом. Полк імені Шевченка був сформований у Петрограді з частин, котрі відіграли ключову роль в обидвох російських революціях, тож від початку він підпав під більшовицьку пропаганду. Також на бік арсенальців перейшло кількадесят богданівців на чолі з прапорщиком Калениченком.

Таким робом надійними виявилося якихось пару сотень вояків загалом. Ще можна було розраховувати на дві сотні січових стрільців і київський кіш Вільного козацтва. І буквально вчора на залізничну станцію в околиці Деміївки прибуло триста бійців Гайдамацького кінного полку імені Костя Гордієнка, сформованого у білоруському містечку Мір в запіллі Західного фронту. Командиром був полковник Всеволод Петров, киянин, нащадок скандинавських дворян на російській військовій службі. Оскільки сили сторін видавалися рівними, українське командування ухвалило блокувати «Арсенал», а за той час душити більшовицьку гідру на инших дільницях. Буквально через двір заводу містилися казарми богданівського полку і там засів 1-й курінь, поливаючи ребеліянтів з вікон і дахів кулеметним вогнем. Їм на поміч підтягнулися богунівці й вільні козаки.

Більшовики мали на меті активізувати осередки на різних дільницях і, рухаючись у центр міста, взяти його в кільце. Найгарячіше палахкотіло на Подолі. Першого ж дня тутешні червоногвардійці заатакували будинок Центральної Ради і казарми січових стрільців на Вознесенському узвозі. Нападники рухалися трьома потоками – Андріївським узвозом д’горі в бік Софійського майдану, низом попри Володимирську гірку на Хрещатик, і від Андріївського узвозу горою на Вознесенський.

Днів десять тому січових стрільців передислокували з околиці міста до приміщення Духовної семінарії на Вознесенському узвозі. Їм доручили охорону Центральної Ради та особисто Михайла Грушевського, також инших державних об’єктів. Тож до оборони власної цитаделі вони були не зовсім готові. Утім за дві-три доби вдалося надолужити згаяне; зважаючи на відсутність чітких вказівок – чи то зі штабу Шинкаря, чи Михайла Ковенка, скоростріли й набої добували самочинно. Особовому складу Євген Коновалець наказав зберігати бойове поготівля і не відповідати на провокації. Зранку 16 (29) січня вони з Андрієм Мельником відвідали Центральну Раду і штаб Шинкаря, аби з’ясувати поточний стан справ. В останній мент їхнє авто встигло вскочити у ворота касарні, як почався обстріл. Негайно Коновалець зібрав старшин і наказав виступати у бій. Згідно з оперативним планом, підготовленим Андрієм Мельником, січовики мали піти в контрнаступ трьома групами, перетасованими із двох сотень – пішої Івана Чмоли і кулеметної Федя Черника, і зіпхнувши напасників на Поділ, не дати об’єднатися з иншими більшовицькими бандами. Новобранці під орудою Василя Кучабського залишалися боронити касарні. До них долучилася чота – щось із двадцять крісів новосформованої 2-ї сотні Студентського куреня Січових Стрільців, яких привів полковник Петро Сварика, вихователь Київського Владімірского кадетського корпусу. Перед виступом офіцери звернулися до особового складу: «Хто не хоче полягти, хай відступить набік». Не відступив ніхто. О чотирнадцять-сорок-п’ять відчинилася брама касарні і з вантажної платформи застрекотіли кулемети. Під їх прикриттям вирвався зісередини перший відділ січовиків на чолі з хорунжим Петром Пасікою, цілячись на ворохобників, що залягли на Сінному базарі (Львівська площа).

Звістка про те, що з Києва на підмогу висилають два ешелони, викликала на фронті шалений ентузіазм – так ніби їхала ціла дивізія. Дарма що студенти були непідготовлені і погано екіпіровані – про це знав Гончаренко від свого молодшого брата, студента-медика 3-го курсу Університету Святого Володимира, який вписався до куреня. Натоді в Крутах перебувала юнацька сотня 1-ї військової школи, котра не опустила позицій, і ще мабуть кількадесят вояків, котрі відступили з Бахмача. Утім Тимченко, прийнявши рапорт від студентів, які вивантажувалися з потяга, постановив негайно їхати за підмогою до Ніжина – як військовий комісар Чернігівщини він розраховував переагітувати вояків дислокованого там куреня iменi Батька Тараса Шевченка, які торочили про нейтралітет. Цей курінь був створений з вояків-українців у Брянську і минулого місяця відісланий до Ніжина, де розклався. Також незрозуміло, куди поділася більшість тих, хто вирвався з Бахмача. В результаті безпосереднє командування відтинком перейшло до Дем’яна Носенка. Той реалістично оцінював співвідношення сил – розвідчі стежі доповідали, що на сусідній станції Плиски, а надто в Бахмачі, скупчились тисячі росіян і в них достатньо гармат. На Крутах натомість було всього півтисячі вояків, із них 120 необстріляних студентів, які ледве могли собі дати раду з гвинтівкою. З цього огляду Носенко скептично ставився до всіляких зачіпних дій. Однак перед оборонцями Крут стояло завдання затримати більшовиків на підступах до Києва.

Скоро до Бахмача прибув ще й загін Рейнгольда Берзіньша. Вочевидь цю небезпеку теж не врахували у штабі Шинкаря.

Таким чином у полі верховодив сотник Аверкій Гончаренко. Він звелів хлопцям висуватися на 1–2 км назустріч ворогу і закопуватися в землю. Головною ударною силою були юнаки 1-ї військової школи, до якої приписано два десятки офіцерів. Вони з 16-ма кулеметами зайняли позиції справа від залізничної колії під захистом насипу бокової гілки – звідти очікувався головний удар. Студентам під орудою Омельченка визначили лівий фланг – менш загрожений, однак у відкритому полі. Ґрунт промерз, лопат не було.

Під ранок два бронепотяги – один із них залізнична платформа з гарматою, двома кулеметами і причепом з набоями, облаштований підпоручником-богданівцем Семеном Лощенком, здійснили наїзд на Плиски. Окупантам добре «пограли на бандурі», обстрілявши з гармат. Увечері кінний загін – можливо ударники Міляшкевича, знову вчинили вилазку в Плиски, сподіваючись відрізати сполучення з Бахмачем. І десь тоді оборонцям стало відомо, що з Києва прибуває ще підкріплення.

Зранку 16 (29) січня більшовики пішли в наступ. Першими в атаку Муравйов кинув матросів Берзіньша і червоногвардійців Єгорова – півтори тисячі бійців під керівництвом останнього. Ті йшли зімкнутими колонами, іґноруючи будь-який порядок і вочевидь сподіваючись на втечу протилежної сторони. Юнкери зупинили їх інтенсивним кулеметним вогнем. На поміч прибув бронепотяг, яким кермував сам-один підпоручник Лощенко.

Коли більшовики почали обстрілювати станцію з гармат, сотник Носенко скомандував відвести потяги на дві версти у бік Ніжина і сам поїхав теж. До них були причеплені вагони з амуніцією. Певна логіка в цьому була – аби вберегти від бомбардування, проте загалом виглядає дивно.

Кілька годин червоні атакували. Головний удар припав на правий фланг, який захищали юнкери. Десь тоді зазнав смертельного поранення командир студентів Омельченко.

По обіді прийшла депеша, що шевченківський курінь ухвалив підтримати більшовиків і виходить із Ніжина. Аби не втрапити в оточення в разі, якщо ті займуть станцію, Гончаренко скомандував відступ. Треба було поспішати до потягів і їхати на з’єднання з підрозділами, котрі вирушали з Києва. Уперед пустили студентів, їх прикривали юнкери. Сутеніло. Ззаду напирали червоні. Настав хаос. Як згадували більшовики – аби юнкери розвернулися і почали стріляти, то перетворили би їх на місиво. Тож певно бракувало набоїв. Коли дісталися потяга, Гончаренко не дорахувався однієї студентської чоти, в якій числився його молодший брат. Однак часу не було, більшовики наступали на п’яти, тож потяг рушив. Від’їхавши уперед, розібрали за собою колію.

В той час на станції вигулькнула студентська чота, котра заблукала в темряві. Однак там уже порядкували червоні і вони потрапили просто їм в руки. Хлопців замкнули в якомусь вагоні. На ранок, коли Єгорову доповіли про кількість втрат, він наказав вивести їх у поле і розстріляти. Полягло 28 мучнів-українців, серед них Павло Кольченко і молодший брат Аверкія Гончаренка. В останню хвилю 19-річний галичанин Григорій Піпський, гімназист 7-ї кляси родом з-під Перемишля, затягнув «Ще не вмерла Україна…»

Головний тягар битви винесли на собі юнаки 1-ї військової школи, втративши кілька десятків загиблими, в тому числі половину приділеного офіцерського складу. Також загинуло три десятки студентів і восьмеро гімназистів.

У той день із Дарниці виїхав Гайдамацький кіш Симона Петлюри – раніше не змогли через звичний саботаж залізничників. Проте на наступній станції прийшла звістка про заколот на «Арсеналі». Як складалася ситуація в Крутах, теж було невідомо. З усього Петлюра постановив виходити на станції Бобрик і чекати подальших розпоряджень, заодно зібрати старшин, аби порадитися, як діяти далі. Ну і дочекатися Волоха звісно. 17 (30) січня вони зійшли на Бобрику – сотня червоних гайдамаків Юрія Виноградова, отаманська сотня Ляховича і новостворений гарматний дивізіон. Виставивши артилерію, розгорнули фронт і стали чекати. Над’їхали вимучені захисники Крут – їх Петлюра розпорядився відправити до Києва на відпочинок. Прибув сотник Тимченко зі своїм відділом, а також вочевидь і дорошенківці з рештками куреня смерті Міляшкевича, котрі влилися до їхнього полку. Врешті з’явився Омелян Волох зі своїм загоном. Півтори сотні запилюжених рубак у засмальцьованих шкіряних шароварах і кожухах із довжелезними оселедцями, малослівних, самим тільки брутальним виглядом – «нерухоме самовпевнено залiзне облича маняка», яким воно запам’яталося згодом полковникові Всеволоду Петрову – вселяли ворогам острах, а побратимам повагу. Вони приєдналися до червоних гайдамаків і Волох очолив курінь.

Не встигла ще сотня Сушка вийти на умовлені позиції, як прийшов наказ вертати назад і через Дарницю рухатись на бахмацький напрям до станції Бобрик – оскільки більшовики зім’яли наших під Крутами і пруть щосили на Київ. Тож стрільці у повному бойовому поготівлі із налаштованими скорострілами розвернулися і рушили чимдуж. На шляху сталася їм пригода в Броварах. Там стояв збільшовичений полк імені Наливайка і один із них намірявся піроксиліновим зарядом зірвати поїзд. Поганця спіймали і доставили до штабу Петлюри в Бобрик. Там йому швидко розв’язали язика і довідались, що наливайківці заарештували своїх старшин і в числі 1400 багнетів збираються йти на поміч арсенальцям. Полк був сформований на території Московського військового округу, однак замало мав офіцерів, тож темна маса підпала під вплив агітаторів зі солдатського комітету.

Тож на Бобрику відбулася офіцерська нарада під орудою Петлюри. Як згадував штабс-капітан Олександр Удовиченко, обговорювались різні позиції, аж до припинення війни з Москвою:

– Без сумніву, становище молодої нечисленної Української Армії було трагічним, але думку про припинення боротьби було не тільки категорично відкинено, але поставлено в першу чергу повернути назад на Київ, енергійно і швидко ліквідувати там повстання комуністів, а після того зустріти московську армію на лінії Дніпра.

Спершу треба було роззброїти наливайківців і цю місію доручили сотні Сушка. Для внесення сум’яття з ними послали дванадцятьох червоних гайдамаків з Омеляном Волохом на чолі. Справа пішла як по маслу. Вдосвіта січовики непомітно скрутили варту і Роман Сушко вкупі з кількома наливайківцями оголосили мітинг. Наперед виступив Волох і коротко всім пояснив, присмачивши слова матюком, ким вони є і що собою являють. Далі ворохобників оточили січовики і змусили скласти зброю. Телепні були переконані, що мають до діла з чехословаками, оскільки ті діяли дуже злагоджено. Зброї виявилось багато, однак треба було поспішати, тож її облили нафтою й підпалили. Вночі наші вирушили на Дарницю. Разом з ними поїхали 60 наливайківців, котрі побажали вписатися до Гайдамацького коша як сотня імені Наливайка – їх очолив штабс-капітан Олександр Шпилинський, який донедавна разом із латиськими стрільцями воював у складі 12-ї армії під Ригою. В Дарниці підіспіла й січострілецька чота з-під Кононівки вкупі з чорними гайдамаками.

В той час на вулицях Києва точилися запеклі бої. Першого дня січові стрільці, наступаючи трьома колонами під керівництвом Черника, Чмоли та Івана Вирвича, відігнали червоногвардійців до Володимирської. Найважче довелося воякам Черника, яким ті, аби не впустити Андріївським узвозом на Поділ, чинили затятий опір. Утім загрозу Центральній Раді з цього напрямку було усунуто. Наступного дня група Чмоли зайняла Михайлівський монастир, а група Вирвича закріпилася на Володимирській гірці, взаємодіючи з вільними козаками. Натомість на відтинку Черника розгорілося не на жарт. На боці червоних виступили сагайдачнівці, чиї касарні містилися на Подолі в районі Контрактової площі. Тоді на поміч нашим прибули гордієнківці, які щойно зліквідували більшовицьке вогнище на Деміївці. Місто поринуло в темноту, оскільки було пошкоджено електрівню. Крім того вночі арсенальці прокралися каналізаційними колекторами до Днiпра і захопили водогiнну станцiю, перекривши водопостачання. Надалі червоні, зміркувавши, що не добудуть Центральної ради, порішили вчинити виправу через верхи над Подолом, аби дістатися на Вознесенський узвіз. Січовики однак зупинили їх інтенсивним кулеметним вогнем, а барикади рознесли на друзки. Надвечір зі штабу Ковенка їм на поміч прислали півсотні полуботківців, які перед тим вгамували заворушення на Шулявці. З ними був і великий відділ самокатчиків, котрі передумали бавитися у нейтралітет. Утішений таким поворотом справ, Кучабський полишив на останніх оборону касарень, а сам зі своєю сотнею поспішив до Михайлівського монастиря, де концентрувалися сили для наступу на Поділ. Проте вночі більшовики почали обстріл касарень із мінометів, і самокатчики вирішили за краще повернутися, звідки прийшли. На щастя, тамті не завважили, що цитадель спустіла, тож січовики встигли обсадити її заново.

Зранку 19 січня (1 лютого) січові стрільці рушили на Поділ трьома колонами. Поки бійці Черника громили більшовицький штаб, облаштований на фабриці Маттісона внизу на Андріївському узвозі, група Кучабського прорвалася мимо на Контрактову площу. Водночас Чмола з хлопцями посунули попри Володимирську гірку з тамтого боку. Допомогли й гармаші Романа Дашкевича. До вечора Поділ було взято, хоча поодинокі вогнища опору тліли то там, то сям. Пізно вночі більшовики відступили, видершись попри Замкову гору, й укріпилися на Щекавицькому кладовищі. Того ж дня українці відбили водокачку і відновили водопостачання в місті. Згодом з’явилося й світло – знак, що справа йде до завершення. Далі полуботківці поспішили під «Арсенал», а січові стрільці – до Михайлівського Золотоверхого монастиря на спочинок.

На офіцерській нараді в Бобрику було ухвалено наступати двома колонами. Перша в складі дорошенківців, червоних гайдамаків, отаманської сотні й гарматного дивізіону на чолі з Петлюрою ішла битим шляхом з Броварів у бік Ланцюгового моста. Другу сформували на дарницькій станції чорні гайдамаки, цілячись на Печерськ по Залізничному мосту. В її складі мала їхати сотня Сушка, однак зважаючи на шалений опір червоногвардійців, вони пішли з першою колоною. Перед тим зірвали колії в Дарниці, аби ускладнити життя муравйовцям. По обіді 20 січня (2 лютого), змітаючи більшовицькі застави, вояки Петлюри в’їхали до столиці.

_____________________

¹ Тут і далі – цит.: Ярослав Тинченко. Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918), К.-Л., 1996.