В Польщі уряд мусить стати на захист українців

Польська держава нічого не робить, щоб дати відсіч антиукраїнським настроям. Це мовчання матиме свою ціну.

Я мав би вже звикнути до того, що польський прапор за минулі роки зведено до ролі кляпа, яким депозитарії національної справи затуляють рота своїм опонентам. Що він став чимось на кшталт плаща, яким охоче обгортаються і звичайний бандит, і політичний ошуст, і злодій. Польський прапор – зручна невидимка: під ним зникають усі свинства. Прапор закриває дискусію, він є остаточним аргументом, джокером, що його витягують із рукава народовці.

І все ж видовище польського патріота на псевдо Джон Малькович, який у Ґданську прикриває біло-червоною матерією табличку з написом «Сквер героїчного Маріуполя», шокує. Зазвичай я уникаю різких слів, бо вони в Польщі є занадто вживаними і втратили значення. Цим разом інакше не скажеш: це не лише глупота, це також ганьба й підлість. Польським національним прапором мій родимець символічно знецінив одне зі святих місць українського спротиву – місто, зрівняне із землею, тисячі жертв під завалами, яких російські окупанти загортали бульдозерами, і театр, де від російських бомб загинуло близько трьохсот людей, серед них і діти.

Ганебний перебіг подій

Коли б це був поодинокий випадок, я би спробував пустити його в забуття – у кожній спільноті є свої дурні. Тільки от випадок у Ґданську – частина більшого цілого. І не тільки тому, що до моменту затримання й висунення звинувачень Малькович тероризував мешканців Триміста, які вивішували українські прапори.

Проблема ширша. На антиукраїнських емоціях будували свої президентські кампанії три кандидати правиці. Факти про українську спільноту в Польщі – травмовану, що важко працює і забезпечує 2,7% польського ВВП, активну на ринку праці, яка сплачує податки до нашого бюджету – не мають значення, бо їх нівелюють анекдотичні арґументи, брехня й польські емоції. Які це емоції – неважко здогадатися.

Отож виявляється, що Польща знову взяла на свої плечі важкий тягар, що вона страждає через Україну більше, ніж сама Україна, а у відповідь отримує українську невдячність. Від українців, які гинуть під обстрілами, задихаються під завалами, згорають живцем, втрачають кінцівки, ми вимагаємо доказів вдячності, поклонів і безупинних проявів обожнювання. Це жалюгідна й безсоромна постава – тим більше, що коли вести поточну бухгалтерію, вимірювану ВВП чи балансом зовнішньої торгівлі, то Польща Україні не доплачує.

Важливішим за питання, чи можна було уникнути такого ганебного повороту подій, на мою думку, є інше: чому польська держава в особі найвищих чиновників не намагається нічого зробити, щоби протистояти антиукраїнській риториці.

Віддавання поля популістам

Польська держава, що має комунікаційні інструменти для формування наративу, в цьому випадку розчаровує. Причини можу лиш припускати: нема партії, яка би дозволила собі розкіш нехтувати суспільними тенденціями – а ті виглядають очевидними.

Тому мовчання KO (Громадянської коаліції), PSL (Польської селянської партії) та «Польщі 2050» стосовно наростаючої хвилі антиукраїнських настроїв зрозуміле. Політики чей побоюються, що рішуча критика виступів проти українців вдарить рикошетом і вплине на цифри їх підтримки.

Однак це ж означає, що нинішня влада відступає з позицій інституції, яка ставить собі цілі більші, ніж справна виплата пенсій і стягнення податків.

Мовчання провідних польських політиків урядової коаліції з такого символічного питання, як присутність українських біженців у Польщі, – це ніщо інше, як віддати поле популістам і аферистам.

Це ж означає, що політика перестає бути змаганням ідей, а знову стає менеджментом гарячою водою. Так, ставлення поляків до українців на даний момент визначає одна з найважливіших ідеологічних суперечок. Тільки от з одного боку видно активність, а з іншого – мовчання.

Коаліція перебуває у скрутній ситуації, бо чітка заява про те, що зривати українські прапори в Польщі є неприпустимим, викликала би дикий вереск народовців. Наперекір фактам стали б емоції поляків, переконаних, що українці забирають у нас країну. Немає значення, що ці емоції побудовані на фальшивих уявленнях, – бо саме емоціями сьогодні виграють вибори, і не тільки в Польщі.

Проте мовчання в цьому питанні також є поразкою, оскільки означає віддати поле популістам і погодитися далі бити в антиукраїнський бубен.

Подібна ситуація спостерігається у конфлікті щодо польсько-німецького кордону. Однак тут уряд вжив заходів, намагаючись перехопити наратив. Наскільки ефективно – ще зарано судити. У випадку ж з Україною, якщо мова йде про заходи символічні, комунікаційні, – не робить нічого, залишаючи справи на самоплив.

Сигнал тривоги для Польщі

Перепрошую: щось все ж таки зробив. Зайнявся історичною політикою у стилі, до якого нас призвичаїв PiS.

Голосами коаліції та всупереч застереженням сеймових експертів було ухвалено запровадити державне свято антиукраїнського характеру. Від цього року 11 липня стане «Днем пам’яті поляків – жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА на східних кресах Другої Речі Посполитої», попри те, що вже існує присвячений цьому день пам’яті.

Сумним парадоксом є те, що ініціатором закону, який запроваджує свято жертв волинської масакри, є депутат Тадеуш Самборський, котрий упродовж багатьох років співпрацював із «Myślą Polską» – відверто проросійським друкованим органом, що виходить у Польщі.

За цей закон голосували всі присутні в залі члени коаліції, за винятком депутатки KO Александри Узнанської-Вісьнєвської, яка утрималася.

Хочу бути правильно зрозумілим: пам’ять про минуле є вкрай важливою, а осмислення темних сторінок історії очищує кожен народ і державу. Та водночас треба відчувати момент і знати найважливіший в даний момент пріоритет. А ним нині є наша безпека, ключовим елементом якої є Україна, яка воює з російською агресією. Я не вважаю, що витягувати на політичні знамена рани, завдані понад 80 років тому, має бути серед пріоритетів – а саме про це свідчить запровадження державного свята 11 липня.

Тому, можливо, моє припущення, що польський уряд повинен і хоче поставити загату антиукраїнським настроям, є хибним. Закон про нове державне свято може свідчити про те, що настрої в Польщі змінилися діаметрально, а вся коаліція зачаділася антиукраїнською пропагандою.

Цю тенденцію дуже добре відчувають замешкані в Польщі українці, що показують цитовані порталом WNP результати соціологічного опитування Gremi Personal, проведеного на вибірці 1560 українців у Польщі. 69% анкетованих вважають, що стикалися з упередженістю або зневажанням. Ця цифра дивовижним чином віддзеркалюється в дослідженнях польської громадської думки: на запитання, чи Україна виявляє Польщі належну вдячність за надану допомогу, 62% польських респондентів відповіли «ні».

«Життя тут жахливе», – кажуть про Польщу українські герої матеріалу, трансльованого BBC. Вони скаржаться на зростання ксенофобії, неприязнь, зачіпки. Телеканал поспілкувався з кількома десятками людей. Українці в Польщі почуваються дедалі гірше, 45% не знають, чи залишатися в країні. Це тривожний сигнал не тільки для польської економіки, частина якої залежить від українців. Це також тривожний дзвінок, який показує, що велика соціальна група просто почувається в Польщі небажаною.

Потребуємо чіткого голосу польського уряду

В ідеальному світі, який не так і важко уявити, Дональд Туск і Андрій Дуда (єдине добре, що можна сказати про його президентуру, – це те, що він виявився на висоті завдання після вторгнення в Україну 2022 року) формулюють спільний заклик до суспільства, нагадуючи, що біженці, які потрапили до Польщі, не є прокляттям, катастрофою чи черговою пошестю, яка спіткала наш вічно пригноблений народ. Навпаки, вони допомагають економіці, беручись за професії, які для гордого поляка не є привабливими. Саме українці прибирають вагони, міняють простирадла в готелях, продають каву о третій годині ночі на вокзалі. Саме українці працюють у будівництві, на складах, у так званій допоміжній діяльності, заробляючи статистично значно менше, ніж поляки (у 2024 році медіана заробітків українців у Польщі сягала 4 тисяч злотих і була на 2,5 тисячі нижчою за медіану всіх працівників у Польщі). Але насамперед українці захищають себе і західний світ від російського варварства.

В ідеальному світі політичні лідери повинні мати достатньо мужності, щоб нагадати, що ми заборгували солідарність закривавленій українській нації, а закривати біло-червоним прапором таблички з написом «Сквер героїчного Маріуполя» є не проявом патріотизму, а моральним виродженням і безсоромністю.

Потребуємо виразного голосу польського уряду, потребуємо інформаційної кампанії і потужного сигналу, що українців у Польщі поважають, що Польща не забуває про трагедію, яку щодня і щоночі переживають наші сусіди – як ті, хто бореться на першій лінії фронту, так і ті, хто вирішив виїхати.

Чи так станеться? Наразі польський політичний клас, від лівих до правих, встановлює під диктовку Тадеуша Самборського, випускника московського університету імені Ломоносова, антиукраїнське державне свято. Політичний клас мовчки дивиться на зривання українських прапорів, антиукраїнські фейки та зростання серед поляків переконання, що українці є небажаними гостями. Уряд, незважаючи на те, що має комунікаційні інструменти, навіть не намагається протидіяти фальшивим наративам Навроцького, Брауна та Менцена.

Якщо держава не почне діяти, а лиш піддасться полону тенденцій, ми все частіше будемо спостерігати зривання українських прапорів і акти насильства.

Дивлюся ще раз на ці тлуми, які в Білій Підляській допомагали зривати українські прапори. На Ґжегожа Брауна, який заохотив своїх прихильників до таких дій. На народовців, які вигнали українців з-під пам'ятника Адаму Міцкевичу, вважаючи, що нагадування про війну біля пам'ятника псує вигляд і добре польське самопочуття. І на театр Словацького в Кракові, на якому вже немає українського прапора – шантажований народовцями директор переніс прапор всередину через реальну загрозу безпеці працівників і будівлі.

Думаю про негідника, який прикрив прапором український символ, а перед очима маю інші образи. Всі ті стіни пам'яті, які я бачив в українських містах, уламки скла в бомбардованій Вінниці, відео з військового шпиталю, яке нещодавно надіслав приятель з України – на ньому видно попечених українців і попечених українок, з почорнілими від вибуху обличчями, без кінцівок, які згасають на лікарняних ліжках.

Думаю також про недавній візит до Познані. Ввечері я пішов з друзями до ресторану, офіціант мав виразний східний акцент, тож запитав його, чи він приїхав з України.

«Ні, – спокійно відповів той. – Я можу показати документи».

Мав рацію Норвід, і його жорстокий діагноз залишається актуальним попри плин часу:

знецінення скверу героїчного Маріуполя польським прапором означає, що є поляки, в яких людина досі є карликом.