Покрились цвіту шумовинням липи,
бджола і квітка в поцілунку злиплись,
життя тримається в корінні та стеблі.
Пахтить, як дихавишний, зранку катер
і пражить липень, і дощів чекати
доводиться – Тим часом на столі
дві пригорщі черешень й жовтий персик.
Ось дзявкотить дрібний сусідський песик,
під вечір спалахне цвіт світляків –
вони пітьму вечірню промережать.
З життя води і ліній прибережних
ти наслухаєш плюскоти років.
То десь продзявкотить, то поруч пискне.
Ти ж проживаєш літо літописне
в тринадцятім столітті. Ув Європі
будують кораблі для війська хрестоносців
повсюди брехуни й міські промовці
плетуть мандрони про Константинополь.
Таки доплили: на те воля Божа –
на папу покладаються й на дожа,
на лицарів Господніх й здобич вдатну
сім днів трива облога, флот в затоці
нарешті – штурм, грабунок, а вкоротці –
захисники уже не боєздатні,
їх імператор прихопив скарбницю,
корону, царську одіж і царицю,
подався в світ за очі – може, в Галич?
А, може, навіть у болгарські землі?
Такі вже царські виторги мізерні,
по закутках злі язики плескали.
Залишмо імператора – тим паче
за ним ніхто не падкає й не плаче.
Він – вигнанець, минуле, він – невдаха.
Життя скінчить ув монастирських стінах.
Гора-долина і солома-сіно,
історія ж – суцільна саламаха.
Та ось веранду освітив світляк.
На дощ збиралось, зблиснувши, маяк
заплющує своє пурпурне око.
Літопис каже: з поміж днів та війн,
утворений із літер буревій,
читай очима ув ґрунтах глибоких.
Читай як ритм повторення, як звук,
бо щось тобі доноситься до вух,
бо щось в тих битвах, програшах, облогах
підсунеться до розуму очей:
що носить імператор між плечей
не тільки трон, а втікача дорогу.
12.07.2025