З кінцем грудня 1917 р. розпочалися в Бересті мирові переговори між державами почвірного порозуміння — Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною та петербурським большевицьким урядом. Для України заходила небезпека, що москалі — цим разом червоні — й далі будуть старатися вирішувати її долю. Щоб запобігти тому й увійти в безпосередні мирові переговори з державами порозуміння, Українська Центральна Рада вислала до Берестя свою окрему делєґацію під проводом В. Голубовича.
Большевицька мирова делєґація в Бересті, як і її уряд, визнаючи в теорії за Україною, всі права на самовизначення включно до відірвання від Московщини, заперечила українській делєґації право самостійного члена мирової конференції. У противагу їй, большевики доручили заступати інтереси України експонентам т. зв. харківської експозитури большевицького петербурського уряду, що з цією метою були приділені до тієї совітської делєґації, Шахраєві і Медведєві.
22. січня 1918 р. Українська Центральна Рада четвертим Універсалом проголосила самостійність України і цим самим дала можливість українській делєґації в Бересті стати рівноправним членом мирової конференції. Приблизно у той же сам час в Австрії населення вимагало від свого уряду підписання миру з багатою тоді Україною. Все це зміцнило позиції української делєґації до тої міри, що вона підчас переговорів почала ставити деякі вимоги.
Використавши перерву, що повстала в переговорах з причини відїзду ґр. Черніна за інструкціями до Відня, частина української делєґації під проводом О. Севрюка, який тоді був головою української делєґації, також відїхала до Києва за вказівками.
Совітська делєґація з Бронштайном-Троцьким й далі придержувалася своєї тактики проволікання. В надії на "світову революцію" большевики, як тільки могли, затягували мирові переговори. Але на перешкоді большевицьким плянам стояла Україна. — Тож треба було за всяку ціну прискорити "світову революцію" з одного боку, а з другого не допустити України "до сепаратного миру". З тією метою на вимогу Троцького большевицький уряд зміцнив свою закордонну пропаганду серед населення і війська своїх сусідів. Що ж торкається України, то для ліквідації її самостійности були вислані під командою бувшого царського жандармського полковника — Муравйова найлютіші червоноґвардійські загони, що складалися по більшій части з моряків, китайців та латишів. Для більшої певности, Троцький зажадав від свого уряду, щоб той наказав перехопити українських делєґатів, коли вони будуть вертатися з Києва і розстріляти їх усіх.
Виїздили члени української делєґації з Києва підчас обстрілу столиці з важких гармат червоних орд. Везли вони зі собою інструкції від голови Центральної Ради проф. М. Грушевського та міністра закордонних справ О. Шульгіна. Справа підписання мирового договору з державами порозуміння була вирішена в Києві остаточно. Треба було тільки щасливо дістатися до Берестя. Без перешкод поїзд доїхав з делєґатами до Шепетівки, яка на нещастя, тількищо була обсаджена большевиками. Делєґатів затримали. Почалися обшуки, допити, погрози... Треба було надлюдського спокою, відваги та віри у свою справу, щоб живими вирватися з рух червоної юрби. А сталося це лише завдяки притомности та розвазі голови делєґації Олександра Севрюка. Опамяталися большевики аж тоді, як уже поїзд повною парою опустив Шепетівку.
Далі вже без більших пригод українські делєґати доїхали до Берестя. Коли зразу ж по приїзді О. Севрюк вступив до кімнати, де були приміщені телєґрафні апарати української делєґації, то довідався, що перед хвилиною його викликали з Києва. Телєґрафіст подав ленту, на якій Севрюк прочитав:
"Тут Київ, міністр заграничних справ Шульгин. Негайно покличте голову делєґації Севрюка. Большевики зробили в Києві повстання і обсадили арсенал. Йдуть вуличні бої, банди Муравйова громлять місто." Далі — "Де голова? Червоні наближуються до нашого міністерства. Персонал залишає будинок". ...І нарешті — "Шульгин також опустив міністерство. Передачу цю провадить урядовець. Я мушу переказати голові делєґації дуже важні інструкції. Червоні вже перед дверима... вступають до кімнати..."
Значить, Київ у большевицьких руках. Положення безнадійне. Делєґація в розпуці. — Була певність, що коли про обсадження Києва большевиками довідаються делєґати центральних держав, вони не будуть більше переговорювати з українцями. А що вони довідаються, то тут не було ніякого сумніву. Про це вже постарається Троцький. Треба рятувати ситуацію. Але як? І тут до голови Севрюкові приходить щаслива думка: спинити працю большевицьких телєґрафних апаратів...
Припадок хотів, щоб начальником большевицьких телєґрафістів при московській делєґації у Бересті Литовському був українець. Після порозуміння з Севрюком, цей український патріот вирішив, що скоріше він пожертвує своє життя, ніж допустить, щоби большевики довідалися про останні події в Києві...
Несподівано замовкли большевицькі апарати. Не помогли ні крики, проклони, загрози Троцького, ні праця техніків-фахівців. Апарати мовчали так довго, поки українці, використавши щасливо час — підписали мир. Опісля вони знову почали працювати. Кажуть, що причиною їхньої мовчанки була невеличка капля оливи.
[Краківські вісті, 08.02.1942]
08.02.1942