Український П’ємонт: мобілізація (3)

III

Ескадрон Вільгельма фон Габсбурга в складі 13-го уланського полку літню кампанію 1917 року провів у позиційних боях під Кадлубиськами. На той час внутрішньополітична ситуація в Австро-Угорщині деґрадувала. На позір геополітичне становище Центральних держав укріпилося – опанувавши Балкани, вони суходолом поєдналися з Османською імперією, після завоювання Румунії отримали доступ до тамтешньої нафти, чим знівельовано ефект морської блокади. Цісарсько-королівська армія вийшла на старий кордон по Збручу. У червні пішов до димісії транслейтанський міністр-президент Іштван Тіса – проте, здається, це був останній бонус Відня у конфронтації з угорцями: Цислейтанія потребувала мадярського хліба, адже в її аґрарних реґіонах Галичині й Буковині точилася війна. Дехто вбачав порятунок у перетворенні Імперії на федерацію королівств і народів. Утім чехи на чолі з Масариком мріяли про чехословацьку націю – для того необхідно було перетягнути на свій бік словаків, зачарованих на Корону Святого Іштвана. Словенці й частково хорвати прагнули об’єднатися зі сербами, благоденствуючи купно під скіпетром Габсбургів. Обидва прожекти – чехословацький і югослов’янський, живилися інерцією австро-угорського компромісу і передбачали фраґментацію Транслейтанії. Однак слов’яни не бажали продовжувати війну, тож Берлін виступав проти федералізації країни-союзниці. Так само поляки, які сподівалися долучити Галичину до Королівства Польського Реґенційного, чи австро-німці – зберегти домінування в Імперії. Що вже казати про мадяр? До того ж, у югослов’ян не було свого Масарика.

Український табір теж поділяв федералістичні заміри. На той час Загальна українська рада після публікації маніфесту про виокремлення Галичини саморозпустилася і національний провід перейняла Українська парляментарна репрезентація, очолена віце-президентом Палати послів Райхсрату Юліяном Романчуком. В її середовищі укладено меморандум, в якому йшлося про поділ Галичини, повернення з російської неволі митрополита Шептицького, відкриття українського університету у Львові, призначення нового намісника Галичини з числа австрійського генералітету. Кайзерові Карлу його вручив юний Вільгельм фон Габсбург. Скоро по тому галицьким генерал-губернатором був призначений Карл фон Гуйн. Однак із поділом Університету, а надто Галичини справа виглядала вкрай непросто через шалений опір поляків. Задовольнити українців Відень сподівався за рахунок захоплених земель Російської імперії, яких би мало вистачити і одним, і другим. Зі свого боку, українці, наполягаючи на поділі Галичини й об’єднанні з Буковиною, розважали над її подальшим статусом: кронланд чи напівавтономне утворення в складі Австрії – лиш би не віддавати полякам.

Наприкінці липня Карл запросив Вільгельма до спільної подорожі Східною Галичиною.

– Знаєш, любий Вільгельме, я взяв тебе з собою, щоб українці в тобі побачили знак мого зацікавлення в їхній землі та народові, – промовив він при зустрічі на віденському вокзалі.¹

Вони відвідали Калуш, Станиславів, Надвірну, Делятин, Коломию, Тернопіль. Кайзер обіцяв чинити з українцями справедливо й обговорити їхні вимоги з міністр-президентом Ернстом Зайдлером фон Фойхтенеґґом. На той час завершувалося формування нового кабінету міністрів Цислейтанії. 30 серпня до нього ввели першого українця, члена Палати панів Райхсрату, професора кафедри лікарської хемії, колишнього декана медичного факультету і ректора Карлового університету в Празі Івана Горбачевського. 28-річним доктором медицини він, вихованець віденської наукової школи Ернста Людвіґа, здобув світову славу, синтезувавши сечову кислоту. В уряді Фойхтенеґґа Горбачевському доручили посаду міністра без портфеля.

Подібна посада передбачала не галузеву компетенцію, а виконання окремих доручень глави уряду – таких могло бути декілька. Одну з них поляки трансформували в неофіційне міністерство у справах Галичини; у кабінеті Зайдлера її посів Юліуш Твардовський, молодший брат засновника Львівської філософської школи Казімєжа Твардовського, відомого твердою пропольською позицією зокрема у справі поділу Львівського університету – на ній Юліуш змінив Міхала Бобжиньского. Існували аналогічні уряди міністрів-краян чеського й німецького для Богемії, щоправда їхні функції були визначені нечітко і від 1910 року вони залишалися необсадженими. Також запросили на посади ще двох міністрів без портфеля Івана Жолґера і Віктора Матаю. Правник Жолґер мав обґрунтувати конституційну реформу з метою федералізації Цислейтанії, крім того він як перший словенець в імперському уряді переймався справами свого народу, заодно й проблемами південнослов’янської єдности. Колишній міністр торгівлі Матая готував ґрунт для створення міністерства соціальної опіки.

Місія Горбачевського полягала в організації міністерства громадського здоров’я Цислейтанії, одного з перших в Европі й світі.

Наприкінці серпня повернувся до Відня митрополит Андрей Шептицький, провівши два з половиною роки під поліцейським наглядом у російській глибинці. Звільнений Лютневою революцією, він зразу навідався до Петрограда, оскільки ще 1908 року папа римський, з огляду на недавній царський указ про віротерпимість, благословив його на адміністрування всіма унійними осередками в Російській імперії. Однак у часи реакції, що настала після Першої російської революції, тамтешні греко-католики й далі здійснювали обряди у катакомбах. До того ж із початком війни в Росії з’явилися тисячі військовополонених і вимушених переселенців з Галичини. Тож наприкінці травня 1917-го владика Андрей скликав у Петрограді церковний Собор, яким започатковано Помісну Російську греко-католицьку церкву. Своїм екзархом призначив ієромонаха студита Леоніда Фьодорова з титулом митрофорного протопресвітера – того нещодавно теж звільнили зі заслання в Сибіру. Уродженець Петербурга, він 22-річним семінаристом полишив місцеву православну академію і перебрався до Риму, а по теологічних студіях прийняв у Болгарії хіротонію в греко-католицькому обряді. У червні новопосталу церкву затвердив Тимчасовий уряд. Водночас кир Андрей, за давньою традицією титулуючись митрополитом Галицьким, архиєпископом Львівським та єпископом Кам'янецьким, заснував у Києві генеральний вікаріат (тимчасове відгалуження офіційної єпархії за неможливости сформувати повноцінну структуру). Генеральним вікарієм іменував галичанина Михайла Цегельського, ще 1914 року вивезеного росіянами до Києва. Втім уже немолодий отець Цегельський ще того ж року повернувся на свою парохію до Кам'янки-Струмилової.

9 вересня митрополит Шептицький сів у Відні на львівський потяг. Зустрічати його зголосився Вільгельм фон Габсбург – наступного дня по обіді він прибув на львівський двірець у заквітчаному автомобілі в супроводі оркестру. Тут вже очікувала делегація на чолі з Костем Левицьким. Цей епізод став для галицько-української спільноти моментом істини. Під мундиром в юного ерцгерцога виднілася вишита сорочка. «Вишиваний! Василь Вишиваний!», – понеслося в юрбі.

По тому, як митрополит ступив на львівський перон, Вільгельм першим ґратулював його від імени кайзера. У відповідь кир Андрей запросив усіх на урочистий прийом до своєї резиденції на Святоюрській горі. Загалом щодо українських перспектив він мав конкретні пляни. Ще у серпні 1914-го владика уклав меморандум про майбутній устрій Української держави, передавши його до Міністерства закордонних справ у Відень: «Як тільки переможна австрійська армія вступить на територію підросійської України, ми мусимо розв’язувати потрійне завдання, а саме у військовій, соціально-правовій та церковній царинах. Розв’язанню такого троїстого завдання має неодмінно передувати конференція з укладення миру не тільки для того, щоби сприяти діям нашої армії й прискорити повстання в Україні, а й з метою щонайглибшого відділення цих областей від Росії й надання їм характеру незалежної від Росії й царської імперії національної області /…/ Після якоїсь великої перемоги нашої армії кайзер міг би проголосити гетьманом України одного з видатних полководців австрійського війська».² У Вільгельмові митрополит пізнав людину, здатну втілити їх у життя.

В той час Леґіон УСС стояв над Збручем у Бурдяківцях і Збрижу. Від серпня його провадив поручник Микола Стронський, великий конюший Ордену Лицарів Залізної Остроги, колишній правник, симпатик лівих ідей. Уздовж російського кордону австро-угорські війська вибудовували фронт. Штаб Südarmee 4 серпня переїхав з Ходорова до Чорткова. 14 вересня фронтові підрозділи УСС відвели до села Залісся для поповнення. Сюди прибували новобранці з Вишколу, котрий стаціював у Розвадові. У жовтні новим командантом УСС став майор Мирон Тарнавський. Доти він орудував батальйоном у складі 35-го Золочівського стрілецького полку ландверу під Куропатниками, куди був призначений влітку 1917-го.

Минулоріч Тарнавський заряджав певний час Вишколом і Кошем і виніс доволі скептичне враження щодо якостей особового складу: «Взагалі, в тому часі я не помічував у нашого стрілецтва завеликого запалу до воєнного ремесла. Бракувало йому того властивого, напр., німцям замилування до педантности, смакування в подробицях воєнного «мистецтва для мистецтва». /…/ Поверховість, брак зацікавлення суттю річи, неохота вглибитися в справу хоча би шляхом смішної дрібничковости були і, може, що довго будуть бороздити у наших організованих та індивідуальних починаннях. Приглядаючись з деякої віддалі українцеві поруч із німцем, аж накидуються думці неславні фрази, приліплені до нашої ментальности: «моя хата скраю», «якось то буде», «ще час, не горить», «може, колись при ліпшій нагоді»…³ Недостатнім був вишкіл командирів, котрі поступалися офіцерам-австріякам у фахових навичках. Та все це з лишком компенсували високий бойовий дух і потенціал усусів: «Зате ці недостачі доповнювала палкість, ідейність і, як виказувалося у скрутних хвилинах у вогні, повна погорда для смерти, очайдушність. /…/ Вмілий вишкіл, не стереотипний, засвоєний від чужих армій, але примінений до національних прикмет, гостра дисципліна були би в спромозі замінити його у вояцтво, що випередило б своєю боєздатністю навіть німців».

По той бік Збруча після провалу наступу Керенського зросли незмірно кризові явища в армії.

Симон Петлюра:

– Відступаючи з фронту, російське військо, неначе йому хтось салом п’яти намазав, тікало в запілля, – додому. Але й тут, подорозі, воно мітінґувало та язиками воювало. Найбільш за те, щоб новий «революційний» порядок запровадити. А проте робота революційного війська не на те тільки йшла, щоб мітінґувати. Разом з мітінґуванням воно грабувало наш край, нищило й обкрадало. На Україні стояло тоді, то на фронті, то постоями в запіллю, залогами по містах – не менш, як три мільйони салдатів.⁴

Тож у москалів заходилися активно над подоланням цих явищ. Новий Верховний Головнокомандувач Лавр Корнілов намагався обмежити вплив солдатських комітетів, породжених Лютневою революцією, заборонив усілякі мітинги у фронтових частинах. Самовільне полишення позицій і невиконання бойових наказів було оголошено зрадою революції і батьківщини, проти дезертирів дозволили застосовувати кулемети. Активно поборювалося братання на фронті. Утім поряд із драконівськими методами Корнілов підтримав створення національних підрозділів, чому донедавна противився Керенський. За його спостереженням, найбільшу дисциплінованість і стійкість у бою демонстрували українці. На той час латиші, поляки, кавказці, навіть буряти, котрі не підлягали призову, могли формувати окремі частини – лише українцям вадила ідеологія триєдиного народу. Та й назагал бойовий дух і злютованість національних підрозділів були вищими, аніж деморалізованих загальноросійських. У липні Корнілов ще як головнокомандувач Південно-Західного фронту доручив Павлові Скоропадському українізувати свій 34-й корпус. З’єднання у складі 104-ї піхотної дивізії генерал-майора Якова Гандзюка і 153-ї піхотної дивізії генерал-майора Каетана-Болеслава Ольшевского відвели до Меджибожа. Вояків-росіян скерували до сусідніх частин, замість них набирали українців з инших підрозділів. Командувач 7-ї армії Селівачов не заперечував проти такої новації. Утім аби втримати українізацію під контролем, Тимчасовий уряд ліквідував у Києві генеральне секретарство з військових справ на чолі з Петлюрою.

Натомість добровольців не толерували. Полк Полуботка за участь у заколоті розформували, одних посадили на гауптвахту, решта в числі двох з половиною тисяч вояків погодилася їхати на Румунський фронт за умови збереження попередньої структури. Не забули і про «небезпечного авантюриста» Міхновського – його за вказівкою Винниченка і не без участі Петлюри під охороною військової жандармерії теж відправили на Румунський фронт.

Слідом за полуботківцями поїхали на Південно-Західний фронт богданівці: російське командування Київського військового округу прагнуло чимшвидше позбутися з міста українських підрозділів. Однак на виїзді зі столиці стався інцидент: богданівців обстріляли військовослужбовці Гвардії Подольського кірасирського полку, укомплектованого росіянами. Причина незрозуміла – здається, кілька вояків салютували пострілами вгору. За 6 км від Києва на станції Пост-Волинський їх підчікували решта кірасирів – вкупі з казаками 17-го Донського полку вони відкрили по них кулеметний вогонь. Шістнадцятьох убили, тридцятьох поранили, инших роззброїли і потовкли прикладами: «Мы вам покажем автономию, хохлацкие морды!», «Стреляли хохлов и будем стрелять!» У тому, що сталося, російське командування звісно ж звинуватило самих потерпілих. Розслідування, ініційоване Центральною Радою, не змогло встановити винних. Тільки й того, що кірасирів поспіхом теж відправили на фронт. 12 серпня загиблих урочисто поховали на кладовищі Флорівського монастиря на Замковій горі. Єпископ Дімітрій, котрий напередодні освячував їх відправку, відспівувати полеглих відмовився.

На фронті богданівський полк під орудою Юрія Капкана включили до 10-ї піхотної дивізії генерал-лейтенанта Віктора Гальфтера в складі 5-го корпусу 11-ї армії. До тієї ж дивізії був приписаний 38-й Тобольський полк, у квітні переведений зі складу Особливої армії; в ньому служив капітан Петро Болбочан. Він активно допомагав богданівцям з поповненням особового складу й амуніцією.

Завдяки жорстким заходам Корнілов забезпечив собі в консервативних середовищах імідж рятівника імперії. Намагаючись придушити революційне бродіння, що після Липневих днів охопило Петроград, він додатково відправив війська до столиці. Однак тепер його персона Тимчасовому уряду видалася небезпечною. 27 серпня (9 вересня) Керенський оголосив Корнілова заколотником і усунув з поста Верховного Головнокомандувача. У відповідь той звинуватив Правительство у змові з Німеччиною і відмовився виконувати розпорядження, апелюючи до Всеросійських Установчих Зборів. Корнілова підтримала більшість головнокомандувачів фронтів, зокрема генерал-лейтенант Антон Денікін, новий очільник Південно-Західного фронту. Проте переворот не вдався. Корнілов не наважився на рішучі дії. Зате наважилися ліві, насамперед більшовики, присутні у Совєтах робітничих і солдатських депутатів. Під їхнім керівництвом у Петрограді почали формуватися загони Красної гвардії. Було арештовано Денікіна, Селівачова, инших генералів, а згодом і самого Корнілова у Ставці в Могильові. Позаяк ніхто з вищих офіцерів не погоджувався зайняти пост Верховного Головнокомандувача, ним оголосив себе Керенський. Заодно випустив з тюрем учасників липневих заворушень, у тому числі, більшовиків, зокрема Льва Троцького – в скорому часі той очолив Петросовєт. У результаті правий політичний фланг виявився дискредитованим і розгромленим. Натомість перевагу отримали Совєти, з якими все більше мусив рахуватися Керенський і в яких все більший вплив здобували більшовики.

Внаслідок корніловського заколоту пішов у відставку кабінет міністрів і було розпущено Державну Думу. Того ж дня 1 (14) вересня проголошено Російську республіку і створено надзвичайний орган Директорію в складі п’ятьох осіб на чолі з Керенським – до сформування нового коаліційного уряду.

Попри події українізація у військах тривала. У вересні буквально на кордоні з Галичиною почалося переформатування підрозділів 6-го корпусу 11-ї армії, який відзначився під Конюхами; його начальником штабу числився генерал-майор Олександр Греков, призначений на посаду місяць тому. В Одесі в рамках 4-ї армії, перекинутої з Білорусі на Румунський фронт, продовжувалося формування 1-го Гайдамацького пластунського куреня під орудою ротмістра Василя Сахна-Устимовича.

В ході війни зросла потреба у мобільних підрозділах, які могли діяти у ворожому тилу, знищувати мости, склади, обози, живу силу, вести розвідку. Їх називали партизанськими (пластунськими) і формували з добровольців, кооптуючи до складу кінні підрозділи і легку артилерію. Найвідомішим був Кубанський кінний загін особливого призначення осавула (звання дорівнювало ротмістрові) Андрєя Шкуро у складі 9-ї армії на Румунському фронті. Однак на початку 1917-го їх передислокували на Кавказ, тож необхідна була заміна. У липні наказом командувача 4-ї армії генерал-лейтенанта Олександра Рогози започатковано 1-й Український партизанський загін під керівництвом Сахна-Устимовича. В ту пору планувався наступ у Південних Карпатах, тож ні начальник штабу Одеського військового округу генерал Никандр Маркс, ані головнокомандувач Румунського фронту генерал Дмітрій Щербачов не заперечували. Формування проходило в Одесі з числа військовослужбовців запасних полків і солдатів, котрі перебували на лікуванні. До початку вересня було набрано вісім піхотних сотень із кулеметною командою та допоміжними підрозділами загальним числом півтори тисячі багнетів. Себе вони іменували Першим Гайдамацьким куренем Запорізького козацтва. Однострої нагадували кубанські Шкуро, тільки на шапках маяли червоні шлики, а замість гімнастьорок подекуди виднілися вишиванки, і на головах собі козаки виголювали оселедці. Популярною в їхньому середовищі стала пісня на слова Осипа Маковея «Ми гайдамаки, ми всі однакі». На тлі загальної дезорганізації одеські гайдамаки відзначалися зразковою дисципліною, тому їх не відправили на фронт, а залишили в місті охороняти порядок.

Водночас кристалізувалося Вільне козацтво як ерзац народної міліції, провівши у жовтні в Чигирині Всеукраїнський з’їзд. Двісті делегатів представляли осередки по всій Україні: Правобережжя, Лівобережжя, Слобідщину, Катеринославщину, Херсонщину – загалом близько 40 тисяч козаків. Менше було охоплено Волинь і Поділля, найбільше Південну Київщину – той же Звенигородський кіш. Також запросили гостей із Дону й Кубані. Організацією займався штабс-капітан Іван Полтавцев чи Полтавець, місцевий уродженець і кадровий офіцер. Скерований із фронту в запасний броньований дивізіон до Петрограда, де застала Лютнева революція, він створив там Українську козачу організацію. Зі столичного музею вилучив запорізькі хоругви і зброю і переніс до свого помешкання в готелі, виставивши охорону. У справу втрутився сам військовий міністр Керенський, проте дещо таки вдалося доправити до Києва. Прибувши на батьківщину, Іван поринув з головою у вир національного відродження. Вважаючи себе нащадком полковника Яцька Острянина, підписувався Полтавцем-Остряницею. В організації З’їзду Вільного козацтва йому допомагав Звенигородський кошовий отаман Семен Гризло.

3 (16) жовтня литаври сповістили про початок козацької Ради. На майдані коло церкви встановили поміст, вкритий кармазином, на нього виставили отаманський бунчук і малиновий прапор. Довкруг стали великим колом козаки. Першим узяв слово представник Центральної Ради. Лунали гасла підтримати Російську демократичну федеративну республіку, заклики до людей озброюватися. Утім народ вимагав самостійности. З’їзд тривав п’ять днів. У висліді затверджено вже існуючу структуру: сотня – курінь – полк – кіш. Губерніяльні коші підпорядковано Генеральній старшинській раді, та, своєю чергою, мала підлягати Центральній Раді. Осідком визначили Білу Церкву. На роль Отамана Вільного козацтва висунули Полтавця-Остряницю, однак він відмовився, запропонувавши натомість кандидатуру Павла Скоропадського. Сам однак втримав віжки в ролі наказного отамана. Гризла обрали генеральним хорунжим (чи то генеральним осавулом), генеральним писарем – штабс-ротмістра Василя Кочубея, ад’ютанта і дальнього родича Скоропадського, а Почесним отаманом – Михайла Грушевського.

Для Скоропадського така номінація стала новиною, з ним це питання не погодили. Також удруге відсунули на задній план Миколу Міхновського, чию кандидатуру теж пропонували на чоло.

Одночасно пришвидшилися формотворчі процеси у Чехословацькій бригаді. Після Зборова її відвели на короткий перепочинок до Підволочиська, а звідти до Полонного на реорганізацію. У липні замість Троянова командувачем призначили полковника Ніколая Мамонтова, теж росіянина. У вересні постала 1-а Чехословацька стрілецька дивізія в складі чотирьох полків, іменована Гуситською. Генератором подій був Томаш Ґарріґ Масарик, на якого з початком війни в Австро-Угорщині виписали ордер на арешт. Він зумів переконати европейських лідерів у необхідності незалежної Чехословаччини і в травні 1917-го переїхав з Парижа до Росії. Тутешня філія Чехословацької народної ради (чес. «Odbočce ČsNR v Rusku») сконцентрувалася в Києві, чимближче до мілітарного епіцентру.

Як згадував боєць 3-го полку імені Яна Жижки Людвік Свобода, восени Масарик прибув на станцію Полонне; наступного дня він виступив на урочистому параді 1-ї Чехословацької дивізії в селі Березна (нині Велика Березна):

– Не я, а ви першими здійснили революцію. Це ви, перебігаючи на бік сербів і росіян, писали на вагонах: «Їдемо з Праги до Петрограда! Хай живе Сербія! Хай живе Росія!» Ви самі з власної волі і власної ініціативи розпочали революцію. Побачивши, як діяли ви, як діяли наші люди на батьківщині, я як депутат не міг чинити инакше.

Паралельно комплектувалася 2-а Чехословацька дивізія також у складі чотирьох полків, розквартированих на схід від Києва – в Дарниці, Борисполі, Пирятині. Дозвіл підписав ще Брусилов після скасування Керенським свого наказу про заборону національних підрозділів. На цій основі наприкінці вересня витворився Чехословацький корпус. Командиром призначили росіянина генерал-майора Владіміра Шокорова. Старші офіцери так само були росіянами. Окрім того в таборах військовополонених, яких лічили загалом двісті тисяч осіб, розпочався набір до двох резервних полків, розквартированих у Житомирі.

Так само рухалася польська справа, попри недовіру з боку російського політикуму. В середині серпня Польську стрілецьку дивізію після побутування на Стрипі перевели в запілля Західного фронту до Бихова, а звідти в район Мінськ – Бобруйськ. Тут, за погодженням із Корніловим, почалося формування на її основі 1-го Польського корпусу. Неостанню роль у цьому рішенні зіграла опінія уланів Болеслава Мосьціцкого після Крехівців. Процес ініціював Начальний польський військовий комітет (Начполь), створений на 1-му З’їзді військових поляків, на чолі з прапорщиком Владиславом Рачкевичем, колишнім адвокатом. Командувачем корпусу, на пропозицію Начполя, Корнілов призначив свого приятеля генерал-лейтенанта Юзефа Довбор-Мусьніцкого. Штаб розташувався в Мінську, підрозділи комплектувалися в окресі кілька сотень кілометрів по Гомель і Смоленськ. Довбор-Мусьніцкий особисто добирав вищий офіцерський склад. Утім аби заповнити всі командні пости, самих поляків не вистачало. Натомість молодших офіцерів було достатньо. Передбачалося набрати три стрілецькі дивізії, дві артилерійські бригади, дивізіон важкої артилерії із трьох батарей. У вересні в околицю Мінська прибули улани Мосьціцкого, рухаючись обхідними шляхами через Бессарабію; їх кооптували до складу корпусу і розгорнули в дивізію. Позатим російське командування влаштовувало полякам обструкцію, затримувало передачу бойової техніки, ускладнювало переведення особового складу з инших частин. Активізувалася й антивоєнна пропаганда польських лівих, які саботували вербунок добровольців, підбурювали солдатів проти офіцерів, звинувачуючи останніх у німецьких симпатіях і намірах відновити кріпацтво.

По той бік фронту їхні брати, охоловши до ідеї галицького П’ємонту, зосередились на справах Королівства Польського Реґенційного. В серпні, так і не домігшись згоди на призначення реґента і протестуючи проти інтернування леґіонерів, саморозпустилася Тимчасова Рада Стану – замість неї адмініструвала Перехідна комісія. Утім реальна влада перебувала в руках німецького й австро-угорського генерал-губернаторів Ганса-Гартвіґа фон Безелера і Станіслава Шептицького. 12 вересня за їхніми підписами оприлюднено патент, що мав силу конституційного акту – ним проголошено Раду Реґенційну верховною владою в Королівстві до часу, поки її перебере король. Рада в числі трьох реґентів мала скликати Раду Стану як парламент і призначити Раду Міністрів з правом міжнародного представництва; останню затверджувала німецько-австрійська адміністрація. 27 жовтня відбулась урочиста інауґурація. Решта все й далі пливло в німецькому фарватері. У грошовому обігу ходила польська марка. Тривав набір до Польського вермахту, яким заряджав фон Безелер – однак ця затія не мала підтримки в народі і дала незначні результати: заледве пару тисяч новобранців. Щодо претендента на престол теж не було ясности. Неузгодженою зоставалась кандидатура Карла-Штефана. Претендентів з’являлося щораз більше, ба навіть цісар Карло роздумував, чи не додати до своїх титулів ще й титул Короля Польського – і це рішення теж би лежало в рамцях австро-польського компромісу. В німецькому генштабі навпаки воліли Польщу як сателіта зі серйозним мобілізаційним ресурсом і слідкували, аби польська корона не дісталася Габсбурзькому Дому.

Водночас на Заході активізувалося польське еміґраційне середовище, від початку зорієнтоване на Антанту. Після німецької окупації Конґресувки до нього долучився Роман Дмовський, колишній лідер польської фракції в російській Думі й один із керівників Комітету народового польського. Діячі Комітету сподівалися отримати автономію з рук Романових і опікувалися польськими частинами в складі Російської імператорської армії. Польська діяспора теж намагалася сформувати підрозділи з еміґрантів і військовополонених для війни з Німеччиною. Ще у серпні 1914-го постала польська рота в складі французького Іноземного леґіону. Утім спротив Росії як союзниці по Антанті завадив його розвою. Справа змінилася після Лютневої революції. За ініціативою Дмовського президент Раймон Пуанкаре видав 4 червня 1917 року декрет про формування війська польського під французьким командуванням. Через місяць почався набір добровольців. У серпні 1917-го Дмовський відтворив у Лозанні Комітет народовий польський і в скорому часі перебазував його до Парижа.

Щодо перспектив відродженої Польщі існували однак суттєві розбіжності з огляду на ріжне бачення історичного минулого. Традиційна для інсурґентів попереднього століття візія передбачала відтворення Речі Посполитої в кордонах 1772 року, до неї тяжів Юзеф Пілсудський. Для того необхідно було максимально використати потенціал Німеччини, аби відірвати від Росії землі по Дніпро, далі подумати про федерацію поляків і литовців, до якої можливо долучити українців. Доктрина Дмовського була досконаліша. Аби не перетворюватись на подобу Австро-Угорщини, він пропонував ідею «етнічно чистої Польщі», побудованої на етнічних територіях із домінуванням польського елементу. Маючи за головного ворога Німеччину, необхідно було стабілізувати західний кордон – розуміється, наперед відвоювавши Ґданьск і Горішню Сілезію. Також вкрай важливо позбутися німецького сусідства на сході, себто розв’язати проблему Кеніґсберга. Таку змогу давав лише союз із Росією. Потім, аби стати державою потужною економічно і з достатнім людським ресурсом, можна буде трохи посунути кордони на Схід, підбивши сусідні території, але тільки там, де місцеве населення піддається асиміляції. Не заганятися надто далеко, аби не затратити польський характер держави. Безумовно Литва, безумовно Білорусь, принаймні більша її частина, так само Волинь, вилюднена в часі війни, яку легко буде ополячити. А от щодо решти України – невідомо, зважаючи на революційні процеси, що розгорталися там. Хіба що Західне Поділля з проскурівським і кам’янець-подільським повітами – а може й ні. Прикметно, що доля Галичини навіть не обговорювалася в обох таборах: галичан-українців очікувала неминуча полонізація. Щодо галицько-польської візії – Дмовський резонно зауважував, що Берлін буде противитися австро-польському компромісові й саботувати зусилля Габсбургів.

У вересні 1917-го Франція, а за нею Британія, Італія й США визнали Комітет народовий польський урядом в екзилі. Це давало змогу підпорядкувати собі майбутню армію. У певному сенсі польська діяспора дублювала досвід Масарика і чехословаків.

Після невдачі Керенського в Галичині росіяни повсюди втрачають ініціативу. Незначний успіх на Румунському фронті під проводом Дмітрія Щербачова був швидко купований генерал-фельдмаршалом Августом фон Макензеном. 3 вересня (за новим стилем) німці взяли Ригу, а в жовтні висадилися на островах Моонзундського архіпелагу. Звідси вже було зовсім недалеко до Петрограда. У Тимчасовому правительстві замислилися над евакуацією до Москви.

Успіх на Балтиці забезпечив генерал від інфантерії Оскар фон Гутієр на чолі 8-ї армії в складі групи Германа фон Айхгорна. Гутієр чи не першим застосував тактику інфільтрації для прориву ворожої оборони. Ураганний артилерійський вогонь, короткочасна хемічна атака, просочування невеликих штурмових груп углибину ворожих порядків і винищення ар’єргардів суттєво полегшували головним силам військове завдання.

У боях за Ригу відкарбувався рельєфніше феномен Латиських бригад. Два роки тому батальйони, укомплектовані з латишів, допомогли росіянам втримати місто в час Великого Відступу. Тепер же під впливом більшовицької агітації 12-а армія, до якої належали останні, та й весь Північний фронт, розклалися. Утім латиші демонстрували виняткову стійкість. Зведені минулоріч у дві бригади загальним числом 40 тисяч стрільців зі запасним стрілецьким полком у 10 тисяч, вони попри діяльність солдатських комітетів затримали високу дисципліну, повагу до офіцерів і боєздатність. Командні пости на всіх рівнях займали автохтони, вживалася національна символіка з написами латиською і російською мовами, команди віддавалися теж обома мовами. Штурмовикам Гутієра латиші вчинили запеклий опір, хоча й зазнали шалених втрат – у полку, яким командував Йоаким (Юкумс) Вацетіс, не дорахувалися двох третин рядового складу і 80% офіцерів. Це можна порівняти із втратами Леґіону УСС на Лисоні – у відсотках звісно. Тим не менше російське командування, враховуючи жалюгідний стан 12-ї армії, вирішило здати Ригу. Як наслідок, у Латиських бригадах, які ретирувалися разом з росіянами, стрімко зросли більшовицькі симпатії.

На Західному фронті все залишалось без змін. Німці змушені були зализувати рани, укріпившись за Лінією Гінденбурга – зведена минулої зими в Пікардії, вона вважалася неприступною. Із цих причин Філіпп Петен, герой Вердена, призначений головнокомандувачем французькими військами на фронті, дотримувався обережної тактики, за що був критикований начальником генштабу Фердинандом Фошем. Та вочевидь він мав рацію, оскільки перші підрозділи Американських експедиційних сил почали прибувати до Франції щойно влітку.

В останній день липня, провоювавши півтора місяця у Фландрії, з важким пораненням до військового шпиталю потрапив 19-річний солдат Еріх-Пауль Ремарк. По той бік фронту в затінку паризьких кафе тамував біль су-лейтенант Ґійом Аполлінер, два місяці тому визнаний непридатним до військової служби через важке поранення в скроню, отримане у Пікардії минулоріч. На той час він втішався загальноевропейською славою як поет, натомість Ремаркові знадобиться ще десять літ, доки з’явиться перший машинописний варіант «На Західному фронті без змін».

У Парижі спостерігаємо ще один зірковий епілог. 15 жовтня 1917 року на венсеннському полігоні розстріляли популярну виконавицю східних танців Марґарету МакЛеод, що виступала під сценічним псевдонімом Мата Харі.

На той час у паризьких салонах стрімко зросло зацікавлення східною екзотикою у поєднанні з елементами стриптизу. Крім того Ґрета як громадянка нейтральних Нідерландів мала змогу відвідувати країни по обидва боки фронту, заодно заводила легковажні знайомства із впливовими офіцерами. Це межувало зі сферою зацікавлень компетентних органів. Влітку 1915-го вона погодилася працювати на німецьку розвідку під кодовим іменем Н-21, надсилаючи зведення в Дюссельдорф і до розвідувальної місії в німецькому посольстві у Мадриді. Літера «Н» у псевдо означала прізвище безпосереднього куратора гауптмана Гофманна. Через пів року Ґрета потрапила в поле зору французьких спецслужб і влітку 1916-го прийняла пропозицію співпрацювати з ними. Запідозривши провал, німці вирішили злити аґентку – в січні 1917-го з Мадрида було відправлено радіоповідомлення до Берліна, яке стосувалося успішної діяльності резидента Н-21. Про те, що код повідомлення зламано, вони теж знали. Своєю чергою французи, аби перевірити контент, провели тестування. Марґо забезпечили конфіденційною інформацією щодо кількох фейкових аґентів, серед яких один працював на обидві країни. Після того, як вона терміново подалася до Мадрида, а німці стратили невдаху, сумнівів не лишилося. 13 лютого 1917 року Мата Харі арештували в готелі Elysée Palace на Єлисейських Полях за звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини й загибелі кількох французьких дивізій. Вирок був очевидний. Перед залпом вона просить, аби їй не зав’язували очі і шле солдатам повітряний поцілунок.

Восени стало гаряче на Італійському фронті. Аби захистити від австріяків Венецію, італійці вдавались до безперервних атак у долині ріки Ізонцо. Їх ініціатором був начальник генштабу генерал-лейтенант Луїджі Кадорна, відомий запровадженням давньоримської практики децимації підрозділів, заплямованих втечею з поля бою. В лютому 1917-го на Ізонцо під час пристрілювання міномета отримав поранення в ногу берсальєр капрал Беніто Муссоліні – з цієї причини його через пів року демобілізували. На східному відтинку італійцям протистояла 5-а армія Бороєвича фон Бойна, іменована Армією Ізонцо. Утім наприкінці літа Еріхові Людендорфу стало ясно, що австріяки не втримають фронт і його треба посилювати німецькими частинами. Сюди скерували 14-у німецьку армію Отто фон Белова і спланували наступ під Карфрайтом, кронланд Ґоріца-унд-Ґрадішка (італ. Капоретто; нині Кобарід у Словенії). Погода, що встановилася, надавалася для проведення газової атаки. Уночі 24 жовтня італійські окопи накрило хлоридними й дифосгеновими хмарами. В супроводі масованого артилерійського вогню армії фон Белова і фон Бойна пішли в наступ. Також було залучено 10-у цісарсько-королівську армію на чолі з колишнім військовим міністром Александром фон Кробатіном і війська групи Південний Тіроль під командуванням Франца Конрада фон Гьотцендорфа. Битва, іменована Дванадцятою битвою на Ізонцо, стала найбільшою гірською кампанією за всю війну. Щільність артилерійського вогню видавалась немислимою. Союзникам вдалося просунутися на 100 км углиб території в бік Венеції. Для італійців це була найбільша військова катастрофа в історії. В результаті пішов у відставку генерал Кадорна, а британці й французи почали спішно перекидати війська, аби не допустити виходу Італії з війни.

В числі німецьких військ, шо наступали на Ізонцо, був Альпійський корпус, укомплектований швабами, здатними воювати в гірській місцевості. В його складі числився елітний Вюртемберзький гірсько-піхотний батальйон, в якому служив командиром роти 25-літній обер-лейтенант Ервін Роммель, Два роки тому вони погромили сербську армію на Балканах, а нині відзначились під Капоретто. Підрозділ Роммеля змусив капітулювати 9-тисячну італійську дивізію, за що Ервіна удостоїли ордена «Pour le Mérite».

У 1917-му доктор філософії Віденського університету і колишній професор Перемиської гімназії Осип Турянський, перебуваючи в таборі військовополонених на острові Ельба біля берегів Італії, пише повість-поему «Поза межами болю»; через кілька років вона зробить його літературною знаменитістю. Колись він публікувався в альманасі віденського студентського товариства «Січ», де згодом обертався Іван Цяпка, а два роки тому потрапив у сербський полон.

Два роки тому австріяки під впливом невдач на Балканах відправили сюди з Галичини реорганізовану 3-ю армію, передавши її Германові Кьовешу фон Кьовешгаза. Сюди ж підтягнулися німецькі війська під загальною командою Августа фон Макензена. Для забезпечення успіху в гірській країні перекинули з Тиролю Альпійський корпус, в якому служив Роммель. У жовтні 1915-го розпочався австро-німецький наступ. У результаті серби змушені були опустити фронт і відступити в Албанію. Долаючи засніжені гори, вони вели зі собою 60 тисяч полонених. Виснажливий перехід тривав місяць. Від морозів і хуртовини нещасні гинули десятками тисяч, так само серби-конвоїри. До історіографії цей епізод зайшов як Албанська Ґолґофа. По зледенілих стежках з усіма йшов і Турянський, напружуючи останні сили, зімліваючи від холоду й голоду. Себе у повісті він вивів під псевдонімом Оглядівський.

«Я й мої товариші впали жертвою жахливого злочину.

Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства»⁵, – вкладає він власні думки в уста головного героя.

Разом з автором в групі полонених ішов українець, якого автор іменує Добровським:

– За що ми боролися? Яка ідея цієї світової війни? Я вам скажу. Ми проломали сербський фронт і сунемо, як море, вперед. На сто кроків переді мною бачу ось яку картину: на землі лежить сербський жовнір, а мій капрал б’є його обома руками раз у раз у лице. Підходжу близько й виджу, що серб уже давно мертвий. Розлючений кричу до свого капрала:

– За що ти б’єш у лице трупа?

– За те, – каже він, – що ця сербська собака не має ні сотика в кишенях.

Смертельно втомлений Оглядівський ще ледь здатен був вимовити пару слів:

– Добровський! Що ти зробив із тим капралом?

– Я пустив йому кульку в лоб.

Його, замерзлого на снігу, єдиного, котрий подавав ознаки життя, підібрали сербські медики. Разом з ними їхали військовополонені лікарі-австріяки і серед них приятель Турянського Василь Романишин. Той знав спосіб, як боротися з переохолодженням. Осипа занурили у потік із крижаною водою і так вирятували. Врешті пошарпана армія зійшла до адріатичного берега. Втім Італія, хоч приєдналася до Антанти, не бажала помагати союзниці, пам’ятаючи слов’янські претензії на Далмацію. Сербів підібрала французька флотилія, евакуювавши на грецький острів Корфу. Військовополонених відправили на Ельбу, звідки колись Наполеон розпочав свій шлях у бік Ватерлоо.

(далі буде)

______________________________

¹ Цит.: Тімоті Снайдер. Червоний князь (2008).

² Юрій Терещенко, Тетяна Осташко. Український патріот з династії Габсбургів (2011).

³ За вид.: Генерал Мирон Тарнавський. Спогади (Львів: «Червона Калина», 2008).

⁴ Симон Петлюра. Московська воша (1925).

⁵ Осип Турянський. Поза межами болю (1921). О. Турянський був уродженцем села Оглядова неподалік Радехова. Після війни читав лекції у Віденському університеті. У 1921 «Поза межами болю» видрукувано у Відні в німецькому перекладі, після чого автор став знаменитим, хоч і на короткий час.