„Перстень Нібелунга“ у версії Петера Конвічного. Театр Дортмунда
Театр Дортмунда: Rheingold. Фото:Thomas M.Jauk.
Спочатку було Слово…
Для Петера Конвічного – 80-річного митця-соціолога, радикального німецького режисера і легендарного ваґнеріанця – спочатку була війна. У всякому разі так він осмислив і представив в театрі Дортмунда свою версію тетралогії Р. Ваґнера «Перстень Нібелунга». Війна заплямила світ зневірою, злиднями, прокляттям, зрадою і загибеллю богів і героїв. Але режисер закликає у фіналі пам’ятати про полум’я апокаліпсису і повернутися до витоків людської історії. Потрібно зрозуміти первопричини драми кінця світу, щоб відповісти на питання, чому будь-яка війна за владу приречена на поразку.
Відому істину («На війні немає переможців, є тільки ті, хто залишився в живих») Альберіх, Фафнер, Гаген так і не зрозуміли. Зрозумів лише Вотан, але надто пізно. У фіналі «Перстня Нібелунга» ніхто не залишається в живих, лише музика звучить як останній промінь надії. І Конвічний знову звертається до Слова.
Не перстень, а зброя…
Конвічний трактував ваґнерівський міф під кутом зору ХХІ століття: у його постановці владу символізує не перстень, а зброя. Одна з багатьох режисерських версій тетралогії, нещодавно завершена в театрі Дортмунда у 2025 році, досліджує першопричини нескінченних (локальних чи світових) війн. У цій постановці мудрий режисер стверджує: якщо можливо звергти і відродити життя, то лише через повернення Слова.
Що означає Слово для Конвічного? Віру і надію? Шанс людству вижити? Прочитання міфу? Утопію майбутнього? Очевидно, що «Перстень Нібелунга» для митця – заповіт на етапі підведення підсумків життєвої і творчої біографії і підсумок його 10-річної роботи над цим opus magnum. Його остання віра в істинні цінності гуманізму – наново переписана історія про способи виживання Homo sapiens.
Театр Дортмунда: Walkuere. Фото:Thomas M.Jauk.
Валькірія… і війна. Протягом чотирьох вечорів Конвічний розгортає на сцені оповідь про фатальні помилки в еволюції людства. Для цього режисер структурно перемістив події тетралогії. Його «велика розповідь» про «спіраль насильства» має інший «порядок денний», ніж у Ваґнера. Якщо ваґнерівський цикл розгортається від витоків міфу – від передвечір’я «Золото Рейна», у постановці Конвічного «Золото Рейну» – третій розділ тетралогії.
Режисер розпочинає сучасну версію міфу про кінець світу з «Валькірії» – драми війни між земними нащадками бога Вотана. Ми знаємо передісторію. Війна розлучила в дитинстві близнюків Зіґмунда і Зіґлінду (дітей Вотана від земної жінки). Історія «Валькірії» – про їх доленосну зустріч, любов, розлуку і смерть. Зіґмунд гине. Така вимога богині Фріки, проти якої Вотан не знаходить аргументів. Втративши око, Вотан втрачає і мудрість, страждає, лютує, позбавляє божественної місії улюблену доньку Брунгільду лише за спробу врятувати життя Зіґмунду, а разом з тим любов і справедливість на землі. Пориви гніву засліпленого владою бога гнітять сестер Валькірій. Але місію вісниць смерті слухняні доньки виконують. Тягаючи по сцені чорні обвуглені тіла мертвих героїв, наче це ляльки, валькірії розуміють, що єдине військо бога Вотана – мертві герої. Вони захищають Вальгалу і владу Вотана від влади Альберіха і Нібельгайма. Протистояння одної злочинної влади іншій злочинній владі далі множать трагедії війни.
Зіґфрід… і надія. Проте мусить бути надія. Всі разом зі сплячою у колі вогню Брунгільдою очікують появу героя. У другій (за Конвічним) частині тетралогії знайомимося з Зіґфрідом, народженим Зіґліндою. Мати героя померла при родах у лісі. Але за героєм пильно доглядає брат Альберіха Міме. Після «Валькірії» наступний «день світу» відкриває глядачам картини життя, пошуків самого себе, зародження любові Зіґфріда і Брунгільди. Але, на думку Конвічного, цей юнак не стане героєм. По-перше, він нічого не знає і не розуміє: ані своїх справжніх батьків, ані своєї місії. Наївність і довірливість затягують юнака в пастку «сильних світу сього» – володарів зброї Нібелунгів. За Конвічним – це злодії в законі, олігархи, що награбували майно, їх служники (сіра маса службовців, вчені, вояки тощо). У такому соціумі надія на героя, котрий не знає страху і врятує світ, швидко зникає. Зіґфрід навіть гине не-героїчно, не на полі битви. Він отримує підступний штих у спину від сина Альберіха Гагена. Так само загинув і його батько Зіґмунд, підступно заколотий у спину чоловіком Зіґлінди Гундінґом. Отже нові кола «спіралі насильства» закручуються. Історія повторюється.
Театр Дортмунда: Rheingold. Фото:Thomas M.Jauk.
«Золото Рейна»… на колах «спіралі насильства». Показавши буття людей у скерованому Вотаном світі конфліктів, зради, насильства і війни, Конвічний повертається після «Валькірії» і «Зіґфріда» до передвечір’я «Золота Рейна». Режисер розгортає оповідь ретроспективно: від результатів трагедії до пошуку «перворідних гріхів світу» і людей. Адже для режисера боги і нібелунги, красень Вотан і карлик Альберіх – теж люди, а міф лише привід для дослідження фатальних помилок історії.
Безперечно, постановка вимагає попередніх знань тетралогії. «Перстень Нібелунга» Конвічного – не для початківців. Сценографія перенасичена символікою, суголосною з відомими критичними поглядами режисера на еволюціонізм і технічний прогрес. Невипадково Конвічний інсценізував «Перстень Нібелунга» разом з маститими сценографами: «Валькірію» з Франком Філіпом Шльосманом, «Зігфрід» – з Йоганнесом Ляйакером, «Золото Рейна» – з Єнсом Кіліаном. «Сутінки богів» – з Берт Нойманном.
«Спіраль насильства» в «Золоті Рейна» режисер розкручує від першого людського злочину – знищення природи ненаситним до влади Вотаном (бог знищив ясень мудрості і виготовив з його гілки спис – знаряддя зброї і влади). Один злочин породжує інший: крадіжка золота і прокляття перстня Альберіхом, братовбивство велетнів – все це повчальна передісторія. Перед початком кожної вистави в якості сполучної мізансцени між «днями тетралогії» глядачі споглядають, як з-під червоної плюшевої завіси виглядає зелена крона дерева, яку крадькома відпилює Вотан. Поранене дерево гучно падає на землю. Наступний режисерський лейтмотив «Перстня» – шість арф по обидва боки сцени. У «Валькірії» вони озвучують сцену прощання Вотана з Брунгільдою, у «Зіґфриді» – подорож героя до скелі сплячої в кільці вогню Брунгільди, в «Золоті Рейна» – фінальну ходу богів до замку Вальгали, у «Сутінках богів» – сцену смерті Зіґфріда і світову пожежу, яку Рейн згідно лібрето Ваґнера гасить у фіналі. Ці наскрізні мізансцени вдало цементують сценічну драматургію тетралогії.
Надалі йдеться вже не про втручання у гармонію природи. Ключова ідея Конвічного – метаморфози золота. Годі й говорити про вплив цих метаморфоз на психіку Homo Sapiens. Навіть боги не витримують випробування золота як спокуси володіння світом! Якщо у міфотворчості Ваґнера блукання світом золотого перстня, проклятого Альберіхом, руйнує космічну рівновагу божественного і земного, Конвічний за допомогою сценічних лейт-натяків на апокаліпсис світу фальшивих цінностей попереджає нас всіх: ніхто не врятується у світі, де золото стає інвестором наукових досліджень на користь продукції нуклеарної зброї. Сучасного карлика цікавить не символічна влада золота, а його реальна інвестиція у війну, націлену на знищення людства і землі.
Конвічний і Єнс Кіліан розгорнули на сцені велику часову подорож від первісного, «чистого»[1], незайманого технічним прогресом світу Вотана до сучасного мегаполісу Альберіха у стилі голлівудських детективів. Концепцію передвечір’я можна стисло озвучити так: «спочатку був вогонь». У стародавньому світі визвати бога вогню Льоге вимагає від Вотана фізичних зусиль: бог подовгу наминає деревину об деревину, щоб здобути іскру. У фіналі «Сутінків Богів» Льоге з’являється лише в Слові як згадка про зруйновану пожежею Вальгалу: Брунгільда у вогняній сукні стає останнім свідком апокаліпсису на порожній сцені сучасного світу.
Боги і Нібелунги… буття у печерах. Ототожнити ваґнерівських богів з людьми кам’яної доби – геніальна ідея, достойна подальшого соціологічного дослідження метаморфоз людської свідомості. Наприклад, карлик Альберіх у первісному світі ще досить беззлобний. Під мі-бемоль-мажорні «хвилі Рейна» в увертюрі він мирно рибалить, звісивши ноги над оркестровою ямою. Найпереконливішу ілюзію золота в історії рецепції тетралогії Єнс Кіліан змайстрував з блискучої тканини, розстеленої по усьому периметру сцени. Її містичне сяяння за завісою досягається елементарними театральними засобами. Ефектному польоту Альберіха з викраденим золотом у довжелезному золотому шлейфі аж під стелю театру позаздрили би голлівудські каскадери.
Театр Дортмунда: Rheingold. Фото: Thomas M.Jauk.
Режисер дотепно іронізує над буттям у печерах Вотана, Фріки, Фраї, Фро і Донера в дрес-коді кам’яної доби – хутрах впольованих тварин. Спочатку Конвічний являє глядачеві Вотана з велетенською кісткою (очевидно, мамонта) в якості прадавньої зброї самозахисту. Наступний крок еволюції зброї – вотанівський спис з гілки ясеня – символізує перше коло «спіралі насильства». Конвічний засвідчує насильство над природою як фатальну помилку еволюції світу у бік «технічного прогресу».
Сімейство Вотана… Вотан Конвічного – голова первісних людей. Він діє інтуїтивно і покладається на поради мудріших – Льоге, Фріки, Ерди. Остання з’являється на сцені в образі безхатька з купою дітей. Серед них бачимо, як три маленькі норни граються червоними «нитками долі». Молодші дітлахи Ерди і Вотана валькірії авжеж позбавлені батьківської уваги. Але саме жінки поки що керують у первісному світі. Авторитарно поводиться дружина Вотана Фріка. На відміну від злиденної Ерди, яка мусить поратися з дітьми, бездітна Фріка повчає Вотана і нагадує про його моральну і політичну місії – припинення війни. Але для цього потрібна людська жертва. Як війна забирає найкращих синів у батьківщини, так і Вотан мусить пожертвувати власним сином Зіґмундом.
Театр Дортмунда: Siegfried. Фото: Thomas M.Jauk.
На жаль метаморфози образу Фріки (від справедливої хранительки сімейних цінностей у «Золоті Рейна» до нервової люксової франтихі у чорно-червоному шкіряному плащі у «Валькірії») не переконують. Її злісні випади проти Вотана, мефістофельське чорно-червоне вбрання виглядають надто трафаретно, як і дизайн помешкання споживачів, що весь час міняють рефрижератори – модні на новомодні. Напевно, моральні переконання цих людей, які вважають себе богами сього світу – типова пародія на сучасних олігархів, що раптово збагатіли і переселилися з печер у люксове помешкання Вальгали – сучасний дизайнерський пентгаус. Результати збагачення олігархів виявляються не надто пародійними. У другому акті «Золота Рейна» Конвічний відправляє Вотана і Льоге в інший світ – соціум розвинутої технократії. Первісні люди зустрічають молодшого Нібелунга Міме, який тимчасом став вченим-фізиком (пародія на Оппергаймера?). Він працює в лабораторії Альберіха зі складами, вщент заповненими готовими до застосування ядерними боєголовками. Метаморфози золота на уран для продукції атомних бомб – справа конвіченського Альберіха. Нуклеарна зброя, а не міфічний перстень укріпили його владу. Карлик погрожує цілому світу. Щоправда Нібелунг має слабкість зникати з поля зору цього світу, занурюючись в невидимий «бункер» віртуального світу крізь планшет. Це і є його шолом-невидимка.
Але Конвічний переконує, що подібні вчені розробки ані карликів, ані людей не роблять розумнішими: винахідливі люди кам’яного віку Вотан і Льоге навіть в індустріальному світі модерних технологій і хмарочосів з легкістю одурюють Альберіха, вмовляють перетворитися на змія чи на жабу, розчинившись у тінях комп’ютерних ігор, і тим часом грабують його майно. Німецькі критики іронічно звернули увагу на аутфіт Альберіха, зокрема, на золоту краватку такого ж діаметру і довжини, як у Трампа. Проте цей міфологічний карлик може асоціюватися з іншими реальними карликами на сусідніх континентах, для яких не стільки золото, скільки ядерні бомби, планшети, шоломи і перстень (натяк на атомну кнопку?) стають девізом «око за око».
Фафнер… мільярдер у зотолій ванні.
«Спіраль насильства» вже не зупинити. Після того, як Вотан і Льоге силою заволоділи перстнем і золотом Альберіха, згадаймо другий день конвіченського світу «Зіґфрид». Все це «багатство» опинилося у володінні велетня-братовбивці Фафнера. Конвічний вишукано насміхається над цим персонажем. Велетень перетворився не на дракона, а на ледащого олігарха, який не второпав, що робити з награбованим, натомість прикрасив свій бункер, всі його стіни, стелю, ванну кімнату золотом. Режисер кумедно інсценував буття цього велетня: Фафнер сидить у позолоченій ванні, чарівна Лісова пташка у ролі офіціантки підносить велетню шампанське у золотій пляшці.
Театр Дортмунда: Siegfried. Фото: Thomas M.Jauk.
Пташка довго мовчить і заспіває лише для Зіґфрида, коли той звільнить її від влади Фафнера. Не дивно, що ваґнерівський герой не знає страху перед цим корпулентним велетнем-мільярдером. Сцена битви з драконом відсутня, як і сам дракон. Зіґфрид запросто забиває Фафнера у ванній. Очевидно, він розробив власний патент на зброю, скував меч з уламків меча вбитого Зіґмунда. У цю ж золоту ванну Зіґфрид затягнув і вбив Міме. Але це вбивство – засіб самозахисту від карлика, який виростив юнака з підступною метою заволодіти з допомогою сили Зіґфрида перстнем, а потім отруїти його, позбавивши світ героя. Таке вбивство виправдали би в умовах будь-якого сучасного судового процесу.
Куди зникли ядерні боєголовки?
А ось про це ми нічого не дізнаємося. Хто стане наступним володарем світу, режисер не зізнається. Можливо тих карликів декілька і вони, не поділивши владу ядерних ракет, повбивають одне одного?
Також і Брунгільда свою місію у фіналі «Сутінків богів» не виконає, не піде у полум’я, не розпалить пожежу Вальгали, щоб дати шанс народженню нового світу на очищеній водами Рейна землі.
Смерть Фрайї і демонстрації протесту. Найсвітлішим персонажем, але надто романтичним, мрійливим і щирим, стає для Конвічного Фрайя. Вона така ж тендітна, як і її мініатюрна яблуня, яку Кіліан помістив біля намету богині молодості. Фрайя симпатизує закоханому в неї велетню Фазольту. Але братовбивство руйнує не лише цю любов. Допоки Фрайя опікувалася плодами яблуні, молодість богів зберігалася. Після загибелі Фазольта яблуня не дає плодів. Боги невпинно старіють, та так блискавично, що прямують до Вальгали в інвалідних візках під доглядом трьох медсестр. Завдяки лейтмотивам упізнаємо у медсестрах дочок Рейна. Але вони залишаються байдужими, коли Фрайя падає з інвалідного візка і помирає. У Вальгалу, збудовану на зраді і брехні, вона не увійде. Не дійдуть до неї і старі боги. Дорогу до «Вальгали» – геріатричного пансіонату богів – перегородили демонстранти. Вони звинувачують самозванців, тримаючи веселкові транспаранти з ваґнерівським афоризмом „Falsch und feig ist, was dort oben sich freut“ (з нім.: «фальшиві й боягузливі ті, що радіють там нагорі!»). Несподівано зі стелі падає безліч таких самих листівок у глядацьку залу.
Театр Дортмунда: Rheingold. Фото: Thomas M.Jauk.
Таким чином Конвічний залучає публіку не до видовища, а до активних дій, демонстрацій протесту проти системи, яка заради володарювання світом продовжує війни без кінця. Недостатньо скинути лахміття первісного світу і перевдягнутися на сцені в сучасні костюми. «Сутінки богів» настають вже у «Золоті Рейна». Від занепаду не врятуватися суспільству на кінцевій стадії розпаду.
Нові кола «спіралі насильства» закручуються до фіналу «Сутінків богів»: низка помилок, зради, насильств Вотана підкували злість і ненависть Альберіха, які він передав нащадку – сину Гагену. Той успадкував від батька висотну метрополію: керівництво корпорацією, політичним центром тощо. Багатовікове порушення світових законів, природного порядку, жадоба влади, парадокси технократії і війни – всі ці шляхи самознищення людства продовжуються і набирають обертів.
Очевидно тому Конвічний наприкінці тетралогії відмовляється від будь-якої дії. У фіналі сцена, на якій пафосно помирали і воскресали герої, порожня. Дія зупинена. Залишається лише Музика і Слово про останню місію і смерть Брунгільди. Символічний мінімалізм тотального спустошення бідної землі, на якій споконвіку порушували Слово, зраджували, вбивали, билися за золото і владу, вражає.
Постфактум театральний простір Опери Дортмунда поглинає музика, щоб уважний слухач наново, вже без героїв і декорацій, переслухав і відновив у мережі лейтмотивів ваґнерівський міф про фатальне полум’я Вальгали і про Нібельгайм, який не горить. Небезпека Зла вічна. Але остання, коротка як мить щастя тема, являє абсолют краси і утопію надії на світле майбутнє. Хтозна, чому музикознавці назвали цей мотив Erlösungsmotiv (з нім. мотив спасіння). Спасіння у фіналі «Сутінків Богів» Конвічний не передбачає. Невипадково сучасники охрестили Конвічного «іронічним песимістом». Режисер, народжений у колишньому ГДР, до кінця життя зберігатиме глибокі згоїни колоніального досвіду східної Німеччини – колишньої колонії російської імперії насильства і зла під кодовою назвою «совєти».
Підсумки про пам'ять і віру Слову. Отже, Конвічний-соціолог у «Перстні Нібелунга» проаналізував світову «спіраль насильства» від первісної людської формації до сьогодення, дослідив значущість Слова, маніфестував ваґнеріанський всевозрастаючий Логос давньогерманського міфу, народженого з Духу музики.
Режисерська концепція – лише засіб. Справжня мета Конвічного – поставити сучасників перед дзеркалом історії, наочно зобразити спіраль помилок людства і запитати нас всіх про сенс еволюції? знаряддя зброї? техніки вбивств? Нерідко відчуваєш у постановках Конвічного зневіру у сентенціях про перемогу гуманізму, як би велично не переконувала нас у цьому музика Ваґнера.
Мудрий режисер часто згадує свого вчителя – видатного музикознавця Герда Рінекера (мала щастя спілкуватися з ним і я). Рінекер розтлумачив суть «Перстня Нібелунга» як «Rededuellen am Abgrund» (з нім. – «Дебати на межі прірви»). Нескінченна спіраль розповіді через повторення, очікування, нагадування – центральна ідея, яка спонукала режисера показати казуальність кінця світу через втрату пам'яті. З цієї точки зору Конвічний є вірним нащадком Ваґнера. Werktreue (з нім. – вірність твору) – слово, закляте для сучасних режисерів – для Конвічного святеє святих. Він вірно слідує міфотворчому методу ваґнерівської музичної драматургії на межі передчуття і пам’яті (нім. – zwischen Ahnung und Erinnerung), навіть тоді, коли навмисне порушує послідовність подій тетралогії.
Його «Перстень Нібелунга» – про марнотратство історії людства.
Проклятий Альберіхом перстень Брунгільда не повертає донькам Рейна. Повертати нема кому… Все зникло, все забуте, всі загинули. Але протягом чотирьох вечорів режисер нагадував нам про безповоротні наслідки руйнації землі, природи, любові. З чого почав свій шлях бог Вотан? Поранив ясень мудрості, з його гілки виготовив знаряддя зброї для насильства і влади. Куди зникли дочки Рейна? Можливо загинули разом зі спаленими війною воїнами? Чому остання зустріч Вотана з Ердою відбувається в холодильній камері моргу?
Вселенська катастрофа непомітно охоплює весь світ. Що очікує людство? Не лише у норн-біженок обірвалися нитки долі. Всі разом втратили мудрість, знання, силу і віру.
Валькірія довго роздумує, що робити з перстнем Нібелунга і кидає його навмання у глядацьку залу. Цей сенсаційний момент постановки – сильнодіюча шокуюча провокація режисера. А можливо це і жест надії. Людям дається ще один шанс відновити силу знання і пам'ять. Ми маємо повернути перстень Рейну. І як завжди у Конвічного, щоб привернути увагу публіки в переломний момент вистави, світло спалахує в глядацькій залі.
Театр Дортмунда: Goetterdaemmerung. Фото: Thomas M.Jauk.
Режисер благословляє усамітнену Брюнгільду доспівати її останній монолог-заповіт і тихо піти зі сцени – зникнути назавжди. В останні хвилини тетралогії «Перстня Нібулунга» перед очима глядачів повільно проєктується на екран під звучання оркестру фінальний текст партитури Ваґнера. Ось декілька фрагментів: «Вона (Брунгільда) заскочила на коня... Один стрибок – і вона вже в палаючому вогнищі… Полум’я охоплює весь простір перед залом і здається, ось-ось обійме і сам зал… З руїн височіє і Вальгала – фортеця богів та героїв. Яскраве полум'я височіє над її залами. Коли боги та герої зникнуть у сяянні багаття, завіса падає». (пер. з нім. мій – А.Є.).
Цілком зрозуміло, що вже не про місію Брунгільди йдеться у фіналі, а про наш спільний вибір: переглянути уроки історії наново, пригадати минуле, осмислити теперішнє, відновити природу, позбавити світ влади золота або згоріти у полум’ї нуклеарної катастрофи. Вибір залишається, поки є знання і пам'ять. Пророчо нагадує нам Конвічний вислів американського філософа іспанського походження Ґеорґа Сантьяни, «Wer an die Vergangenheit nicht erinnern kann, ist dazu verdammt, sie zu wiederholen». (з нім. – «Хто не пам'ятає минулого, той приречений повторювати його»)[2].
Пам’ятаймо, що ясень мудрості зсохнув, слідом гине мати Ерда. Пам’ятаймо, що мудра Ерда викрила брехню і злочини Вотана: «Ти не той, ким себе називаєш! (Оригінальний текст з лібрето «Зіґфріда», 3 акт: Du bist nicht, was du dich nennst!)
І все ж таки… Cпочатку було Слово, а не війна…І Слово було Бог. Але ним був не Вотан.
[1] Німецькі слова rein/чистий і Rhein/Рейн – ідентичні на слух.
[2] Rededuelle. Peter Konwitschny über Siegfried. Das Interview mit Bettina Bartz. „Der Ring des Nibelungen“ 2022-2025“ Das Programmbuch. Dortmund, 2025. S.52. www.theaterdo.de
28.07.2025