Розкіш

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (36)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

РОЗКІШ

На одній із зустрічей день тому, вже після бесіди, коли всі розходились на черговий захід, одна з учасниць запитала мене, як я розумію слово «розкіш». Часу на роздуми не було, щось я відповів, не пам’ятаю що, а от який образ, радше два, одразу спали на думку – пам’ятаю. Один – для фізичного зору, пов’язаний з тілом: прислужники-раби з повними кошами на голові для розкішного застілля римського вельможі; другий – більше для зору душі («В розкошах осіннього вітру» – цикл «коротких пісень» Такубоку), бо ж – не так тілом, як душею купаємось у тих розкóшах.

Потім уже, на другий день, звернув увагу на префікс «роз-», що вказує на ширення, розгортання чогось: «розпливатися в усмішці», давати собі волю в чомусь приємному – для тіла чи душі, або й для обох разом. Оце «давати собі волю» тут же навело на один із багатьох у латинській мові синонімів слова «розкіш» – «voluptas» (насолода тілесна, чуттєва), якій аж ніяк не можна давати волі: «Коли гору бере насолода – падають усі чесноти» (Ціцерон). У тих чеснотах – мужність, гарт, суворість давньої моралі. Бельги (згадаймо Цезаря) були найхоробріші (fortissimi), бо не знали «вигод міського життя», загалом усього, що розніжує.

Спало на думку й наше козацтво, Тарас Бульба і його два сини. Остап, як і його батько, – зразок цього гарту й зневаги до небезпечної розніженості. Андрій дав їй волю: «розкіш», як про це етимологічні словники, пов’язане з польським «kochać» («Кохайтеся, чорнобриві...»). Але згадаймо січових стрільців, їх гідну подиву ніжність, тонкість почуттів – і сталеву несхитність у боротьбі за волю України (зразки такого, здавалося б, непоєднуваного єднання бачимо й сьогодні).

Згадую чільного римського стоїка Сенеку, який так хвалив староримський гарт (як і Горацій у «Римських одах»): закопчені зруби лазень, відро гарячої й холодної води на голову – от, мовляв, що гартує, а не розніжує мужа. Але спадає на думку й інший вислів цього ж філософа-багатія: «Не штука бути скромним у вбогості, штука бути таким у багатстві». То чи так уже суперечать «вигоди міського життя» стоїчній мужності?..

Знову ж – золота середина: вміти зупинитись на цьому, що достатнє для тіла, накреслити лінію, за якою – розніженість, яка переростає в зіпсуття, в моральний занепад, з яким так боролись античні. Та чи можливо знайти цю лінію і чи легко відмежувати те, що для тіла, від того, що для душі?.. «Трохи сонця у теплій воді» – це для тіла чи для душі?..

«Яка розкіш!» – не стримуємось, озирнувши пейзаж на природі чи в рамках. Але такою розкішшю може бути і якась дрібничка, якесь живе створіння. Як тут не згадати пристрасного Катулла, одну з його найвідоміших поезій про смерть горобчика, який був «розкішшю» для його улюбленої Лесбії (deliciae meae puellae), пташка, якого вона любила більше, аніж свої очі (plus oculis suis amabat)?.. Пригадую з дитинства (це вже для усмішки) фразу з одного вірша чи поетичної розповіді про самотню селянку, яка мала лиш одну курочку і – «Всю любов, що в серці мала, / В тую курку переклала»... Для неї та курочка була цілим світом, яким вона жила, в якому розкошувала...

«Яка розкіш!» – можемо сказати, ввійшовши (хай подумки) в українську світлицю: вишиті рушники на іконах, вишиті подушки, «Кобзар»; може, й кобза чи бандура, а ще, певно, – і якась картина на тему нашої козацької минувшини, різьблений дерев'яний таріль при вході, на стіні: у центрі – сніп, коса, плуг; кругові написи: «Чим хата багата, тим рада»; «Хліб наш насущний даждь нам днесь». Світлиця – світло (lux; звідси «розкіш» – «люксус» в англійській, французькій, німецькій та в інших мовах: luxury, lux, luxus...). Світло, а не блиск, блискітки; згадаймо міщанські розкоші, а також ті, що з недавнього минулого: «стєнки», «коври», «люстри»...

Та повернімось до «розкошів осіннього вітру». Осінь – не надто весела пора року. Але в ній – розкіш, і то саме тому, що ця пора невесела. Погортавши сторінки європейської лірики, починаючи від знаменитої Горацієвої пісні до Торквата, пересвідчимося, що в багатьох перлинах цього жанру оспівано розкіш від... болю чи туги. І знову ж не можу оминути Михайла Посацького, який мовби резюмує роздуми на цю тему у своїй книзі «Греція – усміх життя»: «...а туга – це правдива краса». А в красі – розкошуємо...

Так і не відповів я учасниці нашої зустрічі, як розуміти слово «розкіш» (ці випадкові думки – не відповідь). Це – тема для об’ємної монографії, важливої, цікавої й актуальної для всіх часів, зокрема – для орієнтованої не так на потреби душі, як тіла, споживацької доби...

Тишею маки цвітуть,

А неба блаватом – блавати.

Крові краплинки в житах,

Тишею маки цвітуть.

Тихше, ніж тиша сама

Фіолетові дзвонять дзвіночки,

Тут у полях, чи десь там,

Тихше, ніж тиша сама.

Що то за розкіш така –

Дослухатись у тиші до тиші,

І споглядати її –

Що то за розкіш така?