Екологізм як віросповідання

Уривок із книжки «Європа на роздоріжжі».

У львівському видавництві «Апріорі» вийшла книжка відомого чеського інтелектуала Станіслава Комарека «Європа на роздоріжжі», уривки з якої ексклюзивно публікує «Збруч». У книзі автор міркує про загальну кризу, до якої наблизилося європейське суспільство і яка залишається непоміченою, «маскуючись» під кризу фінансову і демографічну. Після занепаду традиційної релігії її нішу в душах людей заповнила релігія «економізму» з його поклонінням Божественному Зростанню. А проте зайняти цю нішу міг би, на думку Комарека, й екологізм, якби чесно визнав себе віросповіданням – адже, як і кожна ідеологія, він за всіма ознаками значно ближчий до релігії, ніж до науки. І одна з цих ознак – це апокаліптичність, віщування неминучої катастрофи, що знищить людство за його гріхи. Втім, пророки глобального потепління і загалом екологічного катастрофізму, як і церковники середньовіччя, погоджуються спробувати урятувати світ – звісно, за умови, що їм буде надано необмежені повноваження й відповідне фінансування...

Екологізм, або, як тепер частіше кажуть, енвайронменталізм, народившись у шістдесятих роках у країнах із найрозвиненішою на той час економікою зі зрозумілої турботи про довкілля, що опинилося в небезпеці через техногенні втручання (наприклад, широкомасштабне застосування ДДТ), поступово набув багатьох релігійних рис та емоційної зарядженості, як це зазвичай стається з усіма ідеологіями. Можливо, головним каменем спотикання екологізму є те, що сам себе він новою релігією не вважає, до цих своїх коренів не голоситься, натомість називає себе «науковим» (зрештою, так робив і комунізм) – та хоч це слово у Новий час і відкриває двері салонів, воно маскує той факт, що цілі всіх наших діянь завжди ненаукові: з наукового погляду хвороба так само, якщо не більше, цікава, як і здоров’я, щур у багатьох аспектах вартий більшої уваги, ніж панда, а голодна людина становить такий самий науковий інтерес, як і сита (хоч ситий голодного й не розуміє). Як це працює у науковому середовищі, що у наш час «легалізує» різноманітні сентенції і прагнення так само, як колись церква – висловлювання божеств чи пророків, знає кожен, хто до нього належав. Важко не згадати про тих, хто на початку ХІХ ст. дуже точно вирахував, що з досягненням швидкості 30 км/год із залізничних вагонів буде витіснено все повітря і пасажири задихнуться, або про тих, хто недавно обрахував: якщо повністю заповнити верхній б’єф китайської греблі «Три ущелини», ця маса води похилить земну вісь і поставить наш світ під загрозу. В еквілібристиці з числами і графіками екологізм, вочевидь, урешті-решт буде змушений поступитися економізму (хоч той, звісно ж, так само не є «науковим» у своїх цілях) – а ось якби він порозумів себе як релігію природи і саме так відверто себе й декларував, можливо, його посланці досягли б непомірно більшого успіху.

Апокаліпсис

Утім, одну важливу рису екологізм таки з єврейсько-християнської традиції виніс, хоч цього і не визнає, а здебільшого, вочевидь, і не усвідомлює – це апокаліптичність, очікування близького кінця і руїни, що настане через екологічну катастрофу. У формі міленаризму екологістський рух наближається до давніх форм західного християнства, коли так само очікувався кінець світу через людські гріхи, тільки не у сенсі шкоди довкіллю. Перші християни у своїй наївності вважали, що зникнення світу не за горами, хоч усі харчі тоді були «біо-», а сьогодні – ну, що сьогодні, сьогодні усе інакше, тепер ми вже мудрі й знаємо, що... У Центральній Америці теж існувала багата традиція кінців світу та ер: у часи Кортеса спостерігалися численні знамення кінця світу, і тому ацтекська імперія та її володар Монтесума практично не чинили опору, ба навіть співпрацювали із загарбниками – без особливої радості, проте ефективно.

Уже багато років у медіях перемелюють різні кризові сценарії та апокаліптичні візії (можливо, саме надміру інтенсивне «залякування» найбільше підірвало авторитет екологізму в очах звичайних людей). При цьому ми живемо в умовах найбільшого комфорту і безпеки за всю історію людства, помираємо здебільшого природною смертю у поважному віці, у розкошах і достатку. Однак теперішнє суспільство – складне, заплутане і разом із тим крихке, як-от, скажімо, дощовий праліс. Криза виникає, скоріш за все, саме з почуття кризи – так само, як війна, якщо немає прямого нападу, виникає саме з почуття, що конфлікту не уникнути. Чи не бажаємо ми собі, бодай у глибині душі, колапсу і нового початку, чи не надломлені ми й не роздратовані комфортними, але химерно деформованими стосунками між людьми (а також між людьми та речами) і втратою глобального сенсу? Автор не знає жодної людини у своєму ближньому і дальньому оточенні, та й у Європі загалом, яка б сьогодні не бажала зміни, – дехто, врешті, зрадів би і зміні на гірше, аби тільки «щось робилося». Одначе проблема у тім, що кожен бажав би інакшої зміни...

Велика Екологічна Катастрофа, якої очікують правовірні послідовники (мабуть, краще буде говорити вже у минулому часі) і якою вони марять, хоч цього й не визнають, зазвичай розуміється як щось, що раптом вирішить усі проблеми, нехай сама катастрофа і буде жахливою, – адже після неї для тих небагатьох, хто вціліє, настане блаженне життя у гармонії з природою, яке здебільшого уявляють як своєрідний оновлений неоліт, тільки із сучасними формами світогляду. Знав автор і тих, хто цілком серйозно міркував про те, як би завчасно запастися продуктами, зброєю, худобою та жінками для заснування майбутньої постапокаліптичної комуни. Той факт, що якби євроамериканському суспільству й могла загрожувати якась катастрофа, то передусім соціальна (усі катастрофи в Європі Нового часу первісно були соціальними), цей спосіб мислення залишає поза увагою.

Цікаво, що Китай і весь культурний регіон, що перебуває під його впливом, не знає жодних побоювань такого штибу, як і катастрофічного налаштування загалом, хоча його історія рясніє природними та соціальними катастрофами, а нинішній стан довкілля подекуди дуже сумний. Незважаючи на це, Китай споконвіку випромінює оптимізм, обумовлений вірою в те, що світ, яким керує безособовий принцип дао, хоч і може сильно відхилитися від рівноваги, завжди повернеться до цього стану своїми силами, як-от розтягнута гумова стрічка. Напевно, з цієї причини Китай і у найгірші часи завжди справляв враження, що все найліпше у нього попереду (хорошою ілюстрацією до цього способу мислення може послужити одна розмова Хрущова з Мао, з яким радянський вождь збирався поділитися секретом виготовлення атомної бомби. «Чудово, дорогий Микито, зробимо її і негайно почнемо війну проти імперіалізму! Половина, ну, може, дві третини людства загине, але решта розмножиться і заживе як ніколи!». Така логіка настрашила навіть суворого сталінського бійця, і рецепта бомби він Мао не дав).

Знамення

Пророки екологічного катастрофізму донедавна належали до соціально найуспішніших інтелектуалів західного світу, а ті, хто їхні концепції критикував, нерідко ставали «ворогами народу» (тепер екологізм почав програвати економізмові у пробивній силі та принадності – власне, можна сказати, що він уже пережив свою кульмінацію і втрачає силу). Найуспішнішою в цьому плані гіпотезою була візія глобального потепління. Парниковий ефект, спричинений накопиченням в атмосфері продуктів горіння, мав призвести до підвищення температури та підйому рівня морів і океанів на всій планеті, великих переселень народів і врешті-решт – до колапсу цивілізації нинішнього типу. Те, що зазначений ефект мав би також чимало «процивілізаційних» аспектів, наприклад, дозволив би розорати канадські прерії й сибірську тайгу і завалити планету дешевою пшеницею, зазвичай не згадувалося. При цьому знамення глобального потепління можна розпізнати повсюди. Останніми десятиліттями до наших теренів розширив свій ареал теплолюбний павук аргіопа тигрова – треба бити на сполох. Те, що гоголь, тобто субарктичний птах, теж розширив свій ареал, нікого не цікавить. Із кожним поворотом погоди наростає очікування остаточного перевороту, коли на стіні вогнем запалають слова MENE TEKEL (згідно зі Старим Заповітом, слова «Мене, мене, текел, упарсін» – «Пораховано, зважено й віддано персам» – побачив написаними вогняними літерами на стіні Валтасар, останній халдейський правитель Вавілона, який днями й ночами безтурботно бенкетував у своєму палаці, занедбавши державні справи, і не помітив, що Персія тим часом зміцніла і перські війська вже підійшли під міські мури. Тієї ж ночі жерці відчинили браму персам, а Валтасара було знайдено у палаці мертвим. Вислів «Мене текел» використовується як заклик роздивитися довкола й замислитися, бо на порозі велике лихо – Перекл.).

Звичні для нашої цивілізації умови, що дають змогу підтримувати у квартирі або у теплиці майже постійну температуру, а в електромережі – постійну напругу у 220 В, змушують нас призабути, що середньомісячна температура чи опади – це не те, на що ми автоматично «маємо право» кожного року, і що ми не замовники погоди, а природа – не фірма-постачальник. «Цивілізовані умови» – стан крихкий, і нинішня ситуація чимось нагадує старий жарт про чотирьох ворогів соціалізму, якими були дощик, вітерець, морозець та імперіалізм. Звичайно, важко сказати, чи справді клімат на планеті незворотно змінюється внаслідок антропогенного впливу, як цього хотіли б міленаристи, – зрештою, значні потепління у міжльодовикові періоди наставали без жодного людського впливу. Також питання, що є відхиленням у рамках дрібних кліматичних циклів, а що – вже «тривалою зміною». Прогностичні можливості кліматології та метеорології, які мають справу з гігантськими масивами даних, дуже обмежені – так само, як у 2002-му, після двохсот років метеорологічного та гідрологічного дослідження Чехії, ніхто не міг сказати, на скільки саме підніметься після дощів Влтава, сьогодні не існує сили, яка б улітку спрогнозувала, суворою чи м’якою буде зима, з більшою ефективністю, ніж це колись робили баби на селі, гадаючи на мурашках та лушпайках від цибулі. За такого стану речей намагатися передбачити розвиток клімату на сто років наперед – це чисте безглуздя. Утім, хто би давав кліматологічним інституціям гранти й фінансування, якби вони не драматизували ситуацію належним чином (не бракувало і новини, що не мине й десяти років, як Гольфстрім поверне навспак) і не вжилися у роль тих, хто іще може героїчними зусиллями порятувати людство? Політичні кар’єри, зроблені на кліматичних жахастиках, злітали до небес, саме на цій хвилі Альберт Ґор мало не став президентом Сполучених Штатів і зрештою мусив задовольнитися всього лишень Нобелівською премією.

Ціла низка пророцтв ґрунтується на простому екстраполюванні наявних тенденцій та їхній графічній візуалізації – проте дерева не виростають до неба, а якщо застосувати екстраполювання до набору ваги немовляти, то вийде, що у десятирічному віці дитина має важити багато тонн. Попри це, заклик до скромності, виголошений Римським клубом у 1970 році, є дуже важливим (нині добровільну скромність, найбільшу єресь у рамках економізму, сповідують, окрім екологістів, лише деякі невеличкі аскетичні релігійні ордени та угруповання). Втім, у глобальному масштабі похмурі візії Римського клубу, що за кілька десятиліть став дуже впливовим, не справдилися – зрештою, і кам’яна доба завершилася не вичерпанням запасу підходящих уламків кременю, а переходом до технологій бронзи. Цей скепсис у жодному разі не означає, що мінімалізація викидів та енергетичних витрат виробництв і побуту не потрібні. Планета справді дуже сильно пошкоджена людською діяльністю, а брутальне і незворотне знеліснення, що у багатьох тропічних країнах шириться зі швидкістю степової пожежі, справді змінює локальний клімат, і землі, непридатні для тривалого землеробства через склад ґрунтів, перетворюються на безплідну напівпустелю.

На цю тему є влучний жарт. Зустрічаються дві планети, і одна каже: «Земле, ти щось погано виглядаєш!» – «Та підхопила Homo sapiens, трясця йому...» – «Не бійся, це мине». ...

Є лише один аспект, яким екологізм відрізняється від усіх релігій в історії, крім хіба що зниклого гностицизму. Це надзвичайна відраза до людини, в якій не вбачається жодної цінності й яка вважається нічим іншим, як чиряком на обличчі планети. Не відомо, щоб існував якийсь інший біологічний вид, який сприймав би сам себе з таким скепсисом і так ворожо ставився до власного роду та результатів його діяльності (занепалі форми християнства нагадують цей підхід тим, що невпинно викликають почуття провини – все погано, буде іще гірше, і в усьому винуватий ти!). Тут проявляється, але у гранично радикалізованій подобі, погляд деяких християн: «Omne malum e homine, omne bonum e Deo», «всяке зло походить від людини, всяке благо – від Бога» (за версією екологістів – від Природи). Така крайня позиція могла виникнути лише у світі, де абсолютна більшість лісів вирубана, хижаки – відстріляні, а реактивними літаками можна без проблем літати з однієї конференції про порятунок світу на іншу. Титанізм Нового часу, втім, нікуди не подівся – або ми світ знищимо, або принесемо йому спасіння; те, що він і сам міг би спастися, ба більше – що він точно спасеться сам, нам на думку взагалі не спадає. З огляду на несумірність світу та індивідуальних людських можливостей, індивідуальне почуття глобальної відповідальності за цілу Землю є чимось дуже оманливим і, власне, дорівнює повній глобальній безвідповідальності – на практиці відповідальність буває передусім локальною, ми несемо її за те, що можемо осягнути і на що можемо вплинути своїми вчинками (у містечку Блатне треба берегти тамтешні місця гніздування бекасів, а не аж так боротися проти ловлі тунця...).

Переклала з чеської Олена Крушинська

Фото Яна Заторського

Станіслав Комарек – відомий чеський інтелектуал, біолог, філософ, письменник, професор за спеціальністю «філософія та історія природничих наук», автор понад 20-ти наукових і науково-популярних книжок, трьох романів, збірки поезії, численних публікацій у газетах і журналах. Його перша книжка в перекладі українською мовою – «Чоловік як еволюційна інновація? Есеї про чоловічу природу, сексуальність, життєві стратегії та метаморфози маскулінності» (пер. О. Крушинська, Т. Окопна), що вийшла за підтримки Міністерства культури Чехії у видавництві «Апріорі», виборола перше місце у ХХІ Всеукраїнському рейтингу «Книжка року – 2019» у номінації «СОФІЯ: Філософія / антропологія / психологія». Торік у травні Станіслав Комарек особисто презентував це видання на «Книжковому Арсеналі» у Києві та у Львівському прес-клубі. Тоді він дав для «Збруча» ексклюзивне інтерв’ю.

У квітні ж цього року, коли світ був заскочений небаченими карантинними заходами, ми опублікували есей Станіслава Комарека «У вірусному вирі». Пандемія вивела на яв чимало проблем, що давно вже визрівали у рамках загальної кризи, до якої впритул наблизилося європейське суспільство. Саме пошукам коренів цієї кризи присвячена книжка Комарека «Європа на роздоріжжі», що вийшла в українському перекладі у видавництві «Апріорі» (пер. О. Крушинська) за підтримки Міністерства культури Чехії. Вибрані уривки з книжки – знову ж таки ексклюзивно – публікує «Збруч».