Як Катруся приходила до пам'яті, то мама сідала коло неї і жалібно говорила:   — Катрусе, доки ти, небого, меш слабувати? Гроші минулиси, других заробити не заробиш, хотьби-с і підвеласи. А я повідносювала гроші по ворожках. Та й з того нема ніякої користі. Правда, ворожка угадала за все, як дома дієси, яка тобі біль, але корінє нічо не помагає. Відай тобі таки нема віходу...  

(Зонечці)   Стара Тимчиха грілася на приспі против сонця. Поперед ворота проходили люди, і ніхто з бабою слова не заговорив. „Славайсу“ — Навіки слава“ лиш кілько бесіди і розмови.   — Старого лиш озми та закопай! Шкода тої лижки страви, шо зз’їст, та того кута печи, шо залежит. Всім великий у очах, ніхто слова не заговорит, ци бісе, ци чорте. Таки не варт старому жити, та й решта!   Прийшли єї на гадку слова старого Тимка.  

У тій хатині, що лізе під горб як перевалений хрущик, лежала баба. Мішок під боком, а чорна, тверда подушка під головами. Коло баби стояв на землі кусень хліба та й збанятко з водою. Діти як ішли на роботу, та лишили бабі, аби мала що їсти й пити. Бідно діялося, та не було що ліпшенького бабі добирати. А сидіти коло слабої у горячий час, то, бог видів, не було як.   У хатині бриніли мухи. Сідали на хліб та й їли, залізали в збаня та й воду пили. Як понаїдалися, то сідали на бабу. Лізли в очі, в рот. Баба постогнувала, але мух не могла відгонити.  

Митро латав жоночі чоботи. Не латав, а зчиплював докупи.. Гріх би було давати таке дрантє до шевця, та й за грейцір скупо. А жінка боса, босіська, води внести до хати не було в чім. Тому Митро вже від ранку взявся до чобіт. Сидів коло лави против вікна, обклався старим шкураттєм, воскував нитки на дратву і бісився як пес.   — Бігме, кину в пічь, шпурну у вогонь та й збудуси! Шкіра здривіла, нитки не прімкнеш, бо прірвеси — вікинь на гній та й плюнь, та й вже!  

У Романихи заслабла корова. Лежала на соломі і сумно дивилася великими, сивими очима. Ніздря дрожали, шкіра морщилася — дрожала ціла у горячці. Пахло від неї слабостю і болем страшним, але німим. В таких випадках найбільше жаль, чому худобина не може заговорити і поскаржитися.   — То очи видьи, шо вона не буде. Може би й поміг шо, якби то кров, а то хтос кинув оком на ню, бодай му повілізали, та й тепер нема ради. Здайтеси на бога — може вас потішит...— так казав Ілаш, що знав до худоби.  

А. Перша чорнова редакція. Друкується за автографом листа до В. Морачевського (1897 р.).   [Без заголовка]   ...В сім селі сталася новина. Михайло утопив у Пруті свою дів­чину, а друга випросилася. Прийшов вечером додому і застав їх на печи. Чикали аж їм очи продивилися.   „Дьидю їсти нема шо“ — каже старша.   „То беріт та мене їжте, наплодила вас та й умерла, та однаково ї там у земли гнити, а мині смерть. Десь є тріло на щурі коби-м го дістав то би-м вас раз нагодував“.  

Г. Текст першодруку („Праця“, 1897, № 15 і 16, стор. 124—125, Чернівці),   У тій хатині, що лізе під горбок як перевалений хрущик, лежала баба. Мішок під боком, а чорна тверда подушка під головами. Коло баби стояв на земли кусень хліба та й чорне горнятко з во­дою. Діти як ішли на роботу та лишили бабі, аби мала що їсти і пити. Бідно діялося, та й мусіли іти на роботу, а бабу лишали на божу ласку.  

А. Початок першої чорнової редакції. Друкується за автографом.   [Без заголовка.]   Мертва тишина у хаті. Мухи гудуть і тишина стає якась тяжка, якби з пропасти зівала така страшна. Посеред хати лежить баба. Лежить ані рушиться, якби прикована до мішка. Очи втворені Очима втворе­ними дивиться на хату баба. На миснику роскладені миски. На них змальовані лицарі з люльками у зубах. Так лежить довго, довго.   Підвелася тай сіла.    

А. Перша чорнова редакція. Друкується за автографом, що надіслав   В.Стефаник в листі до Софії Морачевської-Окунєвської (1898 р.)                                                                                                                           Юрчикови.   То такого миру відти йшло що аж, як коли з церькви на храм. Доста миру. Та й вона собі за людьми. Увійшла на підсінє а там не змальовано усяко аж за очим фатає.   — „Ади, ади, ади вже за гомівку фатає“.  

Радні поволі стягалися до канцелярії. Кождий, заки входив до хати, висікався у сінях, обтирав ніс полою від кожуха і долонею ще доправляв. Отак кождий ішов межи люди. "Слава-йсу" — "Навіки слава" та й сідав на лаві, що стояла довкола хати.   Радних було вже з половина, старші сиділи ближче до стола, а молодші трохи подальше. В куті коло печі стояли сінники один на другім, а коло них чорна бляшана банька. То був шпиталь. То як раз або два рази до року написав лікар письмо до громади, що того а того дня буде в селі, то війт кликав до себе поліціяна Тому: