Митро латав жоночі чоботи. Не латав, а зчиплював докупи.. Гріх би було давати таке дрантє до шевця, та й за грейцір скупо. А жінка боса, босіська, води внести до хати не було в чім. Тому Митро вже від ранку взявся до чобіт. Сидів коло лави против вікна, обклався старим шкураттєм, воскував нитки на дратву і бісився як пес.   — Бігме, кину в пічь, шпурну у вогонь та й збудуси! Шкіра здривіла, нитки не прімкнеш, бо прірвеси — вікинь на гній та й плюнь, та й вже!  

У Романихи заслабла корова. Лежала на соломі і сумно дивилася великими, сивими очима. Ніздря дрожали, шкіра морщилася — дрожала ціла у горячці. Пахло від неї слабостю і болем страшним, але німим. В таких випадках найбільше жаль, чому худобина не може заговорити і поскаржитися.   — То очи видьи, шо вона не буде. Може би й поміг шо, якби то кров, а то хтос кинув оком на ню, бодай му повілізали, та й тепер нема ради. Здайтеси на бога — може вас потішит...— так казав Ілаш, що знав до худоби.  

Колія летіла у світи. У кутику на лавці сидів мужик та плакав. Аби єго ніхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали як дощ. Як раптовий падали, що нараз пуститься, та й незабавки уймаєся.   Твердий такт желізниці гатив у мужицьку душу як молотом.   — Та ще снив ми си недавно. Дес я беру воду з керниці, а він дес на самім споді у такі подерті кожушині, шо господи! Тут, тут утопитси. Николайку, синку, — дес я єму кажу — а ти ж тут шо дієш? А він мині вповідає:   — Ой, дьидю, не годен я у воську вібути.  

Лесь своїм звичаєм украв від жінки трохи ячменю і ніс до коршми. Не ніс, але біг до жида, і все обзирався.   — Ого, вже біжит з бахурами, бодай же сте голови поломили! Коби забічи до коршми, бо як допаде, та й знов буде рейвах на ціле село.   І побіг з мішком на плечах. Але жінка з хлопцями доганяла. Вже перед самою коршмою хапнула за мішок.   — Ой, не _тікай, ой, не біжи, не розноси мою працу змежи дітий!   — А ти, мерзо, знов хочеш робити веймір на всі люди! Лице би-с мала!  

То як часом майстер напився в саму міру, ні замало, ні забогато, то розказував одну подію зі свого життя. Всі, що були у коршмі, слухали єго з увагою, навіть і жид слухав.   — Та я вам, мой-ня, не буду ні цеї, ні тої городити. Був-єм майстер, був-єм газда — ціле село прикаже. Тепер я лайдак, най і це село прикаже — марного слова не скажу. Не скажу, бо шо правда, то не гріх. Але як то воно на мене впало? За оце ви питайте...  

Як Катруся приходила до пам'яті, то мама сідала коло неї і жалібно говорила:   — Катрусе, доки ти, небого, меш слабувати? Гроші минулиси, других заробити не заробиш, хотьби-с і підвеласи. А я повідносювала гроші по ворожках. Та й з того нема ніякої користі. Правда, ворожка угадала за все, як дома дієси, яка тобі біль, але корінє нічо не помагає. Відай тобі таки нема віходу...  

А. Перша чорнова редакція. Друкується за автографом листа до В. Морачевського (1897 р.).   [Без заголовка]   ...В сім селі сталася новина. Михайло утопив у Пруті свою дів­чину, а друга випросилася. Прийшов вечером додому і застав їх на печи. Чикали аж їм очи продивилися.   „Дьидю їсти нема шо“ — каже старша.   „То беріт та мене їжте, наплодила вас та й умерла, та однаково ї там у земли гнити, а мині смерть. Десь є тріло на щурі коби-м го дістав то би-м вас раз нагодував“.  

Г. Текст першодруку („Праця“, 1897, № 15 і 16, стор. 124—125, Чернівці),   У тій хатині, що лізе під горбок як перевалений хрущик, лежала баба. Мішок під боком, а чорна тверда подушка під головами. Коло баби стояв на земли кусень хліба та й чорне горнятко з во­дою. Діти як ішли на роботу та лишили бабі, аби мала що їсти і пити. Бідно діялося, та й мусіли іти на роботу, а бабу лишали на божу ласку.  

А. Початок першої чорнової редакції. Друкується за автографом.   [Без заголовка.]   Мертва тишина у хаті. Мухи гудуть і тишина стає якась тяжка, якби з пропасти зівала така страшна. Посеред хати лежить баба. Лежить ані рушиться, якби прикована до мішка. Очи втворені Очима втворе­ними дивиться на хату баба. На миснику роскладені миски. На них змальовані лицарі з люльками у зубах. Так лежить довго, довго.   Підвелася тай сіла.    

А. Перша чорнова редакція. Друкується за автографом, що надіслав   В.Стефаник в листі до Софії Морачевської-Окунєвської (1898 р.)                                                                                                                           Юрчикови.   То такого миру відти йшло що аж, як коли з церькви на храм. Доста миру. Та й вона собі за людьми. Увійшла на підсінє а там не змальовано усяко аж за очим фатає.   — „Ади, ади, ади вже за гомівку фатає“.