У тій хатині, що лізе під горб як перевалений хрущик, лежала баба. Мішок під боком, а чорна, тверда подушка під головами. Коло баби стояв на землі кусень хліба та й збанятко з водою. Діти як ішли на роботу, та лишили бабі, аби мала що їсти й пити. Бідно діялося, та не було що ліпшенького бабі добирати. А сидіти коло слабої у горячий час, то, бог видів, не було як.   У хатині бриніли мухи. Сідали на хліб та й їли, залізали в збаня та й воду пили. Як понаїдалися, то сідали на бабу. Лізли в очі, в рот. Баба постогнувала, але мух не могла відгонити.  

Митро латав жоночі чоботи. Не латав, а зчиплював докупи.. Гріх би було давати таке дрантє до шевця, та й за грейцір скупо. А жінка боса, босіська, води внести до хати не було в чім. Тому Митро вже від ранку взявся до чобіт. Сидів коло лави против вікна, обклався старим шкураттєм, воскував нитки на дратву і бісився як пес.   — Бігме, кину в пічь, шпурну у вогонь та й збудуси! Шкіра здривіла, нитки не прімкнеш, бо прірвеси — вікинь на гній та й плюнь, та й вже!  

У Романихи заслабла корова. Лежала на соломі і сумно дивилася великими, сивими очима. Ніздря дрожали, шкіра морщилася — дрожала ціла у горячці. Пахло від неї слабостю і болем страшним, але німим. В таких випадках найбільше жаль, чому худобина не може заговорити і поскаржитися.   — То очи видьи, шо вона не буде. Може би й поміг шо, якби то кров, а то хтос кинув оком на ню, бодай му повілізали, та й тепер нема ради. Здайтеси на бога — може вас потішит...— так казав Ілаш, що знав до худоби.  

Колія летіла у світи. У кутику на лавці сидів мужик та плакав. Аби єго ніхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали як дощ. Як раптовий падали, що нараз пуститься, та й незабавки уймаєся.   Твердий такт желізниці гатив у мужицьку душу як молотом.   — Та ще снив ми си недавно. Дес я беру воду з керниці, а він дес на самім споді у такі подерті кожушині, шо господи! Тут, тут утопитси. Николайку, синку, — дес я єму кажу — а ти ж тут шо дієш? А він мині вповідає:   — Ой, дьидю, не годен я у воську вібути.  

Лесь своїм звичаєм украв від жінки трохи ячменю і ніс до коршми. Не ніс, але біг до жида, і все обзирався.   — Ого, вже біжит з бахурами, бодай же сте голови поломили! Коби забічи до коршми, бо як допаде, та й знов буде рейвах на ціле село.   І побіг з мішком на плечах. Але жінка з хлопцями доганяла. Вже перед самою коршмою хапнула за мішок.   — Ой, не _тікай, ой, не біжи, не розноси мою працу змежи дітий!   — А ти, мерзо, знов хочеш робити веймір на всі люди! Лице би-с мала!  

А. Перша чорнова редакція. Друкується за автографом листа до В. Морачевського (1897 р.).   [Без заголовка]   ...В сім селі сталася новина. Михайло утопив у Пруті свою дів­чину, а друга випросилася. Прийшов вечером додому і застав їх на печи. Чикали аж їм очи продивилися.   „Дьидю їсти нема шо“ — каже старша.   „То беріт та мене їжте, наплодила вас та й умерла, та однаково ї там у земли гнити, а мині смерть. Десь є тріло на щурі коби-м го дістав то би-м вас раз нагодував“.  

Г. Текст першодруку („Праця“, 1897, № 15 і 16, стор. 124—125, Чернівці),   У тій хатині, що лізе під горбок як перевалений хрущик, лежала баба. Мішок під боком, а чорна тверда подушка під головами. Коло баби стояв на земли кусень хліба та й чорне горнятко з во­дою. Діти як ішли на роботу та лишили бабі, аби мала що їсти і пити. Бідно діялося, та й мусіли іти на роботу, а бабу лишали на божу ласку.  

А. Початок першої чорнової редакції. Друкується за автографом.   [Без заголовка.]   Мертва тишина у хаті. Мухи гудуть і тишина стає якась тяжка, якби з пропасти зівала така страшна. Посеред хати лежить баба. Лежить ані рушиться, якби прикована до мішка. Очи втворені Очима втворе­ними дивиться на хату баба. На миснику роскладені миски. На них змальовані лицарі з люльками у зубах. Так лежить довго, довго.   Підвелася тай сіла.    

А. Перша чорнова редакція. Друкується за автографом, що надіслав   В.Стефаник в листі до Софії Морачевської-Окунєвської (1898 р.)                                                                                                                           Юрчикови.   То такого миру відти йшло що аж, як коли з церькви на храм. Доста миру. Та й вона собі за людьми. Увійшла на підсінє а там не змальовано усяко аж за очим фатає.   — „Ади, ади, ади вже за гомівку фатає“.  

Радні поволі стягалися до канцелярії. Кождий, заки входив до хати, висікався у сінях, обтирав ніс полою від кожуха і долонею ще доправляв. Отак кождий ішов межи люди. "Слава-йсу" — "Навіки слава" та й сідав на лаві, що стояла довкола хати.   Радних було вже з половина, старші сиділи ближче до стола, а молодші трохи подальше. В куті коло печі стояли сінники один на другім, а коло них чорна бляшана банька. То був шпиталь. То як раз або два рази до року написав лікар письмо до громади, що того а того дня буде в селі, то війт кликав до себе поліціяна Тому: