Як глуха осінь настала, як з ліса все листє опало, як чорні ворони поле вкрили, та тогди до старого Леся прийшла смерть.   Умирати би кождому, смерть не страшна, але довга лежа — ото мука. І Лесь мучився. Серед своєї муки він то западався в якийсь другий світ, то виринав з него. А той другий світ був болючо дивний. І нічим Лесь не міг спертися тому світові, лишень одними очима. І тому він ними, блискучими, змученими, так ловився маленького каганця. В'язався очима, держався єго і все мав страх, що повіки запруться, а він стрімголов у невидіний світ звалиться.  

Вони всі троє вже на могилі, вже давно над їх гробами вишні цвітуть і родять, і хрести дубові у їх головах похилилися. Померли давно: дід Дмитро, баба Дмитриха і дяк Базьо.  

То будуть старі, бідні вдови або їх внуки, або старі діди, що коло своїх дітий туляться і чують щодня, який віони тягар у хаті, або то будуть молоді жінки з малими дітьми, що їх чоловіки покинули і десь у великім місті за них забули. Вони будуть іти чередою в поле, минатимуть хрести, що тепер їх ніяка зелень не закриває, лишатимуть за собою блискучі, гладкі, сталеві дороги і будуть розходитися по сивих монотонних стернях, діти будуть шукати колосся, а старі тамтогорічних ковіньок.  

Данило чекав коло білої брами, дивився в панський город, як злодій, і не важився зайти.   — Ніби я знаю, ци суда можна йти, а як вібіжит та даст у писок, а я вітки знаю, шо не даст?   То були біленькі, рівненькі стежки по панськім городі, і він за них боявся бійки, бо лишень ними він міг до двора дістатися. Поки що чекав коло брами.  

                                         (Присвячую Сафатові Шмігерові)   І.  

І.   Постіль застелена полотном, коло стола на задній і передній лаві засіли куми, на краю печі рядком діти. Вони поспускали рукави, як стадо перепелиць, що спочивають, але все готові летіти. Куми зате сиділи, як вкопані, лишень руками досягали хліб або порцію горівки, але і руки найрадше не рухали би ся, лишень спочивали би, зігнені в кулак на колінах. Нерадо вони брали хліб і порцію. Каганець блимав на припічку і потворив з кумів великі, чорняві тіні і кинув їх на стелю. Там вони поломилися на сволоках і також не рушалися.  

Довгий такий та широкий дуже, що оком зіздріти не мож. Пливе у вітрі, в сонцю потапає. Людські ниви заливає. Як широкий, довгий невід. Виловить нивки, як дрібоньку рибу. Отой лан.   Зісхле бадилля бараболі шелестить на нім. Під корчем мала дитина. І хліб ще, і огірок та й мисчина. Чорний сверщок дотулився ніжки та й утік. Зелений коваль держиться по́далеки. Мідяна жужелиця борзенько оббігає дитину.   А воно плаче за шелестом бадилля. Та й звернулося і впало. Впало ротом до корча. Б'є ніжками, дуже пручаєся і поволеньки синіє.  

Політичним арештованим мужикам на святий вечір.   У хаті було так ясно, що баба Грициха виділа кождий палець Іванків, де він до стіни притулився.   Сонце спускалося насамперед на ліс, що стояв на горі перед хатою, на єго галуззю лишало всі свої дорогі камені блискучі, -а ліс бив промінями у вікна хати.   І таких їх було богато в хаті, що баба виділа кождіський палець Іванів на стіні.   — Мой, Іване, аби я тебе не виділа більше на лаві. Аді, шо ти із стін поробив. По .земли собі бігай.  

Студія   1.   Відколи Івана Дідуха запам'ятали в селі газдою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок з дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну; на коня мав ремінну шлею і нашильник, а на себе Іван накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лівою рукою спирав може ліпше, як нашильником.  

Перший:   — Лишень самого полотна зо п’ятьдесят звоїв по смерти лишилося. Такого богатиря пошукати. Хліб стояв від десіть років немолочений — там були маєтки! А кілька сума?! Таже небіщик рік від року продавав пару волів за штириста левів. Де та сума, де ті маєтки? Та й не знати, хто тими грішми загрівси? — Прийшла смерть та й мус усе покидати.