(Присвячую Сафатові Шмігерові)   І.  

І.   Постіль застелена полотном, коло стола на задній і передній лаві засіли куми, на краю печі рядком діти. Вони поспускали рукави, як стадо перепелиць, що спочивають, але все готові летіти. Куми зате сиділи, як вкопані, лишень руками досягали хліб або порцію горівки, але і руки найрадше не рухали би ся, лишень спочивали би, зігнені в кулак на колінах. Нерадо вони брали хліб і порцію. Каганець блимав на припічку і потворив з кумів великі, чорняві тіні і кинув їх на стелю. Там вони поломилися на сволоках і також не рушалися.  

  Спереду обдертий хлопчик з біленьким ковніром під шиєю. У руках держить чорний хрест і все глядить на него. За ним такі самі чотири хлопчики несуть трунву. На її вічку білий, тоненький хресток, а ціла вона синя. В головах трунви прибитий віночок із жовтобрудних цвітів. З отсих самих, що ростуть по при камінях на подвір’ях каменичних. Такий віночок, як колачик бідного мужика, що дає в церкві за прости-біг.  

Спав твердо.   Ліс шумів, стогнав, тонкі шепти рвалися з маленьких галузок і падали разом із змерзлим інеєм. Так, якби маленькі дзвоночки падали.   Вітер вив як гнаний пес.   Небо чисте, задубіле, а місяць такий на нім ясний, як на різдво.   Третильник спав твердо. Головою сперся на свою купу кукурудзів, а ногами на дві панські. Чорне волосся посивіло від інею, руда сардачина побіліла, моцні руки не чули зимна, а лице, спалене вітром, поцегліло.  

І.   Тома Басараб хотів повіситися у кошниці в саме полуднє. Але Томиха наробила зойку, всі сусіди покидали ціпи з рук, всі сусідки повилітали з хорім і прибігли на Томино обійстє. Відважний Антін, той, що тягнув зуби по шустці, заліз у кошницю, і бог знає, як він там собі порадив, але Тому витягнув, що ще дихав. За той час ціле подвір’є заповнилося людьми і дітьми. Вони стояли і дивилися з великим страхом.   — Та чого стоїте, як на заводинах, та поможіть мині єго занести до хати. Оце раз дурний нарід — гадаєш, що ті вкусить?!  

— Я йду, йду, мамо.   — Не йди, не йди сину...   Пішов, бо стелилася перед єго очима ясна і далека.   Кожді ворота минав, всі білі вікна.   Любив свою дорогу, не сходив з неї ніколи.   У днину вона була безконечна, як промінь сонця, а вночі над нею всі звізди ночували.   Земля цвіла і квітами своїми сміялася до него. Він їх рвав і затикав у свій буйний волос.   Кожда квітка кидала єму одну перлу під ноги.  

Як глуха осінь настала, як з ліса все листє опало, як чорні ворони поле вкрили, та тогди до старого Леся прийшла смерть.   Умирати би кождому, смерть не страшна, але довга лежа — ото мука. І Лесь мучився. Серед своєї муки він то западався в якийсь другий світ, то виринав з него. А той другий світ був болючо дивний. І нічим Лесь не міг спертися тому світові, лишень одними очима. І тому він ними, блискучими, змученими, так ловився маленького каганця. В'язався очима, держався єго і все мав страх, що повіки запруться, а він стрімголов у невидіний світ звалиться.  

Довгий такий та широкий дуже, що оком зіздріти не мож. Пливе у вітрі, в сонцю потапає. Людські ниви заливає. Як широкий, довгий невід. Виловить нивки, як дрібоньку рибу. Отой лан.   Зісхле бадилля бараболі шелестить на нім. Під корчем мала дитина. І хліб ще, і огірок та й мисчина. Чорний сверщок дотулився ніжки та й утік. Зелений коваль держиться по́далеки. Мідяна жужелиця борзенько оббігає дитину.   А воно плаче за шелестом бадилля. Та й звернулося і впало. Впало ротом до корча. Б'є ніжками, дуже пручаєся і поволеньки синіє.  

Політичним арештованим мужикам на святий вечір.   У хаті було так ясно, що баба Грициха виділа кождий палець Іванків, де він до стіни притулився.   Сонце спускалося насамперед на ліс, що стояв на горі перед хатою, на єго галуззю лишало всі свої дорогі камені блискучі, -а ліс бив промінями у вікна хати.   І таких їх було богато в хаті, що баба виділа кождіський палець Іванів на стіні.   — Мой, Іване, аби я тебе не виділа більше на лаві. Аді, шо ти із стін поробив. По .земли собі бігай.  

Студія   1.   Відколи Івана Дідуха запам'ятали в селі газдою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок з дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну; на коня мав ремінну шлею і нашильник, а на себе Іван накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лівою рукою спирав може ліпше, як нашильником.