Над заходом червона хмара закаменїла. Довкола неї заря обкинула свої біляві пасма і подобала тота хмара на закервавлену голову якогось сьвятого. Ізза тої голови промикали ся лучі сонця.   На подвірю стояла гурма людий. Від заходу било на них сьвітло як від червоного каміня — тверде і стале. З хорім ще сипало ся богато народу. Як від умерлого — такі смутні виходили.  

(ДУНЕЧЦЇ).   Отой Антін, що онде пяний викрикує на толоцї, був все якийсь нещасливий. Все йшло єму з рук, а нїчо в руки. Купить корову, тай здохне, купить свиню, тай решетину дістане. За кождий раз отак.   Але як умерла єму жінка, а за нею і два хлопцї, тай Антін як не той став. Пив, а пив, а пив; пропив букату поля, пропив город, а тепер хату продав. Продав хату, взяв собі від війта сину книжку службову тай має йти десь наймати ся, служби собі шукати.  

„Сина  книжечка" — перша збірка новел В. Стефаника вийшла з друку в травні—червні 1899 року в Чернівцях. В. Стефаник. Сина книжечка. Образки Василя Стефаника. Чернівці. Накладом друкарні товариства „Рускої Ради". 1899. Ст. 132 малої вісімки.  

І. Засїданє. *)   Радні поволи стягали ся до канцеляриї. Кождий, заки входив до хати, висїкав ся у сїнях, обтирав ніс полою від кожуха, а потім долонею ще доправляв. Отак кождий ішов межи люди. „Славайсу — На віки слава“ тай сїдав на лаві, що стояла довкола хати.  

III. Вечірна година.   Не міг сїсти, так єго щось гнало від стїни до стїни. Ходив та ходив по хатї. Обстанова хатна і кути замазували ся і пропадали в вечірнім сутїнку, а в голові зарисовували ся давні образи щораз виразнїйше.