Данило чекав коло білої брами, дивився в панський город, як злодій, і не важився зайти.   — Ніби я знаю, ци суда можна йти, а як вібіжит та даст у писок, а я відки знаю, шо не даст?   То були біленькі рівненькі стежки по панськім городі і він за них боявся бійки, бо лишень ними він міг до двора дістатися. Покищо чекав коло брами.  

I   Постіль застелена полотном, коло стола на задній і передній лаві засіли куми, на краю печі рядком діти. Вони поспускали рукави, як стадо перепелиць, що спочивають, але все готові летіти. Куми зате сиділи як вкопані, лишень руками досягали хліб або порцію горілки, але і руки найрадше не рухали би ся, лишень спочивали би зігнені в кулак на колінах. Нерадо вони брали хліб і порцію. Каганець блимав на припічку і потворив з кумів великі, чорні тіні і кинув їх на стелю. Там вони, поломилися на сволоках і також не рушалися.  

  Присвячено Сафатові Шміґерові   Сільський багач Андрій Курочка сидів коло стола і обідав, не обідав, а давився кождим куснем. Домашня челядь входила до хати, вносила заболочені цебри, сварилася, метушилася і виносила їх між худобу. Багацькі діти і слуги були брудні і марні. Вони двигали на собі необтесаний і тяжкий ярем мужицького багатства, котре ніколи не дає ані спокою, ані радости ніякої. Сам багач найгірше томився у тім ярмі, найбільше проклинав свою долю і безнастанно підганяв своїх дітей і наймитів.  

Моє слово   Присвячую Євгенії К.   Білими губами у-півголос буду Вам казати за себе. Ні скарги, ні смутку, ні радости в слові не чуйте!   Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий.   З білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили.   І я ходив тихонько, як біленький кіт.   Я чув свою подлість за тихий хід і кров моя дитяча з серця капала.   А спав я у наймленій хаті посеред брудних туловищ, сплетених розпустою.   Листочок білої берези на сміттю.

Юрчикові   То такого миру відти йшло, що аж; як коли з церкви на храм. Доста миру. Та й вона собі за людьми. Увійшла на підсіння, а там не змальовано усяко, аж за очі хватає.   — Ади, ади, вже за гомівку фатає.   — Але-бо й зуби має та цес би, мой, й вола роздер. Аби так фузія, лиш озми та віціль та бахни та й у тім оменті по нім.  

Поклав граблі коло себе, сів потім на межу, закурив люльку та й гадка гадку пошибала. А далі говорив на четверо гоней заголосно.   — Най я трошки спочину супокоєм, бо лиш дома вкажуси та й зараз дідови роботу найдут. Таки невістка, коби здорова, круть-верть та й зараз запіворит: Та бо ви не сидіт...   — А то Господь, шо над нами, видит, шо я лиш ногами перебераю. А руки, аді, як згребло, а вже-м місіць не голений, а до церькови вже-м дорогу забув. У чім піду, коли все з плечий забрали?  

Мій батько Семен та мати Оксана повмирали та ще мої сестри — Марія (старша від мене на два роки)  та Параска й мої братики Юрко та Володимир. Від мачухи живуть тепер чотири сестри та один брат. Моя жінка, Ольга з Гамораків, умерла на початку року 1914 й оставила мені трьох хлопців: Семена, тепер університетського студента, та Кирила й Юрка, ґімназистів у Коломиї. Я лишився вдівцем. Це минуле й теперішнє моєї родини в числах.   —————  

У долинку коло ставу зійшлися сонце, вітер, воздухи та й став та й таки верби, що над ставом стояли, та й радили, коли весну пустити з неба. Морозу та й місяця не було, щось гнівалися та й дома лишились.   То заки вони ще радили, то сонце так сміялося, але так сміялося, що хмари всі повтікали у море.  

(Хлоп’яча зимова сценка)   ІВАНКО МАРІЯ, його сестра МАМА їх.   (Мужицька хата взимі. Мама і Марія сидять на лаві під вікном. Мама пряде куделю. Марія вишиває плечика. На печі з-за горну видко малу ніжку, відти падають на припічок маленькі трісочки).   В ХАТІ.   Мама: Ти знов майструєш, майстре? Я то тебе, мой, намайструю! Аби-м де ніж сховала — все найде. Але коби-с си втєв та аби-с плакав, то ж то спарю.   Іванко: Ая! Таки зараз?   Мама: Но, но!  

То будуть старі, бідні вдови або їх внуки або старі діди, що коло своїх дітей туляться і чують щодня, який вони тягар у хаті, або то будуть молоді жінки з малими дітьми, що їх чоловіки покинули і десь у великім місті за них забули. Вони будуть іти чередою в поле, минатимуть хрести, що тепер їх ніяка зелень не закриває, лишатимуть за собою блискучі, гладкі, стальові дороги і будуть розходитися по сивих монотонних стернях, діти будуть шукати колосся, а старі тамтогорічних ковіньок.