Самому собі   Ти будь у мене, як небо осіннє, уночі — тверда. Будь чиста, як плуг, що оре. Будь мамою, що нічки темненької дитину хитає та тихонько-тихісенько до сну приспівує.   Вбирайся, як дівчина рано вбирається; як виходить у сад до милого, і так ще вбирайся.   Шепчи до людей, як ярочок до берега свого шепче.   Ломи, як блискавка, що найдужчого дуба валить і коле.   Плач, як ті міліони плачуть, що тінню по світі вандрують.  

Амбіції   (Самому собі)   Ти будь у мене тверда як небо осіннє уночі.   Будь чиста як плуг, що оре.   Будь мамою, що нічков темнов дитину хитає та тихонько, тихонько приспівує до сну.   Вбирайся, як дівчина раненько вбираєся; як виходить до милого, ще й так вбирайся.   Шепчи до людей, як ярочок до берега свого.   Грими, як грім, що найбільшого дуба коле і палить.   Плач, як ті міліони плачуть, що тінею ходять по світі.

хлопчача зимова сценка   ІВАНКО МАРІЯ, його сестра МАМА ЇХ.   (Мужицька хата в зимі. Мама і Марія сидять на лаві під вікном. Мама пряде куделю. Марія вишиває плечіка. На печі з заєрну видко малу ніжку, відти падають на припічок маленькі трісочки).   В ХАТІ   МАМА, Ти знов майструєш, майстре? Я то тебе, мой, намай­струю. Абим де ніж сховала — все найде. Але кобис си втьив та абис плакав тож то спарю.   ІВАНКО. Ая. Таки зараз?   МАМА. Но. Но!

Він стояв в стайні на середині між рядом коней і лавою волів та й говорив до Данила, старого коня:   — Ти ще, Данило, не здох, ще хочеш трохи потанцювати в кіраті, роби як знаєш, бо про мене ти можеш і зараз здохнути. Я не люблю ані слабої худобини ані слабого чоловіка. Як-єс слабий — креперуй, а не ходи мині по- перед очи, бо в мене в стайні не шпиталь!  

Війт скликав раду та й рада поволі сходилася. Вже була з половина радних. Старші сиділи блисще стола, а молодші май подальше.   — Вуйку Іване, та добрасьте гостили на ярмарку?—питався старший ще старшого.   — Дайте ми поки* з таким ярмарком! Жиди понагонили з Бесарабії кілько худоби, що люцької і не видко. Та й купца було мало. Дес від якогось пана взяли трохи худоби до лагонів — слабий був ярмарок.   — А біла худоба ще заважнєси помежи люде?  

Іван приймав кумів, пив з ними горілку і балакали.   — Мині оце зле віпало, так зле, що аж, аж!   — Бог дав та треба приймати...   — Теже з богом битися не буду, але час такий горячий і прикрий.   — Діти, куме, ще нікого на біду не спровадили. Діти піна на воді, щось на них трісне та й по них! Гріх нарікати.   Та я нічо не кажу, аді, троє їх було і четверте найшлося, але час усему пан.   — Мусите собі раду так давати.  

Комісар* староства і дідич просили робітників, аби один з них сказав, чого вони хотять, бо всіх нараз не розуміють. І страйкарі зачали викликати зміж себе бесідників.   — Йди, Бардо, та кажи за нас.   — А я, Барда, Барда дурний — Синогуб най каже, від добрий   язик має і пана не боїться.   — То йди, Синогубику, та кажи за нас   — Не піду, бо дітий шкода, сим разом мене визволіть.   — Най перший каже Григор за бойків, най пан чує, чи ми пускаємо їх на лан, чи ні.  

(Спомин)  

Як почали просити старого Палату тай врешті упросили, аби оповів їм, молодим товаришам, яку цікаву історію з селянського життя. З його білих вусів курилася іронія.  

  Вдова Марта давно хора, хоче вмирати, бо закликала до себе свої дві сестри і приятельки. Гості посідали на лаву коло постелі і під вікнами, а Марта з подушок каже:   — Не набулам си на цім світі, не натішилам си, а нагрішилам... Дохтор каже, що кожда моя година дарована та тому вібачьийти, щом вас закликала від роботи.   Відкинула від рота жмут сивого волосся, роззявила білі губи, аби надихатися.