Г. Текст першодруку („Праця“, 1897, № 15 і 16, стор. 124—125, Чернівці),
У тій хатині, що лізе під горбок як перевалений хрущик, лежала баба. Мішок під боком, а чорна тверда подушка під головами. Коло баби стояв на земли кусень хліба та й чорне горнятко з водою. Діти як ішли на роботу та лишили бабі, аби мала що їсти і пити. Бідно діялося, та й мусіли іти на роботу, а бабу лишали на божу ласку.
У хатині бреніли мухи. Сідали на хліб та й їли, а потім залізали у горнятко воду пити. Як котра замочилася, то сідала на мішок або таки на бабу, та й вигладжувала собі лавками крильця. Лиш тілько було живої душі коло баби, що мухи.
Баба лежала та дивилася блудними очима на хрест, що був у сволоці вирізаний. Лежала як коли би та шматка, що на смітю лежить та нагадує, що колись була файна одежина. Баба була також добра робітниця, але тепер вже гет ослабла.
Сиві очи нерухомо гляділи на стелю, а спалені губи з трудом від себе відривала. Як відривала, то показувала білий язик і ним водила по губах, аби відхолодити.
Крізь шибки падало у хатчину сонце. Хоть бабі залізло на саму твар, то она не рухалася. Краски веселки грали по блудних очах та по зморщенім лици. У тім осьвітленю та в тишині аж страшно було дивитися на ню. Лиш мухи зумкотіли та ще більше та тишина з образом баби виглядала на якусь фантастичну сцену.
Як сонце вже злізло бабі у ноги, як вже стануло коло того мотузка, що ним міх завязувався, то баба почала метатися на всі боки та шукати горнятка з водою.
З під печи вибіг чорт з довгим хвостом та й станув над бабою. Таким рухом як віз поломаний на дорозі баба обернулася очима до постелі. Але чорт сів собі на постіль, взяв хвіст у руки та й став ним бити бабу. Баба лиш кліпала очима.
За хвилю вибігли з-під печи хмара малих чортенят. Обсіли бабу як саранча сонце. Залізали у вуха, у рот, сідали на руки. Баба пробувала скласти пальці та перехреститися, але не могла руки до чола донести. А ще з кождого горшка накивували їй якісь руки, аби того не робила.
Баба лежала довго, та поволи вмирала зі страху. Врешті чорт встав з постелі та й сів на мішок та й обіймав бабу за шию та так зареготався, як коли би зелізом бив у камінь. Баба піднеслася та й впала лицем до вікна.
Але відси летіли на бабу їздці на конях у зелених кабатах, з люльками у зубах. Тут, тут наступали, тут, тут бабі амінь!
Замкнула очи. Земля у хаті розуукалаcя, а она летіла все у спід, у спід, у спід. Десь вже глубоко у споді чорт єї ймив на себе та й почав ще борше летіти вдолину. Баба рванулася та й головою впала до ніжки від стола.
Кров потекла, баба схлипала та й умерла. Голову перехилила до землі та й широкими, блудними очима дивилася якось з-укоса на хату, як коли би заглядала, чи нема ще якої нечистої сили.
З-під печи дивилися на бабу чорні горшки, а з одного виставала велика ложка. Від вікон гляділи з мисника їздці на конях у зелених кабатах з люльками у зубах, що були на мисках змальовані.
С...
====================
ПЗТ, I, 276
16.07.1949