Присвячую пам’яті мойого батька   То як Семен із заходом сонця вернув додому, то застав на своїм подвір'ю п'ять кованих возів, набитих всіляким добром, ще і колиска на верху була. Коні коло возів добрі. А на приспі сиділи старі і молоді, самі незнакомі. То Семен, старий і босий, з черевиками через плечі, сказав:   — Славайсу Христу, люди добрі; відки ви і як вас маю звати?  

Присвячую пам'яті Івана Франка   Марія сиділа на приспі й шептала.   — Бодай дівки ніколи на світ не родилиси: як суки валяютси; одні закопані в землю, а другі по шинках з козаками. І нащо воно родитси на світ божий? І дурне, і пусте, ще і з вінком на голові.   Вона саме закопала свої дві донці в потайничок льоху, як у селі счинили крик, що йдуть вже свіжі козаки.  

А. Початок першої редакції. Друкується за автографом.   ЧЕРВОНИЙ ВЕКСЕЛЬ   Було досвіта ще темно. Мале світельце стояло на печі, а баба складала при нім гроші вушками по золотому і кашляла.     Б. Чорновий початок другої редакції. Друкується за автографом.   [Без заголовка.]   І.  

ГРІХ (Думає собі Касіяниха)   А. Початок першої чорнової редакції. Друкується за автографом.   [Без заголовка]   Дуже досьвіта Калина похитувала дитину на подолку, аби чоло­вік і діти спали, бо не хотіла, щоби будилися. На білих стінах, по­нависали чорні тіні, затінені були і образи святих. Прийшов кінець, треба було сказати чоловікови правду і йти собі з дитиною між люди. Перли поту нависли під русявою чівкою як намисто на єї дуже гладкім чолі та над синими очима.      

А. Початок першої редакції. Друкується за автографом.   КОВЕРЕЦЬ   І.   — Єрино, вже пізна ніч!   — Ще лиш кілька ниток! На завтра мусить бути готовий. Шелест малого човенця бігав по білих стінах і розганяв дрімучі тіни. Уриване ковтаня і скрип кросен зливалися в таємний стогін, що ніби виринав з-під землі. Врешті притих.   — Богу святому дякувати.  

Як почали просити старого Палату та й врешті упросили, аби оповів їм, молодим товаришам, яку цікаву історію з селянського життя. З його білих вусів курилася іронія.  

Вдова Марта давно хора, хоче вмирати, бо закликала до себе свої дві сестри і приятельки. Гості посідали на лаву коло постелі і під вікнами, а Марта з подушок каже:   — Не забула-м си на цім світі, не натішила-м си, а нагрі- шила-м. Дохтор каже, що кожда моя година дарована та тому вібачьийти, шо-м вас закликала від роботи.   Відкинула від рота жмут сивого волосся, роззявила білі губи, аби надихатися.  

Треба розповісти про смішну подію Івана Гусака, колійовця. Чи він не вдався, чи прокрався, ніхто в селі добре не знає,, але всі знають, що службу стратив та дістав кілька сот злотих: відхідного. Молодий був, вуси добре підкручував вгору, убрання мав панське, синє, подобався жінкам та вмів говорити по-польськи та, кажуть, по-німецьки і в селі мав свою повагу. А була ще в селі вдова, вже старша, пряха добра, мала хатину і недавно піч переклала та було тепло в зимі. До кожівкн треба теплої печі. А що перше, то мала вузли з грішми.

В громадській канцелярії купа неспокійних, крикливих жінок. Спокійно лишень сидить коло стола жандарм із карабіном і війт. На долівці за війтом у кутичку сидить дуже обдертий хлопчина й оглядає чорненькими очима публіку.   — І чого ви, жінки, хочете від цего бахура?   — Ми хочемо, аби ви єго приперли, бо через него ані нам, ані дітем нашим нема в цім селі життя...   Закричали, заломили руки.   — Та кажіт, Тофанко, та же ви бігали до шандара...  

Як то сталося, що жінки на ринку зробили недозволені збори, того ніхто добре не знає. Почалося від того, що стецівська жінка приїхала люта з Коломиї від сина, що сидить в криміналі.   — Мало-м під мурами не замерзла, не пускають та й решта. Ходжу по морозі, душа в мині стигне, коби-м хоть з-поза гратів уздріла його...   Жінок коло неї вже більше.