Сама саміська (1949а)

А. Початок першої чорнової редакції. Друкується за автографом.

[Без заголовка.]

Мертва тишина у хаті. Мухи гудуть і тишина стає якась тяжка, якби з пропасти зівала така страшна. Посеред хати лежить баба. Лежить ані рушиться, якби прикована до мішка. Очи втворені Очима втворе­ними дивиться на хату баба. На миснику роскладені миски. На них змальовані лицарі з люльками у зубах. Так лежить довго, довго.

Підвелася тай сіла.

Б. Початок іншої редакції. Друкується за автографом.

[Без заголовка.]

Під горою як зйіжаєся до міста стоїть хатина. Така як перева­лений хрущ, що повзає по земли. Віконця якурат такі як хрущеви пасують. Маленька сіточка шибов у рамках.

Вже ловив сумерк а в тім хрущику сиділа старенька баба. Три­мала костур коло себе утроє довший від неї. Сіла на стілець. Сиділа на стільци та й заціпиніла. Рушала губами але вони не сходилися, бо шкіра так збіглася, як той ремінь, що у воду замочений.

Гадка ніяка не бралася голови. Сиділа та й сиділа.

Десь в опівночи а вона ще сиділа.

Скрипнули двері та й через поріг пересунулася до хати кінцка голова.

— „То ти паскудо?“

— „Я. Принесла-м зівялий лист лопуха. Завтра умреш“.

— „Та вже би вмирати, не поможе нічо“. А стара що казала ?“

— „Казала, аби-сь корінець цьвіт папоротин віддала“.

— „Не дам. Злупила вона мині луску.* Здула вона мині порох з него та я... стала, хоть корінець цьвіт... вона не дістане“ [Пропущені слова і далі третину листа попсовано.].

В. Пізніша незакінчена чорнова редакція. Друкується за автографом, що його надіслав В. Стефаник в своєму листі до Софії Морачевської-Окунєвської (1896 р.).

[Без заголовка]

Під горою коло ліса стоїть хатина. Повзає по земли як пере­валений хрущь. Віконця якурат такі як хрущеви пасують. Маленька сіточка шибок у рамках.

У тій хатині сидить стара баба на стільци. У руках тримає костур утроє довший від неі. Рушає губами але вони не сходяться, бо шкіра, як ремінь у воді, збіглася тай не досягає.

Так до опівночи ціпеніє. В опівночи всуваєся кінська голова через поріг тай „славайсу“ каже.

— „На віки слава. То ти, пашкудо?“ — зашепелєла баба.

— „Я Принесла-м лопуховий лист завєлий, завтра вмреш“, — Сказала голова та й поклала той лист коло баби.

— „А стара шо казала?“

— „Казала, абись цьвіт папоротин дала“.

— „Не дам, не дам. Най би було мині порошку з него не вкрала. Хоть я маю той цьвіт, то нічим стала“.

— „Мусиш дати“.

Голова підлізла на полицю. Взяла цьвіт з платочком і пересу­нулася через поріг.

Стара ворожка над раном умерла.

Всі люде знали, що у ворожки була кінска голова, що лист лопуховий принесла, а цьвіт папоротин взяла для найстаршої во­рожки.

=================

ПЗТ, I, 273