Перший:   — Лишень самого полотна зо п’ятьдесят звоїв по смерти лишилося. Такого богатиря пошукати. Хліб стояв від десіть років немолочений — там були маєтки! А кілька сума?! Таже небіщик рік від року продавав пару волів за штириста левів. Де та сума, де ті маєтки? Та й не знати, хто тими грішми загрівси? — Прийшла смерть та й мус усе покидати.  

Синя як пуп сиділа на печі посеред купи дрантя і безупину била головою в стіну. На припічку сидів син бабин.   — А хоть би-м продавси, то топлива ні відки вам не дістану, а хоть би-м украв, та й імут. Сидіт на печі, обтулюйтеси в лахмітя, як можете, та й тепла чикайте. У мене малі діти та в’єнут, сарачьита, на морозі. Аді, приніс-сми вам хліб та й горівки крішку, та й білу дранку, та обійдіт собі свьита побожому. А може ще люде вам шо внесут. Та й головов у стіни не бийте, бо нічо з них не віб’єте.  

Поклав граблі коло себе, сів потім на межу, закурив люльку та й гадка гадку пошибала. А далі говорив на четверо гоней заголосно.   — Най я трошки спочину супокоєм, бо лиш дома вкажуси та й зараз дідови роботу найдут. Таки невістка, коби здорова, круть, верть та й зараз запіворит: Та бо ви не сидіт...   — А то господь, шо над нами, видит, шо я лиш ногами перебираю. А руки, аді, як згребло, а вже-м місіць не голений, а до церькови вже-м дорогу забув. У чім піду, коли все з плечий забрали?  

Мала Доця ходила лавою поза плечі газдів, що писали коло довгого стола свої імена. Кождий зі взору. Грубими руками оті писарі обходили з кождого боку, відки би найліпше їм почати. Грудьми притискали так до стола, що аж скрипів. Наука йшла тихонько, лишень чути було млясканя губів, як газди мочьили луфко в роті. А білявенька Доця заглядала кождого, чи добре пише.   — Доцю, ня, а подивиси, як воно виглядає?   — Ще чепірнате таке, як нечисане повісмо, ще пишіт.   І газда пхав олівце в рот і зачинав знов писати.  

А. Первісні варіанти в основному тексті. Студія   1.   Відколи Івана Дідуха запам'ятали в селі газдою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок з дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну; на коня мав ремінну шлею і нашильник, а на себе Іван накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лівою рукою спирав може ліпше, як нашильником.  

У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася. Відколи Грициха вмерла, то він бідував. Не міг собі дати ради з дітьми без жінки. Ніхто за него не хотів піти заміж, бо коби то лишень діти, але то ще й біда і нестатки. Мучився Гриць цілі два роки сам з дрібними дітьми. Ніхто за него не знав, як він жиє, що діє, хиба найблизші сусіди. Уповідали вони, що Гриць цілу зиму майже не палив у хаті, а зимував разом з дівчатами на печі.  

Як коли би голуб над єго головою білі крила розхилив, як коли би з-поза білих крил синє небо прозирало...   Великий фотель тулив у собі старого пана. Голова єго хиталася, як галузка від вітру, — раз-по-раз без упину. Губи все щось жували. Руки дрожали — не хотіли нічого держатися.   — Моці нема ні жадної... загрітку ніякого, студінь у кістках. Час вже, ой, ча-ас! Тіло землев пахне, до землі важит...  

А. Перша чорнова редакція. Друкується за автографом, що надісланий був у листі В. Стефаника до Софії Морачевської-Окунєвської (1896 р.)   (Д-рови А. О.)   [Без заголовка.]   Над єго головою голуб як коли би білі крила розхилив. То не голуб то білий волос у старости.   Сидів схилений та дивився на портрет. На портреті була зма­льована єго одиначка.   Дивився та дивився, а з лиця била ніжність така, як у мами.  

Колія летіла у світи. У кутику на лавці сидів мужик та плакав. Аби єго ніхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали як дощ. Як раптовий падали, що нараз пуститься, та й незабавки уймаєся.   Твердий такт желізниці гатив у мужицьку душу як молотом.   — Та ще снив ми си недавно. Дес я беру воду з керниці, а він дес на самім споді у такі подерті кожушині, шо господи! Тут, тут утопитси. Николайку, синку, — дес я єму кажу — а ти ж тут шо дієш? А він мині вповідає:   — Ой, дьидю, не годен я у воську вібути.  

Лесь своїм звичаєм украв від жінки трохи ячменю і ніс до коршми. Не ніс, але біг до жида, і все обзирався.   — Ого, вже біжит з бахурами, бодай же сте голови поломили! Коби забічи до коршми, бо як допаде, та й знов буде рейвах на ціле село.   І побіг з мішком на плечах. Але жінка з хлопцями доганяла. Вже перед самою коршмою хапнула за мішок.   — Ой, не _тікай, ой, не біжи, не розноси мою працу змежи дітий!   — А ти, мерзо, знов хочеш робити веймір на всі люди! Лице би-с мала!