[без  заголовка] за автографом листа В. Стефаника до В. Морачевського (1897 р.).   Людем нічо ніколи не казав. Самому собі казав: Я біла хмарка з золотими берегами. Блукаю по небі і за собою лишаю себе по трошки. Як білі лілії — так за мною виглядає. Ростуть на синім небі і вітер ними хитає і ломить. І нема ні хмарки білої, ані лілій білих, що хмарка їх по небі насадила — нема за годинку. Лиш сине небо морщиться таке як море.  

Ой, товариші, товариші, то ви хочете, аби моя Варвара тут сіла на ослін та сиділа тихо, та слухала та мовчала ти­хо до кінця! Приходжу я з послідньої академії, година може друга, може далі як за північ, вікна сліпі, пес мною ра­дується, коні фиркають, корови спо­кійно дишуть, гадаю, коби ще тихо за­сунутися до хати, аби не вчула. Я й голоден, лиш цей чай, що ту обпився, бовтнеться в животі, але голод голодом, коби єї не збудити. Тихосенько за­сунувся, прилип до голої лави та й слава босу, ая богу, дідькові слава, не єму.

Сивий комісар в’їздив в село форшпаном і дивувався, що воно ще стоїть чисте і біле.   Цим мужикам, думав він, і чорт нічого не вдіє, а не то війна; жеруть, як свині, та заливаються ромункою. Цікаво, чи підуть і кілько дадуть заробити. Я їх умію поскоботати...   Максим Онищук побачив від своєї хати пана, та зараз забіг за вугол, аби окритися.   — Відки ца Польща кілько тих підпанків набрала! Возимо та й возимо та й перевозити негодні. Ліпше сховаюся, а жінка най каже, шо я в млині. Вже мені боком лізе оту саранчу возити.

Присвячую пам’яті мого батька   То як Семен із заходом сонця вернув додому, то застав на своїм подвір’ю п’ять кованих возів, набитих всіляким добром, ще й колиска наверху була. Коні коло возів добрі. А на приспі сиділи старі й молоді, самі незнайомі. То Семен, старий і босий, з черевиками через плечі, сказав:   — Слава Йсу Христу, люде добрі! Відки ви і як вас маю звати?  

Він такий маленький панок у такім маленькім місті, що там є багато жидів і один панський склепок. То-то місто стоїть посеред сіл, як скостеніле село, як падлина вонюче, як смітник цілого повіту. У торгові дні воно оживає, малюється селами і веселе. На ринку стоїть комедіянтська буда; якісь страшні музики вигравають у ній, страшні бестії вишкірюють зуби з полотен буди і якась панна воскова гримає в бряскучі тарелі. А перед будою стоять сільські люди у всіляких строях і дивляться.

Посеред хати стояли два дужі, моцні хлопи. Сорочки на них подерті, лиця покривавлені.   — Не май, чоловіче, тої гадки, аби я тебе з рук пустив...   Сопіли оба, були помучені і ловили в груди воздух. Коло постелі сперлася молода жінка, застрашена і заспана.   — Не стій, але піди зараз за Міхайлом і за Максимом, та скажи, аби зараз прийшли, бо я злодія маю в руках.   Жінка вийшла, а вони лишилися.   — Цес якби лучив на слабого, та й взєв би житє коло власної хати.  

Присвячую Вячеславові Будзиновському   По селі сотається, пливе тоненькими струями, розпадається на мацінькі крапельки один голос: осінній, сільський звук. Обіймає він село і поле і небо і сонце. Протяжна, тужлива пісня вилискується по зораних нивах, шелестить зів’ялими межами, ховається по чорних плотах і падає разом з листям на землю. Ціле село співає, білі хати сміються несміливо, вікна ссуть сонце.  

I   Тома Басараб хотів повіситися у кошниці в саме полуднє. Але Томиха наробила зойку, всі сусіди покидали ціпи з рук, всі сусідки повилітали з хорім і прибігли на Томино обійстя. Відважний Антін, той, що тягнув зуби по шустці, заліз у кошницю і Бог знає, як він там собі порадив, але Тому витягнув, що ще дихав. За той час ціле подвір’я заповнилося людьми і дітьми. Вони стояли і дивилися з великим страхом.   — Та чого стоїте, як на заводинах, та поможіт мині єго занести до хати. Оце раз дурний нарід — гадаєш, шо ті вкусит?!  

Присвячено Богданові Лепкому   Спав твердо.   Ліс шумів, стогнав, тонкі шепти рвалися з маленьких галузок і падали разом із змерзлим інеєм, Так, якби маленькі дзвіночки падали.   Вітер вив, як гнаний пес.   Небо чисте, задубіле, а місяць такий на нім ясний, як на Різдво.   Третильник спав твердо. Головою сперся на свою купу кукурудзів, а ногами на дві панські. Чорне волосся посивіло від інею, руда сардачина побіліла, модні руки не чули зимна, а лице спалене вітром поцегліло.

Похорон   З-переду обдертий хлопчик з біленьким ковніром під шиєю. У руках держить чорний хрест і все глядить на нього. За ним такі самі чотири хлопчики несуть трунву. На її вічку білий, тоненький хресток, а ціла вона синя. В головах трунви прибитий віночок із жовто-брудних цвітів. З оцих самих, що ростуть попри каміння на подвір’ях кам’яничних. Такий віночок, як колачик бідного мужика, що дає в церкві за прости-біг.