Як то сталося, що жінки на ринку зробили недозволені збори, того ніхто добре не знає. Почалося від того, що стецівська жінка приїхала люта з Коломиї від сина, що сидить в криміналі.   — Мало-м під мурами не замерзла, не пускають та й решта. Ходжу по морозі, душа в мині стигне, коби-м хоть з-поза гратів уздріла його...   Жінок коло неї вже більше.  

Старий Лазар досвітком сапав грядки. Досвітні пасма витягали сонце на землю, а Лазар потрясав сивим волоссям і, спершися на сапу, усміхався, бо дуже любив цей ярий переддень. В сутінках світанку він все малював будучність своїх дітей, внуків і правнуків.   Тихо, птахи співають, а роса їсть ноги. Але цю росу кожна стеблинка так радо двигає на собі, мов божий трунок.  

Стара Верижиха ішла до своєї доньки і підпиралася довшим костуром від себе, і думала: Осінь богата, всі воробці, як грудка масла, а бідні діти також товстіють.   — Слава-йсу.   Сіла на лаву в доньки і глянувши на неї подумала: але ж файна.   — Та що ти, донько, поробляєш. Забулась за нас та за свого хлопця, що дідові не злазить з рук і не дає робити.   Лиш зелений листок перед бурею так тріпонеться, як її Катерина.   — Донько, підпали вогонь та звари мені московської гарбати, чую, що ця гарбата дуже помічна.

Думає собі Касіяниха, що то буде. Чоловік вчора вернув з фронту, напився води і спить. Чути від нього сажу із колійового вугля. На горні блимає каганчик. Коло неї з одного боку раз-по-раз розкривається величенька дівчинка слюбна, з-перед війни. А московський байстрюк раз-по-раз шукає грудий. На стіні відбивається її кругла грудь, як гора, а губи байстрючка виглядають на стіні, як пажерливий змій. Думає вона собі, що цей хлопець, як опир, витягнув в себе всю її жіночу честь і ще всю мою кров витягне.     * * *  

Він такий маленький панок у такім маленькім місті, що там є богато жидів і один панський склепок. Тото місто стоїть посеред сіл, як скостеніле село, як падлина вонюче, як смітник цілого повіту. У торгові дні воно оживає, малюєся селами і веселе. На ринку стоїть комедіянська буда; якісь страшні музики вигравають у ній, страшні бестії вишкірюють зуби з полотен буди і якась панна воскова гримає в брязкучі тарелі. А перед будою стоять сільські люди у всіляких строях і дивляться.

Посеред хати стояли два дужі, моцні хлопи. Сорочки на них; подерті, лиця покровавлені.   — Не май, чоловіче, тої гадки, аби я тебе з рук пустив... Сопіли оба, були помучені і ловили в груди воздух. Коло постелі сперлася молода жінка, застрашена і заспана.   — Не стій, але піди зараз за Міхайлом і за Максимом, та скажи, аби зараз прийшли, бо я злодія маю в руках.   Жінка вийшла, а вони лишилися.   — Цес якби лучив на слабого, та й взєв би житє коло власної хати.  

По селі сотаєся, пливе тоненькими струями, розпадаєся на мацінькі крапельки один голос, осінній, сільський звук. Обіймає він село, і поле, і небо, і сонце. Протяжна, тужлива пісня вилискуєся по зораних нивах, шелестить зів’ялими межами, ховаєся по чорних плотах і падає разом з листєм на землю. Ціле село співає, білі хати сміються несміливо, вікна ссуть сонце.  

То будуть старі, бідні вдови або їх внуки, або старі діди, що коло своїх дітий туляться і чують щодня, який віони тягар у хаті, або то будуть молоді жінки з малими дітьми, що їх чоловіки покинули і десь у великім місті за них забули. Вони будуть іти чередою в поле, минатимуть хрести, що тепер їх ніяка зелень не закриває, лишатимуть за собою блискучі, гладкі, сталеві дороги і будуть розходитися по сивих монотонних стернях, діти будуть шукати колосся, а старі тамтогорічних ковіньок.  

Данило чекав коло білої брами, дивився в панський город, як злодій, і не важився зайти.   — Ніби я знаю, ци суда можна йти, а як вібіжит та даст у писок, а я вітки знаю, шо не даст?   То були біленькі, рівненькі стежки по панськім городі, і він за них боявся бійки, бо лишень ними він міг до двора дістатися. Поки що чекав коло брами.  

                                         (Присвячую Сафатові Шмігерові)   І.