Старий Лазар досвітком сапав грядки. Досвітні пасма витягали сонце на землю, а Лазар потрясав сивим волоссям і, спершися на сапу, усміхався, бо дуже любив цей ярий переддень. В сутінках світанку він все малював будучність своїх дітей, внуків і правнуків.   Тихо, птахи співають, а роса їсть ноги. Але цю росу кожна стеблинка так радо двигає на собі, мов божий трунок.  

Стара Верижиха ішла до своєї доньки і підпиралася довшим костуром від себе, і думала: Осінь богата, всі воробці, як грудка масла, а бідні діти також товстіють.   — Слава-йсу.   Сіла на лаву в доньки і глянувши на неї подумала: але ж файна.   — Та що ти, донько, поробляєш. Забулась за нас та за свого хлопця, що дідові не злазить з рук і не дає робити.   Лиш зелений листок перед бурею так тріпонеться, як її Катерина.   — Донько, підпали вогонь та звари мені московської гарбати, чую, що ця гарбата дуже помічна.

Думає собі Касіяниха, що то буде. Чоловік вчора вернув з фронту, напився води і спить. Чути від нього сажу із колійового вугля. На горні блимає каганчик. Коло неї з одного боку раз-по-раз розкривається величенька дівчинка слюбна, з-перед війни. А московський байстрюк раз-по-раз шукає грудий. На стіні відбивається її кругла грудь, як гора, а губи байстрючка виглядають на стіні, як пажерливий змій. Думає вона собі, що цей хлопець, як опир, витягнув в себе всю її жіночу честь і ще всю мою кров витягне.     * * *  

Він такий маленький панок у такім маленькім місті, що там є богато жидів і один панський склепок. Тото місто стоїть посеред сіл, як скостеніле село, як падлина вонюче, як смітник цілого повіту. У торгові дні воно оживає, малюєся селами і веселе. На ринку стоїть комедіянська буда; якісь страшні музики вигравають у ній, страшні бестії вишкірюють зуби з полотен буди і якась панна воскова гримає в брязкучі тарелі. А перед будою стоять сільські люди у всіляких строях і дивляться.

Посеред хати стояли два дужі, моцні хлопи. Сорочки на них; подерті, лиця покровавлені.   — Не май, чоловіче, тої гадки, аби я тебе з рук пустив... Сопіли оба, були помучені і ловили в груди воздух. Коло постелі сперлася молода жінка, застрашена і заспана.   — Не стій, але піди зараз за Міхайлом і за Максимом, та скажи, аби зараз прийшли, бо я злодія маю в руках.   Жінка вийшла, а вони лишилися.   — Цес якби лучив на слабого, та й взєв би житє коло власної хати.  

По селі сотаєся, пливе тоненькими струями, розпадаєся на мацінькі крапельки один голос, осінній, сільський звук. Обіймає він село, і поле, і небо, і сонце. Протяжна, тужлива пісня вилискуєся по зораних нивах, шелестить зів’ялими межами, ховаєся по чорних плотах і падає разом з листєм на землю. Ціле село співає, білі хати сміються несміливо, вікна ссуть сонце.  

— Я йду, йду, мамо.   — Не йди, не йди сину...   Пішов, бо стелилася перед єго очима ясна і далека.   Кожді ворота минав, всі білі вікна.   Любив свою дорогу, не сходив з неї ніколи.   У днину вона була безконечна, як промінь сонця, а вночі над нею всі звізди ночували.   Земля цвіла і квітами своїми сміялася до него. Він їх рвав і затикав у свій буйний волос.   Кожда квітка кидала єму одну перлу під ноги.  

Як глуха осінь настала, як з ліса все листє опало, як чорні ворони поле вкрили, та тогди до старого Леся прийшла смерть.   Умирати би кождому, смерть не страшна, але довга лежа — ото мука. І Лесь мучився. Серед своєї муки він то западався в якийсь другий світ, то виринав з него. А той другий світ був болючо дивний. І нічим Лесь не міг спертися тому світові, лишень одними очима. І тому він ними, блискучими, змученими, так ловився маленького каганця. В'язався очима, держався єго і все мав страх, що повіки запруться, а він стрімголов у невидіний світ звалиться.  

Вони всі троє вже на могилі, вже давно над їх гробами вишні цвітуть і родять, і хрести дубові у їх головах похилилися. Померли давно: дід Дмитро, баба Дмитриха і дяк Базьо.  

То будуть старі, бідні вдови або їх внуки, або старі діди, що коло своїх дітий туляться і чують щодня, який віони тягар у хаті, або то будуть молоді жінки з малими дітьми, що їх чоловіки покинули і десь у великім місті за них забули. Вони будуть іти чередою в поле, минатимуть хрести, що тепер їх ніяка зелень не закриває, лишатимуть за собою блискучі, гладкі, сталеві дороги і будуть розходитися по сивих монотонних стернях, діти будуть шукати колосся, а старі тамтогорічних ковіньок.