Митро латав жоночі чоботи. Не латав, а зчиплював докупи.. Гріх би було давати таке дрантє до шевця, та й за грейцір скупо. А жінка боса, босіська, води внести до хати не було в чім. Тому Митро вже від ранку взявся до чобіт. Сидів коло лави против вікна, обклався старим шкураттєм, воскував нитки на дратву і бісився як пес.
— Бігме, кину в пічь, шпурну у вогонь та й збудуси! Шкіра здривіла, нитки не прімкнеш, бо прірвеси — вікинь на гній та й плюнь, та й вже!
Приговорюючи до чобіт, Митро все таки з великою стараностю їх латав. Що провів нитку крізь шкіру, то все неспокійно оглядав, чи не прірвалася. Через то робота ішла пиняво, і Митро сердився.
— Залізо не шкіра, та й зшуровуєси, шо то говорити? Вже штири роки як куплені, бо штири вже цеї осени, та вже їм чьис. Але ще цу зиму мусі служити, хоть би там не знати шо.
І латав, і бісився, і сто разів хотів кидати у піч або на гній.
Митриха сиділа на припічку і латала дранки.
— Порозпадалиси на січку. Колопеньок не посієш, бо траба єсти, полотенца не купиш, бо грейціря нема — прийде до такого, шо мемо голі ходити. Залатай в однім місці, то просічеси в другім. Якби ще не прав, то може би не так дерлиси. Вже я їх і не перу як варт, але павутина все павутинов! Бог знає, як їх латати, з котрого боку братиси до них?
З отакими гадками сиділа Митриха над купою дрантя. Мізерне єї лице пильно вдивлювалося в подерті сорочки і було безрадне. Грубе, пороздиране полотно із затертими червоними вишивками подобало на одіж жовнярів з війни. А вона, як бідна милосердна сестра, з сумом і резигнацією хоть чим тим хотіла помогти нещасливим раненим.
— Та ще зиму якос переходимо, але літо, то вже бог знає..
І водила сивою ниткою довкола латок і думала над сірим життєм своїм.
На печі лежала Митрова мама. Дрібка жінки. — завбільшки десятилітньої дитини. Кашляла, не переставала.
— Божечку, божечку, найди мині смерти, най я так гіренько не вальиюси! Вже-м відай спокутувала усі гріхи, шо-м нагрішила... Дес умирают такі, шо лиш би їм бути, покидают добро і маєтки, а я, як отот твердий камінь, шо го ніхто не годен роздавити. Боже, боже, ба за шо ні так тьижко караєш?
І розпука́лася від кашлю.
Коло баби сиділи діти. Як баба синіла і заходилася від кашлю, то вони всі дивилися на бабу цікавими очима і все показували пальцями на бабу та говорили: аді, аді, баба вже умирают. А як баба відкашлялася, то все говорила до них: де, де, дітоньки, моя смерть забула за мене.
Але Митрові вже остогидло борикатися із здривілими чобітьми. Шпурнув під лаву та й почав сваритися.
— Коби-м вам на смерть лагодив, то би ми легше було. Ані вбути, ані вгорнути, ані нагодувати — таки нічо не мож настарчити. Ходіт-ко трохи босі, та може вас борше повіхаплює.
Сів коло стола.
— Та може би-с дала ми шо їсти, газдине моя. Та же знаєш, шо-м ще сегодни нічо у роті не мав.
Митриха встала з припічка і подала єму барабулю. Була, застрашена, як вівця.
Митро лупив барабулю, мачав у сіль і гриз хліб.
— Вже ти мене годуєш... Але я тебе так нагодую, шо здохнеш, так я тебе нагодую. Коби якого борщику, або бевки, або дідька рогатого, або шо... Тицьне тобі барабулю та й дивиси! Я вже не годен ноги за собов волочити!
— А шо ж вона тобі, синку, зварит? О́лію, нема, муки нема,та шо вона тобі зварит?
— Ваше, мамо, говоренє скінчилося. Сидіт собі на печи та кашляйте. Маєтків від вас не посів-єм, волів і коров не забрав-єм, та й сидіт собі тихонько. Або ліпше собі погадайте, чим я вас буду ховати? Чикаєте тої смерти, як каня дощу, все „божечку, божечку, найди мині смерть“, а то все на мою голову.,.
Баба хотіла заплакати, але закашлялася.
— Бігме, оглухну, — казав Митро.
— Мой, ти, шибенику, чого ти чіпаєшси грьидок, хочеш горшки побити? Та коби-с вже зачепивси навіки...
І почав бити хлопця.
Діти зверещали, баба не переставала кашляти.
— Та на цу хату птах би не сів, — говорив Митро.
— Але чого ти до дітий прискіпавси, а вони шо винні, шо чоботи здривіли?
— Ти, суко, поналіплювала-с їх, та поначинювала, та ще гавкаєш за ними. Я вас усіх поріжу...
Підняв чобіт з-під лави і почав ним жінку бити. Врешті затягнув на себе кожушину та й виходив з хати.
— Аби я не діждав вертатися до цеї хати, — сказав вже на порозі.
— Йди, йди, слухай, за Канаду; гадаєш, шо я піду з дітьми дес на край світа?.. — навздогін сказала єму жінка.
* * *
Митриха топила в печі. Диму напхалося повна хата, і вона все втирала сльози. Дим очі виїдав.
Баба на печі стогнала.
— Коби то літо. Порозходили би си по роботі та й би не гризлиси накупі. Сонечко би порозводило гет по полю. А так пекло у хаті. Боже, боже, не тримай ні білше на світі, бо видиш, шо нема як жити...
Діти бігали по хаті. Але як хто здубонів у сінях, то вони тікали на піч д’бабі. Тогди тварі їх робилися помучені і пригноблені. Все удавали спокійних, бо боялися, аби тато не бив. Але як до хати не входив тато, то вони знов злізали з печі, аби гирцювати по землі.
Так голуби спускаються цілим стадом на тік. А як мужик рипне хатніми дверми, то вони покидають зерно і перепуджені злітають під небо.
===================
ПЗТ, I, 46
16.07.1949