У Романихи заслабла корова. Лежала на соломі і сумно дивилася великими, сивими очима. Ніздря дрожали, шкіра морщилася — дрожала ціла у горячці. Пахло від неї слабостю і болем страшним, але німим. В таких випадках найбільше жаль, чому худобина не може заговорити і поскаржитися.
— То очи видьи, шо вона не буде. Може би й поміг шо, якби то кров, а то хтос кинув оком на ню, бодай му повілізали, та й тепер нема ради. Здайтеси на бога — може вас потішит...— так казав Ілаш, що знав до худоби.
— Ой, Ілашку, видко, шо не буде, але як єї не буде, та й мене не траба. Я цілий свій вік змарнувала, аби коровки дочекатиси. Від чоловіка лишила-м си, син умер у воську, а я крірвала та робила і ніч, і день. Такі зимові ночі довгі, а я до днини прьиду, аж ми пушки спухают, аж пісок у очах стає. Лиш один бог знає, як я тот грейцірь гірко прьитала, заки напрьитала...
— То, видите, бідному, то все так, а хоть би-с руки зробив по лікті, та й нічо з того не буде. Уже так є, та й шо діяти? Траба якос так жити...
— Та й не знати, шо своїй голові робити, та й шо діяти, та й хто би мині раду дав?
— Ще кличтеси на яку днинку, аби-сте службу наймили та й обідец зробили. Або дайтеси на відпуст Івана Сучавского; кажут, шо багато помагає.
— Ой, вже я си покликала і на днинку, і на Зарваницку матір божу і кличуси на Івана Сучавского.
— Може, кажу, бог вам поможе, як здастеси на него. Най вам бог даст як найліпше.
І Ілаш пішов.
Романиха сіла коло корови і пильнувала єї, аби не згибла. Давала єї, що мала найліпше, але вона не хотіла нічого їсти.. Лиш дивилася на бабу і жалю єї завдавала.
— Маленька, маленька, шо тебе болить? Не лишьий стару бабу без лижки молока. Потіш ні хоть трошки.
І гладила корову по чолі і попід горло і голосила над нею.
— Де, де я годна стьигнутиси на другу?! Ані пушок зложити, ані гли прімкнути вже-м не годна; де мині на старість, за корову дбати?
Корова дрожала, а Романиха єї накрила своїм кожухом і чипіла над нею, розгорнена на морозі. Сама дзвонила зубами, але не відступала.
— А може це за гріхи так мене бог карає? Бо нераз я. через тебе, небого, нагрішила. Дес межі трошки підпасла, дес гарбузик урвала, дес пасиночок уломила. Але я ніколи нікому молока не жьилувала. Дес дитина занеможе, дес жінка у злогах, а я йду з горньитком та й несу молочка. Та й сирца я роздавала людем до кулешки. Господи, не карай ні тьижко бідну одову. Нічо вже чужого не порунтаю, лиш даруй ми корову.
Отак до пізньої ночі Романиха голосила над коровою. Кропила єї свяченою водою, але нічо не помагало. Вона розтягла ноги на цілу стаєнку і гонила боками, аж рикала. Баба гладила, обіймала, приговорювала, але таки нічо не могла вдіяти.
Місяць освічував стаєнку через двері, і баба виділа кождий рух корови. Вона врешті піднялася. Ледве держалася на ногах. Розглядалася по стаєнці, якби прощалася з кождим кутом.
Потім упала на солому і розтяглася як струнва. Романиха. приклякла коло неї і шурувала єї віхтем. Сама не знала, що з нею дієся. Потім корова зарикала голосно і почала бити ногами. Романисі зробилося горячо, жовто в очах, і закервавлена впала. Корова била ногами і роздирала бабу на кавалки.
Обі боролися зі смертею.
===================
ПЗТ, I, 49
16.07.1949