Катруся (1949)

Як Катруся приходила до пам'яті, то мама сідала коло неї і жалібно говорила:

— Катрусе, доки ти, небого, меш слабувати? Гроші минулиси, других заробити не заробиш, хотьби-с і підвеласи. А я повідносювала гроші по ворожках. Та й з того нема ніякої користі. Правда, ворожка угадала за все, як дома дієси, яка тобі біль, але корінє нічо не помагає. Відай тобі таки нема віходу...

Катруся лежала нерухомо. Водила сухонькою рукою по тварі. Сині нігті були, як єї сині очі, і здавалося, що по лиці вандрує богато синіх очий, дивних, блискучих. Всіма тими очима Катруся гляділа на маму і потакувала на єї жалібну мову.

— Ой, нема, бідний світе, нема. А дьидя гет зжуривси. Заходит у голову, чим тебе поховати, як умреш? Коли на тьи подивитси, та й чорніє з жури. Ми, Катрусю, гет з усего вішли. Муки на дні лиш трошки, зерна одного нема коло хати, та й зломаного грейціря нема. Якби-с умерла та й би-м стали, як серед води. Коби тьи бог хоть до осені додержьив... Ей, дівко, дівко, тото-с себе та й нас зневолила!

Мама взяла Катрусю чесати.

— Ти так страшно гориш та так кашляєш, шо най бог сохранит! Ані дранку натьигнути на тебе, ані розчьисати, ані вмити. Боже, боже, як ми гіренько мучимоси. Просю бога, аби-м половину тої муки на себе перебрала, та й не можу допроситися.

Сльози мамині капали на Катрусине волосся і пропадали, як вода у піску.

— Шо то з тебе зробилося? Така-с була годна, така робітница, шо на все село! Аж нам си душа радувала, гадали-м, шо нам легше стане із-за тебе, а то, аді, яке легше! Коби хоть шо їстки доброго, а то ми зав’єваємо на барабули, а ти таки гинеш. А трудно ходити вже по хатах за молоком, вже-м си кілько находила, шо тепер нема як лица вказувати.

Мама заплітала косу.

— Не знати, нашо я квіток тобі накупувала? Увалила-м два леви, як у болото. Вже, відай, я тебе у ті квіти на смерть уберу...

Заплакали.

— Ану-ко, дайте, я подивлюси на них.

Мама дала Катрусі квітки сині, білі, зелені, червоні.

Катруся перезирала їх, лице єї слабо усміхалося, а сині, білі, зелені, червоні блески блукали по обличчю.

— Дай суда, борзенько, аді, дьидя йде та скаже, шо тобі ще у голові дівоцтво.

Катрусю поклали на віз, аби везти до лікаря. Мама, плачучи, підкладала єї подушку під голови.

— Бодай я вже не дочикав вас дохторувати! Коби-сте поздихали, то би-м раз поховав, тай збувси!

Держав вижки від однокінки і аж чупер собі микав зі злості.

— А ти, розпаднице, памньитай, шо як я гроші задурно по дохторях розсію, та й ти амінь зроблю! Я тебе без дохторя поховаю, я тобі буду дохторь. А відки ж я наберу на вас, на докторі, на аптики та на дідька рогатого?! Та мій мозиль не годен цему вітримати, ой, не годен. Наймив-єм фіру, та ліпше вже відвезти на могилу та вівернути, та й збутиси. Боже, боже, шо це мене найшло цеї днини! Ну, ганциго, кіпай тими безклубими боками.

Потяг конину батогом та й виїхав за ворота.

На улиці Катруся цікаво розглядалася. Від осені богато новин настало. Вуйко Семен загородив пліт, старий Николай пошив наново стодолу. Катруся забула і за сварку татову, так роздивлювалася на всі боки.

По полю люди орали, сіяли. Жайворонки над ними співали. Чорна рілля розсипалася під сонцем.

Катруся почервоніла і все собі гадала:

— Маю в бозі надію, шо підведуся, шо ще весни не стратю. Зараз таки найду собі роботу... Боже, боже, найди мені лік!

Певна була, що весни не стратить. Тато сидів напереді і довго мовчав. Врешті почав говорити.

— Аді, днинка як золото, а ти ходи по дохторях!

Звернувся до Катрусі.

— Скажи ти мині, дівко, шо я маю з тобов робити? Лежиш та лежиш, та й ні житя, ні смерти. Я гроший набираю та набираю, та й все задурно! Коби-м знав, де тобі лік, тоби-м шукав, а так, шо я знаю? Коби-с вже або суда, або туда. І тобі ліпше, і нам ліпше...

Катруся плакала.

— То, небого, нема шо плакати, лиш таки, шо правда! Ти собі вмреш і гадки не маєш, ніби то ,не однако в земли гнити? Яке сегодни легке житє, то ліпше вмерти та не капарити цілий вік по чужім поли! Вже-м гроший набрав, та ще наберу на похорон, та й на старість жиди з хати віженут. Ех, коби-м знав, шо не буде тобі ліку, та й бих зараз завертавси додому. Добро шо то лишило би си на погріб.

Катруся заходилася від плачу і кашляла на все поле.

Тато витягнув з пазухи яблуко та й якось несміливо подав донці. Ніколи він ще не давав єї ніяких лакітків.

— Не плачь, небого, я тобі не воріг. Я лиш кажу, аби задурно гроші не віднести, аби себе не скалічити та й аби тобі не помогло. Та же ти сама, дитинко, видиш, шо нема відки. Я би тобі мізинного палца врубав та й би-м не жалував. Я за тебе маю у людий честь як за хлопца, бо-с робітниця на все село. Синку, я на тебе дув як на пінку, та й виджу, шо вмреш. То видко очима, шо тобі нема віходу. Ой, небого, небого, тото мемо бідити без тебе... Ой, будем та будем...

Старий замовк.

— Ой, умру, умру, вже виджу, шо мині нема віходу, — шепотіла Катруся.

В'їзджали в місто.

* * *

Вертали додому. Сусід Николай також з ними.

— Він мині таке напіяв, шо де, де, де-е-е! Мужикови до докторів не здало ходити. Коби, каже, багато молока пила та мньиса якогос легкого аби поїдала, аби трунок собі вілагодила, аби хліба білого — де шо на світі є, то згадав. Може воно у панстві помогло би, але у нашім стані то не поможе. Доста того, шо як він зачьив почьитувати, то я таки не дослухував до кінца. Ніби було би шо з того, шо я би віслухав? Най умирає так, як є. Най віп’є тоті мидицини, шо-м узьив з уптиці, та най або віхоруєси, або як сама хоче...

— А ви ж гадаєте, — почав сусід, — шо докторі дают мужикови такий лік, як панови або жидови? Бодай так здорови! Мужикови шо вткне, вткне, та й спасайся. Ніби єму хочеси мужикови доброго ліку пошукати? З паном шо день то добрийдень, а з мужиком шо?

— Коби то, уважьиєте, кому порадити, а то наше яке? Поцулував у руку, та й чикай, аж скажут гроші дати...

— Найліпше було візнати у старої Іванихи. Вона, бачу, пішла до дохторя, та й як він зачьив єї шукати, то вона єму навправці, ой, каже, пані дохторь, дайте мині послідний лік. Я, каже, бідна баба, не маю із-за кого дохторуватиси, та дайте мині послідний лік. Дохторь, бачу, відививси на бабу та й каже: а ти відки знаєш. Ой, каже баба, відки знаю, то знаю, але дайте мині таку риципку на послідний лік. Як зачьила, як зачьила, та й дав і до сегодни ходит...

— Коли ж бо не стало розуму запитатися. Ви гадаєте, шо то з паном так говорити, як вам си здає? Кажи раз, два, та й забирайся, шуруй!

— Пішла баба з тов риципков до аптиці. Дала аптикареви, а сама, не біси, мудра, дивитси, як він ме тот лік вілагожувати. То вповідала, шо як собі капнув того ліку на долоню, та й наскрізь руку перейшов. Але то лиш дес сотому удастси такого ліку дістати. А мужикам лиш такий лік здалний, шо або суда, або туда!

— Ей, бідний світе, шо я не розпитав баби, як воно треба того ліку просити. А так і гроші загубив, і нічо не поможе... Тото-м гидно зробив.

— Та відай нема вашій дівці віходу. Адіт, як вона горит? Нема з неї так нічо, як з отого листка, шо відчімхнувси від дерева...

— Ой, нема, нема, і гроші пішли. Коби-м був хоть Іванихи запитав...

— Та то, видите, від чого лік. Аптикарь має свою аптику та вмирає...

==============

ПЗТ, I, 36