Ангел (1949а)

А. Перша чорнова редакція. Друкується за автографом, що надіслав

В.Стефаник в листі до Софії Морачевської-Окунєвської (1898 р.)

                                                                                                                        Юрчикови.

То такого миру відти йшло що аж, як коли з церькви на храм. Доста миру. Та й вона собі за людьми. Увійшла на підсінє а там не змальовано усяко аж за очим фатає.

— „Ади, ади, ади вже за гомівку фатає“.

— „Але бо і зуби має та цес-би, мой, і вола роздар. Аби так фузія лиш озми та віціль та бахни та й у тім оменті по нім“.

— „Ого, вже роздер чоловіка, а най же бог боронить усіх ерщених.

Игій, якось єї боязко стало від того ведмедя, що чоловіка роз­дер. Воно ніби змальовано, але ляк і від того є. Ще якби таки на однім образі; але бо то багато тих образів. На однім ще ловить, але так, що аж єї хтось за тайстру хапає, а на другім то і ведмідь біжить і чоловік біжить, але видко, що не втече той чоловік. А ті решта образи то ще гірші.

Так молодій жінці стало маркотно, як коли би єї брата ведмідь забив.

Вже завернулася, аби не дивитися, бо ще вночі та ме привиджу­ватися та й того вона доробиться. Але глипнула вона на другий бік, та й як камінь з серця спав.

По другім боці був образок, а на нім змальований такий файний ангел, та ще три червоні ружі у руках тримав.

Та той ангел так приязно дивився на ню, що єї доразу весело стало. Тут, тут розрегочєся та впоність людем, що вона образків бойіться! А ті ружі то як би наставляв до неї, лиш що не говорить: та озми, як ти даю.

Сиділа вона на возі. Розстелила образ на сіні та так щире ди­вилася на ангела та так тішилася. І твар єї все усьміхалася, усьміхалася аж така стала як у ангела. Лиш ще ружів червоних у руках не мала.

Надійшла зима та й довгі вечорі. Жінка сіла собі у великій хаті та й робила з білого паперю голубці. Голову позолотила, а крила посріблила. Наробила десять та й обтикала ангела. Але тогди грі­шила. Як вже нитками привязала та й прімклося єї в бесіді; най си грає та воно таке маціцьке.

­—­—­—­—

Роки йшли та минали, а ангел все приязно дивився, все усьмі­хався. Така хата була весела. Хто увійшов, то до кожного сьміявся та й ружі давав.

Все бувало дітим показувала ангела: а диви-ко-си, Васильку, як він до тебе сьмієся, а диви, а диви. А Василько так так сьміявся до ангела як ангел.

А потім прийшли внуки. Баба брала йіх до великої хати та й підносила до образа: ану-ко, донько, який файний ангелик, як він до тебе сьмієся, видиш.

Раз маленький внук забіг до великої хати сам. Став на стіл, скинув сорочинку та й то на себе то на ангела дивився. „Ба, аді, я такий як ангел..

Де ти синку ангел, хиба би-с умер то тогди матір божа да­ла би тобі три ружі та й би-с був ангелом“.

Вже вона така стара стала, що смерть була близько. Підійшла до великої хати та й вибрала: це дітим, це внукам, а це собі на смерть. Але дуже ослабла та й сіла. Сперлася на руки та й дивилася на ангела. Стало єї дуже банно, так банно, щораз банно! „Розумремоси“ — шептала баба до ангела. А ангел перший раз запла­кав. Баба як то вздріла та собі в плачь, а ангел то як мала дитина плакав та плакав.

Баба вже більше не плакала, а ангел все плакав.

                                                              Стефаник.

====================

ПЗТ, I, 272