(Зонечці)
Стара Тимчиха грілася на приспі против сонця. Поперед ворота проходили люди, і ніхто з бабою слова не заговорив. „Славайсу“ — Навіки слава“ лиш кілько бесіди і розмови.
— Старого лиш озми та закопай! Шкода тої лижки страви, шо зз’їст, та того кута печи, шо залежит. Всім великий у очах, ніхто слова не заговорит, ци бісе, ци чорте. Таки не варт старому жити, та й решта!
Прийшли єї на гадку слова старого Тимка.
— То, стара, так є, шо моя голова напереді, а твоя зараз за моєв. А як мої не стане, то твоя ніц не вартує. Лиш аби-с мене одного дня поховала, а другого ти вже не газдиня, меш сидіти як у комірне у свої хаті...
— Ей, старий, старий, тото-с ні лишив, як коли би-с утік від слюбу. Був-ис плохий, куда-м тьи потрутила, туда подавав-єс си але все я із-за твої голови була газдиня. Була-м та й була-м...
Смутно бабі Тимчисі було, хоть сонце, як рідна мама, розгрівало старі кості.
— Та ти гадаєш, старий, шо хтос за тебе нагадує? Якби мене не було, та й би ніхто і не гавкнув за тобов. Ой, сегодни діти, такі діти, шо аж у п’єтах постиває! Але-с дурний, бігме-с дурний! «Було понабирати банків та векслів, та добре поїдати та попивати, та жити по-панцки. А то запобігали-м обоє, яєчка жьилували на яєшницу, а сегодни і обідцу за тебе ніхто не зробит...
Баба Тимчиха закрила лице долонями та й шепотіла до старого Тимка.
— Коби-с, мамо, вішолопала послідний феник, то би обідец був. А як не зможеш підвестися, то здихай на барабули! Ніби діти купили би тобі яблучко або булочку? Тогди би-с їла!
Встала з приспи та пішла подивитися до курий.
— То в старого, бігме, такий розум, як у дитини. Таке-м понаплітала, шо встид перед сонцем світим! Вони, сараки, мают свої діти та мусі за них дбати. А ти, стара, мовчи та дихай. Не дурно якис вігадав, шо в старого дитинячий розум...
З осим словом Тимчиха увійшла до великої хати. Розімкнула свою скриню і вибирала одежу. Придивлялася, чи не сплісніла, або чи міль не наплодилася.
— Все ще нашого стараня, ни́тки діточої нема. Всего-м собі налагодили д'смерти. Як старий умер, то лиш дошок на деревище купили. Ей, де, коби і мене так файно ховали. Були люди та було і для людей. Вже-м тьи, старий, поховала як газду! Ніхто не писнув, аби-м чогос жьилувала.
Виймала червоні чоботи.
— Лиш раз убувані. Небіщик вже перед смертев був на ярмарку та й купив. На, каже, Насте, аби-с мала на смерть, хто знає, як тьи діти мут шінувати? Все ліпше мати своє. Аби-с мала порьидний чобіт на нозі, бо то бог знає, ци я вперед умру, ци ти.
Баба заплакала.
— Не журітси, дітоньки, я вам кошту не нароблю, ще й вам лишу. Мене старий добре постарав. Коби так усіх. Лиш не дайте бабі без свічки умерти. Я так коло старого страждувала ночами, шо лиш один бог знає, але таки не вмер без свічки.
На споді скрині найшла баба вузлик з грішми. Взяла в руки і сіла на землі, аби рахувати.
— Ой, діти, діти, тото-м си вас набавила та напістувала! Бувало біжу з міста на́-голову, а все мині на гадці, шо вони там діют самі у хаті? Добігаю до лісу, а вони йдут против мене, ледви землев котьиси. Підо мнов аж ноги дрожут, аби борше додому, а вони зіпрут, та й мус сідати та роздавати дарунки. Понабирают та й далі. Лиш небіжка Доця зо мнов ішла, а бахурі полетіли як вітер...
Обличчє бабине подобріло і прояснилося. Глянула на образи. Там був голий ангел, що тримав у товстих руках дві червоні рожі.
— Ой, ти, голаку, все ще смієшси з старої баби. А як баба постаріласи, а ти все молоденький, все бабі хату звесельиєш. Ой, дитинко божа, минув вік, як у батіг траснув!
Баба сперлася обома руками на землю та й нагадала давні часи.
— Ще Юрчика відай на світі не було, як я єго купила. Якис панок поначіплював на підсіню таких образів, шо на фіру не забрав би. Людий таких обзираю багато, як на ярмарку. Якас там була така люта звірь змальована, шо в казці би не склав. А якіс царі такі страшні, московскі та турецкі та всьикого дива. Межи ними був ангелик, та й я єго купила. То так він приязно дививси, та так ружі кождому наставльив, лиш бери. Де, де, то вже вік минув від тогди...
— Бувало зимовими вечорами то понаробльию з паперю голубів. Головки позолотю, крилца посріблю, та як приберу єго у ті голубчики, то він як коли би з ними гравси.
Тимчиха забула гроші рахувати, розгадуючи. Тримала їх у жмені і далеко гадками літала.
— Ой, розумремоси, небоже, мене вже давно не буде, а ти все меш хату веселити. Хоть кілько буде знаку по бабі, шо жила...
===============
ПЗТ, I, 41
16.07.1949