А. Початок першої редакції. Друкується за автографом.   [Без заголовка].   Ліс поважно кланявся, вітер сміявся, реготався і тікав у поле, аби не зіпсувати забави, аби не збудити Захарія. Ліс і місяць нашіптували єму сни.  

І.   Тома Басараб хотів повіситися у кошниці в саме полуднє. Але Томиха наробила зойку, всі сусіди покидали ціпи з рук, всі сусідки повилітали з хорім і прибігли на Томино обійстє. Відважний Антін, той, що тягнув зуби по шустці, заліз у кошницю, і бог знає, як він там собі порадив, але Тому витягнув, що ще дихав. За той час ціле подвір’є заповнилося людьми і дітьми. Вони стояли і дивилися з великим страхом.   — Та чого стоїте, як на заводинах, та поможіть мині єго занести до хати. Оце раз дурний нарід — гадаєш, що ті вкусить?!  

Не міг сісти, так єго щось гнало від стіни до стіни. Ходив та ходив по хаті. Обстанова хатня і кути замазувалися і пропадали в вечірнім сутінку, а в голові зарисовувалися давні образи щораз виразніше.  

А. Перша чорнова редакція. Друкується за автографом листа В. Стефаника до В. Морачевського від 17. V 1896 р.  

Людям нічо не казав. Боявся. А собі говорив:   Я біла хмарка з золотими берегами. Тихонько сунуся і лишаю поза собою лілії білі по синім небі. Ціла хмарка розсієся у лілії білі. І ні хмарки, ні лілій білих за годину нема. Лиш небо сине, що морщиться блакитом як филями море.   Або ще так говорив до себе:   Мині відай житє шкодить. Ой, коби я знав допевне, що воно шкодить. Я би єго вирвав, як дівчина буряк з барвінку — у неділю, з веселими очима.   Або так:  

Фельєтон   Оце я вернув з похорону моєї приятельки з дитинячих літ. Ледве витягав ноги з русівського густого болота, а таки довів вовчицю до її ямки. В тонкі дошки її деревища груди землі дуже брутально гримали. Не багато нас було і всі дивувалися, що я між ними був. Та вони не знали, хто була вовчиця.  

— Господи боже, із-замолоду то ти рідше до мене приступав із моїм гріхом, а тепер ні на годину не відступаєш. А я тобі кажу, що ніц не жалую.   — Що ти старий говориш, та не гріши!   — Забирайтеся всі з хати.   Вийшли, і мати розповідає донькам, що їх тато вже сімдесяти років має, що ослаб, що вже десять літ як ледво я чутно говорить, а тепер гримить як грім, та з богом правдаєт ся. Плаче мама, і доньки плачуть. За хвилю тихенько всуваються до хати.  

Давня мелодія   Я з сестрою у білих сорочках сиділи на печі. Мама, ще дуже молода, чекала на братів. Її біло-мережані рукави радуються, що покривають її міцне тіло.   — Діти, як прийдуть браття, то не пустуйте, а тихонько сидіть, там, на горні, є медівники і цукор. Беріть собі кілько хочете, лиш будьте чемні.   Небавом перед вікнами ми почули скрипіт великих чобіт на морозі. Гураган давньої мелодії вирвався з дужих грудий. Іде коляда про лицаря, як йому дорікає його вірний кінь.  

Присвячую Іванові Семанюкові   У хаті тихо, вікна чорні. Матір божа ледве освітлена і кужіль. Її чоловік Семен, він як спить, то ще її любить. А коло нього Марія та Василь. А коло неї колиска з Юрком, найменшим. Образи на стінах і велика радість, що вона любить, і її люблять.   У хаті чисто, сідати би до кужілі. Він у мене дужий, я ще буду мати діти.   Кілько дітий я не нарожу... то він усіх погодує.   Мушу їх накривати, любити і на них робити.  

А. Текст зі збірки В. Стефаника „Твори“, 1933, стор. 208—209. Львів.   МАТИ   Стара Верижиха підперлася високим костуром йдучи до своєї доньки. Думала:   — Осінь богата, горобці ледво літають такі повні, а навіть бідні діти потовстіли.   — Славайсу.   Сіла в доньки на лаву та тихо сказала до себе:   — Але ж бо файна.   — Та що ти донько робиш, та чому ти за хлопця свого забула, що дідови з рук не злазит і робити не дає?