То як часом майстер напився в саму міру, ні замало, ні забогато, то розказував одну подію зі свого життя. Всі, що були у коршмі, слухали єго з увагою, навіть і жид слухав.
— Та я вам, мой-ня, не буду ні цеї, ні тої городити. Був-єм майстер, був-єм газда — ціле село прикаже. Тепер я лайдак, най і це село прикаже — марного слова не скажу. Не скажу, бо шо правда, то не гріх. Але як то воно на мене впало? За оце ви питайте...
— Прийду до газди, обдивлюси по матріяні, по пляцови, приб’ю торг, могоричь віп’ємо, та ,й до роботи! Плюну у жмені, сокиру в руки, та й дивиси, а будинок ,як дзигарок віріс на подвір’ю. З котрого хочь боку заходи — дзигарок.
— Віду в неділю з церькови, йду додому та й нютую собі в голові, що най лиш пожию з десіть років, та й село гет перебудую. Так перебудую, шо не жьиль буде у него зайти...
— Дома пообідаю та й іду в поле на жито подивитися. На биті горі обернуся, глипну на село, а мої, моспане, будинки, як та птаха легка, шо ледве землі доторкаєси. Як стану, як глипну, то так мені весело, як мамі, шо дивитси на свої діти. А так мені легко, шо сто миль перелетів бих...
— А так мині бог годив, шо ши загадаю, та й маю. Я собі нивку купив одну, ба й другу, я собі коровку, овечки. Годило, у руки йшло, як з води йшло.
— А мама, бувало, припадают коло мене та приповідают:
— Ой, синку, тото ти бог файний талан дав у руки, нема такої днини і години, аби-м богови світому не дьикувала за тебе. Кажут: „старий, старий, а встань-ко та подивися на нашого Івана, який він газда?“ А жінка слухає того та як скрипочка увихаєси по хаті...
На сім місці Іван випростовувався, лице єго пашило великою радістю. Ті, що єго слухали, дивилися на него якось смутно,, але мовчали. Іван їх завойовував своєю бесідою. Робив з коршми церкву.
— Але потім, братя, пішло все коміть головою. Якби взьив на долоню пір’є та й подув, то так пішло все. Не лишилоси нічо навкруг палца обвити...
— Прийшов одної неділі чоловік з Луговиск та й каже: так і так, ксьондз наш закликає вас до себе. Зібрав я си та й іду. То не далека україна, та й приходжу до лугівського ксьондза.
— А шос мені вже дорогов на душі потенькувало. Приходжу, поцулував ксьондза в руку, а він мині каже, шо так і так, у нашім селі траба нову церкву класти. Ми, каже, не погодилиси з тим гуцулом, шо кладе церькви, а чули-м, шо ти добрий майстер, та й порадили-м си, аби ти нам клав церькву.
— Як я, знаєте, це вчув, та й на мене піт збив, як коли на слабу худобину. Аді, сегодни ще не памньитаю, шо я на то сказав ксьондзови, як я із хати вішов? Шос ні обмарило...
— Вертаюси додому, а мені то чорно, то жовто перед очима, вітер ні із ніг згонит. А в голові як коли би цигани клевцами гатили. Але гадка гадку рівно пошибає. Дес я собі думаю: мой, та же це не стодола, та же тут, брьи, тисічі дают на твої руки, та же церькву люди видьи ізо всіх селів. Такий я страх дістав, шо най бог боронит! Отак як би ні хто сокиров зарубав у голову...
— Прихожу я додому та й ані жінка, ані діти мині не милі. Нічо я нікому не кажу — мну в собі.
— Льиг я спати. Спю як камінь, спю — не вісипльиюси.. А мині снитси, шо я дес у вишневім саду лежу та на сопівку граю. Вишні зацвили, аж молоко капає, а я лежу та на сопівку граю. Але дес коло того саду вчиниласи церькова, я єї дес вже поклав, а вона коло саду вчиниласи. Як нараз дес не загримит, як коли би гора завалиласи! А то церькова розлетіласи на порох. Тот дзвінок, шо на самі горі стоїт, дес так дзвонит, але так жьилісливо, шо аж! Сам дзвонит. Дес я хочу підвестиси, а то мене церькова гет привалила. Дес вода велика вчиниласи, дес по воді ворін, ворін таких пливає, шо вода чорніска. А дзвінок на горі форт дзвонит і церькви нема, а дзвінок на горі все дзвонит...
— Дес я кричу ратунку, та й мене збудили та трохи 'спамньитали.
— Дальше нічого ни тьим'ю. Доста того, шо-м вілежьив три місіці, та й потім нічо з мене не зробилоси...
— Гуцул поклав таки церькву в Луговисках, а мене світа збавив, збавив навіки...
Далі майстер не розповідав своєї історії, бо всі знали, що потім сталося.
Врешті і не міг розповідати, бо, дійшовши до сего місця в оповіданню, клав наперед себе фляшку горівки і пив понад міру. За то ті, що дотепер слухали єго і мовчки сиділи, розбалакувалися і жалували майстра.
— То, видите, чоловік ба сеї, ба тої собі загадує, а то все божа міць! У бога нема, шо цес файний, а цес старий, а цес бідний, у бога всі однакі; шо має бог дати, то даст і найбіднішому і найбогатшому...
— Та вже воно правда, шо від божої моци ніхто не сховаєси, але бо дес такі люди є, шо чоловіка збавльиют. Аді, гуцул поробив му якус біду, ци підсипав, ци розум зав’єзав, та й шо з чоловіка зробилоси? — ніц, болото зробилоси. Та оце є, шо чоловік чоловіка так зупсує...
— Та то гуцулска віра, бодай го шлях трафив! Аді, генди паршьик лиш звис на нашу працу, але він ліпший від гуцула. Бо він озме гроші, маєток зарабує, але розуму не відбере. А гуцул поробит таке, шо чоловік о́-світі си забуває. Гуцула гони від хати як пса...
— Правду кажете, ой, бігме, правду. Та же Іван потім здурів. Загнав жінку в гріб, діти повідгонив від хати, пустив, де шо є. Має хатчину, але таку страшну та облупану, шо льично до неї увіти. Аді, не за довгий час піде відци додому та й віб'є вікна, та й льиже на нічь та ме співати. Та ніби він тепер має добрий розум? Та же розумний не бив би вікна у свої хаті, та не купував би їх щомісіця два рази. То лиш так здаєси, шо він добре говорит, але єму в голові рівно хиба...
— Пустив го, невіра, марне. Так го зсукав, шо до смерти ніхто го не розсуче. Зломив му волю, єго ні робота не береси, ні нічо, а шо заробит трошки, та й все посідає в коршмі...
— Най пан біг хоронит кождого доброго чоловіка...
======================
ПЗТ, I, 30
16.07.1949