Перебіг часу – це віхи на життєвій дорозі. Серед них найсумніша – відхід рідної, близької людини. Дев’ятий день... сороковий... річниця... «Як це?.. – не можемо повірити. – Стільки вже часу – без рідної душі?..» Не часто задумуємося над тим, що саме після відходу ближчає душевний зв’язок: рідну душу – очима душі бачимо, в уяві; приглядаємось, дослухаємося, зауважуємо те, що в клопітних, поквапних буднях лишалося поза увагою.
На столі в мене чималий стосик (чотирнадцять) виданих у співпраці з Андрієм Кісем книжок у видавництвах «Літопис», «Піраміда», «Львівська політехніка»... Чи не перша з них (2000) – роман-есе «Під чужою тінню» (Sub aliena umbra). Щойно тепер, гортаючи те перше, в м’яких палітурках, видання, ловлю себе на думці: «Скільки б ця книжка втратила без творчої присутності в ній Андрія Кіся!» Без його широкої, чутливої до найтонших струн усього того, що називаємо «Божою красою», вразливої душі; до всього ж того, що топче цю красу, – душі нетерпимої, войовничої.
Саме безкомпромісність, негайна реакція на зневагу до артефактів старовини, взагалі до свого, національного, духовного, на запобігання перед чужим, реакція на зухвальство, грубість – визначальна риса вдачі видатного фотомитця. Вже не пам’ятаю, чи сам бачив, чи «бачу» з розповіді, як Андрій, декілька разів попросивши молодика, що сидів поруч в автобусі, вимкнути «мобільний» та не діждавшись розуміння, миттю вибив йому з рук те знакове на той час досягнення технічного прогресу.
Комета Гейла-Боппа, що віщувала нам нелегкі роки нового тисячоліття... годинник на Бернардинській вежі... середньовічні пергаменти... обличчя, обличчя, обличчя... – від Гомера й до наших сучасників: Бориса Тена, Миколи Лукаша, Григорія Кочура... – все це завдяки високохудожньому оформленню Андрія Кіся стає самодостатнім візуальним рядом для захопливого, як на екрані, перегляду; водночас – ідеально вписується у текстову канву твору...
Через три роки – «Лініями долі» (2003), літературні портрети професорів (у ґімназійному сенсі слова) Франкового університету. Така ж висока майстерність Андрія Кіся. Над цією книжкою працював з особливою любов’ю – до представників тих поколінь, які творили нашу історію, людей від землі («Земле, моя всеплодющая мати...»), що жили гуманістичними ідеалами античності, дихали – ще відчутними повівами весни народів; як могли, так і доносили це дихання студентській аудиторії тоталітарної доби.
Усю душу вкладав у дизайн книги «Батькова рука», що вийшла у видавництві «Львівська політехніка» (2014)... Початок великої війни з імперією зла, точніше продовження в поновленій гарячій фазі віддавньої війни... Милі для Андрія Кіся місцевості, що оживають на сторінках книги: Бережани, родима Підгаєччина... Світлі обличчя січовиків, членів Пресової Кватири УСС... Батько в однострої армії УНР (Бережани, 1918 р.), батьків брат Микола, вояк австрійського війська, довголітній в’язень сов’єцьких таборів...
Тут пора сказати про Андрія, гадаю, щось особливо важливе. Був він за життя, а в своїй творчості й залишається, рятівною ланкою між поколіннями: тими, для яких «жити» означає «серцем жити», вловлювати подих рідної землі, спілкуватися з однодумцями, – і тими, що живуть уже здебільшого прив’язаним до міста й до екрана споживацьким життям (утікачем від такого світу, серед інших, був родич Андрія, філософ Роман Кісь).
А «серцем жити» – це, знаємо, щось протилежне до «спати ходячому». Не можу уявити собі Андрія Кіся з поглядом відстороненим, відсутнім, навіть задуманим: в його погляді – завжди те, що римляни вкладали в слово «intentio» (тонус, напруга, зосередженість, зацікавленість) і відсутність того, що стоїть за їхнім же поняттям «inertia» – млявість, бездіяльність, не творчий стан. А ще, при тій напрузі, – постійна іскринка гумору, подиву, дотепу... Ланка ця – рятівна, бо перерва (римляни сказали б «холодна» перерва) між поколіннями на рівні чогось найважливішого, душевного, – справжня трагедія...
Про що б, однак, не мовилося (пам’ятною була, зокрема, «літописна» поїздка в Бережани), та найтісніше, звісно ж, єднало нас з Андрієм наше місто – Львів. Дві тисячі п’ятий рік... Ювілей Львова... Видавництво «Літопис» в особі директора Михайла Комарницького зустріло ювілей щедро проілюстрованою світлинами Андрія Кіся книгою «Наодинці зі Львовом» (поетичні проходи). Тож фактично не «наодинці», а двоє ми, двоє Андріїв, приглядалися до Львова. Я наче вперше бачив кам’яні фіґури, що купаються «у вітру барокового розкошах», легкі й граційні, хоча з заліза й каменю, балкони ренесансних кам’яниць...
Дивувався Андрій, націлюючи об’єктив на якусь деталь, – долучавсь і я до його подиву: «Був кам’яний і був залізний вік... / Та помандруймо Львова вуличками – / Здивуємося: як то чоловік / Життя вдихнув живе – в залізо й камінь!..» У віртуозно схопленій об’єктивом Митця грі світло-тіней архітектурні й різьбарські витвори древнього Львова поставали на сторінках книги знову ж таки в новому, неповторному настрої Андрієвої душі, його любові до давнини, до високого мистецтва.
Потім у книжці «Сльози речей» (це вже низка видань у видавництві ЛА «Піраміда») – інтер’єри львівських кам’яниць, де вже справжній подих давнини, зворушлива аура тих часів, коли в усьому відчувався девіз високої класики: «Корисне – з приємним» (utile dulci). Дивовижно м’які спіральні звиви сходів, що наче нечутним співом супроводжують того, хто ступає ними з поверху на поверх...
Таємничі львівські «колодязі» з квадратом надвечірнього, а за хвилину споночілого неба, куди зазирає безсонних сонце, зірка жалібна... Доступ у ті тісні подвір’ячка, дно колодязя, був тоді ще вільний, не «закодований»... Обходячи з Андрієм мовчазні для фізичного слуху, а для душі такі промовисті закутки і глибинки середньовічного Львова, я згадував Горація: яке то щастя відчувати світ «однією з кимось душею»... Приглядався більше до Андрія, який ловив момент (кожен – неповторний). Якось зловив і себе на дивній думці: «Який суб’єктивний Андріїв об’єктив! Скільки особистісного, скільки чутливої, неспокійної (часи ж неспокійні) душі в кожній зловленій Митцем перелітній миті!..»
Андрій задовольняв усі мої забаганки (обходили ми не лише середмістя, а й віддалені дільниці, зокрема Замарстинів, Підзамче, де я колись винаймав помешкання), – ловив своїм об’єктивом те, що доживало віку: балкони, що ледве трималися своїх кам’яниць; дві туї перед вікнами особняка при церкві св. Параскеви П’ятниці (Гайдамацька, № 2), «падаючі» туї (щоб не впасти, – сходились верхівками одна до одної: «...були б людьми – трималися б за руки, / страшна не смерть – передчуття розлуки»)... Берізки – не вловив, запізнився. А росла вона на самій крівлі при романтичному овальному віконці (Замарстинівська, №21): «...берізка поряд, не боїться висоти, / трохи дощу по шибках, трохи сонця, / трохи ще дня невипитого... / я – і ти...» Не вловив – зрубали...
Було й село. Село... в місті: знамениті рельєфи Гаврила Красуцького на теми Вергілієвих «Георгік» (польові роботи й зимовий відпочинок), що на кам’яниці «Пір року» (вул. Вірменська № 23). Ми дихали селом, дивувались готовим до лету, дарма що кам’яним, бузькам: один, зліва, «звістує весну», другий, навпроти, «повертає зиму»... Я ж, уже згодом, коли Андрієві світлини так тонко увиразнили настрої моєї книжки «Усміх речей» (сільські теми), подивляв майстерність Андрія, надто його вміння ловити тіні; тут – у сценах спекотних жнив, що їх різьбив Г. Красуцький.
Та ось – латина: ANNO DOMINI. Латинські написи Львова... Перед тим – зустріч. Був це шостий чи сьомий рік нового тисячоліття. Зустрілись ми в Андрієвому мешканні на вул. Шептицьких: автор проєкту письменник і видавець Василь Ґабор, філолог-класик, науковець і літератор Маркіян Домбровський (латинські написи Львова – одна з улюблених тем) і я. Багато всього забулось, але запам’ятавсь – Андріїв запал, щойно почув він про задум Василя Ґабора. Здавалося, він уже бачить той матеріал на сторінках майбутньої книги... І таки бачив – і став її душею...
«Пане, ви за чимсь шукаєте?» – поквапилась допомогти мені старша львів’янка, здивувавшись, що не під ноги собі дивлюсь чи просто себе, а по кам’яницях блукаю поглядом (в процесі роботи над книгою пильніше і я приглядався до карбованої в камені латини)... Мало хто відчитує, ба й зводить погляд на затерті часом латинські фрази. У книзі ж вони не лише висвітлені: все тут, і написи, й постаті, й обличчя, кожна деталь, наче до нового життя покликане, з минулого – в теперішній час перенесене; бачимо й те, чого торкнувся зуб часу, не все ж бо гладесенько Сатурн стирає... Одна лише душа, як про це в одному з написів, – вічна: ANIMUS AETERNUS…
Після латини, у тій же «Піраміді», – й грецькі лірики: Архілох, Алкей, Сапфо, Теогнід... І знову ж у художньому оформлення Андрія Кіся (барельєфи, малюнки на вазах, фрагменти скульптур, головне ж – обличчя, обличчя, обличчя, дзеркала душі), в його баченні й відчуванні зі сторінок видань у суголоссі з текстом дихала античність, жива античність...
Обличчя – на обкладинці унікального фотоальбому Андрія Кіся «СЛЬОЗА І КАМІНЬ, проходи старими цвинтарями Галичини» (ЛА «Піраміда», 2012; автор проєкту Василь Ґабор). Обличчя (образ Богородиці, образ Христа), що розкривають (у камені!) глибини страждальної душі у різних її порухах – із кожної сторінки альбому. І знову ж – дивовижне вміння Митця проакцентувати світлотінями те, що хотіли виразити у камені наші, здебільшого безіменні, різьбарі.
Та самого вміння замало, потрібне – розуміння, відчування. «Розуміть, – згадуємо Есхіла, – може той лиш, хто страждав», – хто, уточнимо, вміє бачити душею, а бачачи страждання – співстраждати; в опрацьованого рукою майстра камені Андрій умів бачити живу, сповнену страждань, але просвітлену глибоким чуттям душу.
Втім, послухаймо самого автора «Альбому»: «Я помітив, що ці твори народних каменотесів – неначе відлуння творінь Давнього Єгипту чи Шумерії, Античності чи Ренесансу. Деякі з них нагадували пошуки модерністів Олександра Архипенка чи Генрі Мура. Ввечері ці скульптури промовляли по-іншому, ніж уранці, а в морозну, снігову пору – по-іншому, аніж у дощову. Можна було годинами спостерігати за "життям" цих пам’яток, ловлячи себе на думці, що більш "живого" місця, аніж цей цвинтар, годі й шукати»... Дивує не лише широта духовних обріїв Андрія Кіся, а й тонке його проникнення у витвір, здавалось би, простого народного каменотеса, глибока увага й повага до свого, забутого, іноді недооцінюваного, ба й зневажуваного.
Ще задовго до появи «Альбому» під враженням розмов з Андрієм Кісем, пам’ятаю, виснувались у мене рядки, що ввійшли згодом у поетичну добірку «Пригорща хвилин» (2007): «На цвинтарі старому, в Бережанах, / Із незапам’ятних – у наші дні / Зорить Мадонна: туга несказанна / Чи острах – у зіниці кам’яній...» Саме так, «у наші дні...» І ще один настрій, у цій же добірці: «Де тихий цвинтар сільський, / Де ніде – ні душі, а лиш дýші, / День осінній ронить листки, / А вітер – сльози сушить»...
Короткі вуличні зустрічі... «Ще багато книжок напишете», – чую енергійний Андріїв голос, бачу таку ж усміхнену енергію в його очах, коли якось, занепавши, я натякнув, що вже по-справжньому пора відкладати перо... Трохи довші, годинку-дві, спільні «посиденьки» за комп’ютером в Андрієвій майстерні на Тарнавського. Приглядаючись, як працює Андрій, я згадував латинський вислів «mente velox», бистрий на думку; думку, яка в нього була невіддільна від почуття, творчого запалу (в перерві – кава з тістечком, чарка); декілька разів, після довгих «поетичних» мандрівок Львовом (Середмістя, Підзамче, дві, такі дивні, «Кам’яниці з півнями» на Промисловій...) – у мене, на кінцевій трамвайної «шістки», на Лінкольна: така ж, нашвидкуруч, гостина, приємна, про найважливіше для нас обох, бесіда...
Дещо входить у пам’ять особливо виразно. Йшов я вже не по Тарнавського, а такою ж, що пнеться вгору, вулицею Кирила й Методія. В перспективі, на ідеально чистому надвечірньому небі (була чергова «зима без зими») – срібний серп місяця, а якраз під ним, рукою сягнути, з геометричною точністю, – яскрава вечірня зоря. Тоді й спохватився: «Це ж, за Григоріанським календарем, Різдвяне надвечір’я!»...
Мав я тоді ділову зустріч (чергове видання) з Андрієм у мешканні батьків його дружини Соломії – Володимира й Людмили Лободів (були ми на ту годину з Андрієм одні). Одразу ж поринув у світ мистецтва, стихію національних форм і барв. Андрій – за «екскурсовода». Я подивляв творчість цієї щедро обдарованої талантами сім’ї, Володимира, Людмили, їхньої доньки Соломії; подивляв і те, з якою повагою, навіть пієтетом ставиться до їхньої творчості Андрій, як тонко відчуває тони й півтони кожної з їхніх робіт...
Тоді вкотре подумалось: важливим є «порозуміння» між людьми; важливо, коли гуртуються однодумці... Розум... думка... Та як важливо, може, й ще важливіше, коли є «порозуміння» на рівні не тільки раціональному, а почуттєвому – у сприйманні краси, оцінці мистецьких творів. Коли, у чомусь різні, налаштовуємося на один «камертон» – глибинної, Кобзаревої, українськості. Коли у нашому національному хорі є тяглість (лат. «tenor»), що в’яже покоління саме на цьому – душевному, естетичному – рівні...
*
Був спекотливий вересень, початок львівської осені... Личаківське кладовище... Прощання з Андрієм Кісем... Яскраве сонце – і мила схорона від нього, лагідна, що вирізняла Андрієві світлини, чітко окреслена тінь: дерева щойно брались осінньою позолотою... Зворушливі прощальні слова... Молитовні слова... Прощальна пісня: пісенні голоси доньки Варвари з подругами...
Спогади – це вихоплені з клопітних буднів світлини, окрушини самого життя (все інше, казали античні, не висвітлене пам’яттю, – існування). В одній із останніх «світлин», що тривають у пам’яті, – Андрій на «електоросамокаті»... Зупинився... «Добрий день!»... Ця ж, що променіє світлою напругою душі, Андрієва усмішка. Ця ж, попри важкі часи, віра в перемогу світла над темрявою...
Та в моїй пам’яті Андрій, найчастіше, – задивлений своїм об’єктивом у перелітну мить. Перенесена на папір, вона перестає бути перелітною. Перестає – коли ловець тієї миті задивлений у її глибини; коли моменти життя стають вічністю, яку носимо в душі.
Таким, і спраглим, і сповненим життя, й залишається в моїй пам’яті Андрій Кісь. Залишається й залишиться в пам’яті всіх тих, хто мав щастя спілкуватися з ним, хто, гортаючи сторінки книг, альбомів, проспектів, подивляє і подивлятиме творчість Митця, який так ясно й точно вмів дивитися – і бачити, а побачивши – так щедро поділитися тією ясністю, світлом життя...
Під час найжорстокішої з воєн ловлю себе на думці: як усе-таки небагато таких людей, як Андрій Кісь, і яка велика віра Кобзаря: «А буде син, і буде мати / І будуть люде на землі»...
03.11.2025