Знамените наше, неперекладне, «собі» («сяду собі...») – знак того, що людина хоча сама, та не самотня: вона – з собою, з тим дивним співбесідником, що всередині нашого єства...
І якщо смерть у Ронсара, обмотавши ноги повстю, ступає у цілковитій, мертвій тиші, то Шевченків «Косар» – мабуть, найгучніше, пов’язане з образом смерті, fortissimo.
Ця поетична збірка – це гра. Гра в античному, поважному, розумінні слова («ludus» – це також «школа»), готуйтеся до вдумливого прочитання: гумор вимагає знання; що тонший – то глибшого
Розкошував у дивному стані відсутньої присутності, коли вшанований Вакх спонукає до творчого зосередження, коли під зовнішньою розслабленістю криється загостреність зору...
«Кобзар» сповнений настояною на тузі за Україною правдивою красою. Але, всупереч глибокій тузі, Шевченко вірив, що світ просвітліє – і таки стане іншим
