Соняшник

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (43)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

СОНЯШНИК

Сонце, даритель кольорів променистий Геліос, щоб мати якусь радість у своєму щоденному труді, створив подібну до себе квітку, яка (бо ж подібна) – подобається йому; дивлячись на неї, він радіє. Так уже є воно: «Подібне – подібному радіє». Така й назва тієї квітки – Helianthos, сонячна квітка, соняшник.

Чи навпаки?.. Аж так подобалося тій земній рослині сонце, що вона, задивлена в нього, жовтіючи сама поволі, – й уподібнилася до сонця. Стала сонячною квіткою, соняшником, що в екстатичних кольорах Ван Ґоґа опиняється в єдиному з сонцем і з людиною, яка під сонцем, вогненному вихорі. Так воно чи так – тут, кажуть у народі, мудрим не будеш...

А втім, чи соняшник – взагалі квітка?.. Дивно ж бачити його в дарованому комусь букеті чи на столі, у вазі для квітів (не враховуючи декоративних, що в глеках, щойно згаданого Ван Ґоґа). І не лише тому, що він, той соняшник, – велика квітка, хоч і величина тут важить. Головне – у соняшниковій голові або, по-народному, в кошику. Довкола голови – сонячні пелюстки, навіть не промені – пломінчики. В голові – те, що має стати олією: безліч, мов позолотою притрушених, чорних зерняток.

Ті зернятка – це те, що корисне, лат. «utile». Та й висока, дужа «нога», на якій сонях стоїть, уже без життєвих соків, жевріючи в грубці, дарувала сільській хаті сонячне тепло... Пелюстки ж довкола голови – це те приємне для ока, солодке («dulce»): солодко ж бачити те диво – з землі проросле, в його буянні, сонце. Як тут не згадати девіз Горацієвої поетики: «Utile dulci miscere» («поєднувати корисне – з приємним»)?..

Це ж – і в архітектурі: щоб не лише тілу було затишно (щоб на голову не капало), але й душі – солодко. Про це, серед інших латинських написів, – гасло Ренесансної доби, виписане на львівській «кам’яниці з афоризмами» (Ринкова площа, №28): «Nunquam discrepat utile a decoro» (ніколи не має розлучатися корисне – з прекрасним).

У соняшника – перевага корисного, що в голові (чи в кошику). А раз перевага тут очевидна, то й не місце йому серед квіток – польових маків, блаватів, дзвіночків, що вже казати про королеву квітів троянду... Хоч і вона, троянда, вже як запашна олійка теж корисна, як чимало інших лікувальних, медоносних квітів. Але їхня користь – не для ока: вона у глибокому схові, в їхній душі, в соках. А тут – на́ тобі! – повний кіш чорних зерняток...

Є, однак, місце, де соняшник саме своєю красою – домінує. Не на соняшникових, що й оком їх не збігти, широких (суцільні сонця́) ланах, а на тихих городцях. Тут, виструнчений, розпромінений, повертаючи голову за сонцем, він заразом зверхньо озирає квіткове, що при землі, різнобарв’я. Як дерево височіє над травами, так він – над квітами і всілякою городиною. Він королем, сонячним королем – у центрі того прихатнього живого букета.

Та настає час, і сонях, чи то від тих чорних зернят, чи від такої ж темної задуми, схиляє голову, яка вже з погаслим ореолом пломінчиків. Уже й сонце йому немиле, вже й того різнобарв’я не бачить – звішує голову, потуплює погляд у землю...

І хто йде повз такий городець, кого зворушує його тиша, радше принишклість, той поспівчуває соняшнику, ба й собі, – словами Екклезіяста: «Всьому – свій час...» Поспівчуває – і подивується: «Не може ж того бути, щоб і цей ось сонях, який так сумно похилив голову, щоб і він якось по-своєму не журився. Як журиться людина, верба, як усе, що живе, й саме тому, що живе, має ступити у свій час на стежку – від сонця!..»

Поспівчуває, подивується, а ще, може, й подякує соняшникові за свої якісь, навіяні тим співчуттям, рядки, як і я дякую йому за ось ці по-дитячому прості, невигадливі строфи:

На городі жовтий сонях

Бавить сонце у долонях –

Від тих сонячних забав

Сам, урешті, сонцем став:

Весь, по вінця, сонця повен,

Світ для нього – сонця повінь,

Круг чола – із пелюсток,

Мов з пломінчиків, вінок.

Жовтий сонях на городі

Служить сонячній погоді,

Отакі його труди:

Куди сонце – й він туди