Дощить...

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (45)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

ДОЩИТЬ...

Il pleut doucement sur la ville.

Тихо дощить на місто.

(Артюр Рембо) 

Тихо або солодко. На диво близькі, хоча й різним відчуттям належні слова. Дощить так тихо, що той, хто під парасолею, міг би сказати про себе французькою: «Je suis tout ouïe», я весь – лише слух.

Парасоля тут не від дощу, а для дощу: вона туго напнута й перехоплює ледве вловну дощову тихість – дивну, солодку т‎‎‎ýгу...

Не знаходимо дієслова, щоб ним передати, що саме вловлює слух. Не шепіт, шурхіт, шелест. Хіба що – голоси міріадів невидимих крапелинок, які єднаються в монотонній мелодії дощу, неповторній музиці Верленових «Романсів без слів»...

Як же тоді повестися перекладачеві, раз вони, ті романси, – без слів? Що тоді засторога античних «не передавати слово тим же словом»? Що, врешті, – заклик уточнювати значення слів?

Хто ж дослухається до тихості дощу, той пробує відійти саме від думки, від значення слів – намагається стати лише слухом, ловити одну лише монотонну мелодію без слів, тягучу млість, яка солодить, а водночас наче лезом торкається серця...

Не вдається... «Настрої у людей такі, якою лампадою Зевс освітить землю, а думки – яким хто ділом зайнятий», – вчувається голос першого лірика Архілоха... Та як відділити «настрої від діла», словá – від їх значень, залишаючи одні лише звуки, одну лише музику, яка – «передусім»: «De la musique avant toute chose...»?

Зевс геть затулив свою лампаду суцільною сірістю, в яку занурилося вечірнє, вже й нічне, місто з його розпорошеним у тій мжичці світлом ліхтарів. Потонуло в тому дивному дощеві без дощу, що став однією монотонною мелодією, самим повітрям, його сірістю... «Слова, якими володію, – то лише повітря, а все ж насолоджую ними слухачів», – почувся тим разом голос піснярки з Лесбосу...

Тому, хто під парасолею, таки не вдалося відділити мелодію дивного Верленового дощу від слів, радше втілити ті слова в музику. Залишився й тим разом зі своїми словами...

* * *

Версія

Коли на місто тихий сіє дощ,

Перекладач пісенного Верлена, –

Снується в будень туга небуденна,

Коли на місто тихий сіє дощ...

Хоч як товмач словами б не крутив,

Тій версії усе ж не дорівняє,

Що душу монотонністю проймає,

Хоч як товмач словами б не крутив.

Ледь чутний дощ самітником іде,

Наслідуючи тихість першотвору,

Переступивши й опівнічну пору,

Ледь чутний дощ самітником іде...